Готи і гуни.

Оранжевим кольором показана територія розповсюдження Черняхівської культури, червоним - Вельбарської культури, з якою пов’язують готів

Слов’яно-сарматські племена, що входили до Антського союзу, перебували у складних відносинах протиборства з готами. У ІІІ-ІV століттях н.е. в Північному Причорномор’ї вони сформували могутній військовий союз, з військовою силою якого вперше зіткнулося Готське королівство Германаріха в 370 р. 

В ІІІ столітті н.е. на територію Причорноморських степів України з території південного узбережжя Балтійського моря та нижньої течії Вісли прийшли племена готів. Їхня окупація почалася з 230 р., коли вони зруйнували державну організацію пізньоскіфського царства в Криму і на Нижній Наддніпрянщині, протримавшись на цих землях до 375 р.

Племена готів з’явилися на території України в епоху черняхівської археологічної культури, яка сформувалася в кінці ІІ ст. на етнічній базі скіфо-сарматів і слов'ян на Верхньому Дністрі та Волині і швидко поширилась: на південь – до гирла Дунаю та Чорного моря і на схід – до басейну Дінця, інтегрувавши в єдину спільноту фракійців басейнів Пруту та Серету і численні сарматські племена Надчорноморських степів.

Черняхівська культура розкинулася на величезному просторі лісостепової і причорноморської зон (в межах сучасної України, Молдови і Румунії) і була близькою до культури римських провінцій. Про потужність державного утворення «черняхівців» свідчить відсутність оборонних споруд на поселеннях. Відомо всього кілька укріплень, які контролювали на річках важливі переправи.

Наприклад, такі споруди знаходяться в селі Башмачка Дніпропетровської області, Олександрівка і Городок – у Миколаївській області. На сьогодні відомо близько 5000 пам’яток цієї культури, розкопано і досліджено близько двохсот поселень і більше 50 могильників. Черняхівська культура, яка набула найбільшого розквіту у ІІІ-ІV ст., складалася з різних етнічних груп, а державним утворенням черняхівців був знаменитий Антський союз племен, про який йтиметься пізніше.

В кінці І - на початку ІІ ст. з Мазовії на південний схід у Західне Полісся, на Волинь і далі долиною Південного Бугу у Надчорномор’є просуваються готи. За деякими дослідженнями, волинські слов’яни тікають від них на південь у Подністров’є і навіть далі на Нижній Дунай.

У своїй праці “Гетика” готський історик VI століття Йордан описав важку мандрівку готів від Вісли на схід через безкраї болота (очевидно, поліські), де втопилося багато людей. У мандрівних сагах Йордан пише, що готи перебували у постійній війні, з жінками і дітьми рухались у Скіфію і, перемагаючи, досягли частини Скіфії, що межує з Понтом – тобто з Чорним морем.

У другій половині III ст. н. е. вони розділилися на дві групи: остготи (остроготи) розселилися на Нижньому Дніпрі та Надазов’ї, а вестготи (візіготи,везиготи) зайняли терени між Дністром, Карпатами та Нижнім Дунаєм. З середини ІІІ ст. готи здійснюють численні напади на римські провінції у Подунав’ї, а наприкінці ІІІ ст. під римським впливом постає готська держава, яку під назвою імперії Германаріха описує готський історик VI ст. Йордан. Хоча, на думку М. Грушевського, Йордан перебільшує її розміри, включаючи до неї велетенські обшири від Балтії до Чорного моря.

Готська держава досягла найбільшої могутності саме за правління остготського короля Германаріха (350—375) в другій половині IV ст. н. е. Йордан, прославляючи його успіхи, писав про підкорення ним майже всіх племен Східної Європи, в тому числі й слов’ян-венедів.

Відомо також, що роксолани в IV ст. мусили платити данину Германариху і що вони брали участь у повстанні проти готів під проводом свого великого князя Болемира. За свідченнями Йордана, роксолани вчинили замах на Германариха, так що він не міг особисто брати участь у війні з гунами і незабаром помер.

Слов’яно-сарматські племена, що входили до Антського союзу, перебували у складних відносинах протиборства з готами. У ІІІ-ІV століттях н.е. в Північному Причорномор’ї вони сформували могутній військовий союз, з військовою силою якого вперше зіткнулося Готське королівство Германаріха біля 370 р.

Готи були повністю розгромлені гунами і антами близько 375 р., після чого частина остготів влилася до гунських військ і пішла з ними на захід, частина перейшла Дунай і приєдналася до вестготів, а невелика частина залишилися в Криму, де вони проіснували до кінця І тис. н. е. Згодом вестготи під натиском тих самих гунів змушені були переселитися в межі Римської імперії. Тоді готи вперше повідомили римлян, греків та інші народи Європи про гунів.

Отже завдяки готам в історії “з’явилися” гуни. Хто ж вони такі і що про них відомо? Найпершу звістку про гунів, що жили між аланами і бастармами (останні мешкали в Карпатах), ми дістаємо від давньогрецького географа Птолемея, який жив у II ст. На своїй мапі Птолемей помістив їх в околицї Днїпра. Інший ґеоґраф II ст. (т. зв. Діонісій Періеґета) поміміщає “Уннів” (Ού̃ννοι) на західному березі Каспійського моря. Вірменські письменники знають гунів під іменем “Гунк”.

Михайло Грушевськи пише, що “найповніші вісті про Гунів з’являються тільки після їхнього нападу на Ґотів: письменники уміщують тодї Гунів уже недалеко Дону, на північнім сходї і просто на сходї від нього. Десь коло 370 p. Гуни знищили Алянів, що сидїли коло Меотиди і на лівім боці Дону, силу їх вирізали, інших прилучили до себе і зі збільшеними силами кинулись на Остроґотів”.

В останніх сучасних дослідженнях (особливо, в англомовних) впевнено заявляють, що намагання знайти етнічні і географічні корені гунів залишаються безплідними.
Поки що вважалося, що це тюрко-монголо-фіно-угорсько-єнісейсько-тунгусько-кавказько-іранська суміш народів центрально-азійського походження, яка якось повязана з кочовою імперією Хунну (Xiongnu) і проти якої китаці збудували Велику Китайську стіну. Буцімто гуни є залишками Хунну, яких було розгромлено імперією Хань і витіснено на захід.

З тих пір, як французький вчений Жозеф де Гуінь (Joseph de Guignes) у 18 столітті ототожнив гунів з Хунну, гунів розглядали (і тепер часто розглядають) лише як азійських нащадків.

Але цьому немає твердих обгрунтувань, так само, як і тому, що гуни з’явилися зразу ж після того, як зникла Хунну. І навіть якщо це так, до імперії гунів входили найрізноманітніші народи зі своїми культурами. Але всі вони були під тоталітарним управлінням однієї аристократії. Припускається, що мовою гунів була тюркська мова, але існують також свідчення, що вказують на використання германських мов, які були рідними на тих землях, що завойовували гуни.

Цікаво, що за 150-літній проміжок часу, який минув відколи гуни покинули Китай і прибули в Європу, немає жодних записів і згадок того, що з ними за цей час відбулося. The Columbia Encyclopedia, Sixth Edition (2001-05) так і каже, що походження гунів – справжня таємниця. Енциклопедія пише, що етнологічна якость гунів невідома, але повторює традиційні уявлення істориків про гунів: це кочовий і скотарський народ, який географічно походить з Центральної Азії, а в Європі з’являєтся в IV столітті і створює там могутню військову імперію. При цьому зауважує, що гунів безпідставно пов’язувати з мадярами та тюрками.

Поява на дунайських обріях «нового» народу — гунів — примусила тодішніх істориків шукати їхні корені повсюди. Зокрема, Філосторгій, який народився приблизно 365 року, писав: «Ці гуни — напевно, народ, якого давні називали неврами»? Євстафій, який жив в XII ст. пише, що «унни або тунни — каспійський народ із племені скіфів».

Інший пізньоримський історик Амміан Марцеліан, хоч і жив у ці часи (IV ст.) про походження гунів нічого конкретного також не знає: «Плем’я гунів, про яке мало відомо з давніх пам’яток, живе за Меотійським болотом біля Льодовитого океану і переважає всяку міру дикості».

Принагідно відзначимо, що для римлян всі неримські народи були дикими і називалися ними варварами.

А Візантійська імперія, як будь-яка імперія, використовувала хитрість і підступність в своїй політиці. Для боротьби проти одних варварських народів, вона натравлювала на них інші народи, з різними народами укладала різні угоди, використовувала підкуп правлячої верхівки. Згадайте, як русичі на чолі зі Святославом в X столітті воювали з болгарами.

