ПРАВДА І ФАЛЬШ КОНЦЕПЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ
З метою кращого усвідомлення суті проблеми нам треба конче ознайомитися з певною кількістю історичних джерел, на які, з часів Бірона і Катерини ІІ, українська історіографія чомусь вперто не звертає жодної уваги.
1. «Від цих ото сімдесяти і двох народів, од племені таки Яфетового, постав народ слов’янський — так звані норики, які є слов’янами».
«По довгих же часах сіли слов’яни по Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов’ян розійшлися вони по Землі і прозвалися іменами своїми,— [од того], де сіли, на котрому місці. Ті, що, прийшовши, сіли по ріці на ймення Морава, і прозвалися моравами, а другі чехами назвалися. А се — ті самі слов’яни: білі хорвати, серби і хорутани… Так само й ті ж слов’яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші — деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип’яттю і Двіною і назвалися дреговичами; а інші сіли на Двіні і назвалися полочанами — од річки, яка впадає в Двіну і має назву Полота; од сеї [річки] вони прозвалися полочанами. Слов’яни ж, [що] сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм іменем — [словенами]; і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами» (Літопис Руський. К., 1989. с. 3-4).
2. «Коли ж слов’янський народ, як ото ми сказали, жив на Дунаї, то прийшли од [землі] скіфів, себто від хозар, так звані булгари, і сіли вони по Дунаєві, [і] були насильники | слов’ян»
3. А по сьому прийшли білі угри і успадкували землю Слов’янську, прогнавши волохів, які раніш захопили були Слов’янську землю. (Там само. с. 7).
4. «Ці ж обри воювали проти слов’ян і примучили дулібів, що [теж] були слов’янами, і насильство вони чинили жінкам дулібським: якщо поїхати [треба] було обринові, [то] не давав він запрягти ні коня, ні вола, а велів упрягти три, або чотири, або п’ять жінок у телігу і повезти обрина,— і так мучили вони дулібів. Були ж обри тілом великі, а умом горді, і потребив їх бог, і померли вони всі, і не зостався ані один обрин» (Там само. с.8).
«У РІК 6360 [852], Індикта 15, коли почав Михайло цесарствувати, стала називатися [наша земля] — Руська земля. А про се ми довідалися [з того], що за сього цесаря приходила Русь на Цесароград, як ото писав [Георгій] у літописанні грецькому» (Там само. с. 12).
5. «Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів — русь, як ото одні звуться свеями, а другі — норманами, англами, інші — готами, — отак і ці» (Там само. с. 13).
6. «Був же один народ слов’янський: слов’яни, що сиділи по Дунаю і яких захопили угри, і морави, і чехи, і ляхи, і поляни, яких нині звуть русь»
7. «До Моравії ж доходив і апостол Павло й учив тут. Тут бо є Іллірія, до якої доходив апостол Павло, і тут спершу були слов’яни. Тому-то вчителем слов’янського народу є Павло. Від того ж народу і ми єсмо, русь; тим-то й нам, русі, учителем є Павло апостол»
8. «А слов’янський народ і руський — один; од варягів бо прозвалися вони руссю, а спершу були слов’янами; хоча вони й полянами звалися, але мова [в них] слов’янська була (Там само. с. 16).
9. В капелі Максимус (Maximuskapelle) під храмом св. Петра і Павла у Зальцбурзі існує наступний напис: «„Року Божого 477 Одоакер, король рутенів, а також гепіди, готи, унгари і герули, лютуючи проти церкви Бога, блаженного Максима, разом з його 50 товаришами, що в тій печері ховалися, з огляду на їхню віру замордували, зі скелі кинули, а провінцію Нориків шаблею і вогнем знищили” (Літопис Готфріда Вінтерберського ХІІ ст. [240. 13–14]. фото оригіналу у Вікіпедії).
10. «От этого Руса, первого [праотца] и насельника Руси, ведёт корень и род русин Одоакр. В год от Рождества Христова пятьсот девятый, при папе Льве Первом и императоре Льве Первом, он явился в Италию с русским войском, взяв Тициний, разрушил его огнём и мечом, взял в плен и обезглавил Ореста, а Августула, который осмелился захватить императорскую власть, изгнал. Войдя со своими [воинами] победителем в Рим, он овладел королевством всей Италии, и никто не смел ему противиться. После его четырнадцатилетнего в высшей степени мирного и спокойного правления Теодорих, король готов, с большим трудом пробился в Италию через Болгарию и Паннонию. Когда он и его войско восстанавливали силы на обильных пастбищах недалеко от Аквилеи, Одоакр напал там на него с войском всей Италии, [но] был разбит Теодорихом и готами. Так как его, спасшегося бегством с немногими, народ не пустил в Рим, он укрылся в Равенне. Измученный трехлётней осадой Равенны и вынужденный сдаться, он попал в плен к Теодориху и был убит, а отнятое у русских королевство Италии Теодорих передал себе и готам» (Древняя Русь в "Польской истории" Яна Длугоша. Памятники исторической мысли. М., 2004. С.220).
