Українці – володарі Давнього Риму

Вчені-лінгвісти одностайні в думці про те, що про слов'ян, а, отже, і предків українців цілком сміливо можна говорити починаючи з VІІ ст. до н. е. Тим не менш, українські історики починають систематичний виклад нашого минулого лише з сер. ІХ ст., точніше навіть з 882 р., коли в Києві утвердилася династія Рюриків і тут почав правити князь Олег.

Таким чином, майже півтора тисячоліття нашої історії повисло немовби у повітрі, ніхто не наважується відверто розповісти про те, де були сконцентровані тоді давньоукраїнські племена, якою була їх історія, коли і куди вони пішли згодом, хоча вже Нестор-літописець чітко вказував саме на Дунайський регіон.

Усе, що відбувалося над Дунаєм протягом V ст., може бути пов’язане насамперед з українцями-русинами. Іншими словами, князь Отко (Одоакр) мав належати лише до якогось давньоруського племені. Джерела, власне, і називають його русином. Плита з латинським написом, яку знайшли в катакомбах перших християн при костелі св. Петра під Зальцбургом не залишає з цього приводу жодних сумнівів і повідомляє нам про те, що: «Року Божого 477 Одоакер, король русинів, а також гепіди, готи, унгари і герули, лютуючи проти церкви Бога, блаженного Максима, разом з його 50 товаришами, що в тій печері ховалися, з огляду на їхню віру замордували, зі скелі кинули, а провінцію Нориків шаблею і вогнем знищили».

Саме в той час в Римі відбувся черговий державний переворот, коли імператор Юлій Непот був скинутий магістром армії Орестом, який проголосив імператором свого п'ятнадцятирічного сина Ромула-Августа. Орест почав проводити досить жорстку політику, спрямовану на наведення порядку в країні та обмеженню впливу на неї варварських племен. Останнім це вкрай не сподобалося і вони висунули Оресту вимогу передати їм третину італійських земель. Відмова Ореста привела до чергової війни варварів з Римом, на чолі яких вони, власне, і поставили давньоруського князя з Норіка Отка, ім’я якого в латинській версії трансформувалося як Одоакр. 5 вересня 476 р. він розбив Ореста біля Тицини, а його сина Ромула відправив до в'язниці в один з замків Кампанії. 

Переважна більшість джерел свідчить про те, що Одоакр правив Римською імперією протягом 14 років до 493 р., тобто його проголосили імператором десь у  479 рр. М. Орбіні на основі римських джерел зробив вибірку слів, які вживали після захоплення Риму ці так звані "вандали" і ми знаходимо у його книзі безліч сутоукраїнських фонем (вода, пити, гора, зима, птах, брат, вітер та ін.). З цього можна зробити висновок, що в його армії переважали не стільки германські вандали, скільки рідні йому давньоруські племена, але через свою брутальну поведінку в памяті місцевих жителів залишилися саме германські вандали. 

Практично уся подальша історія панування Одоакра була пов'язана з Далмацією. Так сталося, що першим противником нашого князя в якості імператора став скинутий ще у 475 р. Юлій Непот, який втік до Далмації, заснував там свою державу і почав вимагати повернення йому римського трону. Явно не без допомогиОдоакра в Далмації була організована змова, в результаті якої Овід і Віатор вбили Непота, що дало привід імператору у 480 р. рушити свої війська на Далмацію і після кількох битв у 481 р. приєднати її до своїх володінь.

Як правило появу хорватів на Балканах датують 20-ми роками VІІ ст., як переселенців з верхньої течії річки Вісли, які розбили і витіснили з цих земель аварів. Насправді, ми маємо усі підстави заявити, що вже після захоплення у 481 р. Далмації Одоакром там явно залишилася якась частина його воїнів, т.я. історичні джерела крім аварів вказують на наявність тут також і словян. Те, що жодне джерело не подає їх конкретної назви і нічим не виділяє їх від хорватів може свідчити лише про те, що це, власне, були руські хорвати, які, однак, з'явилися тут не в VІІ, а ще в V ст. разом із Одоакром. 

Звертає на себе увагу той факт, що після подій в Далмації невдовзі у Візантії розпочалося повстання проти імператора Зенона, який вперто вважав себе сюзареном Одоакра. Переконливих доказів того, що це також була справа рук Отка, який вирішив діяти за вже випробуваною в Далмації схемою, немає, але диму без вогню не буває і не випадково після придушення цього заколоту Зенон вирішив за будь-яку ціну скинути свого римського колегу. (с.48). З цією метою Зенон вступив у союз з королем остготів Теодоріхом, який сам прагнув заволодіти Італією і з 488 р. розпочалася ціла серія битв (над річкою Сонтис, біля Верони, над річкою Адда), після чого у 493 р. Одоакр вирішив заключити з Теодоріхом мир і поділити з ним Італію та спільно правити перебуваючи у Равенні. 

Однак готи не мали наміру дотримуватися умов миру, а запросили Одоакра на урочисту учту і, не на полі бою, а 6 березня 493 р. підступно, під час гостини, вбили. Винищили також усю родину князя, його дружину заморили голодом у в’язниці, а сина відправили нібито на заслання до Галлії, але по дорозі також підступно вбили.

Про свого славного предка українці пам'ятали ще навіть в ХVІІ ст. Так, у 1648 р., гетьман Богдан Хмельницький з приводу війни України з Польщею звернувся доукраїнського народу із закликом "іти слідами свого славного предка Одоакра, який 14 літ володів Римом". Ця традиція була тоді ще настільки сильною, що коли у 1657 р. гетьман помер, генеральний писар Запорізького війська Самійло Зорка, стоячи над його труною виголосив промову, в якій зокрема були такі слова: "Милий вождю! Древній руський Одонацер!" З часом, однак, царизм і російська історіографія зробили усе можливе, щоб українці забули це ім’я, так як "моголами", які не пам'ятають своєї власної історії правити набагато легше, ніж народом, який дає звіт у своїй величі.

Святослав Нестор

Карта Давня Україна-Русь (V-X ст.)

      Наклад карти 1тис. примірників (формат А2). Вартість - 4950грн.
     Автор карти історик Святослав Семенюк, який вивчає і досліджує тему давньої української історії протягом 30-ти років (останні його книги: "Український путівник по Словаччині", "Український путівник по Польщі").        