Як відомо, політико-економічне життя в Римській імперії протягом IV століття перемістилося у східні області: в 326 році імператор Костянтин переніс столицю із Риму до Візантії, а в 330 році перейменував її на Константинополь. Візантійська імперія стала спадкоємицею Римської імперії. Ромеї Візантії часто називаються в історичних джерелах також греками, а Візантійська церква – Грецькою.

Якого роду-племені цей ант?

Свідчення про слов’янську етнічну приналежність гунів можна відшукати у грека Прокопія Кесарійського. Прокопій з Кесарії, автор книги "Війна з готами", брав безпосередню участь у візантійських військових акціях, які проводилися в різних кінцях імперії. На той час у візантійську армію досить часто брали найманців з північних країв, серед яких було немало й антів. Стикаючись з вихідцями із слов’янського середовища, Прокопій дуже добре вивчив їх побут і звичаї, і ось, описуючи антів і склавінів, він зауважує, що і ті, і другі у всій чистоті зберігають гунські звичаї (!).

«Мартін і Валеріан привели з собою тисячу шістсот вершників, більшість із яких були гуни, склавіни і анти, які мають свої домівки з цієї сторони Дунаю», – пише він про слов’яно-сарматські племена Антського союзу.

У Прокопія є ще один твір – «Таємна історія». Ось дві цитати звідти, гл. 18: «...майже кожен рік, як Юстініан (527—565 рр.) став володіти Римською державою, робили набіги і творили жахливі справи супроти римського населення гуни, склавіни і анти». Глава 23: «... мідійці і сарацини розграбували більшу частину Азії, а гуни, склавени і анти — всю Європу, руйнуючи до основи одні міста, а інші прискіпливим чином обібрали грошовими контрибуціями».

Прокопій, характеризуючи антів і склавінів писав, що «... вони зберігають гунський норов, і ім’я в склавенів і антів було одне й теж». Якщо гуни належали до кочівників-тюрків, то яким чином анти мали триматися їхніх звичаїв? Але найголовніше, що за Прокопієм, анти зберігають гунські звичаї також у військових звитягах - під час кожного нападу антів на імперію (а ці напади здійснювались щороку) бувало перебито і забрано в полон до 200 тисяч ромеїв.

У своїй книзі Прокопій описує могутній похід антів і склавінів на Балкани в 551-552 рр., коли вони страшенно розорили Іллірію та Фракію і підійшли до Константинополя. В іншому місці знову повертаючись до описаних подій, він називає учасників походу ... гунами.

Цікавим видається те, що пише Йордан про похорон Аттіли, ватажка і правителя гунів: «Після того, як він був оплаканий такими стогнаннями, вони (гуни) справляють на його кургані «страву», так називають це вони самі, супроводжуючи її величезним бенкетом...» Як зазначає Г. Василенко у «Великій Скіфії», слово «страва» збереглося лише в українській та словацькій мовах. Чи міг народ, ховаючи свого видатного представника, називати частину похоронної процесії чужим словом?

Істориків також дивує, чому так по-дружньому гуни вирішили допомогти антам в боротьбі з готами. Деякі дослідники вважають, що анти — це осілі слов’яни, а гуни — кочові.

Чи могла б існувати більше 150 років спільнота гунів, склавінів, антів, якби у них не було спільних коренів?! Якби різниця в звичаях, побуті, мові цих народів була великою — вороги давно б це використали для розвалу цього союзу. Геродот, пишучи про скіфів, виділяв серед них скіфів-орачів, скіфів-землеробів, скіфів-кочівників. Може щось подібне було з антами і гунами?

Як пише в своєму дослідженні Олесь Бабій, гуни сприймалися як “уни”, тобто “союзники” (від “унія”, “уніон”, що означає “союз”), гуни – це “союзники”.

Отже виходить, що гуни і анти (представники Антського союзу) – слова-синоніми, різні назви того ж самого поняття. Так само, як руси і тавроскіфи – назви того ж самого народу, який атакував Візантійську імперію в 10 столітті і який візантійськими істориками називався по-різному: в одних джерелах – читаємо “тавроскіфи”, в інших – “руси”, хоча описується той самий історичний період.

Відомо, що до гунської армії, яка атакувала Римську імперію в середині V ст., входили сарматські і слов’янські племена - ті самі анти, які входили до Антського союзу. За повідомленнями істориків Прокопія та Йордана, основним населенням Дунайського регіону є слов’яни. Вони заселили цю територію як раз в кінці ІV і протягом всього V століть.

І ще такий цікавий факт. В історії традиційно вважається, що в Дунайському регіоні велика зміна і переміщення народів були пов’язані із завойовницькими походами гунів. Але коли у II-й половині V століття остроготи, які раніше були васалами гунів, покинули береги Дунаю і вирушили до Італії, то домінуючою силою тут залишилися ... анти та склавіни(!). Куди ж тоді поділися гуни?

У Олеся Бабія є ще друга версія походження слова “гуни”: гуни могли означати те ж саме, що й куни. “Куна” на древньоскандинавській мові означає “дружина”. Отже назва військової верстви та правлячої еліти слов’янських племен для північних германців поширювалось на весь народ. Тим більше, що у Середньовіччі скандинави вживали щодо України назву Кунагард.

Князівська дружина більшу частину свого життя проводила у походах, на конях. В суспільній ієрархії ж стародавньої України це була категорія "кінних людей". Тоді куни або гуни - це "кінні", тобто - соціальна верства, яка оточувала українського володаря.

Надзвичайно цінним матеріалом є записи візантійського посла Пріска Панійського, який у 448 році їздив до Аттіли і залишив після себе спогади. І хоча з цих записів до нашого часу дійшли тільки фрагменти, вони будуть дуже красномовними. До речі, його записами користувався також Йордан.

Пріск повідомляє, що гуни пригощали посольство медом і напоєм, виготовленим із ячменю, а народ Аттіли і його воїнів називає скіфами. Цікаво, що в усій його розповіді немає жодного слова «гун» або «гунський», а опис «гунського царя Аттіли» та його «бенкет» нагадують князівську Русь.

Ось як описує Пріск свій похід на зустрічі з Аттілою: «прибули два скіфи з наказом іти до Аттіли. <...> Коли ми зупинились, де вказали скіфи, до нас прийшли Едекон, Орест, Скотта та інші знатні у них особи спитати, з якою метою з’явилось наше посольство». В селах їм давали харчі, Пріск зауважує, що замість пшениці давали просо, «а замість вина – так званий по-тубільному мед; слуги, що були з нами, теж одержували просо і напій, добуваний з ячменю; варвари звуть його «камос». Може це «квас»? Слово було неправильно записане римським мандрівником, як часто буває, коли іноземці вимовляють якесь слово по-своєму, а потім по-своєму це слово записують.

Під час грози і бурі, яка застала ромеїв в дорозі до Аттіли, вони загубилися і налякалися, почали кричати. «Скіфи, що вискочили на шум, запалили очерет, який вони вживають як горючий матеріал, освітили місцевість і питали, чого ми кричимо. Коли варвари, що були з нами, відповіли, що ми злякалися бурі, вони покликали нас до себе, виявили гостинність і обігріли, запалюючи багато очерету... Переправившись через якісь річки, ми приїхали у величезне селище, де, як казали, були хороми Аттіли, більш показні, ніж у всіх інших місцях, збудовані з колод і добре виструганих дощок і обнесені дерев’яною огорожею, що оточувала їх не для безпеки, а для краси».

А ось, що пише Пріск про Аттілу: «І у всьому іншому він виявляв помірність: так, наприклад, гостям подавали чаші золоті й срібні, а його кубок був дерев’яний. Одяг його теж був скромний і нічим не відрізнявся від інших, крім чистоти; ні меч, що висів у нього збоку, ні перев’язі варварського взуття, ні вуздечка його коня не були оздоблені, як у інших скіфів, золотом, каменями або чимось іншим коштовним. Кожний з присутніх з скіфською чемністю вставав і подавав нам повний кубок, потім, обійнявши і поцілувавши того, хто випив, приймав кубок назад».

За словами Пріска, у палаці досить часто відбувалися гучні банкети. А з оповіді зрозуміло, що народ Аттіли живе поселеннями і займається хліборобством, і це ще раз свідчить, що вони є осілим землеробським населенням, яке не могло мати нічого спільного із кочівниками тюркського походження, якими важають гунів. Про будинки Пріск говорить, що вони були мистецьки оздоблені дерев’яною різьбою – хіба це не вказує на давню українську культурну традицію? А традиції і культура – це той стрижень, завдяки якому народ залишається в історії.

Скіфи та їх походження

Велика Скіфія. Стрілками показаний похід перського царя Дарія проти скіфів в 513 р. до н.е. та його відступ

Описані багатьма античними істориками та географами скіфи проживали в Північному Причорномор’ї – в степах і лісостепах теперішньої України. Скіфський період історії України починається в другій половині VII ст. до н.е. і закінчується в ІІІ ст. до н.е. приходом на історичну арену сарматів.

