Карта Соборна Україна

     Випуск карти присвячено 90-й річниці Великої Злуки ( об'єднання УНР та ЗУНР в єдину державу) 22 січня 1919р.
     Карту розроблено фахівцями Фонду у співпраці з істориками та науковцями. Підготовку до друку та видання здійснено видавничою фірмою "Карти і атласи". Наклад - 1тис. примірників (1-а черга).
     Окремої настінної карти соборної УНР раніше не існувало. Існуючі історичні карти УНР в різноманітних атласах часто заперечують одна одну, є неповними і не дають цілісної картини державного будівництва 1918-1919рр.
Карта "Соборна Україна" відображає державний кордон Української Народної Республіки саме на день Злуки (22.01.1919р.). У порівнянні з сучасною Україною (площа 603 тис.км.кв.) тодішня УНР була в 1,6 рази більшою (площа бл.950 тис.км.кв.).
     Сучасна Україна не є соборною державою, бо значна кількість українських етнічних земель періоду УНР пербувають в складі інших держав. Кубань, Ставропілля, Чорноморщина, Сх. Слобожанщина, Стародубщина - в Росії. Берестейщина, Гомельщина - в Білорусі. Підляшшя, Холмщина, Надсяння, Пн.Лемківщина - в Польщі. Пд.Лемківщина - в Словаччині. Мармарощина, Пд.Буковина - в Румунії. Придністров'я - окрема квазі-держава.
Зате, сучасна Україна, на відміну від УНР, повернула собі Пд-Зх.Закарпаття, част.Буковини, Пн.Бесарабію, Буджак, част.Таганрощини.
     На карті окремо виділено деякі регіони компактного проживання українців на Сході, т.зв. клини.
Малиновий клин - Пн.Кавказ (Кубань, Ставропілля,Чорноморщина, Терщина).
Сірий клин - Пн.Казахстан і Пд.Зах.Сибір (Пд.Омської, Новосибірської обл., Алтайського краю), 460тис.км.кв.
Зелений клин - Пд.част. Далекого Сходу ( 1 - 2,1 млн.км.кв.).
Жовтий клин - Нижнє і Середнє Поволжжя.

Мапа "Жовтий клин"

Карта започатковує серію “Соборна Україна. Території розселення українців у світі”.

На карті зображено три області Низового Надволжя Російської Федерації, де компактно проживають українці – Астраханська, Волгоградська і Саратовська. Клин, бо територія вклинюється в чужорідне середовище. Жовтий – за кольором ланів, якими вкрилась ця земля після освоєння рільниками-українцями.

На карті зазначено 246 населених пунктів, заснованих українцями. Поселення рясніють питомими українськими назвами: Гай, Кут, Яр, Балка, Шевченко, Тарасове, Малоросійський, Харківка, Полтавка, Київка, Новочернігівка, Луганське, Ново-Львівський, Самійлівка, Степанівна, Гайворон, Перелюб, Очкурівка, Мірошники тощо. Вперше українці з’явилися в цих місцях під час походів на Хозарський Каганат (столиця Ітіль – тепер Астрахань) князів Ігоря і Святослава в Х ст. Потім – у загонах повсталих селян Ст.Разіна і О.Пугачова, що походили з української станиці на Дону Зимовійської (тепер - Пугачовська). Взагалі було 4 хвилі переселення українців у Надволжя (детальніше – в історичній довідці).

На карті є інформація про розселення українців та сучасне культурне життя. Подано динаміку змін у чисельності українців за останнє століття. 

Карта Західно-Українська Народна Республіка

     Окремої карти ЗУНР досі не виявлено. До 90-річчя Листопадового чину реалізовано перший проект БФ. Особливість карти - у нанесеному військово-політичному устрої ЗУНР і порівнянні з сучасними кордонами України та областей. Виразно помітно втрачені землі на заході.

Трипільскі витоки містобудівних традицій у давніх слов`ян

Панорама трипільського протоміста біля с. Майданецьке, 3600—3500 рр. до н. е. Площа – 2 кв. км, близько 2 тисяч споруд, 6 – 9 тисяч мешканців.

Західна і прозахідна вітчизняна наука відводить на існування слов’янської цивілізації лише останні 1,5—2 тисячі років. Ця традиція іде ще з ХІХ ст. Тоді археологи не мали у своєму розпорядженні артефактів, які б підтверджували глибоку давнину історії слов’янства. Тепер такі артефакти є, але сучасна офіційна наука, як і до цього, зовсім їх не сприймає. Чому?

Однією з найважливіших проблем походження та формування слов’ян як великого етносу, який впливав і продовжує впливати на перебіг світової історії, залишається пошук і доведення усе нових і нових матеріальних свідчень існування слов’янської культури до нової ери. Західна і прозахідна вітчизняна наука відводить на існування слов’янської цивілізації лише останні 1,5—2 тисячі років. Ця традиція іде ще з ХІХ ст. Тоді археологи не мали у своєму розпорядженні артефактів, які б підтверджували глибоку давнину історії слов’янства. Тепер такі артефакти є, але сучасна офіційна наука, як і до цього, зовсім їх не сприймає. Чому? А тому, що вони вимагають докорінних змін у розумінні загальносвітових цивілізаційних процесів, виводячи на авансцену історії народ, що його західні дослідники і досі вважають другорядним і примітивним, заперечують його самобутність і твердять про його адаптативну залежність від нібито розвиненіших у минулому культур Сходу і Заходу.

Ще й досьогодні офіційна історична наука пов’язує формування і розвиток слов’ян із т. зв. «норманським фактором». Згідно з пануючими уявленнями, на землі, розташовані між Дніпром і Дністром і заселені слаборозвиненими у культурному сенсі варварами-слов’янами, у ІХ ст. прийшли (чи були запрошені) нормани, які й зумовили бурхливий розвиток «тубільців» та запровадження у них державності. Ця теорія виникла на основі міфу про заснування Русі, наведеного в «Повісті врем’яних літ». Як відомо, цей міф пов’язує походження давньослов’янських феноменів — міста, держави, народу — з приходом на Русь трьох братів-норманів. Без усякого глибинного аналізу розвитку слов’янського народу цей епізод був прийнятий істориками й тиражувався в художній літературі та освітянській практиці, принижуючи роль слов’ян на світовій арені. М. М. Карамзін в «Історії держави Російської», С. М. Соловйов в «Історії Росії із стародавніх часів» формували свої слов’янознавчі теорії саме на норманському факторі. На їхніх працях зросло не одне покоління істориків, які беззастережно підтримували «норманську теорію». На цій теорії побудована і книга дитячої письменниці та історика ХІХ ст. А. О. Ішимової (цю книгу високо цінував О. С. Пушкін за легкість її сприйняття), яка виховувала у читачів зневагу до своїх першовитоків. Книгу цю видають і зараз. А ось що у ній, приміром, пишеться: «Ці варяги вважалися у сусідів народом розумним: у них уже давно були добрі государі і закони.., тому варяги жили щасливо і їм навіть вдавалося іноді перемагати слов’ян... Слов’янські старійшини, бачачи щастя варягів і бажаючи такого ж своїй Батьківщині, умовили всіх слов’ян відправити послів до цього хороброго і передбачливого народу просити його князів керувати ними: “...Земля наша велика і багата, а ладу в ній немає, ідіть княжити та володіти нами...”» .

Радянська історична наука нового й новітнього часу, сформована у 1930—1950-х роках і репрезентована працями М. М. Тихомирова, А. М. Насонова, П. М. Третьякова, Б. Д. Грекова, В. В. Мавродіна та інших, пом’якшувала тезу про норманський вплив на розвиток слов’янства, підкреслюючи місцеві корені Російської (правильно треба — Давньоруської) держави. Підстави для таких акцентів з’явилися у 1901 р., коли В. В. Хвойка зробив доповідь на ХІ Археологічному з’їзді про відкриту ним наприкінці ХІХ ст. (біля українського с. Трипілля) доти незнану давню культуру. За своєю красою речі з розкопок Хвойки не поступалися давньогрецьким. Це породило низку гіпотез стосовно прямого зв’язку Балкан з культурою Подніпров’я, названою пізніше Трипільською .

Однак археологічні знахідки розглядалися у відриві від топографії знайдених пізніше трипільських поселень. Тому повноцінного комплексного осмислення ролі Трипільської культури у розвитку Західної та Східної Європи і взагалі усієї світової цивілізації здійснено не було. Зараз скаржитися на брак артефактів, безпосередньо дотичних до згаданої проблеми, не можна, — їх більш ніж удосталь, а проте далі риторичних питань і гіпотез щодо походження Трипільської культури та її раптового зникнення справа у сучасній офіційній науці не йде. Висновки археологічних та історичних досліджень нерідко й досі робляться без залучення студій суміжних фахівців — етнографів, культурологів, архітекторів та інших, які цілком спроможні допомогти знайти зв’язок Трипілля із загальноцивілізаційними процесами.

Усе це зумовлює, зокрема, брак відомостей про Трипілля у світовій науці та в популярних виданнях. Приміром, ця культура навіть не згадується у нових західних енциклопедіях «Зниклі цивілізації» і «Всесвітня ілюстрована історія» (ці енциклопедії видані у перекладі в 90-ті роки XX ст. московським видавництвом «Терра»). Незважаючи на очевидну спадковість між трипільцями та слов’янами у територіальному розселенні, культурних і містобудівних традиціях тощо, за кордоном генетичний зв’язок між цими етносами або заперечується, або береться під сумнів . Він заперечується навіть українськими науковцями. Так, у «Давній історії України» твердиться, що «за етнічним складом трипільці були прафракійцями» . Або ще: «За тисячі років, що минули з часу існування Трипільської культури, повз нашу землю пройшло багато народів, не один раз змінювався склад населення. Українці належать до кола слов’янських народів. А слов’яни постали на історичній арені значно пізніше» .