     Історія України V-Xст. навмисно замовчувалась, т.я. в часи нашої бездержавності сусідні народи попросту її присвоїли. Немає матеріалів про цей період і в музеях Незалежної України.
     На карті зображено територію, яку заселяли давньоукраїнські племена в V-X століттях, що за площею майже втричі більша сучасної України. Охоплювала ця територія межі повністю чи частково 14-ти теперішніх держав: Словаччини, Молдови, Білорусі, 90% Румунії, 80% Чехії, 75% Угорщини, Пд. і Сх. Польщу, 10% Латвії, 20% Естонії, по 5% Австрії, Німеччини , Литви; Зх. Росію з Таманським півостровом, Україну (без Донецької, Луганської обл. і частин областей Запорізької, Херсонської, Харківської, Кримської).
     Перша давня українська держава того часу утворилась у 476 році на території сучасної Зх. Угорщини і проіснувала до 886 року, майже до самого приходу мадярів з Уралу. Княжили тут русини Одоакр, Добрента, Прибина, Коцеля. У 479-493рр. русини захопили Рим і проголосили Одоакра римським імператором.
     У 627р. виникає ще одна праукраїнська держава Велика Хорватія (Горватія) на територіях сучасних земель Зх.України ( Львівська, Тернопільська обл. без Пн., Ів-Франк., Закарпатська обл, Зх.Чернівецької обл.), Пн. Румунії, Пн.Угорщини, Словаччини, Чехії без кр.Зх., Пд.Польщі. Свого розквіту Велика Хорватія досягла за династії Славників (955-995рр). 
     На всій території Великої Хорватії зустрічаються праукраїнські назви поселень з коренем "Рус" чи ін. (Бухарест був Дубовиця, Прага - Пороги, Ляйпціг- Липсько, Печ-П'ять Церков, Братіслава-Преславль, Дебрецен-Доброчин). 
Укр.племена часто мігрували в межах Давньої України: Бойки (до XIст.жили на терит.суч.Німеччини), Дуліби (Пн.Львівщини) - з VIcт. в Зх.Чехії, Уличі (Центр.Україна) - до XIIIст. в Румунії, Радимичі (з XIст. з Польщі до Білорусі), В'ятичі (з XIст. з Польщі до Росії).
 Доповнення:   Фонд “Україна – Русь” пропонує Вашій увазі карту “Давня Україна – Русь V – Х ст.”, яку цілком можна було би назвати також і “Забута Русь”. По великому рахунку це - не просто карта, а призабутий з часів Нестора - літописця погляд на процес становлення та еволюцію українства, введення у науковий обіг більшої половини нашої давньої історії ще до появи Київської Русі.

  Доля українського народу склалася так, що становлення нашої історичної науки відбулося в момент втрати власної державності і, мимоволі, ця історія стала складовою частиною більш досвідченої польської, австрійської, чеської, угорської а, тим більше, російської історіографії з усіма негативними наслідками, що випливають з цього факту. Українські вчені здобували освіту переважно в університетах Кракова, Варшави, Відня, Будапешта, Петербурга, Москви. Їм змалку втовкмачували в голову, що усе руське це – тільки російське, що Прабатьківщина Русі не на Дунаї, як це твердив Нестор, а на сході, в Азії, десь у степах чи навіть біля Уралу, тобто, якомога ближче до центрів етногенезу росіян. Така концепція цілком влаштовувала також і західну історіографію, особливо тих держав, на території яких, власне, і були написані перші сторінки української історії. Українське минуле цих земель або ретельно замовчували, або, користуючись тим, що населення в давні часи сприймалося ззовні не за етнічною ознакою, а за приналежністю до тієї чи іншої конкретної держави, вміло привласнювали, елементарно роблячи з білих хорватів, дулібів, бойків, бужан та волинян угорців, чехів, поляків чи румун.
  Особливо панічно боялася концепції Великої України радянська історіографія, яка заполонила розум українців своїми численними “Історіями УРСР”. Поступово відбулося зміщення акцентів з історії українців як етносу на значно більш обмежену в своїх історичних рамках історію української державності. Поза історичним аналізом залишилися не тільки Холмщина, Надсяння, Лемківщина, Підляшшя, Пряшівщина, Марморощина, Добруджа, Лугош, Південна Буковина та Берестейщина, але і менш відомі широкому загалу землі, колонізовані у свій час як на заході, так і на сході давньоукраїнськими племенами (Паннонія, Волощина, Волоська Моравія, Біла Хорватія, Мала Польща, Надбужанщина, Сувальщина, Новгородщина).
  Сумарно, уся ця територія значно перевищує територію сучасної української держави і там ще й тепер проживає не менше етнічних українців, ніж у самій Україні.
  Таким чином, в результаті, на сьогоднішній день, ми маємо лише напів – історію, напів – правду, а напів – правда, як відомо, - те саме, що і неправда.
  Найбільш небезпечною ситуацією для нас є та, що з нашої історії повністю випав її найбільш ранній період, саме той етап, коли формувався генотип українства, його характер і менталітет, закладалися основи усього того, що визначає умови його існування і розвитку не тільки в наші дні, а навіть і в далекому майбутньому. Як неможливо побудувати графік без вихідних координат, так само неможливо зрозуміти природу та алгоритм розвитку етносу без ретельного вивчення його перших кроків. Ми ж починаємо нашу історію з Київської Русі, тобто лише з ІХ ст., в той час як антропологи та лінгвісти вже давно визначили, що слов'янський архетип, а в ньому, поза усяким сумнівом, також і праукраїнці, тобто предки сучасних українців, існував ще з VІІ ст. до н. е., тобто, ще за 1500 років до виходу на історичну арену Києва.
  В результаті, історія нашого етносу є спрощеною більш ніж наполовину, з неї викинуто усе те, що стосується Центральної Європи, а раз так, то справжньої своєї історії ми не знаємо по сьогоднішній день і зрозуміти місце українства в сім’ї не тільки індоєвропейських, а навіть і слов'янських народів нам тепер надзвичайно важко. Ось чому ми не можемо усвідомити собі багатьох проблем та загадкових обставин формування української нації, деякої різниці менталітетів між українським сходом і заходом, що, час від часу, неодмінно дає про себе знати, духовної орієнтації одних на Рим, а інших на Москву, вражаючого уяву космополітизму її панівної еліти, але, разом з тим, і неймовірного потягу нашого народу до наукових знань, краси та пісні, наявність надзвичайно багатого фольклору, вроджене прагнення до демократії та справедливості
  Однією з основних причин такого нехтування усім, що мало місце до ІХ ст., є те, що навіть у шкільних підручниках як альфа і омега не був висвітлений процес змін в ході тривалої історичної еволюції назви нашого етносу і, як результат, вже не тільки в Європі, а й мешканці Донецька чи Луганська під словом “руський” давно вже розуміють не Україну та українців, а виключно росіян і Росію, а щодо “русского языка”, то ніхто навіть і гадки немає про те, що це історична назва саме української мови, а не російської.
  Цей досить успішний досвід історичної фальсифікації з боку Москви і явну слабину у цьому питанні української історіографії та української інтелектуальної еліти моментально усвідомили і взяли собі на озброєння усі вороги, які працюють на знищення українства не тільки в сусідніх державах, а навіть і в середині країни, прикладом чого є, наприклад, інспірований ззовні рух русинів на Закарпатті.
  Крім того, ця карта виходить у світ саме в той час, коли європейська бюрократія знову опустила “Залізну завісу” перед Україною та українцями, завзято стримує вступ нашої держави до європейського співтовариства і навіть ставить під сумнів її належність до Європи, коли деякі пихаті випускники Сорбони чи Оксфорду без жодної іронії говорять про гідний внесок мусульманської Албанії у розвиток європейської цивілізації та про її “святе” право на вступ до ЕС, одночасно відмовляючи в цьому праві Україні – Русі з її тисячолітньою традицією європейської культури та християнства.
  Поза усяким сумнівом це – надзвичайно короткозора і недолуга політика. Захід вже програє від того, що запустив до своїх країн цілу армію представників мусульманського світу і, одночасно, зачинив свої двері перед українцями, які здатні не тільки безболісно інтегруватися в європейське співтовариство, а і самі є безпосередніми творцями і носіями західної цивілізації. 
  Ось чому подібні дослідження, які присвячені проблемі минулого українства в Європі, на сьогоднішній день як ніколи є надзвичайно актуальними. Ми нарешті маємо зрозуміти, що українці не тільки були постійно присутніми в Європі, але руками і розумом наших талановитих родаків творили цю унікальну цивілізацію, незважаючи навіть на те, що найбільша увага нашого етносу, основний масив якого з плином часу дійсно вже був зосереджений переважно на території Україні, мало не ціле тисячоліття була спрямована на боротьбу із кочовими ордами, які постійно мали намір перетворити увесь цей квітучий європейський рай на свій занедбаний караван – сарай.