Північне Причорномор’я було в той час місцем грецької колонізації: греки торгували і конфліктували з оточуючим їх світом – як з порубіжним населенням, так і з тим, що мешкало далі на північ. Власне, з цих теренів дана інформація і потрапляла до писань античних географів та хроністів.
Більш-менш вагомі повідомлення про населення, що тоді мешкало на території нашої країни, знаходимо в творах Гекатея з Мілета (VI-V ст. до н.е.), Геродота (близько 485 — 450 рр. до н.е.), Псевдо-Скілака (IV ст. до н.е.), Ефора (між 405 і 330 рр. до. н.е.), у географів школи Ератосфена, у Діодора Сицилійського (90-21 рр. до н.е.), Страбона (бл. 64/63 рр. до н.е. — бл. 20 р. н.е.), Марка Віспасіна Агриппи (63/64 — 12 рр. до н.е.), Гая Плінія Старшого (23/24 — 79 рр. н.е.), Клавдія Птолемея (сер. II ст. н.е.).
Етнографічне ім’я скіфів та, пізніше, сарматів стало позначати різноманітні народи, що входили до скіфського об’єднання племен. Згадаємо, наприклад, що в Радянському Союзі проживало багато народів, які в часи холодної війни деякими іноземцями жартома, а деякими – серйозно (з різних причин) називалися совєтами. Можливо, подібна ситуація була і в скіфські часи – в період держави Великої Скіфії (Скупії, що тримала багато народів вкупі).
Деякі історики і археологи кажуть, що кіммерійці та їхня культура розчинилася у скіфській культурі у другому періоді епохи раннього заліза (друга половина VII ст. до н.е. - ІІІ ст. до н.е.). Північне Причорномор’я заселили скіфи, які були іраномовними кочовими племенами.
В той час на території від Карпат до Монголії панівною формою господарства стало кочове скотарство. Набули великого поширення близькі між собою предмети озброєння, кінського спорядження, побутові речі, одяг та, очевидно, духовна культура (про що свідчить один з найхарактерніших її проявів — “звіриний стиль”). Вважають, що основою цієї скіфо-сибірської спільності були іраномовні племена: у Північному Причорномор’ї – скіфи, між Уралом та Волгою – савромати, на схід від Каспію — масагети, у Киргизстані – саки.
За Геродотом, який, очевидно, побував у Ольвії в V ст. до н. е., Скіфія мала форму квадрата, сторона якого дорівнювала 20 дням путі (близько 700 км). Її територія була рівнинною, єдиний лісовий район — урочище Гілея — розміщувався у степу й був пов'язаний з плавнями Нижнього Дніпра. Землі (поля) Скіфії були родючими, а пасовиська — багатими. Через Скіфію з півночі текло багато річок. Найбільшою і найзахіднішою серед них названо Істр (Дунай), а найкориснішою (крім Нілу)—Борисфен (Дніпро). Крайнім на сході — кордоном між Скіфією та савроматами (і водночас кордоном між Європою та Азією) вважався Танаїс (Дон).
У гирлі Гіпанісу (Південного Бугу) знаходилося місто Ольвія, яке вважали серединним пунктом Скіфії. Можливо, основним релігійним центром Скіфії було священне урочище Ексампеї ("Святі шляхи"), що знаходилося на відстані чотирьох днів плавання по Гіпанісу від Ольвії у тому місці, де Гіпаніс найбільше зближався з Тірасом (Дністром).
За Геродотом, Скіфію населяли кілька скіфських народів, що відрізнялися між собою формами господарства та побутом. У цілому ж Скіфія досягла більш високого рівня розвитку, аніж її сусіди. Описи Геродота значною мірою сприяють нашому розумінню етнографії Скіфії.
За сучасними уявленнями Скіфія являла собою смугу степів та лісостепу Причорномор'я від Дунаю та Бухаресту до Дону. Хоча іноді під цим терміном могли розуміти й частину Полісся, бо, наприклад, візантійські джерела інколи Скіфією називали Русь. Скіфія складалася з кількох етнічних утворень, що традиційно називають племенами або союзами племен. Але сьогодні (враховуючи висновки про існування держав на території України у ранньому залізному віці) частину з них можна називати державами. Так, калліпідами або елліно-скіфами, очевидно, було населення з рисами грецької та скіфської культур на Побужжі поблизу Ольвії, алазонами — населення у Молдові,скіфами-орачами— у Лісостепу Правобережжя, скіфами-землеробами — у Лісостепу Лівобережжя.
У степу на схід від Борисфену (Дніпра), до Геросу (Молочної) жили скіфи-кочовики, а далі — до Меотиди (Азовського моря) і Танаїсу (Дону) та у Степу Криму — царські скіфи, на північному сході від Дніпра—андрофаги тамеланхлени. Сусідами скіфів у той час, як вважають, були: на південь від Дунаю — фракійці, у Карпатах— агафірси, на Правобережному Поліссі — неври, на Лівобережному Поліссі—меланхлени, на схід за Доном— савромати, у Середньому та Верхньому Подонні — будини та гелони, у гірському Криму —таври.

Велике значення для вивчення історії скіфів мають дані про їхні зв'язки з народами близькосхідних цивілізацій. За ассирійськими джерелами у VII ст. відбулося вторгнення скіфів до Передньої Азії. У 673 р. в битві проти ассирійців загинув цар скіфів Ішпакай. Очевидно, пізніше, згідно Геродоту, коли скіфи прийшли з-за Дону до Північного Причорномор'я й, переслідуючи вигнаних ними кіммерійців, через Кавказ вторглися знову до Близького Сходу, їм вдалося дійти до Сирії (цар Єгипту Псаметих відкупився від них) й, захопивши Мідію, утворити там державу "Ішкуза". Ця держава існувала, очевидно, в 652—625 рр. до н. е., після чого мідійці, розгромивши скіфів, вигнали їх, і ті були змушені повернутися до Північного Причорномор'я.
За Діодором (І ст. до н. е.) скіфи, підкоривши Азію, панували деякий час "до Нілу". Походи на Близький Схід, міцні зв'язки з народами Кавказу й грецька колонізація Північного Причорномор'я, що почалася також у VII ст. до н. е., наклали відбиток на розвиток скіфського суспільства. Античні джерела зберегли описи й багатьох інших важливих подій з історії Скіфії; зокрема про війну скіфів проти персів, очолюваних Дарієм (у 512 р. до н. е), про війни проти Македонії у IV ст. до н. е., про розгром скіфів сарматами в кінці III ст. до н. е.
Геродот зафіксував також легенди про походження скіфів. В одній із них стверджувалося, що скіфи з'явилися на своїй землі (як перший її народ) за тисячу років до навали Дарія (тобто у середині II тис. до н. е.) й були пов'язані з Дніпром, оскільки їхній першопращур Таргітай вважався сином Зевса та німфи — дочки Борисфена (Дніпра).
Інша легенда, яку розповіли Геродоту греки, відносила походження скіфів до Пониззя Дніпра, бо першим скіфським царем був Скіф — син Геракла та діви-Єхидни, яка жила у Гілеї.
Обидві легенди цікаві тим, що перша розповідає про скіфів-землеробів (їхніми символами були плуг, ярмо, сокира, чаша), а друга, очевидно, про степових скотарів (їхніми символами названі лук, пояс, чаша).
На сьогодні питання походження скіфів остаточно не розв'язане. Як правило, посилаючись на те, що основний комплекс матеріальної культури скіфів — Степу — був чужорідним місцевим традиціям, степових скіфів вважають прийшлими. При цьому враховують повідомлення Геродота та Арістея про прихід скіфів із Азії.
Однак скіфські генеалогічні легенди стверджують і про місцеве походження скіфів, причому не лісостепових скіфів, а скіфів узагалі. У зв'язку з цим заслуговує на увагу висновок В. І. Абаева про те, що у бронзовому віці пращури скіфів мігрували з Північного Причорномор'я на схід, дійшовши до Китаю. Пізніше частина їх повернулася назад уже у вигляді скіфів. Отже, цілком імовірними є два джерела формування скіфів: місцеве та прийшле.

Святковий календар українців. Анатолій Богород

Сьогодні, в час зростання національного самоусвідомлення постійно порушується питання про “українську еру”. Дехто називає 7 000 років, інші доводять, що 10 000 років і навіть — 26 000 років. Пошуки на цьому не припиняються.

Можна зрозуміти цих дослідників, якщо врахувати, що донедавна "радянська" офіційна наука виводила родовід українського народу лише з ХІІІ-ХІV ст.н.е., а все, що було раніше, приписувала "росіянам" (московитам).