Оскільки порушена у наведених цитатах проблема становить незаперечну актуальність для українознавства, автори даного допису мають намір взяти участь в обговоренні її деяких аспектів. Підходячи до теми з позицій своїх фахових інтересів, тобто теорії й історії містобудування, вони спробують порівняти містобудівні традиції трипільців і давніх слов’ян і відстежити на цій основі генетичну спадковість згаданих етносів, — у тому, зрозуміло, випадку, якщо ця спадковість насправді є.

Стосовно походження Трипільської культури досі існує кілька гіпотез. Одні вчені вважають, що вона виникла на основі місцевої неолітичної людності, другі — що її коріння треба шукати на Балканах чи у Східному Середземномор’ї, треті відносять її до первісних індоєвропейців (арійців), які виникли на Близькому Сході та в Малій Азії. Але усі дослідники сходяться на тому, що трипільці провадили осілий спосіб життя, займалися землеробством і скотарством та створили в межиріччі Дніпра і Дністра багато довготривалих родових поселень площею від кількох до 200—300 гектарів. Поруч, у придунайських ландшафтах, існувала Гумельницька культура. За характером своєї господарської діяльності та побуту вона була схожа на Трипільську і підтримувала з нею тісні господарсько-культурні зв’язки (так само як і з племенами Дніпро-Донецької культури). Усі ці контакти споріднених спільнот не могли, звісно, не позначитися на містобудівній діяльності трипільців.

Тривалі дослідження виявили на землях від Східних Карпат до Середнього Подніпров’я сотні трипільських селищ. Ще у 30-ті роки XX ст. при їх розкопках перейшли від окремих розвідувальних шурфів до суцільного розкриття чималих за розмірами площ. Завдяки цій методиці фіксувалися межі, укріплення і вся забудова населених пунктів. Експедиції Т. С. Пассек 1939—1940 рр., Т. С. Пассек та Є. Ю. Кричевського 1946 і 1949 рр. дали змогу створити декілька графічних реконструкцій забудови трипільського поселення Коломийщина-І. Отже, загальний вигляд селищ трипільців став набувати чіткого абрису. У загальному плані це було коло. Головним елементом його внутрішньої структури були двоповерхові глинобитні будинки площею від 30 до 300 кв. м, які утворювали кілька колоподібних рядів .

Крім невеликих селищ, в останні десятиріччя за допомогою аерофотозйомки були виявлені величезні трипільські поселення — справжні первісні мегаполіси. Найвідоміші з них містяться поблизу сіл Майданецьке й Доброводи в Україні та Петрени — в Молдові. При цьому науковці з’ясували надзвичайно цікавий факт: доволі часто сучасні українські села існують на своєму місці кілька тисячоліть — ще відтоді як вони становили частину того чи іншого величезного за територією трипільського мегаполісу. Будівлі в цих стародавніх велетнях розташовувалися концентричними колами, число яких доходило до 12-ти. Кільцеві вулиці перетиналися численними радіальними, котрі сходилися до великого майдану в центрі поселення (вочевидь, на цих майданах відбувалися родові збори). Вулиці утворювали квартали з житловими будинками. Між будинками існував певний простір, на якому розміщувалися прибудинкові ділянки або господарчі споруди. Усі поселення мали єдину, тобто типову, композиційно-планувальну структуру. Житла також були однотипними (окрім будинків у зовнішньому колі, які були у 2—3 рази більшими).

Трипільські поселення звичайно будувалися над долинами річок або в їхніх закрутах, на високих крутосхилих рогах (мисах). Схили укріплювалися 5—6-метровими валами, а інколи (Костешти-ІІ у Молдові) — ще й кам’яним панциром. З напільного боку викопувалися рови завглибшки 4—5 м. Відомі також нічим не захищені поселення у долинах або на рівнинах. Тут мешкали землероби, які перебували під охороною розташованих неподалік укріплених городищ.

Ранньотрипільські поселення датуються 4000—3600 рр. до н. е. Вони мали як чітке, заздалегідь продумане, так і довільне, «стихійне» планування . Їх зводили на надзаплавних терасах у вигляді декількох рядів споруд уздовж схилу балки. Разом із тим є й приклад чіткого плану (Беркашівське поселення), коли шість розміщених на відстані 15—18 м один від одного будинків охоплювали схили пагорба і творили таким чином коло діаметром понад 50 м.

Середньотрипільські поселення (3600—3150 рр. до н. е.) характеризуються збільшенням території і відповідно кількості населення. Вони будувалися на зручних для оборони місцях і мали великі (багатосімейні) та малі (односімейні) житла. Їхнє планування відзначалося колоподібною, радіальною структурою. Входи споруд були орієнтовані на геометричний центр поселення. Між розташованими у вигляді кількох кіл будівлями пролягали кільцеві проходи. Зовнішнє коло утворювалося з великих будинків глухими (затильними) стінами назовні, які правили за своєрідний захисний мур. Довкола поселення укріплювалися ще й валами та ровами. Отже, у поєднанні з особливостями рельєфу, які сприяли виділенню городищ з оточуючого природного середовища та посиленню їх обороноздатності, планувальний принцип трипільських населених пунктів середнього етапу їхнього розвитку було зорієнтовано на закриті форми і простори. При цьому центральний майдан поселення виконував ритуально-символічну, об’єднуючу функцію.

У пізньотрипільський період (3150—2350 рр. до н. е.) площа поселень та чисельність їхнього населення ще більше зростають. Так, у Побужжі, поблизу сіл Доброводи, Тальянки, Майданецьке, Небелівка, виявлені поселення площею до 400 га і більше та з кількістю мешканців у 2—4 тис. чоловік . Вони мали розвинену систему укріплень і форму, наближену до ідеального кола (діаметром понад 1 км) або еліпсу. Таких мегаполісів не було більше ніде в усьому тогочасному світі . І, до речі, твердження офіційної науки щодо кількості їхніх мешканців виглядає вельми сумнівним. Бо з огляду на дуже високу щільність забудови (передусім житлами) цих велетнів на кожного з 2—3 тис. їхніх мешканців припадало б 1—2 тис. кв. м корисної площі. У це просто неможливо повірити. І нащо тоді потрібні такі могутні оборонні споруди?.. Одне слово, треба вважати, що кількість жителів була в кілька разів більшою, і ці мегаполіси певною мірою навіть потерпали від перенаселення .

Більшість пізньотрипільських поселень містилися на високих ділянках. Вони налічували до півсотні різних за розмірами житлових та господарчих споруд, традиційно розташованих по колу. Входи в споруди були звернені до геометричних центрів поселень. З часом площа та чисельність мешканців цих прадавніх міст зменшувалися. Це можна пояснити перенаселенням і наступною міграцією «зайвих» людей на північ і північний схід. Оселяючись в оточенні не дуже й то дружньо налаштованих чужих народів, мігранти зводили у добре захищених самою природою місцях невеликі поселення з кільканадцятьма спорудами.

Нагромаджені протягом збіглого століття археологічні артефакти наводять дослідників на думку про спорідненість Трипільської культури з культурою Боян — локальним варіантом великої європейської культури лінійно-стрічкової кераміки . Отож Трипілля розуміють як імпульс прадавніх цивілізацій Балкан та Східного Середземномор’я, як «обмін населенням та асиміляцію деякої частини населення Південно-Східної Європи... у взаємодії із середземноморсько-балканським неолітичним і енеолітичним ареалами» . При цьому його ніяк не пов’язують із протослов’янами, іншими словами — не вбачають між трипільцями і наступними слов’янами етно-генетичного зв’язку. Отож виглядає так, що трипільці щезли з історичної арени без усякого сліду, не залишивши по собі прямих нащадків. Стосовно величезної культури це видається просто неймовірним. І щоб довести протилежне, ми спробуємо зараз виявити генетичну спадковість між Трипіллям (на нашу думку — праслов’янською цивілізаційною субстанцією) і Київською Руссю, котрі існували на одній і тій же
самій території і з огляду на одне це уже цілком могли становити спільну еволюційному лінію. Головним предметом нашої порівняльної студії буде містобудівна традиція трипільців і давніх слов’ян.

Згідно з різними концепціями, племена, які мешкали у Дніпро-Бузько-Дністровському басейні в період розквіту Трипільської культури (IV—III тис. до н. е.), мігрували або в північно-східному, або у протилежному — південно-західному — напрямках (табл. I), або в обох напрямках одночасно. Зрозуміло, усі ці «маршрути» просто не могли не відбитися в матеріальних знахідках, передусім у пам’ятках архітектурно-містобудівельної практики. У даному контексті трипільське відлуння треба шукати у планувальній структурі і композиції поселень енеолітичного часу за межами вказаного басейну та у пізніших містах давніх слов’ян. Простежити цей зв’язок необхідно не лише задля віднайдення справжніх історично-генетичних коренів слов’янства, але й для продовження широкомасштабних досліджень у сфері лінгвістики, топоніміки, історії, археології, семантики тощо, — досліджень, необхідних для з’ясування внеску слов’янської культури у світову цивілізацію. Розв’язуючи цю проблему, доводиться спочатку враховувати об’єктивні історичні особливості усіх відгалужень слов’янства — східного, західного, південного, північного, а вже потім, з огляду на єдність їхнього первісного кореню, виходити на типологічні узагальнення більш високого порядку. Саме такі узагальнення і дають змогу побачити ціле, складене з різних частин. Бо ж, як сказано у Св. Письмі: «...Тіло не є один член, а багато»...

Завдання науки — знайти ті «розкидані» по віках і тисячоліттях частини, іпостасі, субстанції — і християнську, і дохристиянську язичницьку, і ту первинну основу, з якої вийшло усе наступне, — які безперервною ретроспективною ниткою єднають слов’янство у цілісне етнічно-філософське тіло. А первісною основою, на нашу думку, якраз і була Трипільська культура, від якої пішли не тільки її прямі нащадки — протослов’яни (а також і шумери, і південнодніпровські арійці епохи бронзи, і античні греки тощо. — Ред.), а й усі пізніші — аж до сучасності — надзвичайно розгалужені індоєвропейські спільноти світу. І містобудівні традиції давніх трипільців є одним із найважливіших доказів того, що слов’яни, києво-русичі і теперішні українці є їхніми безпосередніми кровними нащадками, становлять єдине «тіло» з цією створеною колись на Подніпров’ї першоосновою людства... Розглянемо цю проблему детальніше.