 

Велика Хорватія, велич і загибель.

     Як відомо, фактичним засновником Великої Хорватії був нетранський князь Самослав, який переміг у кривавому протистоянні не тільки аварів, а й франків і розширив кордони своєї держави аж до Кедан на заході і Стільська на сході. Однак, у 662 р. він помер і ця держава розпалася на чотири князівства – Нетранське, де правили безпосередні нащадки Славника, з яких нам відомі лише імена князів Прибини і Коцеля, Краківське, де панували нащадки Крака, Стільське, правителі якого нам невідомі і, нарешті, Хорватське на території сучасної Чехії, правителю якого, князю Славнику, в середині Х ст. вдалося знову об’єднати Велику Хорватію в одну державу, яка, хоч і на короткий час (тому про неї так мало відомостей) стала однією з найбільших держав в Європі.
     З історичних документів того часу (папської були 973 р., опису Богемії арабським мандрівником ібн Якуба 967 р.) стає зрозуміло, що на території сучасної Чехії тоді існувало не одне, а цілих три князівства, одне з яких було суто чеським (Прага - Фарага), а два інших давньоруськими - Хорватія (Карака, яка була розташована в басейні річки Лаби переважно в Карканошах) і Дулібія (Дулаба). Столиця хорватського князівства, після того як чехи перенесли свою з Лівого Градця до Праги, певний час перебувала у Городищі (тепер це Градець Кральовий). Однак, коли чеський князь Болеслав Жорстокий розпочав свій наступ не тільки на руську віру, а і на хорватські та злічанські землі, то батько князя Славника одружився з дочкою останнього злічанського князя і переніс цю столицю до Любеча, який знаходився у дуже важливому стратегічному місці переправи через річку Лабу біля сучасного міста Подебради. Крім того, щоб нейтралізувати загрозу з боку чехів, він разом з цілою Великою Хорватією увійшов до складу Київської Русі і у 939 р. великий князь Ігор прислав йому на допомогу рідного брата своєї матері князя Олега з дружиною, який допоміг тоді білим хорватам відстояти свої землі на заході. На знак вдячності за це, у 944 р., місцеві хорвати ходили разом з Ігорем на Константинополь, в чому не має вже бути жодних сумнівів, так як тільки вони могли розповісти візантійському імператору Костянтину Багрянородному відомості, які стосуються виключно Богемської Хорватії та її князя.
     З цих відомостей, записаних Багрянородним десь протягом 944 – 955 рр., ми і тепер можемо знати, що Велика Хорватія займала тоді величезну територію від річки Прут до німецької Богемії, тобто усю територію Західної України, Словаччини, Моравії і більшу частину сучасної Чехії, що наймогутнішим з усіх хорватських князів був тоді князь Славник і що він перебував у союзі з німцями. На союз з німцями Славника примусила піти раптова смерть від деревлян київського князя Ігоря, син якого Святослав був ще малою дитиною і тому не був здатний захистити не те що далеку Богемську Хорватію, а навіть і рідну Київщину. Крім того, Славник одружився з дулібською княгинею Стережиславою і Дулібія охоче та без жодного спротиву приєдналася до його князівства (саме Дулібія мала тоді спільні кордони з Богемією). Розрахунок Славника виявився надзвичайно вдалим, з усього видно, що це була мудра людина і талановитий політик: німці почали постійно загрожувати взяттям Праги і Болеславу Жорстокому тоді вже було не до Хорватії, яку він, нарешті, залишив у спокої.
     У 955 р. Славник разом з німцями розбив мадяр і до його князівства приєдналися Угорська (Нетранське князівство), Краківська Русь (Краківське князівство) і, цілком можливо, територія сучасної Західної України по річку Стир (Стільське князівство). Скоріше за все, це сталося на цілком добровільній основі, особливо в тому, що стосується Краківської Хорватії, так як, як ми вже знаємо, хорватів в Чехію саме звідси привів Крак і місцевий хорватський князь Добромир явно був хоча і далеким, але родичем Славника.
     Такий стан речей проіснував майже три десятиріччя, але у 981 р. відбулися події, які в кінцевому результаті привели не тільки до загибелі Великої Хорватії, а і кожного з хорватських князівств зокрема. Саме тоді німці розпочали свій “дранг нах остен”, витісняючи поляків не тільки з території Німеччини, але навіть і західних регіонів сучасної Польщі на схід, а ті, у свою чергу, почали тиснути на русинів і навіть переходити річку Пілицю.
     Що стосується Славника, то саме в той час в цій династії сталося дві надзвичайно важливі події: старий князь помер і на його місце сів старший син Собеслав, а празьким католицьким єпископом несподівано для чехів і незважаючи на їх затятий опір був призначений Адальберт - Войцех, який був… молодшим сином Славника і рідним братом найбільшого на той час ворога чехів Собеслава.
     Суть проблеми полягає у тому, що справжнім ім'ям Адалберта було В'ячеслав, він народився в Любечі і був похрещений тут не в католицькій, а в давньоруській церкві. Відомо, що в Любечі тоді було дві церкви - Пресвятої Богородиці та св. Юра, причому, зображення останньої (типово руська трьохнанова будова з цибулястими куполами) збереглося на воротах кафедрального костелу в Гнезно, де, певний час, спочивало тіло св. Войцеха (В'ячеслава).
     Звертає на себе увагу той факт, що лише один цей В'ячеслав перехрестився тоді на католика, а усі решта членів князівської родини до кінця життя належали до руської церкви і носили суто руські імена (Славник, Стережислава, Собеслав, Порей, Доброслав, Радим). Справа в тому, що ще зовсім малою дитиною В'ячеслав у 966 р. несподівано захворів і Славник вже втратив навіть надію на його одужання. В цей час місійну роботу серед хорватів за Лабою, тобто на території князівства Славника, проводив магдебургський католицький єпископ Адальберт (саме тому його потім, як і Мефодія, називали “руським єпископом”). Почувши про цю трагедію у князівській родині, Адальберт взявся вилікувати В'ячеслава, але при умові, що в разі одужання його не тільки перехрестять на католика, а і передадуть потім на виховання Адальберту до Магдебурга. Адальберт дійсно врятував тоді життя В'ячеславу, батьки були змушені відправити його до Магдебурга, де він став католицьким священиком. Як тільки Славник помер, а на трон князя Великої Хорватії сів рідний брат В'ячеслава Собеслав, німці моментально оцінили ситуацію і, незважаючи на протести чехів і самого Болеслава ІІ, Ватикан призначив В'ячеслава, давши йому нове ім'я Адальберт, єпископом в Празі.
     Їх розрахунок виявився абсолютно вірним: Собеслав, хоча і належав до Руської церкви, але не став надто перечити брату і дозволив поширити кордони його єпископства на цілу Велику Хорватію, яка простягалася тоді аж до річки Стир. Багато істориків, особливо чеських, сприймали і ще по сьогоднішній день сприймають ці суто церковні кордони як державні і лукаво твердять, що, таким чином, тоді існувало лише одне чеське князівство з центром у Празі, кордони якого досягали аж території сучасної України. Насправді, реальний стан речей був зовсім іншим.