Коли історична наука в Україні нарешті звільнилася від ідеологічних пут, постало питання: хто ми, чиїх батьків ми діти? Тому патріотично налаштовані дослідники робили відчайдушні спроби віднайти найдавніші відомості про перебування предків українців на материках планети Земля, зокрема, на землях сучасної України і дуже часто намагалися видавати бажане за дійсність.

Переважна більшість науковців нарешті визнала, що трипільська доба є найдавнішою добою життя і державного порядкування предків українців. Якщо врахувати, що вона існувала близько 5 тисячоліть до нашої ери, то стає зрозумілим, чому дехто із сучасних дослідників давнього українського літочислення називає цифру 7 тисяч. Ті, хто називає 10 тисяч або 26 тисяч, пояснюють це тим, що на землях сучасної України вчені вже знайшли деякі залишки багатотисячолітньої давнини, які підтверджують існування на цих землях упорядкованого життя. Деяким пам’яткам приписують навіть мільйонрічний строк давності... Але, ні літописи, ні народна пам’ять не підтверджують традицію існування і використання в нашому народі багатотисячних ер. Такими ерами не користувався і не користується нині жоден народ світу. Історики календарів не знаходять прикладів побутування багатотисячного літочислення в жодного народу світу. Навіть юдеї, які початок свого народження (і всього людства) виводять з 3760 року до н.е., не поспішають змінити своє літочислення "від сотворення світу" на інше більше число, хоча добре знають про сучасні останні дослідження археології і наукові антибіблійні припущення...

Що ж до ери 7 тисяч років, яку сьогодні подають як "українську еру", то слід було б нагадати історію постання цієї ери. Це питання досліджувало чимало вчених. Місцевий астроном Іван Климишин у своїй праці "Календар і хронологія" зазначає, що вже юдейські рабини на початку нової ери почали підраховувати число поколінь "від Адама до Авраама", від Авраама до Давида" і далі. Незалежно від них це робили і християнські книжники та історики минулого, намагаючись "найточніше" встановити кількість років від описаного в Біблії "сотворення світу".

Так було створено близько 200 ер "від сотворення світу", за якими проміжок часу "від сотворення світу" до "народження Ісуса" визначити було неможливо: в одній з них набігло 6984 років, а за іншою — 3483 роки. Всі інші хронологи по-своєму визначали "точну" кількість років, яка не виходила за межі цих двох чисел... Що ж стало причиною появи стількох ер?

Справа в тому, що в релігійних книгах юдеїв і християн роки подій не подаються від якоїсь визначеної ери. До того ж біблійні числові дані припиняються вже з часу вавілонського "полону" юдеїв, тому під час підрахунку років постійно доводилося звертатися до різних біблійних джерел. Саме тому християнські історики на власний розсуд оцінювали той чи інший проміжок часу. Тому і було створено близько 200 різних ер "від сотворення світу".

Одним з перших християнських теологів, які підрахували еру "від сотворення світу", був антиохійський єпископ Теофіл в 180 році н.е. Тому ця ера і отримала назву "антиохійська". Вона починалася 1 вересня 5969 року до н.е. (за іншими джерелами — 5507 років до н.е.).

Важливе місце в хронологічних розрахунках України-Русі близько п’яти століть відігравали дві візантійські ери. За першою з них літочислення велося з суботи 1 вересня 5509 року до н.е. Ця ера була створена ще за імператора Констанція в середині ІV століття н.е. З ІV століття у Візантії почали використовувати іншу еру "від сотворення світу" — 1 березня 5508 року до н.е. Ця ера отримала назву — константинопольська, і лише пізніше — давньоруська. Рахунок в ній вівся від міфічного "сотворення Адама". Тому східна християнська церква ввела в свій церковний календар і 1 вересня як "день сотворення світу" (церковний новий рік), притаманний юдейській традиції і 1 березня як "день сотворення Адама". Саме до цього дня було прив’язане святкування народного Нового року, яке до хрещення Русі волхви відзначали дещо інакше - в день появи першого весняного Молодика.

Крім двох візантійських ер до Русі дійшла і "болгарська ера", за якою "сотворення світу" сталося ніби-то в 5504 році до н.е. Католицька церква довгий час дотримувалася традицій східно-християнського літочислення, але, вже в кінці ІХ ст. вона використовувала зовсім відмінні ери. За однією з таких ер "від сотворення світу" до "народження Ісуса" нараховували 4713, а за іншою - 4004 років. Згодом християнський Захід перейшов на інше літочислення - "від різдва Христового"...

Нині дослідники календаря не наважуються з’ясувати, як постало число 5500 або 5508 "від сотворення світу" (цю дату християнська церква й досі вважає роком народження Ісуса). Дивними також можуть видатися підрахунки юдейських рабинів і християнських єреїв та архиєреїв, які досліджуючи одне й те ж саме "священне писаніє" юдеїв — Тору-Біблію, одні й ті ж "історичні" події, користуються різними ерами: у юдеїв вже 5760 рік "від сотворення світу "богом" Яхве-Єговою" (для 2000 року), а у християн — 7508 рік "від сотворення світу тим же "богом" Яхве-Єговою. Звідки ж така величезна розбіжність?

Нагадаємо, що на початку нашої ери, крім юдейського тексту Біблії, християнських хронологам був відомий і переклад Біблії на грецьку мову "Серпуагінта", зроблений в Олександрії з ініціативи царя Птолемея VIII близько 130 року до н.е. для потреб великої кількості огречених євреїв. Через тисячу років саме з цього грецького перекладу і був зроблений переклад Біблії на церковно-слов’янську мову. А в ІV столітті н.е. єпископ Єроним переклав єврейський текст Біблії на латинську мову, яка відома нині під назвою "Вульгата".

Виявилося, що в латинському перекладі Біблії час правління юдейських царів, тривалість життя патріархів та інше, вказані зовсім відмінні від тих, що в грецькому і, звичайно ж, в слов’янському перекладі Біблії. Наведемо кілька прикладів (в дужках подані числа, що записані в слов’янській Біблії): Адам до народження Сифа жив 130 (230) років, Сиф до народження Еноса жив 150 (205) років, Енос до народження Каїнана жив 90 (190) років і т.д.; тривалість правління Ісуса Навина вказана 14 (32) роки, царя Кіра 9 (32) роки...

За юдейськими пророками та релігійними міфами і легендами, Юдейський Цар-рятівник (спаситель) — Месія (євр. — "Машіах", грец. — "Христос", слов. — "Помазаник") має прийти в 5500 році "від сотворення світу", щоб винищити всіх неєвреїв (гоїв, язичників), а всю Землю, обіцяну юдейським патріархам, віддати у довічну власність євреям — "вибраному народові" (за іншими легендами юдеї мріють колись бути хазяями Землі 1000 "золотих" років). Цими юдейськими пророцтвами пізніше скористалися і християнські ідеологи, вигадуючи власні "пророцтва": вибраним народом стали вже християни, зокрема ченці і монахи, мучениці і мученики, а "Месією" — Ісус — "Цар Юдейський". Не сходився хіба-що рік пророкованого приходу "Машіаха". Ця різниця в роках становила майже дві тисячі років. Тому християнські ідеологи і розподілили її між усіма "історичними" особами, які згадуються в Старому Заповіті...

Юдейські рабини постійно докоряли християнським книжникам та історикам за те, що ті псували "священний" текст. Вони доводили, що християнські хронологи навмисно дописують роки, намагаючись підвести рік народження Ісуса до 5500 року "від сотворення світу". А християнські попи тим не дуже переймалися і робили своє, докоряючи юдеям за те, що вони не визнають Ісуса "помазаником" (месією) ...

Попи запевняли, що це юдеї навмисно зіпсували своє літочислення для того, щоб позбавити Ісуса "помазанства", замовчуючи при цьому, що юдейські рабини карали смертю того, хто навмисно робив спроби змінити щось в "священних" текстах на шкоду єврейській нацистській ідеї, тим більше, коли питання стосується чи не найголовнішого — "сотворення світу" і чекання часу свого неподільного і необмеженого панування на Землі.

Нині в Бібліях, які масово поширюються у всьому світі, майже усі роки узгоджені з юдейською Торою, хоч розбіжність між юдейською ерою і християнською "від сотворення світу" продовжує залишатися майже дві тисячі (точніше, 1748) років.

До речі, юдеї продовжують чекати "месію" — юдейського Царя-спасителя, хоч вже і за єврейським літочисленням 5500 років настало в 1740 році н.е. Чи то на горе, чи то на щастя євреїв, в той час вони знаходилися у світових "мандрах" далеко від "святої землі" — Ізраїлю, тому багато хто з них позбувся щасливої нагоди побути в ролі "Месії" — царя і рятівника усіх юдеїв. Може сьогодні світ почув би про нову релігію — неомесіянство, а нові ідеологи неохристиянства до Біблії дописували б третю книгу — "Новітній Заповіт". У деяких течіях неохристиянства (напр., у Білого Братства) він вже є і називається "Третій Заповіт"...