Планувальна структура і загальна композиція давньослов’янських поселень і міст формувалися піді впливом природних, соціальних, конкретно-історичних та інших умов і безпосередньо зумовлювалися системою вулиць, відкритих просторів (зокрема майданів), різних композиційно та емоційно «пануючих» споруд, фортифікаційних укріплень тощо. На жаль, згадана структура планування у взаємозв’язку з короткотривалими елементами міського середовища — забудовою і природним ландшафтом — досьогодні залишається погано вивченою, позаяк розглядається окремо («сама в собі»), не комплексно, у відриві від загального контексту тодішнього життя, а головне — без пошуку її генетично-концептуальних витоків у дослов’янських суспільствах.

З огляду на все це зрозуміло, чому відправна точка містобудівельної традиції давніх слов’ян не відома ще й досі. Офіційна наука називає V—VI ст. н. е. в якості початкового періоду розселення наших предків у Східній Європі. При цьому, зверніть увагу, практично «одномоментно» виникає велика кількість поселень з єдиними планувальними і просторовими принципами внутрішньої структури. Отже, випадає так, що, перебуваючи в «непевних» умовах самоорганізації, слов’янський суперетнос мало не одразу після свого виникнення запровадив на величезній — у пів-Європи — території довершену, а головне, повторимо ще раз, — єдину за своїми внутрішньоструктурними засадами систему облаштування життя. І лише за якихось 3 — 4 віки (за офіційною наукою) цей суперетнос утворив свою державність і вийшов на світову арену у VIII—IX ст. як один із найвагоміших чинників тодішньої цивілізації і як носій культури найвищого класу...

Усе це, погодьтеся, виглядає просто неправдоподібно. Адже цілком зрозуміло, що давні слов’яни — це не якісь там безбатченки, які не знали навіть, «якого вони кореню діти» (а з «офіційних» тлумачень саме так і випливає), — вони спиралися на суспільно-політично-виробничі моделі своїх кровних подніпровських попередників. Без глибинних місцевих традицій громадського життя, без тисячоліттями удосконалюваних прийомів і принципових засад планування і забудови місць свого помешкання, без розвиненого їхніми пращурами ремісництва тощо слов’яни за такий короткий термін просто не змогли б піднестися зі своєї новоствореної етно-організаційної першооснови (з «чистого аркуша») до цивілізаційних вершин. І, до речі, сучасним дослідникам досі залишаються незрозумілою символічна змістовність містобудування наших предків, яка чітко відрізняла їх від тодішніх сусідів і за своєю глибинною духовною логікою, і за практичною будівельною методикою і технікою...

Тож на які усе-таки місцеві традиції спиралися подніпровські слов’яни? Згідно з теоріями прадавнього розселення народів, Дніпро-Дністровський регіон був етнічною колискою тих спільнот, які нині замешкують усю Східну і частину Центральної Європи, Балкани, більшість європейських регіонів Росії (табл. I). У стародавніх народів містобудівельні традиції (так само як і, наприклад, поховальні обряди. — Ред.) належали до числа найінерційніших, тому, оскільки ми вважаємо Трипілля цивілізаційною основою слов’ян, відповідно треба вважати і те, що витоки слов’янського містобудування містилися саме у трипільських цивілізаційних глибинах. А звідси випливає, у свою чергу, і думка про те, що трипільські планувально-структурні принципи у містобудівництві повинні були зберегтися в археологічних пам’ятках тих територій, де розселялися давні слов’яни.

І справді, ці принципи ми легко знаходимо, приміром, у структурі городища-храму Аркаїм та його аналогів у Челябінській області Росії. Тут спірально закручена загальна забудова подібна до мушлі равлика, — щільно прилягаючи своїми стінами одна до одної, споруди утворюють декілька кіл вулиць, залишаючи усередині вільним великий колоподібний майдан (табл. II). Побудоване тисячоліттям пізніше протомісто Аркаїм, як і більшість аналогічних археологічних об’єктів Сибіру, містить містобудівельні традиції Трипілля. Подібні планувальні схеми можна побачити і на архаїчних городищах Тушемль та Енеторп (табл. II, 6—7), розвиток яких відбувався шляхом пошарового кільцевого нарощування території, а структура мала виразний колоподібний характер, зумовлений орієнтованістю забудови до центрального майдану.

Потрапляючи на слов’янські землі, варяги дивувалися кількості міст уздовж важливого торговельного шляху «із варяг у греки» і називали ці території Гардарика — Країна Міст. І справді, для давніх слов’ян типовою була висока щільність мережі населених пунктів, яка складалася із невеликих міст і містечок на місцях давніших (передусім ще трипільських) городищ. За підрахунками давніх хроністів, у IX—X ст. на Русі існували 25 міст, у XI — уже 89, наприкінці XII — 224, а напередодні татаро-монгольської навали — близько 300. Причому ідеться саме про великі міста-фортеці — Київ, Муром, Смоленськ, Полоцьк тощо, а неукріплені селища (яких було, звісно, куди більше, аніж укріплених пунктів) до уваги не бралися. Окрім великих міст-фортець, існували також і невеликі поселення з укріпленою центральною частиною — дитинцем або кремлем (площа цих частин становила 1—2 га), а також дрібні численні «кріпостиці», які були розкидані по всій країні і називалися «городки» чи «городища». Вони оточувалися ровами, ґрунтовими валами, частоколом, дерев’яними стінами і нерідко не мали навіть постійного населення, використовуючись навколишніми селами і містечками як прихисток у випадку воєнної загрози... З огляду на все сказане зрозуміло, що повідомлення давніх хроністів далеко не повні, адже, зосереджуючи свою увагу на великих містах-фортецях, вони не згадували про величезну кількість інших населених пунктів. І можна сміливо вважати, що вся Стародавня Русь була оповита дуже щільною мережею міст і «селищ міського типу», а отже, мала потужні містобудівельні і ремісничі традиції. Це цілком відповідає тезі про те, що і в економічно-виробничому, і у світоглядному сенсі Русь була прямою спадкоємицею куди давнішого Трипілля, котре якраз і відзначалося великою кількістю добре облаштованих селищ і мегаполісів і мало налагоджене виробництво. А головне, про цей генетичний зв’язок свідчить однакова для трипільців і слов’ян — києво-русичів містобудівельна методика.

Так само і у слов’яно-києво-руський час, у планувальній структурі трипільських городищ і поселень майже обов’язковими є рів або кілька ровів, вал, а також укріплення, утворені стінами напівземлянок або дерев’яних житлових будинків (зорієнтованих своїми входами до центру населеного пункту). Ці трипільські будівельні традиції добре простежуються, приміром, на слов’янських Райковецькому городищі та поселенні Колодяжин V—VІІ ст. н. е. (табл. ІІІ, 1—2). При спорудженні усіх городищ трипільської і наступних діб використовувалися наявні природні чинники: люди селилися звичайно на високих пагорбах в оточенні ярів, на крутих берегах річок або в їхніх закрутах (що, до речі, не дозволяло дотримуватися ідеальної колоподібної форми планувальної структури) (табл. III—IV).

Найбільшим з давньоруських міст був Київ, який у пору свого найвищого розквіту у ХІІ ст. складався з кількох укріплених районів загальною площею понад 350 га. Ця схема утворилася ще у Трипіллі, величезні мегаполіси якого виникали шляхом злиття кількох розрізнених поселень-укріплень. Описаний принцип простежується і на прикладі більшості містечок Давньої Русі, котрі, маючи невеликі розміри, складалися при цьому із двох-трьох частин: фортеці-дитинця та одного або декількох торговельно-житлових посадів (табл. III). Їхня укріплена площа коливалася у межах 45 га: Галич — 45 га, Листвин, Ступиця — 15, Перемишль, Белз — 7—8, Теребовля, Дорогобуж, Ізяслав, Плиснеськ, Червен — 3—4 га.

Ясна річ, зараз доволі важко з’ясовувати хронологічні рубежі моменту, коли те чи інше протослов’янське поселення починало перетворюватися на давньослов’янське місто. Передусім це зумовлене безперервністю життя у такому населеному пункті, коли усілякі перебудови (приміром, відмирання планувальних форм, властивих городищам, і заміна їх формами, властивими укріпленим містам) здійснювалися плавно, без різких «стрибків». Але і за нових умов, тобто при заміні городищ містами, у новостворюваних містобудівельних структурах, зокрема у їхньому планувально-композиційному вирішенні, виразно простежувалися закладені ще у Трипіллі принципи (і це, до речі, доводиться виконаними у пізньому середньовіччі планами, картами, малюнками тощо міст слов’янських народів). Процес перетворення городищ на ранньослов’янські міста-фортеці (Володимир-Волинський, Белз, Червен, Перемишль, Галич, Буськ та ін.) був інтенсивним, отож доволі швидко склалися їхні типові структури: укріплене місто-фортеця та фортеця з навколишньою неукріпленою житловою частиною, якій була властива маєткова забудова (важлива риса міст періоду Київської Русі). При цьому збереглася не лише радіальна або радіально-кільцева структура будівель і вулиць, а й колоподібний або овальний вигляд загального плану, що відповідало прадавнім трипільським традиціям композиційного вирішення населених пунктів (табл. III).