     Цей факт аж ніяк не означав, що на території Великої Хорватії Руська церква була заборонена і панівною стала католицька. Обидві вони мали право на існування і змагання між ними тоді лише розпочалося, причому у цьому процесі на користь католиків досить велику роль відіграв сам Адальберт. Тим не менш, як брата свого основного ворога, чехи, врешті-решт, вигнали його з Праги. Практично решту свого життя він присвятив місійній роботі на території Угорщини та Польщі (це саме він намовив угорського короля Стефана Великого перейти на латинську віру).
     В літописі 1497 р. дяка з Дубова сповіщалося, що Войцех “знищив віру правдиву і письмо слов’янське відкинув, а запровадив письмо латинське і обряд латинський, а образи віри правдивої попалив, єпископів позабивав чи розігнав, а коли пішов до Прус, то і сам був вбитий” (в Польщі Адальберта називали св. Войцехом).
     Не менш драматично розгорталися події і в самій Чехії. Той факт, що його рідний брат став празьким єпископом, в жодному разі не позначився на позитивному ставленні Собеслава до чехів і, як видно з іноземних джерел, конфронтація між чеським і хорватським князівствами тоді, власне, і досягнула свого максимуму (власне тому чехи і вигнали Адальберта з Праги). Більше того, величезний економічний (варто нагадати, що Собеслав навіть почав карбувати у Малині власну монету, в той час як чехи такої можливості не мали), військовий, а завдяки Адальберту, навіть і духовний потенціал хорватського князівства та його підтримка з боку Ватикану та німців, врешті-решт, мали закінчитися тим, що чеське князівство рано чи пізно могло розчинитися в хорватському і ми сьогодні мали би тут не Чехію, а Велику Хорватію. Ось чому чехи почали робити усе можливе і навіть неможливе для того, щоб знищити Велику Хорватію і, врешті-решт, вони цього досягли, але не стільки своїми руками, скільки руками та мечем … великого київського князя Володимира.
     Сьогодні вже досить важко встановити, як Болеслав ІІ домовлявся з Володимиром і яку роль у тому, що сталося далі відіграли “чехині” (Адельта і Малфріда), які були видані за київського князя. Скоріше за все, чеський князь нагадав Володимиру про те, що до 944 р., а можливо навіть і до 955 р., Велика Хорватія входила до складу Київської Русі і запропонував спільними зусиллями поділити її між собою. Крім того, великого київського князя явно обурив наступ на давні руські етнічні землі поляків і те, що кордони християнського світу вже наблизилися до Стирі (в той час Володимир ще був поганином).
     Результатом усього цього були його походи 981 та 992 рр. на захід з метою об'єднання усіх руських земель під владою Києва. У 981 р. він дійшов аж до Серадщини, де мав сутички з поляками (тут є багато стародавніх сіл з назвою Володимирівка). Тому літописець назвав цей похід походом “на ляхів”, хоча його основною метою тоді була Краківська Русь. Тепер важко встановити, чи вдалося Володимиру у 981 р. підкорити її повністю, так як Нестор засвідчив тоді приєднання до Києва лише Перемишля і Червенських міст. Однак, у заповіті польської княгині Оди є унікальне свідчення того, що, якщо не у 981 р., то, принаймні, у 992 р. Київській Русі вже належала практично уся Краківська Русь включно із Сілезією: “А кордони Русі ідуть аж до Кракова і далі до річки, яка називається Одра” (тобто до сучасного міста Вроцлава).
     Німецькі джерела 981 р. також підтверджують, що на Серадщині далі за річку Пілицю польські кордони тоді ще не йшли. Удар на сході був настільки потужним і дошкульним для Собеслава, а територіальні втрати були настільки вагомими, що чехи тут же наважуються на подібний удар на його князівство із заходу. Собеслав, видно, вже тоді щось відчув, так як негайно вирушив за допомогою до німецького імператора Оттона, а потім до Польщі. Чеський князь Болеслав ІІ напав на Любеч в неділю, 27 вересня 995 р., саме тоді, коли в церкві Пресвятої Богородиці відбувалася Служба Божа і тому майже усі воїни були присутні саме там. Вже тільки з цієї причини цей напад був приречений на успіх, так як люди не встигли організувати оборону, а були підступно схоплені та перебиті. Загинула практично уся величезна родина Славника, в т. ч. чотири його сини, а врятувалися лише ті, хто в цей час перебував поза межами князівства (Собеслав, В'ячеслав, Радим). Чехи всюди виставили свої гарнізони і тому усі вони були змушені негайно тікати до Польщі, до свого найближчого родича Болеслава Хороброго (його мати була рідною сестрою Славника і це є ще один доказ того, що родина Славника не була чеською і жодного відношення до династії Пржемиславичів не мала).
     Щодо Болеслав ІІ, то він у 995 р. зруйнував не тільки Любеч, а й, як свідчить Кузьма Празький, “просунув кордони Чехії до гір, що знаходяться за Краковом і звуться Тритри” (Татри). Саме після цих подій кордони Чехії, Угорщини, Польщі та Київської Русі зійшлися в одній точці і цією точкою стала,власне, Краківська Русь. Не дивно, що, під 996 р., давньоруський літописець з тріумфом згадує про спільний русько-польсько-угорсько-чеський кордон, замовчуючи той факт, що в жертву тоді була принесена така величезна давньоруська держава як Велика Хорватія.
     Якщо Болеслав ІІ захопив територію сучасної Чехії, Моравії і Західної Словаччини, дійшовши до Татр, а кордони Угорщини на півночі в той час йшли вздовж Дунаю, то Володимиру Великому таким чином належала уся Краківська Хорватія разом із Сілезією і Угорська Хорватія (більша частина сучасної Словаччини) до річки Дунай. Це була найбільша територія в межах єдиної руської держави за всю історію нашого народу (від Воротислава (Вроцлава) на заході до Волги на сході і від Вишгорода на Віслі (біля сучасної Варшави) до Вишгорода на Дунаї). До неї увійшли практично усі руські етнічні та історичні землі, за виключенням хіба що Богемської Хорватії, Семигороддя та Волощини (давня назва цієї колишньої римської провінції Улахія скоріше за все походить від давньоруського племені уличів).
     Якби Володимиру Великому вдалося втримати її у своїх руках і сьогодні вона належала сучасній українській державі, то йому можна би було простити навіть ту неймовірну жорстокість по відношенню до білих хорватів, коли у 992 р. він завойовував Краківську Русь (усі хорватські городища аж до Кракова були ним тоді вщент зруйновані і попалені). Однак, тріумф великого київського князя тривав не надто довго, лише до 999 року, тобто максимум 7 років (тому цей епізод давньої історії не закарбувався міцно в європейських літописах і в пам'яті нашого народу).
     Набагато спритнішими політиками виявилися Болеслав ІІ, Стефан Великий і особливо польський король Болеслав Хоробрий, які вміло використали злість і військову потугу Володимира Великого проти свого власного народу на заході, а потім поділили Велику Хорватію між собою, причому, польському королю протягом 999-1024 рр. вдалося заволодіти нею майже повністю, захопивши тоді не тільки Краків, а і посунувши далі на схід навіть саму Київську Русь. Усе це, однак, не дає нам жодних підстав повністю забути і викреслити з давньоруської історії такий її феномен як Велика Хорватія.