В 1948 році євреї проголосили на весь світ про утворення держави Ізраїль і з того часу епіграфом до всіх єврейських календарів на кожен рік стали слова — "Час Машіаха(Месії)". А в синагогальному календарі на 1993-1994 (5753) рік для росіяномовних євреїв відкрито зазначено:

"За усіма ознаками наш час належить до періоду, яке наші (юдейські) мудреці назвали "Час Машіаха". Немає жодного сумніву, що час Визволення вже настав. Єдине, що залишилося — зустріти Машіаха.

Хто такий Машіах? Якщо з’явиться вождь з дому Давида (єврей), який буде знати Тору, який переконає єврейський народ виконувати її накази, і буде перемагати ворогів, які піднімаються проти нас,- тоді треба повірити, що це Машіах. А, якщо він збере євреїв з усього світу, тоді не залишиться й сумніву, що він гідний цього імені. Світ вже знайомий із змістом Тори і знає її заповіді, а також повідомлений, що повинен прийти єврейський цар-визволитель. Про це знають навіть мешканці далеких островів, і багато народів починають розуміти слова Тори. Звичайно, одні говорять, що її накази колись були істинні, але тепер вже не діють. Інші вважають, що ці заповіді мають зовсім інше значення, ніж здається на перший погляд, і спаситель вже приходив і дав їм своє пояснення. Але, коли прийде Машіах (Месія) і посяде свій трон, ці народи зрозуміють, що брехню вони успадкували від батьків своїх, і що їхні пророки вводили їх в оману. Наш Цар (юдейський) виправить весь світ, домігшись того, що всі народи будуть служити тільки (богу євреїв) Єгові."...

Якщо з міфічним числом 5500 років все зрозуміло, то постання числа 5508 років "від сотворення світу" варто було б остаточно зясувати, звернувшись до простих математичних підрахунків.

В попередній частині цієї праці було з’ясовано, що таке 19-літній цикл Метона: якщо перший в році Молодик (молодий Місяць) припадає на 1 січня першого року цього циклу, то через 19 років Молодик знову припаде на 1 січня. Астрономам відомий і 28-річний сонячний цикл: якщо перший день тижня, понеділок припав на початок першого року цього циклу, то через 28 років понеділок знову випаде на початок року. (Якщо б не було високосних років, то цей сонячний цикл становив би не 28 років, а 7).

Якщо число 19 місячного циклу помножити на 28 років сонячного циклу, то отримаємо 532 роки. Це той період, через який і фаза Місяця, і день тижня, і число місяця (за юліанським календарем) знову повторяться.

Останній такий 532-річний цикл закінчився в 1940 році н.е., а передостанній - в 1408 році (за 84 роки до 7000 років "візантійської" ери). Відомо, що 1940 рік відзначений швидкою, вдалою окупаціїю західної Європи військами гітлерівської Німеччини... І знову, як п’ятсот років тому, християнські попи почали поширювати жахаючі чутки про, буцімто, "останній похід Сатани із своїм військом проти усіх праведних християн". Християнські ідеологи знову розповідали і про "кінець світу", і про "другий прихід Ісуса Христоса", тим більше, що вже початок ХХ століття був ознаменований і Світовою війною і більшовицьким переворотом в Російській імперії і комуністичним терором в СРСР і, нарешті, першими загарбницькими війнами Німеччини. Вже відійшли в історію християнські проповіді і пророцтва, виголошені в ті часи, коли валилися і підлітали в повітря християнські церкви і монастирі — ідеал християнського життя, але бажаного "приходу Ісуса" так і не сталося... Наступний 532-річний цикл повинен закінчитися в 2472 році н.е.

Але повернемося до часу народження Ісуса, відомого з християнських теологічних легенд. Християнські хронологи та ідеологи раді були б час "народження Ісуса", притягти до міфічного 5500 року "від сотворення світу", але математика - річ вперта, тим більше тоді, коли християнським каноном встановлено, що світ повинен був створитися тільки на початку такого 532-річного циклу і мусить обов’язково загинути в кінці одного з таких циклів.

Отже, найближчим до числа 5500 виявився 5508 рік до н.е.: це число можна отримати, віднімаючи від 1940 року н.е число 532 чотирнадцять разів...

Щоб з’ясувати, які рахунки часу були у давніх українців, варто було б познайомитися з дослідженнями етнографів Гуцульщини. Цікаві відомості подала в своїй книжці гуцульських звичаїв і вірувань "Стрітеннє" сучасна письменниця Марія Влад: "З часом у цім краю не так, як скрізь. Запитайте кого старого у наших горах — коли родився. Почуєте: перед Різдвом; на Маковія; по Великодні... А про рік і гадки не мають. Хоч і рік уточнять, як допитаєтеся: перед першов войнов; як Австрія упала; як настала Польша; як дєдю взяли на войну... І це не тому, що народ темний, просто у гуцулів свої рахунки з часом. Хронологічне літочислення у них не прийнятне, років не числять, а іменують подіями, значать особистими обставинами: як буря ліси повивертала; як неня померла; як я женився. Це конкретніше, аніж тисячі, сотки чисел у часовім позначенні".

Подібну традицію числити час від великих подій можна зустріти в найдавніших українських літописах і письменах, зокрема у Велес-Книзі та "Слові о полку Ігоревім", які містять чимало відомостей про давній язичницький світ і світогляд. І досі ніхто не зміг однозначно пояснити, що означають слова "віки Троянові" і "во врем’я Бусове", які закарбовані в "Слові", і, скільки це століть чи тисячоліть нараховує...

Отже, чи варто сперечатися за кожне століття чи навіть тисячоліття тому древньому народу, який свою родовідну веде від Богів? Саме про наших Предків згадує і "Велес-Книга", і "Слово о полку Ігоревім", називаючи їх "ДАЖБОЖИМИ ОНУКАМИ". Велес книга навіть містить родовідні легенди, за якими ми є кровними нащадками наших Богів.

Але тепер, коли з’ясовано, що сучасна дата відзначення християнського свята відійшла від астрономічної (язичницької) дати майже на півмісяця, відомості цієї колонки викликали у читачів багато запитань...

Коли уважно переглянути юдейські родовідні легенди, закарбовані в Біблії-Торі, то виявиться, що юдеї такі ж "сини" свого бога Яхве, як глечики — гончареві, що їх виліпив з глини. Шкода тих українців, які намагаються виводити своє коріння від євреїв, забуваючи, що "стали ми славними (слов’янами), від славлення Богів наших" (слово і слава — синоніми).

Язичники-русичі ІХ століття не знали і не користувалися тим цивільним календарем, яким нині користуємося ми. Жодне свято церковне чи державне і, навіть те, яке носить язичницьку назву (Коляда, Стрітення, Новий рік, Благовіщення, Великдень, Купало, Колодій та ін.) сьогодні вже не відзначається сповідниками християнства в то й же день, в який відзначали їх язичники. Тому прив’язка язичницьких свят українців до сучасних дат християнського "святкового" календаря (за новим чи старим стилем, за юліанським чи григоріанським календарем) є щонайменше проявом незнання про Давню Віру Українців.

Людина, яка вже усвідомила, що русичі-язичники відзначали Купайло (саме Купайло а не "Івана Купала") в найкоротшу ніч у році, ніколи не скаже, що тепер цей день припадає на 7 липня за новим стилем або 24 червня за старим стилем. Чи має значення для серйозного астронома, яким числом називати найдовший день в році, за старим чи за новим стилем? В 1997 році найкоротша ніч, про яку згадується в багатьох купальських обрядових піснях, настане з 20 на 21 червня.