Родові князі зводили порубіжні фортеці-замки у стратегічно важкоприступних місцях (Дубно, Кременець), при торговельних шляхах (Броди, Буськ, Жидачів, Корець, Жовква), поблизу рік чи на місці уже давно існуючих поселень (Городок, Устилуг, Турійськ, Микулинці). Одні фортеці мали колоподібну або овальну форму городища, інші — наближалися до неї, нагадуючи попередні — і незбережені — містобудівні форми (Хотин). Пізніше деякі з них стали ядром міст – адміністративних центрів князівств, деякі — після зникнення в тому чи іншому випадку зовнішньої воєнної загрози — зупинилися в розвитку, оскільки відначально замислювалися як суто фортифікаційні споруди. До кінця ХІ ст. фортеці та замки групували навколо себе підзахисні поселення, а розташовані навколо містечка й сіла поступово перетворювалися на поселення міського типу — із 2—3-частинною структурою у вигляді самого міста та його передмість. І ця структура прямо походила від старослов’янських городищ, на місці яких якраз і розвивалися згадані села й містечка.

З розвитком забудови міст в XI—XIII ст. та необхідністю її захисту від зовнішньої загрози до фортець починають тяжіти ремісницько-торговельні частини населених пунктів, досі доволі чітко відокремлені від фортифікаційних систем. Саме в цей час ремісницькі посади розростаються і «зрощуються» з укріпленими частинами, або оточуюючи їх з двох (Золочів) чи більше сторін (Корець), або прилягаючи до них з якогось одного боку (останні випадки зумовлювалися розташуванням фортеці на річковому мису — Дубно, Гусятин — чи певними природними перешкодами — Бережани, Белз). Подальше пошарове розростання поселень на основі розвитку принципів композиційно-планувальної структури, властивих великим городищам або невеликим селищам іще трипільської доби, можна побачити на прикладі Вязьми (табл. V, 2).

Із територіальним зростанням населених пунктів стародавні городища також відбували певні трансформації. Приміром, Московський Кремль як старослов’янський дитинець об’єднав і первинне городище, і посад, але зберіг при цьому давню планувальну структуру (табл. V, 1). Вона тяжіла до центру (колишнього городища), утворюючи радіальну, віялоподібну систему вулиць, які сполучалися одна з одною кільцями вулиць-зв’язок (табл. VI, 5—6). Це підтверджує важливість впливу форми і розташування на ландшафті стародавнього, первісного — ще трипільського — городища на загальну планувальну структуру і композицію пізнішого і генетично пов’язаного з ним слов’янського населеного пункту.

Одним із найважливіших критеріїв структурної типології давньоруського поселення є форма його ядра-фортеці (городища). Відповідно до цієї форми (яка, у свою чергу, зумовлювалася конкретними у кожному випадку природними особливостями) конфігурація фортечних укріплень мала 4 основні типи: 1) колоподібний; 2) напівкруглий, із приляганням до природної перешкоди; 3) сегментарний, з обійманням якогось перешийку між водними або ж рельєфними перешкодами; 4) секторний, утворений різноманітними природними перешкодами. Усі типи демонструють тяжіння вулиць до дитинця-городища як головного елементу планування, — фортифікаційного, торговельного, культового, адміністративного тощо. Саме дитинець в якості кристалізуючого центру сприяв, за Г. Я. Мокеєвим, секторно-спіральному розвиткові Москви, який відбувався на основі поєднання двох традиційних моделей у формоутворюючому плануванні слов’янських населених пунктів — радіальної та кільцевої схем вулиць (табл. VI, 1—4), що їх можна побачити і в містобудівній культурі Трипілля та міста-храму Аркаїм.

Гадається, усе сказане в цьому дописі дає підстави зробити такі узагальнюючі висновки. У нашій (і не тільки нашій) науці стародавнє населення Подніпров’я розглядається як різночасова сукупність не з’єднаних ніякими спадковими скріпами спільнот. Отож треба нарешті визнати, що на наших землях насправді існувала і існує єдина й безперервна кількатисячолітня етнічно-генетична індоєвропейська лінія, яка бере свій початок ще від археологічної буго-дністровської культури (т. зв. буго-дністровці репрезентували перших індоєвропейців на наших теренах. — Ред.). Стародавнє слов’янство не можна розглядати як самоцінний феномен, відрубний від усієї історично тривалої етнічно-генетичної лінії Подніпров’я. Воно — частина цілого, тобто тієї субстанції, від якої пішов увесь сучасний планетарний індоєвропеїзм, і було (і є) носієм і продовжувачем усіх попередніх надбань і традицій. Отож, гадається, усталені і досі терміни давньослов’янський етнос чи навіть суперетнос не відповідають масштабам цього феномену і є безперечно завуженою, «усіченою» дефініцією. Куди доцільніше, на нашу думку, вживати термін давньослов’янська цивілізація або й планетарна давньослов’янська цивілізація. Бодай уже тому, що, будучи кровними (хоч, звісно, і видозміненими) нащадками трипільців, слов’яни продовжували їхню містобудівельну справу, а за цим показником Трипілля, суворо кажучи, було не просто давньою культурою, а справжньою цивілізацією .

І справді, досягнутий трипільцями рівень містобудування був би просто неможливим без добре налагодженої системи управління будівельною і взагалі громадською діяльністю, без розгалужених функціональних структур міського управління (що життєво необхідно для укріплених і найбільших в усьому тодішньому світі мегаполісів площею в сотні гектарів і чисельністю мешканців у кільканадцять тисяч чоловік ), без родових і племінних рад, без виборних осіб, відповідальних за ті чи інші важливі ділянки життя громади, тощо. Згадаймо також і «ритуальні служби», які забезпечували виконання складних поховальних обрядів, зокрема і таких трудомістких, як спорудження кургану і оточення його ровами і кромлехами з кам’яних брил; високий рівень ремісництва, яке давало змогу виробляти досконалі крем’яні, металеві, дерев’яні та інші речі, феноменальні прийоми застосування природних мінералів (виготовлення у двоярусних гончарних горнах найунікальнішої кераміки, найрізноманітніших глиняних ритуальних фігурок та дитячих іграшок, зведення з дерева і глини славетних трипільських двоповерхових жител тощо); розвинений внутрішньо- і міжплемінний обмін і торгівлю...

Така напруга життєдіяльницьких струмів у Трипіллі (а тут ми не кажемо детально про суто духовне життя, яке, звісна річ, відбивалося у спорудженні величних сакральних пам’яток) зумовлювала величезну кількість і щільність розташувань трипільських населених пунктів на Подніпров’ї та в Побужжі, — щільність, аналогів якої важко навіть пригадати у всій стародавній історії. І щезнути без сліду, не залишивши ніякого спадку своїм кровним наступникам, ця цивілізація просто не могла. Саме ця цілком очевидна для неупередженої людини спадковість і пояснює ту «загадкову» інтенсивність містобудівних процесів у ранньослов’янському світі, котрі (повторимо), якщо вірити «офіційним» історичним концепціям, відбувалися «раптово», «самі по собі», «вибухово» тощо... Ясна річ, слов’яни не продовжили трипільські традиції, сказати б так, безпосередньо, без усякого переходу. Усе ж таки між слов’янами і трипільцями пролягли кілька тисячоліть, і хоча за цей час трипільський світоглядно-формаційний спадок зберігався у середовищі подніпровського населення (з якого потім вийшли конкретно слов’яни), містобудівне мистецтво тут явно заглухло, і нічого подібного до трипільських мегаполісів тут певний час не було. Це пояснюється тим, що наприкінці свого існування на Подніпров’ї більша частина тутешніх трипільців почала розходитися по різних регіонах світу, де їхні містобудівельні засади застосовувалися відповідно до нових умов, але на принциповій основі первинних, ще подніпровсько-побузько-подністровських композиційно-планувальних формоутворень.

Поширення давніх трипільських традицій на Південь та Захід Європи і на північно-західні області Малої Азії відбилося у таких принципах планування та забудови тамтешніх міст, як пошаровий спіральний і кільцевий розвиток; радіальний характер загальної забудови, яка орієнтувалася і тяжіла до центру населеного пункту; типова для Трипілля форма загального плану, наближеного до кола або еліпсу (табл. VII, 1—2).

Відзначимо тут ще такий дуже цікавий момент. Деякі риси пошарового лінійного формування забудови міст, виявлені при утворенні окремих колоподібних у плані поселень Трипільської культури уздовж природної перешкоди, були використані як архаїчний прийом при вирішенні планувальних структур міст — сучасників Трипілля — у Малій Азії та в Європі (табл. VII, 3—5). Це підтверджує можливість перенесення прадавнім населенням Дніпро-Бузько-Дністровського регіону на нові землі своїх найбільш інерційних містобудівних традицій, що їх місцеве — етнічно відмінне — населення сприймало часом механічно, некритично, без належного осмислення їхньої світоглядно-формаційної суті. І навпаки, формуючись безпосередньо на землях прадавнього Трипілля, слов’яни, не зачіпаючи самої суті композиційно-планувальних принципів своїх кровних пращурів, разом із тим творчо, в еволюційному ключі розвинули цілу низку їхніх елементів. Це достеменно доводить, що слов’яни мали у своїх генеральних засадах однаковий з трипільцями підхід до буття, розуміли їхній спосіб мислення, «дивилися на світ їхніми очима»...

Отже, усе сказане в цьому дописі дає підстави сміливо твердити, що славетна Трипільська культура, а точніше — цивілізація, відіграла надзвичайно велику роль у закладенні основ духовного, суспільно-політичного, виробничого і культурного життя, які були згодом сприйняті не лише прямими кровними нащадками трипільців — подніпровськими слов’янами, а й іноетнічними мешканцями інших регіонів планети. Про деякі з прикладів цієї запозичувальної практики читач може дізнатися з табл. VIII—XII.

СЄДАК Ігор Микитовичархітектор-містобудівник, почесний член Української академії архітектури, заслужений архітектор України, лауреат Державної премії СРСР (Київ)СЄДАК Олександр Ігоровичархітектор-містобудівник, кандидат архітектури, професор кафедри теорії, історії архітектури та синтезу мистецтв Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури (Київ)

Язичество, Православіє, РУНВіра.

Юрій Шилов розповідає Віктору Ющенку про Кам`яну могилу. Літо 2004 р.