   

     Станіслав Нестор

Велика Хорватія і її засновник Самослав

     Мало хто з українців сьогодні усвідомлює собі той факт, що в Давній Русі крім Київської існувала ще одна наша держава, а саме Велика Хорватія, засновником якої був князь білих хорватів Самослав.      Найбільше з усіх слов'ян постраждали від аварської навали хорвати і дуліби і тому в жодному разі білі хорвати не мали би залишитися осторонь процесів утворення першої в нашій історії держави, яку очолив князь Самослав, який відомий нам з іноземних джерел під спрощеним ім'ям Само.
     У нас є усі підстави твердити, що держава Самослава, про яку ми маємо не тільки здогадки, а і численні історичні джерела, вже перед тим мала певну історичну традицію пов'язану з ім'ям Одоакра і була не просто слов'янською, а насамперед, давньоруською, біло хорватською, так як жодні інші слов'янські племена крім білих хорватів в той час в районі Вишгорода або Нітри (місця знаходження першої ймовірної столиці Самослава) проживати не могли.
     З розповіді Фредигара стає зрозуміло, що у 623 р. Самослав об'єднав навколо себе усі найближчі слов'янські племена, розбив авар, а потім і франків, у 627 р. був обраний королем і правив 35 років, тобто до 658 р. або, якщо починати облік із дати обрання, навіть і до 662 р. (Свод. С. 48 - 58).
     Франкські джерела, певно соромлячись за ганебну поразку від "варвара", вперто твердять про те, що за своїм етнічним походженням Самослав був франком, який в якості купця не раз проходив через землі слов'ян і, врешті-решт, погодився на їх прохання очолити боротьбу з аварами. У це, навіть виходячи вже суто з його слов'янського імені, яке франки явно спростили, важко повірити. Скоріше за все ця своєрідна версія "норманської теорії" була вигадана для того, щоб зберегти собі обличчя, так як цей "варвар" майже усе своє життя після перемоги над аварами присвятив боротьбі саме із франками і завдав королю Дагоберту стільки ганебних поразок, що останній з розпачі у 638 р. помер.
     Не виключено також, що первинний текст був погано зрозумілий перекладачами та переписувачами і розповідь про захоплення Самославом франкських купців на Дунаї у них перетворилася на розповідь про Самослава як франка і купця. В жодному разі Самослав не міг бути франком і не тільки тому, що усе життя боровся з ними і робив їм численні прикрості. Це можна зрозуміти навіть із діалогів, де Дагоберт називає себе і франків християнами, а Самослава та його народ "псами", причому, князь не заперечує того факту, що він не є християнином і гордо заявляє: "Так, ми пси, які призначені для того, щоб усіх вас роздерти". Те, що Самослав не був франком, а отже, і християнином, свідчить також той факт, що він як поганин мав аж 12 дружин, 22 сина та 15 дочок. Крім того, на переговори з ним франки посилали слов'янина Захарія, у чому не було би жодної потреби, якби Самослав володів мовою франків.
     Станом на кін. ІХ ст. традицію стольного (столичного) міста мали лише Вишгород і давньоруські Нетра (Нітра). Палацький вважав, що столицею держави Самослава був Вишгород і в цьому був певний сенс, так як лише тут князь міг перехоплювати каравани франкських купців. Найбільшою історичною заслугою Самослава є навіть не те, що він розбив в одній із своїх битв авар, а те, що він є фактичним творцем хорватської імперії, тобто Великої Хорватії від Кедан та Краківця у Чехії і до самого Дністра включно із Стільськом.
     Безумовно, перемогами Самослава скористалися не тільки хорвати, а мало не цілий слов'янський світ, за виключенням хіба що поляків і поморських слов'ян, і саме завдяки розгрому авар на південь від витоків Вісли вже у 623 р. переселилися балканські хорвати (саме тому між Лемківщиною та Сілезією вздовж Карпат тоді утворилася своєрідна пустка, яка вже в пізніші часи була заселена волохами, поляками і чехами в результаті чого поступово розірвався зв'язок найбільш західної частини Великої Хорватії із східною).
      Кадлубек у своїй хроніці свідчить про те, що хорватський князь Крак із Прикарпаття взяв участь в битві проти римлян у Карінтії і цілком можливо, що переселенню хорватів з території Прикарпаття на Балкани передувала саме ця битва, після якої, можливо навіть за наказом Самослава, ці хорвати пішли визволяти своїх братів від аварського панування також і в Далмацію. Після битви Самослава під Унгостом слідом за відступаючими франками на захід із-над Вагу та Морави подалися чехи (морав'яни), які захопили Швабію та Франконію, а в Баварії дійшли до річки Манн. Серби окупували Саксонію і, відомо, що ще навіть в ХІІ ст. їх князь Яшка володів Бранденбургом та землями навколо сучасного Берліна. Протягом VІІ - VІІІ ст. полабські і поморські слов'яни дійшли до лінії Нюрнберг-Гамбург і цей наступ був зупинений лише Карлом Великим у 800 р. Тим не менш, VІІ - Х ст. стали зоряним часом насамперед для руських, білохорватських племен.

     Поза усяким сумнівом саме карпатські хорвати становили основну частину військ Самослава, які взяли участь в цих битвах, в т. ч. і під Унгостом, так як переважна більшість відвойованих у авар та франків територій дісталася саме їм. Таким чином, саме завдяки перемогам та створенню імперії Самослава протягом VІІ ст. білі хорвати заселили величезну територію на заході аж до Кедан в Чехії. Навіть у сер. Х ст. Костянтин Багрянородний ще встиг зафіксувати кордони Великої Хорватії від Дністра до Баварії, але це була вже лише слаба тінь колишньої величної імперії Самослава, яка, трансформувавшись у князівство Борна, Томіслава, Крака, Любуши, Прибини, Коцеля а потім і в державу Славника, що протягом 995 - 999 рр. остаточно пішла у небуття, а білі хорвати в Карпатах поступово трансформувалися в русинів-українців і сьогодні їх нащадки представлені лемками, бойками, гуцулами і закарпатцями.

