У середині ХІV ст. відбулося падіння Русі й руської цивілізації, яка охоплювала терени Східної Європи від Чорного моря до Балтійського. Падіння Русі було й падінням русько-українського етносу, який мусив зійти з великої політичної арени, «замкнутися в собі». Він для імперських держав, за словами Івана Франка, став «тяглом у поїздах їх бистроїздних» (поема «Мойсей»). Передусім це стосується Польщі та Росії.
Що відбулося в середині ХІV ст.? Прямий спадкоємець Русі, Галицько-Волинське князівство, було розділене двома державами — Королівством Польським та Великим князівством Литовським. Водночас польський король Казимир Великий відмовився від слов’янських земель на Заході (Сілезії, Лужиці) і зосередився на завоюванні східних, руських земель (показово, що завойовані поляками землі Галичини іменувалися Руським воєводством).
Завоювавши Галичину, Польське королівство ставало Балто-Чорноморською державою, через яку Дністром і Віслою здійснювалася торгівля між Балтикою та Причорномор’ям. Поряд з Польщею постає ще один претендент, який бажав контролювати Балто-Чорноморський простір, — Велике князівство Литовське. Однак між цими державами уже 1385      р. було укладено Кревську династичну унію, а 1569 р. — Люблінську державну унію. Внаслідок останньої утворилася федеративна держава (Річ Посполита) з автономними частинами — Королівством Польським та Великим князівством Литовським. При цьому основні українські терени увійшли до складу Корони Польської.

АРХІЄПИСКОП ПОЛОЦЬКИЙ МЕЛЕТІЙ СМОТРИЦЬКИЙ

Домінуючим у Речі Посполитій був польський елемент, який підпорядкував собі інші етнічні елементи, в тому числі русько-український. У такій ситуації представники української еліти, князі та шляхтичі, будучи genterutenus, стали nationepolonus, тобто, усвідомлюючи своє українське коріння, пішли на службу до Польської держави й до «польського народу», тобто в політичному плані стали усвідомлювати себе поляками і, зрештою, ополячилися. Український етнос ніби став «обезголовленим». На це почали звертати увагу українські інтелектуали уже наприкінці ХVI ст. Передусім це стосується Мелетія Смотрицького.
Останній розглядає проблему втрати українцями своєї провідної верстви як одну з найбільших проблем Русі-України, точніше, її «питомої» православної церкви. Про цю проблему він говорив у полемічному творі «Тренос», який з’явився друком 1610 р. і здобув велику популярність у читачів.

«Обезголовлення» українського етносу стало чи не найбільшим «гріхом» Речі Посполитої, який, урешті-решт, обернувся проти неї самої. Ополячення та одночасне покатоличення української еліти посилювало не лише етнічну і конфесійну напругу, а й соціальну. В Україні склалася така ситуація, що еліта і простолюд мали різну етнічну свідомість, також різнилися конфесійно. Ця етнічна й конфесійна чужість сприяла загостренню соціальних конфліктів»

Щоправда, в «Треносі» маємо ототожнення Русі-України як спільноти етнічної з конфесійною спільнотою — православною церквою. Але для тієї епохи (зрештою, як і пізніше, майже до ХІХ чи навіть до початку ХХ ст.) таке ототожнення сприймалося як звична річ.
Смотрицький зазначає, що від православної церкви й від Русі відійшли русько-українські князівські та шляхетські роди, зокрема надзвичайно могутній рід Острозьких: «Де тепер той безцінний камінець — карбункул, як світильник світляний, що його я між перлами, як сонце між зорями, в короні голови моєї носила — дім княжат Острозьких, що блиском світлості старої віри своєї над усі інші світив?» Варто мати на увазі, що батько Мелетія, Герасим Смотрицький, був на службі в князя Василя-Костянтина Острозького. За його завданням він редагував Острозьку Біблію, писав до неї передмови. Відповідно, його син Мелетій виховувався в атмосфері Острозького княжого осередку.
Згадавши рід князів Острозьких, Смотрицький звертає увагу на покатоличення інших русько-українських князівських родин: «Де інші дорогі й рівно безцінні тої ж корони каміння — славні доми руських князів — неоціненні сапфіри, безцінні діаманти: княжата Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чарторийські, Пронські, Ружинські, Соломирецькі, Головчинські, Крошинські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини й інші без числа, котрі вичисляти по одному було б довго!» А після цього він говорить про покатоличення впливових шляхетських родин: «Де попри них інші неоціненні мої клейноди — родовиті, мовлю, славні, великомисленні, сильні й давні доми по всім світі голосного доброю славою, могутністю і відвагою народу російського — Ходкевичі, Глібовичі, Кішки, Сапіги, Дорогостайські, Войни, Воловичі, Зеновичі, Паци, Халецькі, Тишкевичі, Корсаки, Хребтовичі, Тризни, Горностаї, Бокії, Мишки, Гойські, Семашки, Гулевичі, Ярмолинські, Чолганські, Калиновські, Кирдеї, Загоровські, Мелешки, Боговитини, Павловичі, Сосновські, Скумини, Потії й інші?»
У ще одному своєму полемічному творі — «Апології» (1628 р.) Смотрицький запитував: «Чи багато ще зісталося шляхетських родів на нашій стороні? Скажіть, прошу вас, побачите ясно, що за десять літ убуло їх тисячі. А після вас убуде ще більше, бо вже за вашого життя діти ваші вже не ваші!..»
Деякі дослідники, наприклад Наталія Яковенко, вважають, що в цьому «лементі» Смотрицького є перебільшення. Далеко не всі представники названих родів стали католиками, до того ж, окремі князівські й шляхетські роди продовжували зберігати «чистоту православ’я». Зрештою, сам Смотрицький в «Апології» говорив про збереження елітарних структур Русі: «Маємо з своєї сторони повну ієрархію, також архімандритів, ігуменів, ієромонахів, пресвітерів. Маємо... преславних родів княжат і панів, шляхту й рицарство. Маємо великі братства по містах». І все ж Смотрицький вказував на тенденцію, яка в кінцевому результаті привела до покатоличення й ополячення еліти Русі-України.
Цей автор був далеко не єдиний, хто порушував це питання. До нього звертався Ісайя Копинський у своєму листі-посланні до князя Яреми Вишневецького (1632 р.). Останній зрікся православ’я і став католиком, що викликало несприйняття Ісайї. Автор згаданого послання спеціально акцентував увагу на тому, що в минулі часи русько-українська еліта була православною і що православну віру не можна називати «хлопською».