Триада Язичество, Православіє, РУНВіра складає основу Української Національної Ідеї, її рідновірську ідеологію. При цьому центральне явище об'єднує УНІ зі слов'янськими (через «Велесову книгу») та індоєвропейськими (через «Веду словена») цивілізаціями, а перше – виводить на кістяк загальнолюдської культури. Щодо третього, то вартість його двозначна… 

Панує нерозуміння значень і взаємозв'язків складових явищ триади, її в цілому, – і це найголовніша причина несформованості УНІ (Української Національної Ідеї). Тож існує нагальна потреба зняти цей нищівний недолік патріотичного руху.

Язичество визначається як «загальне позначення дохристиянських політеїстичних релігій, на відміну від монотеїстичних (християнства, магометанства і т. ін.); поганство» [⁹, с. 932]. Між тим язичество (д.-рус. 'народництво') і поганство (від латин. 'селянство') означають традиційне шанування тієї культури, яка почала складатися разом із формуванням людини сучасного антропологічного типу (кроманьонського або Homo sapiens sapiens, що почав затверджуватися на Землі близько 40 тисячоліть назад) і запанувала в умовах відтворюючого господарства останніх 9 тисячоліть. У цьому кістяку загальнолюдської культури – який надалі обріс органами локальних етнокультур, вкрився м'язами й шкірою культур общинних і тоталітарних цивілізацій – релігії, насправді, немає. А є лише її прояви, взаємозлиті з також невиокремленими ще проявами мистецтва, науки, політики і т. д. Тому протиставлення язичества (культурна якість якого панує ще в ламаїзмі й буддизмі) так званим світовим релігіям (тенденція яких ппростежується в юдаїзмі та зороастризмі, безпосередньо передуючих християнству) – подібно протиставленню літа й зими, красного й круглого. Тому несприйняття, критика язичниками-рідновірами прихильників біблійних чи інших релігій (або навпаки) – справа нерозумна й виснажлива; то не захист, а згуба. «Вони мають силу, поки захищаєм, ми – поки шануєм», – говорить один із заповітів пращурів наших [⁵, с. 6]. Зуміємо правильно підживити природне становлення Неоязичества (тобто посприяти новітній весні людства, омоложенню його загальнокультурного кістяка) – застаріле лушпиння релігій відпаде само собою. А будемо здирати оте лушпиння з недорощеного – наробимо болючих, а то й смертоносних виразок. Перемога тут може бути досягнута лише за сценарієм мудрої казки: знайти голку, на вістрі якої зосереджена смерть Кащея Безсмертного, – і обламати той кінчик…

Язичество було змістом існування загальнолюдської культури між 40 і 9 тисячоліттями минувшини. Із VII тис. до н. е. почалась його вища, цивілізайційно-державницька стадія. Надалі, зі зміною общинної первинності (дунайсько-дніпровська Аратта, Тибет, держави Центральної Америки) на тоталітарну вторинність (Шумер, Єгипет і т. д.) цивілізація спороджує "світові релігії", які благословляють другий тип і проклинають перший – як відмінний, якісно інший, і тому небезпечний для рабовласницької, феодальної, капіталістичної формацій тоталітаризму. Але й набувши прокляття, язичество-'народництво' донині залишається кістяком загальнолюдської культури.

Православіє – державницька, тобто 'цивілізована' (але обов'язково общинна, дототалітарна), стадія існування Язичества. Назва, а також форми, зміст і сутність дохристиянського Православія виводяться із «Велесової книги» [⁴, д. 1] як славлення Прави-'Небес'. Його одвічний зв'язок із Дажбогом [там же] вказує на формування в уже досить розвиненій общинній цивілізації – Колунєх чи Кълоунє (> слов. Гол(о)унє > грец. Гелон) [⁴, д. 4-в, 19, 17-б], відомій у більш давніх розділах «Веди словена» [¹⁴, с. 74, 370 та ін.] як Каліца й Аріта (< Аратта > Арта > Арсанія VII тис. до н. е. – I тис. н. е.). Оскільки Дажбог – це втілення сузір'я Тельця [⁴, д. 7є; 19, с. 71, 81-82, 264], що очолював зодіак у 4400-1700 рр. до н. е., – то звідціля й датування апофеозу Православія як стадії у розвитку ідеології найпершої в світі, общинної кола-держави-цивілізації Аратти (з 7000-6200 рр. до н. е.). Проте були періоди й інші, до і після апофеозу. Перший із них характеризується шануванням Коляди [¹⁴, с. с. 9-198] – Кола ДІЯ (> Колодія), 'БОГА Кола'. Це був головний предтеча «кола Сварожого» – сонячно-зодіакального календаря (який з 2400 р. до н. е. став над більш давніми, місячними календарями), що спочатку очолився Тельцем – Дажбогом-Сварожичем… Періодизація, отже, виходить така: прото-Православіє на чолі з араттським Колядою – 7000-(4400)-2400 рр. до н. е.; Православіє на чолі з артським Дажбогом – (4400)-2400-1700 рр. до н. е.; пост-Православіє як співіснування отих "діда" й "батька" – від 1700 р. до н. е. Арти до 988 р. н. е. Арсанії-Русі; «православіє християнське» – це наступне і сьогоденне співіснування, а значною мірою й синтез рідної та чужинської вір зі спільним індоєвропейським коренем, але общинної й тоталітарної якостей.

Хай не бентежать нас наведені дати, суттєво відмінні від офіційно прийнятих наукою останніх століть. Авторитетність того "академічного датування" зрушена монографією академіка Б. О. Рибакова «Язычество древних славян» (М., 1981 [¹⁰]), де наочно показано протиріччя між 3,5–1,5 тисячоліттями офіційно визнаної етногенези слов'ян – та їх власною історичною пам'яттю, що сягає часів мамонтів. «Велесова книга» й один із міфів Київщини уточнюють глибину народної пам'яті: 20-21 тисячоліття. «Мазуринський літописець», дотримуючись християнсько-візантійської хронології, засвідчує [¹, с. 43]: «Лєта 3099 {2591 р. до н. е.} Словєн і Рус с роди своімі отлучашася от Єксінопонта {Чорного моря} і от роду своєго і от братіі і хождаху по странам всєлєнния, яко крилатіі орлі…». Можливо, це вказівка на час самоусвідомлення слов'янами своєї етнокультурної особливості й виокремлення їх зі спільноти індоєвропейських народів (порівняйте вказані вище 2591 та 2400 роки до н. е.). З цим суголосний та насичений реаліями араттської Калиці (й трипільської археологічної культури) «Скýпський переказ» козаків України [⁵, с. 54]: «Наша держава називалась Скýпою Краю, пов’язаних Словом, літ тому 5190, як вона постала…».

Після 1700 р. до н. е. головування сузір'я Тельця у Сонячному зодіаці замінилося, внаслідок астрономічної прецесії [¹⁶, с. 229-236 та ін.], на Овна, а в роки започаткування християнства – на Риб. Тому на пізніших, від д. 1, дощечках «Велесової книги» шанування Дажбога-Телеця відходить на другий і подальші плани. Так, у текстах дд. 11а–11б продовжується визнання Сварога як «діда божого, який тому роду божеську є началом», хоча його – разом із Перуном і Світовидом – включено вже до Триглава (втілення трьох рівней Світоладу, трьох місяців річних сезонів, тощо), обабіч якого б'ються Білобог і Чорнобог; подібним чином Сивий Яр і Дажбо (що втілюють тут, напевно, Тельця зимового сонцестояння та весняного рівнодення) удержують лише четверту трійцю богів, тобто кінець річного циклу. У «Веді словена» [¹⁴, с. 308-311] Дажд Бог для Ясна Сонця зачиняє «дождувіті» й відчиняє «снєгувіті сарає» на рубежі осіні й зими.

Календарна основа, її органічний і незнищений зв'язок з усіма проявами культури (див. вище про специфіку Язичества) уберіг Православіє від нищення візантійсько-християнською ідеологією у доленосний період зміни общинної цивілізації на тоталітарну, феодальну цивілізацію. Арта-Арсанія, спадкоємиця Аратти, зберігалася в складі Русі до ІХ-ХІ століть; Артаплот і Оратів існують в Україні понині [¹⁹, с. 33-34; 20, с. 17; ін.]. Це лише один із численних прикладів збереження язичеської, тобто незнищенної народної основи культури. Тому нерозумно поділяти впроваджену церковниками думку про нищення Язичества-Православія князем-правителем ранньокласової держави, Володимиром Великим. Ні він, ані хто інший зробити такого не міг – якби навіть збожеволів і дуже б того захотів. Як можна (з)нищити кістяк культури, її природно-річну, сільськогосподарську основу!? Рідновіри слідом за християнсько-тоталітарними ідеологами думають, на жаль, що можна. З цієї позиції не зрушили їх навіть труди Б. О. Рибкова (див. вище), який зі всією очевидністю показав розквіт Язичества на Русі після її хрещення. Найочевидніше роз'яснення цього феномену наведено у нещодавно виданій книзі А. Г. Кузмина [⁶, с. 345-353].