     Станіслав Нестор

Давньоукраїнський князь Одоакр – останній імператор Стародавнього Риму

     Вчені-лінгвісти одностайні в думці про те, що про слов'ян, а, отже, і предків українців цілком сміливо можна говорити починаючи з VІІ ст. до н. е. Тим не менш, українські історики починають систематичний виклад нашого минулого лише з сер. ІХ ст., точніше навіть з 882 р., коли в Києві утвердилася династія Рюриків і тут почав правити князь Олег. Таким чином, майже півтора тисячоліття нашої історії повисло немовби у повітрі, ніхто не наважується відверто розповісти про те, де були сконцентровані тоді давньоукраїнські племена, якою була їх історія, коли і куди вони пішли згодом, хоча навіть Нестор-літописець чітко вказував, власне, на Дунайський регіон.
     Справа в тому, що до ХІ ст. не тільки чехи, поляки, серби чи болгари, але і наші предки користувалися переважно загальним для них усіх ім'ям "словени" або "склавини" і тому вичислити їх в цій етнічній масі надзвичайно важко, хоча і можна, так як лише їм була притаманна така інтерпретація цієї назви як хорвати або карпи. Вперше на історичну арену наші спільні предки виходять саме під ім'ям карпи, яке згодом трансформувалося у територіальну - Карпати. Мова йде про "Карпатських Оросів" (Karpathes Oros), що згадуються в "Географії" К. Птолемея, який жив протягом 100-178 рр. (Kuzmik. - s.7 і далі).
     Сьогодні вже практично ні у кого немає сумнівів у тому, що назва карпи і Карпати поступово трансформувалася у білих хорватів і вона безумовно означає гори (в українських церквах подібні підвищення для співаків ще й дотепер називають хори). Саме ці карпи першими серед усіх слов'янських племен виходять на історичну арену, і станом на VІІ ст. займають величезну територію Центральної і навіть частково Східної Європи, що свідчить про їх величезну чисельність та колосальний демографічний потенціал (розкопки хорватського городища Стільська біля Львова, наприклад, свідчать про те, що в ІХ ст. там проживало більше людей, ніж у Києві чи навіть Парижі). Відомо, наприклад, що з території Семигородщини римські легіони витіснили не даки, тобто фракійці, чисельність яких в ході воєн катастрофічно зменшилася, а, власне, карпи, які зайняли звільнені ними території. Перші війни римлян з ними розпочалися при Северах.
     Відомо, що імператор Каракала (211-217 рр.), відправившись на війну з Парфією, у 214 р. побував на Дунаї, так як саме тоді на Тиру напали карпи. Для оборони від них вздовж лівого берега Дунаю, по лінії Карнунт-Аквінк були збудовані численні укріплення. Карпів-хорватів тоді відігнали від Дунаю, але у 238 р. разом з готами вони напали на Істрію і Рим був змушений заплатити готам грошову винагороду. Подібної винагороди вимагали також і карпи, але їм тоді було відмовлено.
     Більш серйозні війни з карпами розпочалися за часів панування Філіпа Араба (247-249 рр.) на території Дакії, в результаті чого Рим втратив усі свої землі за річкою Олта і в полон до карпів потрапила значна кількість місцевого населення романського походження. Дещо покращив становище імператор Децій, якого навіть прозвали Відновлювачем Дакії, але невдовзі готи і карпи напали на Нижню Мезію та Фракію і в битві при Абрітто римська армія у 251 р. була вщент розбита, а сам імператор разом із своїм сином загинув. В цій ситуації, щоб послабити натиск одних племен шляхом протиставлення їм інших, Рим почав приймати деякі з них до складу своєї імперії і, відомо, що у 305 р., імператор Галерій був змушений переселити частину карпів-хорватів до Паннонії, в провінцію, яка називалася тоді Норік. Є всі підстави вважати, що спочатку вони осіли на землях уздовж східного берега Болотона, які були найбільш придатні для землеробства (Балатонлелле), так як решту території тут займали болота.
     Біля Залаегерсегу ці болота існують ще по сьогоднішній день і тому населення займається тут не землеробством, а ремеслами, різьбою по дереву та вишивкою. Етнографи, зокрема, В. Гошовський, вже давно звернули увагу на те, що весняні пісні та хороводи тут дивним чином подібні до тих, які є характерними для русинів Пряшівщини та Закарпаття (Кuzmik. - s.225-270).
     Ця тисячолітня законсервованість Залаегерсегу дозволяє нам наочно побачити відмінність місцевих жителів від угорців, зрозуміти походження таких слів у нашій мові як "болото", "озеро", "мочара", "тиша" та багатьох інших. Новітні дослідження словенських вчених, зокрема М. Бора, виявили безліч фактів на підтвердження тези Нестора-літописця ("Нориці - суть слов'яни") про те, що саме їх слід вважати автохтонами Паннонії.
     Саме звідти і почав свій наступ на Рим знаменитий князь Одоакр і саме Норік згодом став основною базою держави Самослава. Так як селище Chrovati ще й по сьогоднішній день існує біля Санкт-Файда навіть на території Австрії, то без хорватів тут явно не обійшлося і скоріше за все саме тут їх давня назва карпи трансформувалася в хорватів. Усі найстаріші топоніми та патроніми цієї землі, поза усяким сумнівом, також мають давній руський характер. Навіть в самій Австрії є Файстріц, назва якого походить від досить поширеної в хорватських землях Бистриці. Те саме можна сказати про Флатніц (Блатниця), Герах (Гора), Лізінг (Лесниця), Доллях (Дол), Фрізах (Береза), Едліц (Ялина), Яуерлінг (Яворник) та ін. Найбільше, однак, інформації про межі давнього розселення хорватських племен містить "Історіографія" 1601 р. архімандрита з міста Рагузи на Сицілії М. Орбіні: "Цей народ заволодів Моравією, Сілезією, Чехією, Польщею і навіть прийшов до Італії". Його свідчення про першого нашого історичного князя Одоакра та Велику Хорватію в жодному разі не можна вважати історичним курйозом, а однією з перших сторінок нашої давньої історії.