11. «не токмо...земля Мунтанская, все Далмации, и Диоклити, и Волохи биша Русь» (допис монаха Києво-Печерської Лаври в ХVІІ ст. до „Житія св. Кирила”).
12. Йордан називає Одоакра ругом (Deorigineacti busgue Romanorum, 344), але чітко виділяє ругів від германців і повідомляє, що вони (руги) в усьому переважають германців, на відміну від них завжди б’ються з неймовірною лютістю і що у 434 р. готи мали битву з ругами на р. Саві біля м. Новієтуна. Йордан у своїй праці сер. VІ ст. також повідомляє, що «Скловени проживають від міста Новієтуна та Мурсіанського озера до Данастра», тобто до Дніпра русини в той час ще не дійшли (Йордан. О происхождении и деяниях гетов. М., 1960; СПб., 1997. с. 23-24, 65, 71, 84, 85, 87).
13. Княгиню Ольгу візантійські джерела навіть в Х ст. також усе ще називають „королевою ругів” (Чтения в Импер. Общ. Истории и Древностей Росийских. 1872. кн. 4).
14. «…во время войны данов с гунським царем, союзниками которых были русы… в первый день сражения получилась такая массовая гибель, что три главных реки Руссии были покрыты мостами из тел, и по ним можно было ходить» (Saxo Grammaticus. The history of the Danes. Vol. 1-9. Cambridge. 1979 ).
15. «Русский народ является самым древним на земле народом, от которого произошли все остальные народы. Империя мужеством своих воинов и лучшим в мире оружием тысячелетиями держала всю вселенную в повиновении и покорности. Русские всегда владели всей Азией, Африкой, Персией, Египтом, Грецией, Македонией, Иллирией, Моравией, Шлёнской землёй, Чехией, Польшей, всеми берегами Балтийского моря, Италией и многими другими странами и землями...».
«Древние писатели называли их по-разному. Элий Спартиан и Капитолии в «Жизнеописании Пия» и Флавий Вописк в Жизнеописании Аврелиана - называли их роксоланы, Плиний называл их токсоланы, Птолемей - троксоланы, Страбон - расналы и роксаны, Рафаэль Волатеранский и многие другие называли их рутенами. Сейчас же их принято называть руськими»
«Более того, славяне руссы, по свидетельству Иоахима Мейера, высылали колонистов и во Фландрию, где их теперь называют рутенами».
« Среди указанных земель находится также Югария или, как ее называют руссы, Югра, из которой в прошлом вышли гунны и, заняв Паннонию, под предводительством Аттилы разгромили многие страны Европы. Поэтому руссы гордятся тем, что их подданные в прежние времена подчинили себе великие страны в Европе».
«По свидетельству Ламберта Сафнабургского, написавшего 500 лет назад историю Германии, в 960 году от народа Руссии к императору Оттону прибыли послы с просьбой направить им какого-либо епископа, который бы своим учением и проповедью распространил среди них христианскую веру. Посланный императором Адальберт едва смог унести от них ноги. Однако здесь Ламберт ошибается, если в том месте не следует заменить Руссию или Русцию на Ругию. Ведь, как пишет Гельмольд, Адальберт был не богемским, а германским первосвященником Магдебурга, посланным с другими пятью епископами императором Оттоном к славянам, жившим в то время в Саксонии и Ругии»
«русские для выбора нового князя призвали правителей из Вагрии, знаменитой в прошлом вандальской провинции, расположенной рядом с Любеком и Голштинским герцогством. Вандалы, которые в то время были очень могущественны и имели то же наречие, обычаи и веру, что и русские, послали к ним трех братьев из числа самых именитых и влиятельных среди них».
«Петр Атропий Померанский также не разделяет вандалов и русских. В «Мюнстере» он пишет, что в области Многоградие, на всем протяжении морского пути от Голштинии до Ливонии жили только вандалы, или славяне».