Суть справи полягала ось в чому. Марно спробувавши в 980 р. зміцнити молоду феодальну державність общинним Православієм, Володимир у 988 р. прийняв інше рішення – суголосне часові та руському й загальноєвропейському стану тодішньої цивілізації, далеке від попереднього намагання схрестити "красне" з "круглим". Але приймаючи візантійську ідеологію, Володимир проявив, як правитель і політик, геніальну мудрість: прийняв християнство не тогочасне, а те, за яким Візантія хрестилася в 330 р. – і яке сама ж, за рішенням церковного Собору 381 року, оголосила «аріянською єрессю». Чим же не догодив візантійським ієрархам та імператорам їх першохреститель, покійний натоді вже просвітер Арій? Тим, що дотримувався пізньоантичного правила, яке поділяла (на практиці, а то й у душі) переважна більшість ранніх християн: вшановуй головного державного БОГА – а далі можеш шанувати яких завгодно Богів, бо то вже твоя приватна справа. Отак і залишився, наприклад, традиційний Великдень (і не один!) поряд із церковною Паскою тощо… Своїм рішенням князь Володимир, з одного боку, значно зміцнив державу; з другого – зняв надмірність чужоземного тиску на Русь; з третього – залишив максимальну незалежність від Візантії. Оцей принцип двовір'я-і-двовладдя (одвічно общинного та новітньо тоталітарного), що отримав назву православне христинство, й упровадив князь Володимир – аріянин (як, до речі, й Кирил та Мефодій), а отже єретик, канонізований церквою лише через багато віків після смерті. А «живяшє Володімєръ по устроєнью отьню і дєдню», тобто за суспільними нормами язичества, й після хрещення Русі. Від підданих князь (як і спадкоємці його феодальної влади у 1015-1653 рр. і навіть у наступних роках) вимагав лише покори державно-тоталітарній ідеології – з її обов'язковою, виокремленою вже із загальнокультурного синкретизму, релігією на чолі з усуспільненим Господом-Христом, якісно відмінним від всесвітнього БОГА-Сварога общинної державності. Останню до 1775 р. зберігали українські козаки. Визнаючи себе православними християнами, вони надусім ставили Православіє з притаманним йому характерництвом (якого козацькі попи не сміли, та й небажали чипати). Про це безперечно свідчить, зокрема, легендарний Заповіт найславетнішого козака, кошового отамана Івана Сірка [²⁰, с. 254-257]: «Як я помру, то одберіть у мене праву руку і носіть її сім год; хто буде мою руку носить сім год, той владітиме нею усе рівно, як я сам владію; а де случиться вам яка пригода, де вас нащасна хвиля спобіжить, чи на воді, то бросайте руку у воду – хвиля утишиться, чи на землі – не буде вам ніякого случаю; а з семи год уже поховайте в мою могилу. І хто буде тую могилу обсипать, то я його сам своєю силою буду дарить. А на сьомому году хай мене жде, і хто вийде до могили або на Різдво, або на Великдень, або на Зелену неділю, так нехай мене дожида. Не бійся, що я неправославний християнин, – я єсть православний християнин Сірентій Іоанович!».

Православіє (як і Язичество, давніше за походженням та обширніше за культуротворчими проявами) набуває – з часів дяльності О. П. Блаватської й родини Рерихів – оновленої якості Нео-. Одвічно-перспективним кістяком Православія–Неоправославія є згадані вище коловорот буття та його тривимірність, а також спасительство – зняття протиріч суспільного буття–небуття, усіх приналежних їм формально-речовинних ("людських") проявів матеріального світу та його ж суттєво-польової ("БОЖОЇ") першооснови [²⁰, с. 276-281]. На Спасі трималися авторитет і влада жерців-правителів (арат.-арій. брахмани > укр. рахмани) Аратти–Арти–Арсанії, він же залишався основою козацького характерництва, всього народовладдя-і-рідновірства українського народу [¹³; ¹⁹]… Три окреслені опори Православія–Неоправославія знімають смертоносність його протиріччя зі християнством – яке також має й індоєвропейське, й общинне коріння. Князь Володимир зумів, на користь Русі, реалізувати це життєдайне зняття; мусять зуміти також рідновіри, налаштовані на Нео- (-Православіє та -Язичество). А рідновіри не налаштовані та ще й схильні до конфронтації з християнством – несуть більше бід, ніж побід. Цим руйнівникам слід добряче подумати над вищенаведеними притчами про "застаріле лушпиння" й "кінчик голки". Намагаючись ломати напрацьовану віками й освячену християнством систему культурно-суспільних зв'язків – слід, передусім, напрацьовувати потужність і святість власної системи. Завдання це досить просте і легке – якщо не "пробивати стінку лобами", а користуватися головами для пошуку "смерті Кащея Безсмертного".

Власна система українських та ін. рідновірів найпотужніше сконцентрована насьогодні в РУНВірі – Рідній Українській Національній Вірі; потуги ОРУ, Об'єднання Рідновірів України, слабкіші (див. нижче). Приступаючи до розгляду РУНВіри, слід одразу ж підкреслити, що наведені й систематизовані вище моменти залишилися для її упорядників маловідомими і незрозумілими; неврахованими, в усякому разі. Цей висновок випливає з аналізу як «Мага Віри» Лева Силенка та похідної літератури, так і з мого особистого спілкування з провідниками рунвірівського руху рідновірів діаспори й України.

РУНВіра – «Віра монотеїстична, і в Ній звеличений абсолютний монотеїзм – Віра в Єдиносущного Господа Дажбога з веління Господа об'явлена рідним Пророком Левом Силенком у святому письмі «МАГА ВІРА»» протягом 70-х років минулого століття [¹¹, с. 15-16]. Це реформування дохристиянської віри створило новітню релігію, організаційно й правно оформлену українцями США і Канади через законадавства цих країн; релігію, новостворена «Мага Віра» якої стала в історико-хронологічну чергу за індоєвропейськими Ведами, іранською Авестою, єврейсько-грецькою Біблією, арабським Кораном [Там же і с. 43]. Тож вийшло таке: Язичество – найбільш древній, органічний та традиційний стан 'народності', ремінісценції якої(-го) зосереджені нині в кістяку української та інших культур; Православна культура з її Ведами сформована штучно (елітою народу на чолі з жерцями-правителями), але в умовах традиційного панування общинного ладу – який розквітнув у найпершій, докласовій формації становлення цивілізації; РУНВіра ж не тільки штучна, але й створена в умовах розквіту класових формацій, напочатку зміни їх оновленою общинністю – самоврядуванням. Попри намагання сягнути часів Світотворення, дійсне коріння РУНВіри сягає не глибше запанування Дажбога-Сварожича близько 2400 р. до н. е. (див. вище та нижче), а суспільно-культурне значення – не раніше перших публікацій (1874-1959 рр.) древнього Священного Писання слов'ян.

Сьогодні, через неповні 30 років після виходу «Мага Віри», можна зробити ще й слідуючі висновки. Великої релігійної Реформації, української Біблії, а тим паче звершення Пророка, «що дорівнює подвигу богів» [Там же і с. 14], – не вийшло; рівня Нео- (-Православного, тим паче -Ведичного) «Мага Віра» не досягла. Слід було б спершу (й надалі, весь час) возвеличити Святе Письмо українців, слов'ян загалом: «Веду словена» (відому ще з 1874-1881 рр. [¹⁴, с. 2-5 і слід.]), «Велесову книгу» (з 1953 р. [⁴]), відкритий нещодавно (починаючи з 1992 р.) найдавніший у світі архів Кам'яної Могили [²⁰, с. 35-38, 105-115; ін.], – і тільки добряче розібравшись у перших двох, розпочинати Реформування. А в нинішньому вигляді воно спирається не так на реалії, як на прагнення мати українське розуміння монотеїстичного Бога й бути тут не гірше названих вище народів, а також на потрактування Дажбога як «Дателя Буття» [¹¹, с. 15-16, 33-40 і далі]. Ці постулати протирічать Православію «Велесової книги» [⁴, д. 30, 25, 7є] – у якій зазначене прагнення виповнено щонайменше в 2400-1700 роках до н. е. (див. вище), а Дажбогові відведено місце друге, підлегле СВАРОГУ:

Якщо ж трапиться блудень якийсь, що рахуватиме Богів тих,
одділятиме у СВАРЗІ,–

то вигнаний буде із Роду.

Бо не мали Богів різних: Вишень, і Сварог, і іні суть множеством, –

бо БОГ є єдин-і-множествен.

Се мовив Ору СВАРОГ наш:

«Як мої творіння створив вас от перст моїх…

І будьте як діти мої, і Дажбо буде Отець ваш…».

І Дажбо нас породив од корови Замунь,

і були ми кравенці і скуфе – анти, руси, боруси і сурожці, –

і тако стали діди русове.

СВАРОГ (< вед. Сувар Агні) – це 'Золотий Вогонь', сонячний зодіак. Вище було вже зазначено, що відповідний календар впровадився на зміну місячних календарів близько 2400 р. до н. е.; що Сварог, спадкоємець Коляди, втілював річний цикл – і вже тому став БОГом ('Щасливою долею' ведичної культури) Єдиним, бо в рік два чи більше років не втулиш. Проте в році безліч сезонів, днів та ночей, сільськогосподарських робіт і свят, і все це – прояви БОГА чи Боги з різними найменнями; тому-то «БОГ єсть єдин-і-множествен».

Дажбога, за наведеними рядками та ін., можна розуміти як «Дателя Буття» небезсумнівно – бо таке розуміння порушує пріоритет Сварога [⁴, д. 25: див. вище]. Дійсне значення Сварожича пов'язане з арій. Да(г)кша, кельт. Даг(д), хуррит. Дагі, шумер. Дуг, – що розкривають його ще праіндоєвропейське коріння [⁸, с. 17-19]. Йому личать і сонячна вогненність (перс. дагх, слов. Яр-Тур), і дощова волога (дощ; Телець, що у зображеннях Кам’яної Могили й Месопотамії зволожує ниви слиною), й давання («дай дощу!»). Не втілюй Дажбог-Сварожич сузір'я Тельця – то як би міг він запліднити «корову Замунь», тобто Землю? від кого, як не від Тельця, спородила б вона 'коровичів і скотичів', дідів 'биків'-(тав)русів індоєвропейського походження?… Але реальне підгрунтя такого значення обмежується, як розглянено вище, 4400-2400-1700 рр. до н. е.

Не розібравшись у Православії «Велесової книги» та «Веди словена», поставивши себе над ними і не набувши при цьому відповідних якості й величі, творці «Мага Віри» (авторство якої всеціло приписано штучно возвеличеному Леву Силенку) занадто категорично відмежувалися від християнства: взялися не знімати протиріччя, а здирати його "лушпиння" від неокріпшого ще (та й незрозумілого їм) Неоправославія; от і вийшло болюче "пробивання стіни головами". А діяти слід навпаки: "пошуком голки", в режимі суттєво-життєдайного позитива (+С), а не формально-смертоносного негатива (Ф–).