     Усе, що відбувалося в Норіку протягом V ст. може бути пов'язане тільки з українцями-русинами. Іншими словами, князь Одоакр мав належати лише до якогось хорватського племені руського походження. Джерела, власне, і називають його русином. Жодного відношення до германських племен, як це намагаються довести деякі європейські та російські історики Одоакр та його воїни не мають, т.я. Йордан чітко виділяє їх від германців і твердить, що вони (русини-руги) в усьому переважають германців і на відміну від них завжди б'ються з неймовірною лютістю (Иордан 23-24, с. 65).
     Плита з латинським написом, яку знайшли в катакомбах перших християн при костелі св. Петра під Зальцбургом не залишає з цього приводу жодних сумнівів і повідомляє нам про те, що: "Року Божого 477 Одоакер, король русинів, а також гепіди, готи, унгари і герули, лютуючи проти церкви Бога, блаженного Максима, разом з його 50 товаришами, що в тій печері ховалися, з огляду на їхню віру замордували, зі скелі кинули, а провінцію Нориків шаблею і вогнем знищили". Саме в той час в Римі відбувся черговий державний переворот, коли імператор Юлій Непот був скинутий магістром армії Орестом, який проголосив імператором свого п'ятнадцятирічного сина Ромула-Августа. Орест почав проводити досить жорстку політику, спрямовану на наведення порядку в країні та обмеженню впливу на неї варварських племен. Останнім це вкрай не сподобалося і вони висунули Оресту вимогу передати їм третину італійських земель. Відмова Ореста привела до чергової війни варварів з Римом, на чолі яких вони, власне, і поставили давньоруського князя з Норіка Отка, ім'я якого в латинській версії трансформувалося як Одоакр. 5 вересня 476 р. він розбив Ореста біля Тицини, а його сина Ромула відправив до в'язниці в один з замків Кампанії.
     Переважна більшість джерел свідчить про те, що Одоакр правив Римською імперією протягом 14 років до 493 р., тобто його проглосили імператором десь у 479 рр. В розповіді Менандра про дулібського князя Добренту він також мимоволі підтверджує ймовірність захоплення Римської імперії князем Одоакром у V ст., т.я. пише про те, що "ці склавини були багаті і вже віддавна пустошили Рим, коли на то ще не наважувався жоден інший народ" (Roszko. - s.47-48).
     М. Орбіні на основі римських джерел зробив вибірку слів, які вживали після захоплення Риму ці так звані "вандали" і ми знаходимо у його книзі безліч суто українських фонем (вода, пити, гора, зима, птах, брат, вітер та ін.). З цього можна зробити висновок, що в його армії переважали не стільки германські вандали, скільки рідні йому давньоруські племена, але через свою брутальну поведінку в памяті місцевих жителів залишилися саме вандали і варвари. (c. 14).
     Практично уся подальша історія панування Одоакра була пов'язана з Далмацією. Так сталося, що першим противником нашого князя в якості імператора став скинутий ще у 475 р. Юлій Непот, який втік до Далмації, заснував там свою державу і почав вимагати повернення йому римського трону. Явно не без допомоги Одоакра в Далмації була організована змова, в результаті якої Овід і Віатор вбили Непота, що дало привід імператору у 480 р. рушити свої війська на Далмацію і після кількох битв у 481 р. приєднати її до своїх володінь.
     Як правило появу хорватів на Балканах датують 20-ми роками VІІ ст., як переселенців з верхньої течії річки Вісли, які розбили і витіснили з цих земель аварів. Насправді, ми маємо усі підстави заявити, що вже після захоплення у 481 р. Далмації Одоакром там явно залишилася якась частина його воїнів, т.я. історичні джерела крім аварів вказують на наявність тут також і словян. Те, що жодне джерело не подає їх конкретної назви і нічим не виділяє їх від хорватів може свідчити лише про те, що це, власне, були руські хорвати, які, однак, з'явилися тут не в VІІ, а ще в V ст. разом із Одоакром.
     Звертає на себе увагу той факт, що після подій в Далмації невдовзі у Візантії розпочалося повстання проти імператора Зенона, який вперто вважав себе сюзареном Одоакра. Переконливих доказів того, що це також була справа рук Одоакра, який вирішив діяти за вже випробуваною в Далмації схемою, немає, але диму без вогню не буває і не випадково після придушення цього заколоту Зенон вирішив за будь-яку ціну скинути свого римського колегу. (с.48). З цією метою Зенон вступив у союз з королем остготів Теодоріхом, який сам прагнув заволодіти Італією і з 488 р. розпочалася ціла серія битв (над річкою Сонтис, біля Верони, над річкою Адда), після чого у 493 р. Одоакр вирішив заключити з Теодоріхом мир і поділити з ним Італію та спільно правити перебуваючи у Равенні.
     Однак готи не мали наміру дотримуватися умов миру, а запросили Одоакра на урочисту учту і, не на полі бою, а 6 березня 493 р. підступно, під час гостини, вбили. Винищили також усю родину князя, його дружину заморили голодом у вязниці, а сина відправили нібито на заслання до Галлії, але по дорозі також підступно вбили. (16-35). (Орбини С. 90-91).
     Про свого славного предка українці пам'ятали ще навіть в ХVІІ ст. Так, у 1648 р., гетьман Богдан Хмельницький з приводу війни України з Польщею звернувся до українського народу із закликом "іти слідами свого славного предка Одоакра, який 14 літ володів Римом". Ця традиція була тоді ще настільки сильною, що коли у 1657 р. гетьман помер, генеральний писар Запорізького війська Самійло Зорка, стоячи над його труною виголосив промову, в якій зокрема були такі слова: "Милий вождю! Древній руський Одонацер!" (Лесной, стр. 78-79).
     З часом, однак, царизм і російська історіографія зробили усе можливе, щоб українці забули це імя, так як "моголами", які не пам'ятають своєї власної історії правити набагато легше, ніж народом, який дає звіт у своїй величі. З поширенням інтернету приховати цю історичну правду, однак, стало неможливо і російські історики у традиційному для себе стилі вдалися до чергової фальсифікації: на словах вони вже визнають, що Одоакр був саме руським князем, але при цьому твердять, що за своїм походженням він є... донський козак, тобто росіянин (!!??) No coment.