«Когда все остальные славяне оставили Сарматию и направились кто к Немецкому морю, кто, избрав иной путь, к Дунаю, московиты остались на своих исконных землях» (тобто жодного відношення до описаних подій на заході Європи росіяни не мають) (див. Орбини Мавро (Мауро) "Книга историография початия имени, славы и разширения народа славянского. Собрана из многих книг исторических, через господина Мароурбина Архимандрита Рагужского. Переведена с итальянского на российский язык и напечатана ..... в Санкт-Петербургской Типографии, 1722, августа в 20 день".
16. Візантійський історик Халкондил твердив, що „Росія простягається аж до данських земель”. Про це саме свідчив також і грек Ласкаріс: «За этой страною, в самом внутреннем углу залива, лежит страна Пруссия; столица ее называется Данциг. За ней лежит страна Стлавуния, столица которой называется Любек. Из этой области происходят Зигиоты, живущие в Пелопоннесе, так как там (т. е. в Стлавунии) есть очень много местностей, которые говорят на языке Зигиотов» (Laskaris Kananos. Reseanteckningar fran de nordiska landerna. Smarre Byzantinska skrifter utgifna och kommenterade al Vilh. Lundstrom. Upsala — Leipzig, 1902, р. 47).
17. Мешканців о. Рюген історик ХV ст. Меркатор в «Космографії» називав рутенами: «На острове том живали люди идолопоклонники, раны или рутены именуемые, люты, жестоки к бою».
18. В «Житії Оттона Бамбергського» (MPH. T. II. Lwow, 1872. р. 32-127) мало не на кожній сторінці можна переконатися в тому, що мова йде про Поморську Русь як Рутенію або Русинію: «руги ще мають ім’я русинів і країна їх носить назву Русинія» (Ebonis. Vita Ottonia, III, 23); «якщо єпископ наблизиться до кордонів Рутенії, то йому та його людям відрубають голови» (див. Н. Трухачев. Попитка локализации прибалтийской руси на основе сообщений современников в западноевропейских и арабських источников Х-ХІІІ вв. // Древнейшие государства на территории СССР. М., 1984).
19. В “Статуті” турнірів в Магдебурзі німецького імператора Генріха І (919 – 936) серед феодалів різних земель, які брали в них участь, ми бачимо «Biemarus princeps Russiae, Radelotto dux Russie, Vinslaus princeps Rugiae» (Melchiorus Goldasti. Collectio. Frankofurti, 1713. р. 213).
Ми навели лише кілька десятків фактів з більш ніж двохтисячолітньої історії русинів-українців на теренах Західної Європи, в той час як академік Кузмин та Владислав Душко, незважаючи на систематичне і свідоме нищення джерел з цієї проблеми (наприклад, зникла більша частина праць, на які посилався М. Орбіні, а сама його книга потрапила до числа заборонених), тим не менш, навіть в наш час назбирали сотні подібних фактів (А. Кузьмин. "Откуда есть пошла Русская земля". Т. 2. М., 1986; А Кузьмин. Начальные этапы древнеруского летописания. М., 1977. с. 283-284; Władysław Duczko. Viking Rus. Studies on the Presence of Scandinavians in Eastern Europe. Leiden 2004).
Цілком зрозуміло, що переважна більшість джерел стосовно історії Західної України-Русі, власне, і була сконцентрована на заході, тобто в Центральній Європі (схоже на те, що не Нестор, а саме Длугош мав у своєму розпорядженні повний текст Первинного Руського літопису де йшла мова про минуле нашого народі там, де «є нині земля Угорська і Болгарська»). Ситуація ускладнилася ще й тим, що, починаючи від сер. ХІІІ ст., татаро-монголи перетворили Київську Русь на випалену землю і в полум’ї численних пожеж зникли практично усі рукописні книги та літописи.
Тим не менш, українці були цілком обізнані зі славними сторінками історії своїх предків, причому не тільки в народному фольклорі та численних піснях про Дунай, яких, за свідченням вчених, є значно більше, ніж про Дніпро-Славутич. Так, у Білоцерківському універсалі від 28 червня 1648 р. (за даними «Історії Русів» (с.74) він був написаний у травні) Богдан Хмельницький звернувся до народу з наступними словами: «Навіть Стародавній Рим (що може називатися матір’ю всіх європейських міст), який володів багатьма державами й монархіями і пишався колись своїми шістьмастами сорока п’ятьма тисячами війська, в давні віки взяла й чотирнадцять літ тримала далеко менша проти згаданої збірна бойова сила русів із Ругії від Балтицького, або Німецького помор’я, на чолі яких стояв тоді князь Одонацер,— сталося це в 470 році після Різдва господнього. Отож ми йдемо за прикладом наших давніх предків, отих старобутніх русів, і хто може заборонити нам бути воїнами і зменшити нашу лицарську відвагу!» Це саме стверджував у своєму «Літописі» 1720 р. також і Самійло Величко і ця традиція тоді вже була настільки сильною, що коли у 1657 р. гетьман помер, генеральний писар Запорізького військаСамійло Зорка, стоячи над його труною виголосив промову, в якій зокрема були такі слова: "Милий вождю! Древній руський Одонацер!"