Нищити чужинсько-рабовласницького Спасителя не слід: слід кріпити общинно-власного Спаса. Укріпити ж Його, років на 7000-6200 ранішого від Христа–'Помазаника', можна підживленням реальних взаємозв'язків араттсько-селянського й арійсько-козацького традиціоналізму: Коляда – Колодій – Маслениця та Гандхарва – Кентавр–Кітоврас – Богатир із Савур-могили – Козак Мамай, душа праведна (як нерідко підписували канонічне зображення дохристиянського, тому й без нашийного хреста, зображення цього героя «народних ікон») [¹⁹, с. 1, 129-137, 223-227].

Арійсько-пракозачий Спас виглядає, за Влес-книгою [⁴, д. 8(2)], так:

І бачимо, як скаче у Сварзі вісник на коні білому.

І той (Вершник) меча здійняв до небес

і розверз (ним) хмари й громи.

І (від того) тече вода жива на нас, і пиймо тую –

бо то все од СВАРОГА до нас життям тече…

Цей образ успадкоємлює арійського Гандхарву й успадкоємлюється слов'янським Богатирем-першопредком, а той – українським Козаком. Відкидання ж Спасительства прирікає будь-яку цивілізовану культуру на виродження, тоді як повернення до Нього забезпечує відродження [¹³, с. 8-17 та ін.; ¹⁹, с. 208-252]. До того ж є вагомі підстави вважати, що євангельські свідоцтва про страту Христа були відкореговані авторами Нового заповіту Біблії з оглядом на розп'яття у 368 році Божа-Буса – героя «Велесової книги», «Слова о полку і гореві Ігоря Святославлича» та ін. [¹, с. 65-71;12, с. 12-18].

Попри окреслені та інші негаразди – що зводяться до виокремлення із закономірного розвитку Язичества-і-Православія та Неоправославія-і-Неоязичества, до волюнтаристської спроби оновити перше явище шляхом змагання з Біблією – РУНВіра є важливою віхою становлення останнього явища. Ця віха подвійна, може працювати у протилежних режимах Ф– і +С: і во зло, і во благо. Ф– додає, нерівною боротьбою рідновірів із християнами та юдеями, сили прихильникам Біблії. А режим +С можливий лише в тому випадку, якщо рідновіри-рунвірівці спроможуться повернути зі самовбивчого намагання розбудовати нову "світову релігію" на її розчинення в культурному синкретизмі – що і складає зміст Язичництва–Неоязичництва та Православія–Неоправославія. В цьому перспективному напрямку РУНВіра має орієнтуватися на свою діалектичну (зворотню) подібність до Буддизму й Зороастризму, які стоять обабіч рубежу на шляху від Православія (державницької стадії Язичництва) до Християнства (першої "світової релігії", що стала вищою стадією тоталітарного юдаїзму – маючи при цьому індоєвропейську, ще добуддійську основу общинного Спаса).

* * *

Розглянувши взаємопов'зану триаду Язичества, Православія, РУНВіри, – зосередимося тепер на методології і т. д. (до формулювання включно) Української Національної Ідеї (УНІ).

Що таке «режими Ф– і +С»? Вони із розробленої мною формули спіралеподібного розвитку Світоладу як рівнодіючої пульсації-і-обертання головних складових і Його самого, і Його складових (зокрема – історії людства):

        Ф   Ф–

    + З –

+С   С

де Ф – форми, що тяжіють до речовинних проявів матеріального світу; С – його ж польова сутність; «+» – тяжіння сущого до буття; «–» – тенденція небуття; З– зміст сущого, що утворюється перехрестям чотирьох основних сил; +С і Ф– – головні режими існування сущого. Полюси взаємонеобхідні, їх співіснування спороджує енерго-інформаційний час-простір Всесвіту. Проте, відповідно всесвітньому закону зростання асиметрії розвитку, окреслені полюси нерівноцінні: буття «+» переважає над «–» небуттям, польова сутність С – над речовинними формами, режим +С – над Ф–. Всесвітня система, означена формулою, є динамічною: стратегічне переважання +С співіснує з періодичними тенденціями заміни його на протилежне, "кінцесвітовське" Ф–. Від такої нездійсненої вірогідності система пульсує-і-обертається, а рівнодіюча цих рухів складає конусоподібну спіраль існування-і-розвитку… Отже, коли “серце історії” стисле і вона “стоїть на ногах” (тобто безперечно домінують режими +С – общинно-самоврядованні), то народ перебуває у гармонійному й міцному стані; у режимах Ф– (тоталітарних) все навпаки.

Зазначена формула є методологічною основою об'єктивного аналізу будь-яких процесів і явищ (зокрема становища УНІ й Язичества, Православія, РУНВіри) в сучасній культурі, її минувшині та майбутті.

Ця формула відкрита мною [²⁰, с. 85, 178, 240, 278] в процесі поглиблення досліджень, занурення їх (відповідно культурній основі Язичества–Неоязичества) у польову основу Світоладу, намагання зняти протиріччя етнічних, соціальних, освітніх, загальнокультурних аспектів суспільного буття. Смертоносна зброя юдаїзму (а звідтіля й зародженого в його середовищі, в тій же рабовласницькій формації християнства) – агресія, "коротке замикання полярних + і –". Життєдайний інструмент Православія й Неоправославія – зняття протиріч, "культуротворчий двигун на засадах взаємодії + і –". Рунвірівцям, як і неоязичникам, не слід пнутися до боротьби на чужому полі чужинською зброєю; перемога досяжна лише за сценаріями "застарілого лушпиння" та "пошуку голки". Перший з них більш природній, другий – більш авторський. Другий, спираючись на перший, рідновіри вже напрацювали. Проте серед авторів вагомих книг переважають переробщики та, в кращому разі, популяризатори чужих відкритів – рідкісні автори яких знаходять і систематизують ключові факти, поглиблюючи тими системами розуміння стану та перспектив історії.

Виходячи з окреслених вище критеріїв слід зазначити, що найвагоміші внески у рідновірство останньої чверті століття зроблені В. М. Даниленком, Б. О. Рибаковим, О. М. Трубачовим, Ю. О. Шиловим, М. О. Чмиховим, В. О. Сафроновим, С. І. Наливайком, О. І. Асовим, Б. І. Яценком, А. Г. Кифішиним, В. І. Холошнею. Ними, чиї книги та ін. вийшли невдовзі після оприлюднення «Мага Віри», реконструйовано найважливіші міфоритуали 40-тисячолітнього розвитку євразійської культури; з'ясовано календарну основу міфів та відповідних зображень; відкрито найдавніший у світі Священий архів Кам'яної Могили й першодержаву Аратту, її вплив на формування Вед слов'ян і аріїв; знайдено нижньодніпровську прабатьківщину аріїв і розшифровано ведичні засади курганів – предтеч шумерських зіккуратів та єгипетських пірамід; простежено окреслені вище традиції у слов'яно-українській культурі й історії, показано їх корінне положення в індоєвропейській та загальнолюдській цивілізаціях; висуванута постістматівська формула історії минувшини – сьогодення – майбуття; дано приклади життєдайності Нео-.

Ці відкриття набули вже значного резонансу; так, відомості про Аратту й Аріан включено навіть у офіційні підручники [²; 3; 15]. Тож дивним виглядає, наприклад, ігнорування цих відкриттів найвагомішим твором науковця, а разом із тим «голови і духовного провідника Об'єднання Рідновірів України» [4-Л, с. 366] – «Українським народознавством» Галини Лозко [⁷]. Аналізуючи текст цієї навчальної книги, бачимо неприпустимо поверхове знайомство автора з творами поіменованих вище авторитетів. Так, у бібліографії [⁷, с. 454-465] труди (а значить і головні їхні факти та ін.) Асова, Даниленка, Кифішина, Сафронова, Трубачова, Яценка не згадано зовсім; розглядаючи трипільську культуру та аріїв, Г. С. Лозко обійшлася без згадки про Аратту, без книг Наливайка, без «Прародины ариев» і «Джерел витоків української етнокультури» (К., 2002) Шилова, – обізвавши другу монографію «Джерела. – К., 2003» [⁷, с. 8-13, 465]… Якщо провідний науковець й ідеолог рідновірських громад настільки далекий від переднього краю науки та Нео- (-Православія і -Язичества), то що вже казати про їх рядовий склад!

Рядові, й не тільки, члени громад зайняті – поряд із безперечно переважаючими прекрасними справами – перетворенням на гній тієї елітної розсади, яку мали б плекати як безцінні здобутки Даниленка та ін. на буття України, на славу її серед людства. Якби ж то! Ось ще приклад: «Відкритий лист археологу Юрію Шилову» в часописі «Рідна Віра» [№ 3(41)'3], очолюваного Л. Силенком, Б. Савченком, М. Марченком і ще 21 знаними діячами органу Духовного Центру ОСІДУ РУНВіри. «Перший удар Дажбога» вони спрямовують на відкривача Аратти та ін., добиваючи його сонетом «Змій Шеша і його син Шешило»: «Чужий, жорстокий, книжний імітатор… / Московсько-Візраїльський імператор, / Кат України, – надлюдський терор!!!». Дорогенько обходиться Україні та й Світові така словесна діарея! Подібний «інфекційний пронос» стає ще більш смертоносним, аніж злонамисність запеклих ворогів. Стає за схемою: маючи б відстоювати й розвивати +С, рідновіри воюють на ниві Ф-, – ось гній і тече. Тим паче, що часто-густо війна спрямовується не стільки проти християн, скільки проти конкурентів загалом – і їх вишукують не так з ідейних, як з дієспроможних міркувань: раз потужний, значить ворожий.