     Святослав Семенюк

ГЕОРГІЄВСЬКА стрічка була СИМВОЛОМ власівців!!! Окрім того найбільших героїв-росіян у фашистській формі за виявлену мужність та героїзм у боротьбі проти Радянської Армії НАГОРОДЖУВАЛИ Георгієвськими хрестами з Георгіївськими бантами !!!!
В армії Гітлера СЛУЖИЛО майже ПІВТОРА мільйона росіян!!!! Окрім того П’ЯТЬ дивізій СС були російськими! Ваші діди та прадіди ФАКТИЧНО воювали не проти Гітлера, - проти РОСІЯН в фашистській формі, бо найперше їх Гітлер ставив проти Радянської Армії, позаяк вони бились найзапекліше!!!! 
Територія Украіни була окупована фашистами на 100%!!!!
Росію була окуповано менше 3,0% її території!!!!
Украінців –колабораціоністів у складі Вермахту та військ СС було 128 тисяч штиків, менше ніж євреїв, яких було офіційно 178 тисяч у війсках Вермахта та війсках СС Гітлерівської Германії Росіян, як я вже згадував, майже ПІВТОРА мільйона!!!!!
28 євреїв було нагороджено Рицарським хрестом за військову доблесть!!! Росіяни дали Гітлеру, окрім 1,5 млн. гарматного м’яса,- понад 450 полковників та генералів! Деякі з яких було також нагороджено Рицарськими хрестами!!!!!

З закону про інформацію:

Стаття 5. Право на інформацію

     1. Кожен  має  право на інформацію,  що передбачає можливість
вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту
інформації,   необхідної  для  реалізації  своїх  прав,  свобод  і
законних інтересів.
        Реалізація права  на   інформацію   не   повинна   порушувати громадські,  політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.

Стаття 11. Інформація про фізичну особу

     1. Інформація   про   фізичну   особу  (персональні  дані)  -
відомості  чи  сукупність  відомостей  про  фізичну   особу,   яка
ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована.

     2. Не  допускаються  збирання,  зберігання,  використання  та
поширення конфіденційної інформації про особу без її  згоди,  крім
випадків,  визначених  законом,  і  лише  в інтересах національної
безпеки,  економічного  добробуту  та  захисту  прав  людини.   До
конфіденційної  інформації  про  фізичну особу належать,  зокрема,
дані про  її  національність,  освіту,  сімейний  стан,  релігійні
переконання,   стан   здоров'я,  а  також  адреса,  дата  і  місце
народження.

     Кожному забезпечується  вільний  доступ  до  інформації,  яка
стосується його особисто, крім випадків, передбачених законом.