В описі подорожі митрополита Ісидора на Флорентійський собор є згадка про те, що поки митрополит у 1438 р. плив морем з Риги до Любека, то його коні «гнали берегом от Риги к Любку на Руску Землю». В Києво-Печерській Лаврі, до її спалення у 1709 р. князем Меншиковим, з цієї проблеми явно ще існували якісь рукописи, так як монах-переписувач «Житія св. Кирила» не випадково дописав від себе, що в ті часи «не токмо...земля Мунтанская, все Далмации, и Диоклити, и Волохи биша Русь». Варто звернути увагу також на той факт, що переклад книги М. Орбіні з італійської мови здійснив видатний український теолог і публіцист Феофан Прокопович, тобто він також поділяв концепцію українського минулого, яку висунув цей італійський історик, і намагався донести її до свідомості широких верств українського населення.
Як це не дивно, але концепцію Орбіні-Прокоповича поділяв також і російський цар Петро І, хоча одразу треба зазначити, що, незважаючи на пряме заперечення М. Орбіні участі московітів в подіях на теренах Центральної і Західної Європи, під русинам він розумів не тільки українців, а й росіян. Сама династія Романових-Кобил можливо і мала для цього певні підстави, так як вона була не російською, а українською і походила з «Ляхів», тобто з Кобилян у Надсянні, яке у 1347 р. захопила Польща (вже у 1348 р. до Москви з Перемиської та Львівської землі втекли не тільки бояри на ім’я Кобили, а й князі Звенигородські, Хованські, Боратинські, Дмитро Боброк та ін.). Цей цар в усьому, в тому числі і в етнічних проблемах, мислив за принципом «Держава – це я», хоча ототожнювати московітів з цілком іншим народом він, безумовно, не мав жодних юридичних і моральних прав (московські Рюріковичі і Романови-Кобили відіграли в нашій історії вкрай негативну роль, так як, незважаючи на свою практично повну асиміляцію в російському середовищі, вони не тільки пам’ятали про своє київське походження, а й вперто вважали себе спадкоємцями Київської Русі, свідомо звівши її при цьому до поняття «Мала Росія»).
Обставини склалися так, що, опинившись в Німеччині, Петро І наочно переконався у тому, що третина її території у свій час була заселена русинами і це значно підсилило у нього мотивацію підчепити Московію до поняття «Русь» (на відверту фальсифікацію історичної істини він, однак, не наважився і, за порадою Прокоповича, дещо завуальовано, у візантійському стилі, назвав Московію Росією). В значній мірі цю цікавість до руського минулого пробудив у нього видатний німецький математик і філософ Готфрід Лейбніц (1646-1716), з яким він неодноразово зустрічався на протязі 1697-1716 рр.
Мало хто знає про те, що практично усе своє життя Лейбніц працював директором приватної бібліотеки курфюрста Брауншвейга Георга-Людвика і був офіційним історіографом дому Вельфів. Він безумовно не був професійним істориком, але, як і у кожної геніальної людини, процес його мислення неминуче приводив до правильних висновків, а тому його пошуки підтвердили припущення, що Вельфи мають виводити свій рід від брата короля рутенів Одоакра. Окрім того Лейбніц почав цікавитися походженням князя Рюрика і прийшов до висновку, що він походить не із Швеції чи Данії, а з Вагрії біля Любека (Герье В. Отношение Лейбница к России по неизданным бумагам Лейбница в Ганноверской библиотеке. СПб., 1871. с. 12). В давньоруській Корошці (Карінтії) є місто Лейбніц і тому існують припущення, що його рід, так само як і рід Гегелів, походив з Норіка (пригадайте слова Нестора про те, що «норици – суть слов’яни») і лише в часи Контреформації разом з іншими протестантами їх вигнали до Німеччини (натяк на те, що Лейбніц знав про свої руські корені і тому в усьому підігрував Петру І). Однак, відомо, що в якості помічника з ним постійно працював етнічний німець і майбутній німецький історик І. Екхард, який на основі зібраних матеріалів, в т. ч. власних, в кінцевому результаті також прийшов до висновку, що Рюрик не тільки походить з Вагрії, а й за своїм етнічним походженням міг бути тільки слов’янином, а не норманом (S. Treuer. Einleitung zur Moscowitischen Historie. – Helmstedt. 1720).