А, якби християнство не зачепило нашої України тисячу років тому, то невже українці не змогли б визначити день, в який настає найкоротша ніч? Сонцю однаково, який стиль собі придумають люди і яким числом назвуть найкоротшу в році ніч, але, гадаю, що непристойно мислячій і вдумливій людині дурити себе та інших людей, запевняючи, що "день Купала, який припадає на 7 липня, збігається з літнім сонцеворотом". Знають добре такі дослідники, що 7 липня вже віддалене від справжнього часу літнього сонцестояння майже на півмісяця.
Сучасний язичницький календар "Коло Свароже" вже враховує і виправляє помилки і недоліки сучасних цивільних і церковних календарів.
Календар відіграє важливу роль в релігійній системі будь-якої Віри. Релігія, яка втратила свій власний календар, рано чи пізно стає в’язнем релігійного календаря іншої сильнішої релігійної системи, а той календар обов’язково стане причиною подальшого руйнування світоглядних основ релігії без календаря. Усвідомивши це, ми з бoлем в серці оглядаємося на ту руїну, яку залишила нашому народу у спадок християнська церква.
З’ясувавши, що перші християни відзначали лише день юдейської Пасхи як день побиття і покарання "царя юдейського" Ісуса і дні смерті християнських мучеників, ми зрозуміли, що майже усі свята сучасної християнської церкви мусили мати глибші корені в первісніших релігіях тих народів, де християнство вкорінилося насильно і підступно. Важко, звичайно, однозначно сказати, коли і, в якій країні християнство впроваджувало те чи інше неєвангельське і, навіть, небіблійне свято на догоду віковим народним традиціям, але в майбутньому таке дослідження буде зроблене.
Таке дослідження, по суті, нікому, окрім громад українських язичників, сьогодні не потрібне, хоча в майбутньому, коли усі ланки астрономічного язичницького календаря будуть віднайдені, його будуть потребувати усі ті, у кого робота і життя пов’язані з Природою, Землею, городньою і садовою справою, з Космосом і Релігією. Нині ж календар язичницької Русі непотрібний ні християнам, ні атеїстам. А, якщо вони і цікавляться ним, то не для того, щоб користуватися ним у повсякденному житті.
Найперші дослідження були спрямовані на з’ясування того, які ж давні українські язичницькі свята замінила церква своїми ідеологічними християнськими святами. Результати цього дослідження увійшли в окрему колонку язичницьких календарів, вміщених в книжках Г.Лозко "Українське Язичництво", "Українське Народознавство".

Язичницька назва свята Дата Народна назва Християнське свято Дата 1. Різдво Божича-Коляди, Народження Сонця-Дажбога 22.ХII Різдво (Коляда) Різдво Христове 7.I 2. Свято Дани (Водокрес) 2.I Водохреща, Видорщ Богоявлення Господнє 19.I 3. Стрітення 2.II Стрітення Стрітення Господнє. Блудного сина 15.II 4. Колодій ? Масляна, Колодій 1 і 2 знайдення глави Івана Предтечі * 5. Новоліття (1 весняний Молодик) Щедрий Вечір - Щедрий Вечір Обрізання Господнє. Василя 14.І 6. Сорочини 9.ІІІ Сорочини 40 мучеників 22.ІІІ 7. Вербиця (Вербіє) 16.ІІІ Вербна Неділя Вхід Господа в Єрусалим * 8. Навський Великдень 20.ІІІ Чистий Четвер Страсний Четвер * 9. Великдень - Великдень Воскресіння Христове. Пасха * 10. Благовіщення, Свято Матері-Землі 25.ІІІ Благовіщення Благовіщення пресвятої Богородиці 7.ІV 11. Благовісник 26.ІІІ Благовісник Собор архистратига Гавріїла 8.ІV 12. Радуниця, Тризниця 30.ІІІ Проводи (Гробки) Антипасха, апостола Фоми * 13. Велика Лада, Красна гора (Свято пробудження жіночої Любові) 22.ІV 6.V 14. Свято Ярила (Свято пробудження чоловічої Любові) 23.ІV Юрія Георгія великомученика 6.V 15. Русалії 11.V Зелені Свята П’ятидесятниця, Пресвятої Трійці * 16. Купайло 21-22.VІ Івана Купала Різдво Івана Хрестителя 7.VІІ 17. Похорон Ярила 30.VІ Петрівка Апостолів Петра і Павла 12.VІІ 18. 20.VІІ - Пророка Іллі 2.VІІІ 19. Перший Спас - Медово-маковий. 1.VІІІ І-й Спас (Маковія) Перенесення Хреста Господнього. Маккавеїв 14.VІІІ 20. Другий Спас — Яблуневий 6.VІІІ ІІ-й Спас Преображення Господнє 19.VІІІ 21. Третій Спас — Хлібний 16.VІІІ ІІІ-й Спас Нерукотворного Образа Господнього 29.VІІІ 22. 1.ІХ Весілля Свічки або Женитьба Комина Початок церковного року. Симона 14.ІХ 23. Свято Рожаниць 8-9.ІХ Рожаниці Різдво Пресвятої Богородиці 21.ІХ 24. Здвиження Землі 14.ІХ Здвиження Воздвиження чесного хреста Господнього 27.ІХ 25. Покрова Матері-Землі 1.Х Покрова Покрова пресвятої Богородиці 14.Х 26. ? - Ведення, Видіння Введення в храм пресвятої Богородиці 4.ХІІ 27. Свято Долі 24.ХІ ? Великомучениці Катерини 7.ХІІ 28. Калита 30.ХІ Калита Апостола Андрія Первозваного 13.ХІІ 29. Велес (Мороз-?) 6.ХІІ Зимовий Миколай Святителя Николая 19.ХІІ

* Зірочкою позначені свята, які не мають сталої дати в календарі, а залежать від дати християнської Пасхи.

Український календар

З цього переліку язичницьких народних свят наочно видно, які свята були замінені християнськими святами. Язичницькі назви тижнів: білий (вербний), великодній (світлий), русальний (цвітний), Велесовий, Яриловий, Перуновий та ін. були замінені християнськими назвами: тиждень про блудного сина, про Страшний суд, тиждень про розслабленого, тиждень про сліпого, митаревий, Фомин тиждень, тижні Посту та ін.
Найпідступнішим є спосіб визначення християнською церквою свята Пасхи, яке помилково досі в нашому народі називають язичницькою назвою "Великдень", тим більше, що від "пасхальної" неділі нині визначають дати святкування багатьох інших неєвангельських свят, які вже стали "заручниками" цього біблійного свята: Проводи(Гробки) — язичницька Радуниця, Навський Великдень; Зелені Свята — язичницькі Русалії та ін.
Відомо, що християнська Пасха була накинута на свято Великодня, яке наші предки відзначали або в день весняного рівнодення, або в першу неділю після весняного рівнодення як день перемоги Світла над Темрявою, Тепла над Холодом. В 1997 році — це 23 березня. Знаючи цей принцип визначення Великодня, абсурдом виглядало те, що християнський "Великдень" християни на початку 90-х років відзначали 9 травня, а в 1994 році — 1 травня, майже через півтора місяця після астрономічного весняного рівнодення (для 1994 — 18 березня).
До нас не дійшли відомості про спосіб визначення багатьох язичницьких свят, тому в сучасному календарі українських язичників деякі дати збігаються з датами католицького календаря, який нині ближчий до астрономічного (Ярила - Юрія, Перуна — Іллі та багато інших). Свято Пасху і спосіб визначення її — "після повного Місяця, який настає за весняним рівноденням", християни перейняли від юдеїв разом з усією юдейською релігією. Але юдеї користуються місячним календарем, а християни недосконалим юліанським календарем, який за кожні 128 років пересувається на 1 добу вперед. Ця похибка юліанського календаря призвела до того, що з кожним новим століттям християнська "Пасха" віддалялася від юдейської все далі і далі, хоча спочатку християни її відзначали разом з юдеями. Сьогодні юдеї й християни відзначають Пасху в різні дні...
Це розуміли і астрономи минулого і християнські ідеологи, але ніхто не наважувався змінювати календарну традицію християнської церкви, яка карала за будь-який сумнів, сприймаючи це як єресь — виступ проти бога. Юліанський календар бере свій початок ще з 45 року до н.е.
Про недоліки юліанського календаря знав і папа Григорій ХІІІ, який вирішив виправити похибку, що набігла від 325 року (дати Нікейського церковного Собору, який затвердив юліанський календар для всіх християн).
Похибку в 10 днів, які набігли за тринадцять століть (1 доба за кожних 128 років) Папа Римський Григорій ХІІІ виправив, наказавши, щоб усі католики 5 жовтня 1582 року визнали 15-м жовтня. Похибку майже в 3 дні, які так само набігли за 370 років (45 р. до н.е. + 325 р. н.е.) неграмотні християнські попи на Нікейському Соборі не врахували. Тому її не ризикнув виправити і Григорій ХІІІ, а може просто він цього не хотів...
По суті, у записах Юлія Цезаря значилося, що в рік запровадження нового сонячного календаря (45 рік до н.е.) весняне рівнодення припаде на 21 березня. Цими списками користувалися і християнські попи Римської імперії, називаючи "21-м березня" вже день, який відійшов від справжнього весняного рівнодення на майже 3 дні вперед. Отже, проводячи реформу юліанського календаря, похибку цю Папа Григорій також не врахував. Тому сьогодні усі говорять про те, що 21 березня випадає на весняне рівнодення, хоча, насправді, весняне рівнодення майже завжди — 17-19 березня. Про цю суттєву невідповідність вчені намагаються зайвий раз не нагадувати.
І хоча сьогодні важко певно визначити, що спонукало Папу робити такий ризикований крок, але цією реформою (виправивши календар по Сонцю) Григорій ХІІІ зробив велику послугу усім природним релігіям. Відомо, що після цієї реформи він випустив медальйон, на одному боці якого було вибито рік реформи календаря, а на другому напис: "Папа Григорій ХІІІ найкращий жрець". Може саме тому Східна ортодоксальна церква і відмовилася прийняти реформу, хоч у Візантію були відправлені великі коштовні подарунки. Прохання перейти на реформований календар і дорогі подарунки були направлені також і до князя Острозького в Україну, але і тут реформа не була прийнята. Добре тоді розуміли ортодоксальні християни, що з визнанням цієї реформи, вони одночасно визнають і зверхництво, і владу католицького Риму над усім християнським світом.
Чого тільки не вислухав і не пережив тоді Папа Григорій ХІІІ в часи, коли проводив свою реформу юліанського календаря і, коли пересував 21 березня на той день, на який воно припадало в 325 році н.е. Одні протестанти називали його "Антихристом", інші заявляли, що "Краще розійтися із сонцем, аніж зійтися з Папою!", але протягом п’яти років реформу Григорія ХІІІ прийняли усі католицькі держави, а пізніше, протягом 50-100 років — майже усі протестантські країни.
З держав, в яких державною релігією є "православне" християнство, першою наважилася перейти на григоріанський стиль у 1918 році більшовицька Російська імперія і то, лише тому, аби зліквідувати відмінності між Європою і Російською імперією, утворити "Сполучені Штати Європи" (за ленінським планом) і прискорити "всємірную рєволюцию". За Росією в березні 1918 року на григоріанський стиль перейшла й Україна, очолена Центральною Радою.
Сьогодні "григоріанським" календарем користуються майже усі країни світу незалежно від віросповідання: деякі для міжнародних зв’язків поруч зі своїм державно-релігійним календарем; а країни, в яких переважає християнство східного обряду, користуються числами григоріанського календаря, а святкують за юліанським стилем. Тому християни сьогодні відзначають майже усі християнські свята по два рази на рік — за католицьким і за "православним" календарями: два "різдва", два "розп’яття", два "вознесіння" два "зачаття" і два "обрізання крайньої плоті"...
Якщо вже в 1582 році Папа виправляв на 10 днів, то в 1918 році більшовикам довелося виправляти календар вже на 13 днів. Якби Росія перейшла на григоріанський стиль не в 1918 році, а в 2018 році, то довелося б виправляти календар на 14 днів, а ще через 128 років вже на 15 днів і т.д.
Якби християнська церква східного обряду відмовилася від григоріанського стилю зовсім, і користувалася б далі юліанським календарем, то, за підрахунками астрономів, через 4000 років 21 березня відійшло б уже на цілий місяць від астрономічного весняного рівнодення (на 21 лютого), а через 10 000 років християнська "Пасха" стала б літнім святом; через 23 000 роки вона б перейшла вже на осіннє рівнодення, потім — на зимове сонцестояння і лише через 46 000 років знову повернулася б на весняне рівнодення... Разом з Пасхою по порах року гуляли б усі свята християнського календаря : і Різдво, і "старий" Новий рік (Василя), і Трійця, і "Івана Купала", і Покрова, і навіть "зимовий" Миколай. Тому християни, по-суті, повинні завдячувати більшовикам за перехід на григоріанський стиль; саме більшовики зупинили подальше відсування "православного" різдва від католицького. Тепер християнські попи східного обряду не ризикнуть відзначати в ХХІ столітті "різдво Ісуса" 8 січня за юліанським стилем: "православні" християни їх не зрозуміють і не погодяться ламати традицію. Але час покаже, як вийдуть з цього досить скрутного становища християнські архієреї і митрополити...
Отже, ще раз пересвідчуємося, яку важливу роль в житті будь-якого народу відіграє державно-релігійний календар. Запозичення його від іншого народу (як це сталося у нас,- від юдеїв і греків) часто стає причиною занепаду самобутності того народу, який втратив свій календар. Тому, доки українці будуть перебувати у полоні юдейсько-християнського календаря і релігії, доти будуть можливі відверті цинічні заяви юдейських рабинів, що "всі народи будуть служити тільки Єгові".
Коли ж ми звільнимося від чужих релігійних календарів, які поширюють чужі ідеї і знищують нашу духовність?