Якщо наявність Аратти – початок земної цивілізації на теренах України, її етноісторичне підгрунтя – провідники рідновірства не сприймають та й відторгають, то це відкриття привласнюється й стає опорою дійсних їх ворогів. Так є, наприклад, у книзі «Начало и конец времен» (К., 2005) доктора наук Ю. М. Канигіна. Ця огидна суміш наукоподібності з біблійною ідеологією, меду підлещування до слов'ян-українців – з битим склом сатанізму, намагання виглядати щирим – з підступною брехнею [²⁰, с. 37-38, 177] містить і таке (с. 457): «главным отступлением от православия, характерным именно для Украины, являются языческие верования под названием «РУН-віра» и «Мага-віра». Его основателями выступили эмигранты В. Шаян и Л. Силенко, считающие себя Пророком. Ее адептами в Украине являются Г. Лозко и Ю. Шилов. / Эта религия – настоящий воинствующий сатанизм, спекулирующий на глубоких корнях и тяге украинцев к своим древним национальным истокам (…). / Следует добавить, что Мага-вера, по сути, выступает ответвлением фашистской религии (фашистского язычества), культивировавшегося гитлеровцами. Не случайно Г. Лозко и Ю. Шилов связаны с российским профашистским движением «Новые правые».»Оскільки остання фраза ледь не списана з часопису «Археологія» (К., 1996, 2, с. 111) ІА НАНУ, а пан Канигін певний час був співробітником Президії Національної Академії наук України, – то наведену цитату можна вважати позицією відповідної установи.

Отже: воюючи проти Біблії й змішуючи з нею одвічне Православіє, не приймаючи й спотворюючи новітні осягнення вітчизняної науки (+С), – масове й навіть провідне рідновірство опускається до біблеїстів (Ф–). Цим самим воно свідомо чи ні перетворює Богоданний інструмент перемоги на зброю самонищення, "перековує рала на мечі". Таке в сучасному Рідновірстві переважає, на жаль. Далі йде позитивне, в основному, реконструювання й адаптація Язичества до сьогодення; щирі (проте, через окреслену ваду, знесиленні) намагання допомогти сьогоденню у розбудові майбутнього. Дійсної ж еліти – спроможної працювати на Нео-, на переможну перспективу та майбуття – у рідновірстві катастрофічно замало (можна сказати: практично нема). У подібному стані перебувають і козаки-рідновіри.

Опріч всі негаразди, відродження Рідної Віри – найбільш перспективний, по-суті єдиний напрямок становлення УНІ й усього майбуття. Пережити б ось муки народження Нео-, сформувати б у цьому процесі УНІ! А перспективність випливає із загального розвитку європейської й світової культури, особливо із проявленної за останні 6 століть перспективи історії. На неї, слідом за окресленою методологічною формулою, й належить спиратися.

Нищивну тупиковість біблійної парадигми еліта європейства помітила років за 600 до створення «Мага Віри». Рух за вихід із тупика розпочався в Італії, з епохи Відродження (античного – дохристиянського, тобто язичеського – коріння європейської культури). За нею в німецьких та інших країнах потяглася епоха Реформації (церкви, відділення її від держави). Потім, із Франції й Англії, почалася епоха Просвіти (народу наукою, альтернативною відносно релігійного світорозуміння). Так, в межах тоталітарного ладу Ф–, відбувся перехід від феодальної до капіталістичної формації. З середини ХІХ ст. настала черга слов'ян оновлювати цивілізаційну культуру; більш того – розпочинати її перехід від тоталітарного до оновленого общинного ладу ( +С > Ф– > +С' ) – який із середини ХІХ ст. здебільшого називали французьким терміном 'комунізм', а тепер все більше називають самоврядуванням… Таким чином слов'янам випало завершувати 6-віковий цикл, розпочатий на рубежі XIV-XV ст. італійцями.

Формальний (Ф) початок завершення загальновідомий: революції й війни ХХ ст., неймовірні страждання слов'ян, найбільші – українців. Змістовий (З) рівень процесу зводиться до того, що культура загальнолюдської цивілізації (нео)демократизується; важливо тут розуміти: цей грецький термін подібний – не тільки за значенням, але й за історичним наповненням – до латинського (нео)націоналізму та слов'янського (нео)язичества, причому в усіх випадках мається на увазі 'народність' (+С – +С' ). Щодо суттєвого (С) рівня процесу, то тут роботу розпочали українка О. П. Блаватська, родина росіян Рерихів й наступні дослідники: В. П. Шаян, Ю. М. Миролюбов, В. М. Даниленко, Б. О. Рибаков... (див. вище).

Найпотужнішим на сьогодні здобутком є монографії Ю. О. Шилова «Прародина ариев», «Джерела витоків української етнокультури» [¹⁸], «Истоки славянской цивилизации» (тож невипадково їх автору найбільше дісталося від «–» та від «+» – і наведеного вище ганьблення «Рідною Вірою», і прижиттєвого пам'ятника також [²⁰, с. 293]). Вони не тільки затверджують епоху Нео- (-Православія > -Язичества), але й підсумовують весь цикл від епохи Відродження. Суть циклу зводиться до оновлення (вже не так образно-інтуїтивного чи підсвідомого +С, як логіко-аналітичного і свідомого +С') виходу культури на польову першооснову матеріального світу, а значить – до оновлення розуміння БОГА. От яку місію мали виконати – і таки виконали! [²⁰, c. 83-87, 239-242, 276-290 та ін.] – слов'яни.

Зупинка тепер за "малим": закріпити цей сутєво-доленосний здобуток в Україні, в середовищі слов'янства і європейства, індоєвропейства і світу. Для виконання такого завдання потрібна певна кількість (близько 5% від населення, за біологічними нормами життєздатності популяції) і якість (вміння відстоювати буття засобами зняття протиріч) інтелектуальної еліти. Звідкіля ж, як не із рідновірів, її формувати! Але стан українського рідновірства, як показано вище, сутужний. І найбільш очевидний, найголовніший тому показник: вимирання населення, руйнація села (основи генофонду та етнокультури) в незалежній вже тепер Україні… Вихід один: всім носіям елітарності сконцентруватися навколо творчого доробку поіменованих вище рідновірів-творців міжнародного рівня, опрацювати й донести їх доробок до світового загалу; донести під знаменом завершення циклу Відродження–Неоправославія – який відкрив вихід земної цивілізації на другий (після освоєння речовинних проявів матеріального світу), польовий рівень її подальшого розвитку.

Рідновіри України мають очолити цей рух: іншої, крім нас, основи еліти ні серед слов'ян, ні серед європейців (також вимираючих у останнє півстоліття) зараз немає. Очолення має вписатися в хід епох Відродження – Реформації – Просвіти – Неоправославія (> Неоязичества). Воно мусить спертися на ту першість у загальнолюдському процесі демократизації цивілізації й культури, який розпочала у 1710 р. козацька Конституція – створена за Звичаєвим Правом українців, кістяком якого є жива традиція общинної цивілізації Аратти – Арти-Арсанії – Січі [²⁰, с. 128-134 та ін.]… Без виконання цієї місії, перед собою та людством, українці й слов'яни та європейці не виживуть – перетворяться на добриво для зростання інших, більш дієспроможних народів. Посприяємо людству – воно нас підсилить. Не посприяємо – згубимо і власний народ.

Отже, головне гасло Української Національної Ідеї (УНІ):

Підіймаючи святині України – посприяємо людству!
Мудрість, Братерство, Наснага!

1. Асов А. И. Славянские руны и «Боянов гимн». – М.: «Вече», 2000. – 416 с.
2. Білоусько О. А. Україна давня: Євразійський цивілізаційний контекст. – К.: «Генеза», 2002.– 272 с.
3. Білоусько О. А., Супруненко О. Б. Давня історія Полтавщини. – Полтава: «Оріяна», 2004. – 168 с.
4. Велесова книга. – Пер. та ком. Яценко Б. І. – .: «Індоєвропа», 1995. – С. 8-261; Ред. та упоряд. Лозко Г. С. – К.: «Такі справи», 2002. – 367 с.
5. Косуха О. Вільний спосіб життя. – Ескада–К., 2005: На правах рукопису. – 192 с.
6. Кузьмин А. Г. Начало Руси. – М.: «Вече», 2003. – 432 с.
7. Лозко Г. С. Українське народознавство. – К.: «АртЕк», 2004. – 472 с.
8. Мосенкіс Ю. Л. Трипільський прасловник української мови. – К.: НДІТІАМ, 2001. – 80 с.
9. Новий тлумачний словник української мови. – Упоряд. Яременко В. В., Сліпушко О. М. – К.: «Аконіт», 1999.– Т. 4.– 941 c.
10. Рыбаков Б. А. Язычество древней Руси. – М.: «Наука», 1987. – 784 с.
11. СВЯТЕ ВЧЕННЯ Пророка й Учителя Лева Силенка. – К.: «Обереги», 1995. – 400 с.
12. Святослав Русин. Боготворний рай і рукотворне пекло. – Чернівці: «Ра-сини», 2006. – 32 с.
13. Скульский А. М. Спас. – Николаев: «Приват-Полиграфия», 1997. – 128 с.
14. Славянские Веды. – Состав. и комм. Асов А. И. – М.: «ФАИР-ПРЕСС», 2003. – 704 с.
15. Черепанова С. О. Проблема людини в українському мистецтві. - Львів: «Світ», 2001. – 296 с.
16. Чмыхов Н. А. Истоки язычества Руси. – К.: «Либідь», 1990. – 384 с.
17. Шилов Ю. А. Космические тайны курганов. – М.: «Молодая гвардия», 1990. – 272 с.
18. Шилов Ю. А. Прародина ариев: История, обряды и мифы. – К.: «СИНТО», 1995. – 744 с.
19. Шилов Ю. О. Джерела витоків української етнокультури. – К.: «Аратта», 2002. – 272 с.20.
20. Шилов Ю. О. Чого ми варті. – К.: «Аратта», 2006. – 292 с.