Петро І моментально оцінив інформацію, яку надав йому Лейбніц.
В першу чергу, після тривалого перебування в Європі серед старовинних монарших родин, його почало гнітити «підле», тобто лише боярське походження свого роду, а тому він замислив породичатися з представниками найбільш відомих європейських аристократичних домів руського походження на які вказав йому Лейбніц. Вже у 1711 р. він одружив свого сина Олексія з представницею роду Вельфів, а дочка його брата Івана Катерина була видана за герцога Мекленбургського Карла-Леопольда, рід якого бере свій початок від князя Поморської Русі Ніклоти.
Крім того, як тільки створилася сприятлива військово-політична ситуація, тобто вже після Полтавської битви, Петро І, у 1711 р., ввів свої війська на територію колишньої Поморської Русі (Померанії), а на протязі від червня 1712 р. до березня 1713 р. особисто брав участь у її звільнені від шведів. Його 48-тисячна армія тоді дійшла аж до Гамбурга і остаточно розбила шведів в битві під Теннінгеном в Гольштинії біля кордонів з Данією (практично усі 29 ескадронів його кавалерії були набрані в Україні). Історики, які цікавляться лише військовими проблемами і не обізнані з характером історичної інформації, яку постачав царю Лейбніц, вважають, що Петро І планував тоді з метою завершального розгрому Швеції лише перевести в порти Померанії свій флот, в той час як усі його думки вже були спрямовані на пошук різноманітних варіантів приєднання цієї давньоруської землі до Росії (саме про це свідчать також ті династичні шлюби, які були заключні в той час).
Таким чином, на момент виходу у світ «Історіографії» М. Орбіні, яку Петру І підсунув якщо не Ф. Прокопович то Г. Лейбніц, усі умови були надзвичайно сприятливими для появи в Україні правдивої, справді наукової концепції історії українського народу, яка максимально повно мала висвітлювати увесь шлях пройденим ним за 2,5 тисячі років, включно з історією не тільки Київської, а й Західної Русі (варто нагадати, що в переважній більшості європейських країн історія як наука, а не звичайне літописання, виникла саме у ХVІІІ ст.). Залишилося зробити лише один крок – випустити працю з врахуванням усіх наявних на той час історичних джерел, але… цей крок навіть до сьогоднішнього дня так і не був зроблений. В результаті ми маємо не українську концепцію власної історії, а німецьку концепцію історії, причому не України, а лише Малої Росії, де замовчується минуле не тільки українських етнічних земель на заході, а й в значній мірі навіть Галичини.
Хоча Петро І досить скоро зрозумів, що для остаточної перемоги над Швецією варто зосередити усі свої зусилля в першу чергу у Фінляндії і поступився Померанією, т. ч. Щецином, на користь Пруссії, навіть ця тимчасова окупація Померанії військами Російської імперії настільки налякала німців, що вони наочно усвідомили собі, що можуть втратити не тільки давньоруські, а й, в кінцевому результаті, навіть етнічні німецькі землі. Якщо для німецьких політиків настав час карколомних геополітичних комбінацій, то мислення представників інтелектуальної еліти німецького походження почало гарячково працювати в напрямі пошуку шляхів нейтралізації цієї потенційної, але вельми ймовірної на той час загрози для Німеччини. В цьому їм вельми допомогло німецьке оточення Петра І і, насамперед, його дружина Катерина І.
Так сталося, що дому Романових і особисто Петру І найбільше залежало встановити родинні зв’язки саме з Рюриковичами, які, як пояснив Лейбніц, належали до Старгородської, тобто Ольденбургської династії (у 1157 р. німці перейменували столицю давньоруських вагрів Старгород на Ольденбург). Врешті-решт і ця проблема була вирішена, так як у 1725 р. дочка Петра І Анна Петрівна одружилася з герцогом Ольденбург-Гольштин-Готторпським Карлом Фрідріхом.