Використана література

1. Велесова Книга.- К.: Індоєвропа, 1994.
2. Еврейский календарь на 1993-1994 год для рускоязычных евреев Израиля и СНГ. — М., 1993.
3. Зелинский А. Конструктивные принципы древнерусского календаря // Контекст - 1978. - М., 1978.
4. Климишин И. Календарь и хронология.- М., 1985.., 1970.
5. Куликов С. Нить времен. — М., 1991.
6. Лозко Г. Українське народознавство.- К.: Зодіак-ЕКО, 1994.
7. Огієнко І. Українська церква. - К.: Україна, 1993. - С. 148-155.
8. Православний церковний календар 1997. — К.: Видання української православної церкви Київського патріархату, 1996.
9. Робертсон Д., Герцог И. История христианской церкви от апостольского века до наших дней. - Т.2. - Пг., 1916.
10. Селешников С. История календаря и хронология. - М., 1970; М., 1991.
11. Слово о полку Ігореве. - М.: Молодая Гвардия, 1981.
12. Біблія

Король Данило

Верховна Рада відмовилася вшанувати на державному рівні 760-ліття коронації Данила Романовича. За проголосували 179 депутатів. У повному складі не голосували комуністи й тільки 28 "регіоналів" підтримали цю пропозицію депутата від ВО "Свобода" Андрія Міщенка.

Свободівець нагадав, що 2013-го року виповнюється 760 років з часу коронації Данила Романовича, а також 775 років битві біля Дорогочина, коли об'єднані сили Данила та Василька Романовичів зупинили агресію німецьких лицарів на руські землі.

Серед іншого проєкт постанови передбачав: видання поштової марки; створення культурно-інформаційного центру "Королівська столиця" в місті Холм (Республіка Польща); забезпечення діяльности українсько-польської наукової групи з дослідження пам'яток у Холмі, пов'язаних із діяльністю руського короля; виконання ремонтно-реставраційних робіт на фундаменті Успенського собору XII століття в с. Крилос, де колись була столиця Данила; реставрацію оборонної стіни Високого Замку у Львові, впорядкування територій та ремонт пам'ятників Данилу Галицькому у Львові та Галичі.

"Король Данило – продовжувач державних традицій рівноапостольного князя Володимира та князя Ярослава. Він відновив пошматовану міжусобицями Русь і вона знову стала найбільшою державою в Європі. Її кордони йшли по Дніпру, Карпатах та Дунаю – загалом 200 тисяч квадратних кілометрів. Не в Парижі чи Берліні тоді вирішувалася доля європейської цивілізації, а на українських землях. Бо саме тут було поставлено заслін монгольським ордам. Данило – це європейський вектор Руси-України, на відміну від московських князів, які родичалися з ханами й перебрали їхні суспільний лад і ментальність", – підкреслив автор постанови Андрій Міщенко.

"Регіонали" та комуністи показали, що бояться не тільки наших героїв XX століття – Петлюри, Бандери, Шухевича. Усі, хто робив Українську державу сильною, для них – вороги. "Крім усього, їх трясе пропасниця від того, що Данило був королем. Вони звикли до ханів, каганів, царів та "паханів". Недаремно Кабінет Міністрів торік, коли відкривали аеропорт у Львові, категорично відмовився називати його іменем "Короля Данила", погодилися тільки на "Данила Галицького". Позиція тих, хто не голосував, не здивувала – п'ята колона не може інакше, бо ненавидить усе українське

До чого готуємося?