Однак, чи то Петро І щось не второпав, чи то до цього шлюбу свідомо приклала свою руку німкеня Катерина І (він відбувся вже після смерті імператора в часи саме її правління), чи то Лейбніц дійсно забув пояснити, що на півночі Німеччині є кілька Ольденбургів: давньоруський, який знаходиться в Гольштинії і про який власне йде мова, і, мало не на кордоні з Нідерландами, інший, але вже суто німецький. З цього німецького Ольденбурга, власне, і походила династія Ольденбургів, яка опинилася в Гольштинії цілком випадково, лише в ХV ст., коли Дитріх Щасливий одружився з дочкою Герхарда Шлезвіг-Гольштинською Гедвігою і отримав там численні маєтки, в т. ч. і біля давньоруського Ольденбурга. Відомо, що Анна народила тоді від Карла Гольштинського майбутнього російського імператора Петра ІІІ, а той, у свою чергу, одружився з Ангальт – Цербською принцесою, яка відома в нашій історії як Катерина ІІ.
Ось так, завдяки історичному невігластву та елементарному неуцтву російської правлячої еліти, а, скоріше за все, завдяки цілком свідомій і цілеспрямованій діяльності пронімецьких сил, згуртованих з часів Катерина І навколо російського трону, Росія, а разом з нею і Україна, отримали абсолютну чужу для себе (за виключенням хіба що російських шовіністів), не просто німецьку, а відверто шовіністичну тевтонську династію (Катерина ІІ походила з роду Асканів), яка правила в Російській імперії починаючи від Петра ІІІ і аж до часів Миколи ІІ Кривавого. Вже давно відпрацьовані в Німеччині методи нищення усього руського були негайно перенесені в Україну і чого вартувало українському народу правління цієї Аскано-Ольденбургської двоголової потвори пояснювати довго не треба (крім відвертого фізичного нищення українства як прямого спадкоємця усієї Давньої, в т. ч. і Поморської, Русі, в першу чергу, під ударами німецько-російської інквізиції вже тоді, в часи Катерини ІІ, опинилася мова, історія і національна свідомість українського народу).
Першому в середовищі німців ідея про те, як затерти у русинів пам'ять про їх давні історико-етнічні землі на заході і, насамперед, про Поморську Русь, прийшла в голову Г. Байєру (1694-1738), який походив з Кенінгсберга і був протеже графа Остермана. Незважаючи на пряме заперечення Руського літопису, він елементарно просто перетворив варягів-русь на варягів-норманів. Врешті-решт, цей горе-академік Російської Академії Наук взагалі не мав жодної змоги ознайомитися з руськими літописами, так як за 12 років свого перебування в Росії він так і не потрафив вивчити ані російської, ні, тим більше, давньоукраїнської мови.
Справу Г. Байєра продовжив Г. Міллер (1705-1783), який був родом з Вестфалії і значно краще за свого попередника розумів суть справи і те, в яку точку йому слід насамперед вдарити. Хоча практично усе своє життя він присвятив вивченню російської етнічної території, насамперед Сибіру (він перебував там 10 років і дійсно володів значним обсягом інформації стосовно цих земель), але основну свою увагу він звернув на Україну, хоча і не був там жодного дня. Якщо Байєр взагалі не бачив жодної різниці між українцями і росіянами, то для Міллера не було надто великим секретом той факт, що Поморську Русь (він жив поруч) населяли давньоруські племена бодричів, смолян, вагрів, варнів, волинян, деревлян, тобто етнічні родичі українських волинян, деревлян, смолян та хорватів (з праць Гельмольда він знав про те, що після окупації цих земель німцями значна їх частина переселилася на територію Підляшшя, Галичини, Волині і навіть Смоленщини). Ось чому основною працею Міллера є не «Описание Сибирского царства» чи навіть «Історія Сибіру», а «Історія Малої Росії».
Міллер спробував вкоренити свою концепцію вже у 1749-му році, виголошуючи у спеціально написаній доповіді наступні слова: "Славетні скандинави підкорили всі руські землі з їх всепереможною зброєю". Решта промови складалася зі списку військових поразок слов’ян від германців і шведів. Різка критика Ломоносова, Крашеннікова та інших академіків російського походження і, особливо, позиція Президента РАН графа Розумовського, який навіть понизив наукове звання Міллера, примусила його тоді призупинити роботу над своєю теорією, але як тільки до влади прийшла Катерина ІІ, то німець негайно переписав свою роботу і перевидав під назвою «Походження росичів» (Origines Rossicae).
«Історію Малої Росії» та «Походження росичів» важко назвати науковою працею. Це був звичайний виклад бажаної для німців концепції трактування російської та української історії, яку він запропонував Катерині ІІ і яка повністю її сприйняла, повелівши лише при цьому об’єднати їх в одне ціле, а саме – російську історію. 4 грудня 1783 р. Катерина ІІ створила «Комиссию для составления записок о древней истории, преимущественно России», в якій «начальствующую» роль, незважаючи на те, що Міллер на той час вже помер, мав відігравати «миллеровский исторический департамент» (В. Ключевский. Исторические портрети. с. 564). Іншими словами, за основу була прийнята концепція (в т. ч. української) історії саме Г. Міллера і під неї не тільки правилися, а й нищилися усі наявні на той час давньоруські літописи.
Не варто сприймати Катерину ІІ як звичайну німецьку шльондру і сексуальну збоченцю. На той час це була досить освічена людина, яка походила із Штеттіна і, на відміну від наших сучасників, була добре обізнана з давньоруським минулим своїх рідних земель. Її батьки пережили російську окупацію цього міста у 1713 р. і, ставши імператрицею Російської імперії, вона зробила усе можливе і навіть неможливе для того, щоб подібна ситуація в майбутньому стала абсолютно неможливою. Для цього в першу чергу треба було стерти з руської історії будь-яку пам'ять не тільки про Поморську Русь, а й взагалі про Давню Русь на заході. Найбільш просто, як це і зробили Байєр з Міллером, було проголосити варягів-русь норманами і розчинити українців, як безпосередніх родичів і нащадків цих варягів, в азійській історії на сході. У 1792 р. «Екатерининская история» побачила світ і з цього часу в міллерівську концепцію було категорично заборонено вносити будь-які правки, хіба що тільки з метою її подальшого «вдосконалення», тобто більш досконалої фальсифікації нашого минулого, що з величезним успіхом здійснювали такі наступні «міллери» як Карамзін, Погодін, Соловйов, Томсен. Більше того, Катерина ІІ руками А. Шльоцера здійснила те, до чого не додумався навіть Міллер: шляхом елементарного підкупу та «підгодівлі» найбільш продажних «науковців», цю теорію вона зробила панівною не тільки в Росії, а й в Європі (щоб переконатися в цьому, варто звернути увагу на той факт, що звання ординарного академіка РАН Шльоцер отримав ще не написавши жодної праці з російської історії, закордонний паспорт був виданий йому за особистим розпорядженням Катерини ІІ, і, виїхавши за кордон, він і далі регулярно отримував від російського уряду 860 крб.). Зрозуміло, що для західних вчених, які зовсім не знали давньоруської мови і були досить поверхово обізнані з минулим Русі та її літописами, поява такого «спеціаліста» з руської історії як Шльоцер справила велике враження і практично усі його праці з цього приводу сприймалися і до сьогоднішнього дня сприймаються на ура («Annales Russici slavonice et latine cum varietate lectionis ex codd. X. Lib. I usque ad annum 879», «Das neue veränderte Russland» (1767—1771); «Geschichte von Lithauen» (1872); «Allgem. Nord. Geschichte» (1772)). Навіть сьогодні, коли на території Східної Німеччини, в т.ч. в Мекленбурзі та Гольштинії, де, власне, локалізуються варягі-русь і рід Рюріка, вже розкопані 706 давніх городищ і ці городища однозначно класифікуються як слов’янські, ніхто на заході навіть і не думає переглядати писанину Баєра, Міллера і Шльоцера, а норманська теорія в середовищі західних вчених і далі є панівною. Можна тільки собі уявити наскільки домінуючою вона була у ХІХ ст., коли будь-яка спроба її заперечення сприймалася як «наукове невігластво», а вчені, які наважилися на цей крок, моментально опинялися на маргінесі наукового життя і проголошувалися дилетантами. Одним з наслідків цієї, вибудованої ще за часів Катерини ІІ, схеми для противників норманської теорії був неминучий крах їх кар’єрного зросту і позбавлення кафедр, тобто засобів для існування, в той час як для її прихильників – невичерпна і дуже ситна годівниця (ця схема, але модернізована вже під суто російські інтереси, діє і по сьогоднішній день).
Прийнято вважати, що норманська теорія стосується суто російської історії, хоча, насправді, вона була спрямована насамперед проти українців і на її гачок потрапила в першу чергу українська історіографія. Українські історики, дарма що вони цього не помічають, після 1722 р. пишуть свою історію виключно за схемою Міллера, тобто не як історію українського народу і навіть не як історію України-Русі, а історію Малоросії.