Закриття нафтопроводу Баку-Новоросійськ можна розцінити не тільки як відповідь на вигнання російських військових з Габали. Це схоже на згортання залишилися економічних зв'язків на тлі ознак підготовки до масштабної війни в Закавказзі. Уряд РФ закрило транзит азербайджанської нафти по трубі Баку-Новоросійськ. Формальне пояснення таке: Азербайджан прокачує по ній занадто мало нафти (менше 2 млн тонн на рік), що робить прокачування для Росії нерентабельною, а підняти вартість транзиту умови договору не дозволяють. Це, звичайно, правда. Але не вся. Трубопровід Баку-Новоросійськ - взагалі досить цікаве явище, яке підмиває назвати чи то благодійністю, чи то дурістю, чи то однієї з химерних форм виплати репарацій російськими після їх поразки в холодній війні. З 1500 км цього трубопроводу по території Азербайджану проходить всього 300, інші йдуть по території РФ. Побудований він був при Єльцині, щоб дати ушедшему під контроль British Petroleum Азербайджану можливість зливати на Захід ранню нафту з родовища Азері-Чираг-Гюнешлі, поки не закінчено будівництво нафтопроводу Баку-Тбілісі-Джейхан, який качає каспійську нафту в обхід Росії. Коли БТД був побудований, Азербайджан міг відмовитися від поставок через Новоросійськ, але до останнього зливав туди гомеопатичні дози нафти, щоб зберегти цей маршрут для себе. Так, про всяк випадок. Тим більше, що тариф на прокачування - близько $ 16 - за умовами єльцинського договору був просто смішний. Із закриттям цієї труби азербайджанці нічого особливо не втрачають, а от Росії доведеться думати, чим її тепер заповнювати. Швидше за все, трубу, куди Транснефть вклала великі кошти, законсервують, як це сталося з прибалтійської гілкою нафтопроводу "Дружба", коли Мажекяйський НПЗ з політичних мотивів продали не російською, а полякам. Але проблема в тому, що для консервації такої труби вона повинна бути заповнена нафтою. А вона має нещастя проходити через Дагестан, де нафта з неї постійно тирять для переробки на нелегальних НПЗ. Тоді навіщо ж Москва цю трубу закриває? Ну і сочилася б вона потроху, підтримуючи ваххабітського-корупційну екосистему Північного Кавказу і ілюзію миру в цьому кутку. Є підстави вважати, що Росія готується до нової війни в Закавказзі, куди вона, як союзник Вірменії по ОДКБ, на превеликий жаль, буде втягнута незалежно від свого бажання. Можна було б написати "Росія готується до нової війни в Карабасі" - але це буде не зовсім точно.Адже цього разу конфлікт очікується ще масштабніший, з усіма ознаками першого сполохи черговий світовий м'ясорубки. Треба сказати, що Москва, як завжди, почала готуватися до війни пізніше інших її потенційних учасників. А ось Баку займається цим уже десять років, причому аніскільки не ховаючись. "Росбалт" неодноразово описував масштаби цієї підготовки, включаючи постачання дронів і зброї з Ізраїлю на $ 1,5 млрд. В останні пару років Азербайджан став абсолютним світовим лідером за темпами озброєння. Не проходить і місяця, щоб президент Ільхам Алієв не пригрозив Вірменії війною. Мінська група ОБСЄ з врегулювання Карабахського конфлікту, яка повинна б реагувати на подібні речі, цього не робить - і взагалі дивним чином не робить майже нічого. У Росії, де всі ці роки під виглядом "реформи армії" її радянські залишки вульгарно розтягувала команда пана Сердюкова, до останнього закривали очі на події. Поки Алієв, проконсультувавшись з Анкарою і Вашингтоном, що не попросив росіян з Габали. І ось тут, як в анекдоті, Зоркий Сокіл виявив, що однією зі стін у в'язниці немає. Що ж, краще пізно, ніж ніколи. І що ж ми бачимо? Сухопутні війська і ВПС Азербайджану проводять широкомасштабні військові навчання в прифронтовій зоні. Навчаннями, які продовжаться з 16 по 19 травня, керує міністр оборони Сафар Абієв, повідомила прес-служба міноборони республіки. Туреччина на самому вищому рівні дає зрозуміти, що втрутиться у війну Азербайджану з Вірменією на стороні азербайджанців. Ми не можемо залишатися байдужою до нагірно-карабахського конфлікту і трагедії азербайджанців, заявив прем'єр-міністр Туреччини Реджеп Ердоган на щотижневому зборах партії "Справедливості та розвитку", повідомляє у вівторок телеканал TRT Haber. "Якби ми свого часу були байдужі до долі азербайджанців та нагірно-карабахської проблеми, сьогодні ми не мали б таких теплих відносин з Баку", - сказав Ердоган. За його словами, Туреччина не може мовчати перед обличчям насильства проти мирного населення, будь то палестинці, курди в Іраку, сирійці чи якийсь інший народ. З Баку звучать заяви, що в разі війни азербайджанська військова машина Карабахом не обмежиться і випрасувати майже всю Вірменію - тим більше, скільки її там, тієї Вірменії?Враховуючи неймовірну за напруженням ненависть азербайджанців до вірмен (яка до того ж постійно стимулюється режимом Алієва) та їх багаторазове військову перевагу, можна припустити, що мова йде про плани нового геноциду. У цьому-то світлі і стає очевидним, що уникнути участі в м'ясорубці Росія, у якої в Гюмрі під Єреваном знаходиться військова база, просто не зможе. Днями алієвського медіа поширили інформацію, що в ході перестрілки на кордоні з Карабахом був чи то убитий, чи то поранений, чи то захоплений військовий інструктор з Росії, спецназівець, росіянин за національністю. Міністр оборони НКР у відповідь заявив, що армія Карабаху не потребує найманців. З Москви ніяких коментарів не прозвучало, але сам отсил досить символічний. Тим часом, як повідомляє  Regnum  з посиланням на джерело в російських збройних силах, РФ може посилити базу у Вірменії ракетами "Іскандер-М" і системами "Торнадо". За даними цього московського агентства, в силу ряду суб'єктивних причин пильно відслідковує ситуацію навколо Вірменії, сто другий військова база Росії в Гюмрі стала серйозно переозброюватися. "З великою ймовірністю, йдеться про оперативно-тактичному ракетному комплексі (ОТРК) Іскандер-М і системі залпового вогню Торнадо", - повідомило джерело. Варто відзначити, що ОТРК Іскандер-М може завдавати високоточні удари по цілях на відстані до 500 км, причому у зв'язку з особливостями траєкторії польоту ракети, збити її не представляється можливим жодної з існуючих чи розроблюваних систем ПРО. Агентство також нагадує, що днями видання "Зброя Росії" повідомило, що на дислокованої у Вірменії російську військову базу надійшли нові рухомі пункти управління (ППУ) для зенітних ракетних підрозділів. У комплект апаратури ППУ входить вдосконалена автоматична система передачі даних, засоби внутрішнього і зовнішнього зв'язку, а також приймачі системи ГЛОНАСС. Можливості нових комплексів дозволяють виявляти більше 100 повітряних цілей у радіусі до 100 км і одночасно супроводжувати понад 10 з них. Також повідомляється, що в літньому періоді навчання особовий склад мотострілкових, розвідувальних, артилерійських та інших підрозділах військової бази вперше в ході бойового навчання на практиці застосує сучасні навігатори "Перун", "Грот" і "Бриз". Раніше повідомлялося, що російські військові розвідники у Вірменії цієї весни почали інтенсивну гірничо-стрілецьку підготовку. Втім, справа аж ніяк не тільки у Вірменії і в союзницький обов'язок Росії перед нею."Росбалт" вже писав, що відносини Азербайджану і Росії були запрограмовані на погіршення з об'єктивних причин. Азербайджан веде суперечить російським інтересам політику буквально по всьому фронту. Баку ігнорує заперечення Москви проти Транскаспійського трубопроводу, будує залізницю Карс-Ахалкалакі-Баку як частина опонуючого Транссибу коридору TRACECA, спонсорує Грузію і готується стати плацдармом для нападу на Іран, претендуючи на землі останнього. Нарешті, в Баку стали відкрито закликати НАТО до введення військ альянсу на свою територію. При цьому, як уже не раз тут зазначалося, інструментів тиску Баку у Москви майже немає.Обидві країни займаються одним і тим же: викачують з-під землі ресурси і міняють їх на складні у виробництві товари, отримуючи все необхідне для життя з Європи та Китаю.Спільними трубами вони при цьому не користуються. Один з одним Азербайджан і Росія практично не торгують. По суті, вони одне одному сьогодні просто не потрібні. Мабуть, єдиним важелем Москви для відчутного впливу на Баку могли б стати азербайджанські мігранти. Вони, на відміну від азіатів, давно й масово обзавелися російськими паспортами, проникли до правоохоронних органів РФ, контролюють цілі сегменти торгівлі в буквально всіх федеральних округах, володіють великим лобістським і корупційним ресурсами. Дослідження ідентичності азербайджанців в Росії при цьому або взагалі не ведуться, або носять закритий характер. Судячи з емпірики, навряд чи громадянська ідентичність у більшості з них превалює над етнічною. Молоді азербайджанці чоловічої статі беруть активну участь у перманентних етнічних війнах на всій площі російської федерації на стороні "панкавказского інтернаціоналу" (Сагра). Тому в разі війни велика азербайджанська діаспора загрожує стати для російських влади не стільки важелем тиску на Баку, скільки додаткової внутрішньою проблемою, яку доведеться якось вирішувати. Ще однією проблемою, яку Росії неминуче доведеться вирішувати, стане поведінка Грузії, сильно залежною від Азербайджану і його західних союзників. Адже іншого сухопутного коридору між РФ і Вірменією немає, а коридор повітряний після початку бойових дій стане небезпечним і недостатньо ємним. Немає жодних сумнівів у тому, що надати такий коридор Москві добровільно Тбілісі відмовиться, хто б у Грузії сьогодні ні правил. Значить, як казав один з генералів 58-ї армії, його доведеться "прорубувати".