Суть проблеми полягає навіть не в тому, що Міллер до неймовірності зпримітизував українську історію, втиснувши усю її кількохтисячолітню історію до часу загарбання Московією на двох сторінках абсолютно убогого з наукової точки зору тексту, вже в першому реченні заявивши про те, що «Что ныне Малоросія называется, то было в старые времена Великое Княженіе Россійской Империи, основаное в 879 году Великим Князем Игором, Рюриковым сыном» (Краткая виписка о Малороссийскомъ народҌ. М., 1846. с. 4).
Безумовно ця писанина, у порівнянні з якою далеко не ідеальне дослідження М. Орбіні виглядає справді фундаментальним твором, була з обуренням сприйнята українською інтелектуальною елітою того часу, але «миллеровский исторический департамент» за дієвої підтримки влади вже настільки встиг спотворити суспільну свідомість, що навіть князь Безбородько, якого вважають найбільш ймовірним автором «Исторії Русовъ», не наважився бодай докладно переповісти людям інформацію зібрану італійським істориком, не говорячи вже про подальший поступ в справі дослідження найбільш ранніх сторінок української історії. Цілком слушно відзначивши, що «изъ сего времени бытіе Малой Россіи въ Общей Россійской Исторіи едва упоминается» (с. І), усю безліч фактів стосовно історії Давньої Русі на заході Безбородько виклав буквально в двох реченнях, згадавши при цьому лише «…Князей Рускихъ, воевавшихъ славно съ воинствомъ Рускимъ въ ЕвропҌ, Азіи, Греціи, и на самыя столицы ихъ Константинополь и Римъ нападавшихъ» (с. ІІІ), а також, що «…они, ведя съ сосҌдями безпрестанныя войны… зашли и переселили колоніи свои за рҌку Дунай до моря Адріатическаго въ Иллиріи и отъ горъ Карпатскихъ до рҌки Одра; а на западныхъ берегах Балтійскаго моря оселили всю Померанію» (с. 2). Можливо навіть не усвідомлюючи того, що вже він сам потрапив на гачок Міллера, автор «Исторії Русовъ» також максимально знехтував історією Давньої Русі, виклавши її лише на 9 сторінках.
Разом з тим, як величезну заслугу Безбородька слід розцінювати той факт, що, передчуваючи, які величезні втрати для власного народу та його історії може принести зміна його етнічної назви, поряд із вже традиційною на той час назвою Малоросія, він виніс на титульну сторінку своєї праці його справжню, історичну, багатовікову етнічну назву - «руси» (є величезна підозра стосовно того, що горезвісна «Комиссия для составления записок о древней истории, преимущественно России» якщо сама завуальовано не попрацювала в справі зміни нашої етнічної назви з русів (рутенів, русинів) на українців, то, принаймні, зробила усе можливе для того, щоб підштовхнути українську інтелектуальну еліту того часу до цього, якщо не тактично, то в усіх відношеннях стратегічно програшного кроку, так як сьогодні вже цілком очевидно, що Росія нахабно, цинічно, але разом з тим цілком успішно перехопила на себе не тільки назву «Русь», «русини» і «руський народ», а й практично усю його давню історію, при цьому, остерігаючись звинувачень у явній фальші, спочатку повністю замовчувала історію Західної Русі, а тепер, побачивши байдуже або навіть і прихильне ставлення західного світу, вже не відмовляється не тільки від Поморської Русі, а й навіть від «донского казака» Одоакра).
За роки радянської влади Москва виплекала в Україні ціле покоління представників так званої «академічної науки», які щедро фінансуються та просуваються по драбині «наукової ієрархії» не тільки ідеологічними службами Луб’янки, а й промосковською українською владою і єдиним їх завданням є максимальна підтримка казки про Київську Русь як «колиску трьох братніх народів» та німецької концепції української історії Міллера, яка в наш час вже спішно модернізується під суто російську концепцію (варяги-русь – це, безумовно не нормани, а предки росіян, які принесли цивілізацію і державність на «дикий» Південь). Доля українського археолога Ореста Корчинського, який залишився без роботи і засобів існування тільки за те, що на унікальному археологічному матеріалі насмілився підтвердити факт існування описаної ще Костянтином Багрянородним могутньої і набагато краще розвиненої у порівнянні навіть з Києвом (не говорячи вже про взагалі відсутню в той час на історичній арені Московію) давньоруської Великої Хорватії, є яскравим свідченням того, як і якими методами діє в Україні ця «наукова» агентура Кремля.