1764 р. ЦАРИЦЯ КАТЕРИНА ІІ ПОВТОРНО СКАСУВАЛА ГЕТЬМАНЩИНУ

«Обезголовлення» українського етносу стало чи не найбільшим «гріхом» Речі Посполитої, який, урешті-решт, обернувся проти неї самої. Ополячення та одночасне покатоличення української еліти посилювало не лише етнічну і конфесійну напругу, а й соціальну. В Україні склалася така ситуація, що еліта і простолюд мали різну етнічну свідомість, також різнилися конфесійно. Ця етнічна й конфесійна чужість сприяла загостренню соціальних конфліктів.
♦ Наслідком «обезголовлення» українського етносу виявилася Хмельниччина, внаслідок якої на місці старої еліти постала нова козацька еліта, сформована як із простолюддя (козаків та покозачених селян і міщан), так частково і з шляхетських елементів, які не встигли полонізуватися. Хмельниччина була складним явищем. Відзначимо, що мала вона не лише ознаки соціальної, етнічної боротьби, а й ознаки громадянської війни. З польського боку воювали не тільки поляки, а й українці, зокрема шляхтичі. Ця війна, ведена з надзвичайною жорстокістю, призвела до прискорення полонізації української шляхти, оформлення козацької провідної верстви та породила антагонізм між українцями і поляками, відгомін якого іноді вчувається й сьогодні.
Однак козацька провідна верства, не встигнувши сформуватися, фактично зникла з політичної та культурної арени. Сталося це, очевидно, наприкінці ХVIII ст. Так, 1764 р. цариця Катерина ІІ повторно скасувала Гетьманщину, відновивши Малоросійську колегію. 1775 р. за її наказом російські війська зруйнували Запорізьку Січ. 1786 р. цариця ліквідувала Малоросійську колегію, запровадивши перед тим на теренах України губернський устрій. Як наслідок, українські землі були остаточно прикріплені до Російської імперії. Ці ж роки стали часом нищення засад соціального устрою краю. У 1780-х рр. було запроваджено кріпацтво, розформовано козацькі полки, на основі яких створювалися регулярні частини російської армії. 1785 р. Катерина ІІ видала «Жалованную грамоту дворянству», згідно з якою зрівняла українську козацьку верхівку із російським дворянством. На думку Євгена Маланюка, це був чи не найбільший удар по українській спільноті, позаяк та Грамота влила «нашу козацьку шляхту» в «безобличні шереги... чисто урядового «служилого дворянства» московського, що, силою речей, жадною «шляхтою» не могли бути, бувши додатком до адміністраційно-державної машини». Тож, як наслідок, «нашому народові було відтято його аристократію, яка, на додаток, перестала бути аристократією взагалі, тратячи свою національну й особисту індивідуальність, бувши вповні залежна від примхи того чи іншого урядового петербурзького чинника». Додамо ще від себе: «Жалованная грамота дворянству» розколола козацький стан — верхівка перетворювалася на дворянство, в той час як прості козаки за своїм статусом наближалися до безправного селянства. Таким чином, українська нація вдруге була «обезголовлена».
Звісно, не можна говорити, що це «обезголовлення» було абсолютним. Деякі нащадки козацької старшини — більшою чи меншою мірою — продовжували зберігати специфічну «малоросійську» національну свідомість. Проте вони не могли утворити «критичної маси», яка посприяла би творенню модерної нації. При цьому значна частина залишків цієї еліти, яка ладна була працювати на культурному полі, опинилася у столиці Російської імперії — в Петербурзі. На перший погляд це виглядає парадоксально, але в середині ХІХ ст. Петербург стає головним осередком української культури. Саме тут «відбувся» Тарас Шевченко. Тут реалізовував себе Микола Гоголь. Тут же з’явився перший український журнал «Основа», редагований Пантелеймоном Кулішем. Як бачимо, навіть «культурна голова» українства виявилася відокремленою від тулуба.
Микола Костомаров, один із провідних діячів українського «національного відродження», спеціально звертав увагу на те, що українці постійно втрачають свою еліту. Про це він писав у роботі «Дві руські народності»: «Доля південноруського племені влаштовувалася так, що ті, хто висувався з маси, звичайно втрачали і народність; за старих часів вони ставали поляками, а нині — великоросами: народність південноруська постійно була і тепер залишається надбанням простої маси. Якщо ж доля відцурається тих, хто висувається зі сфери прадідівської народності, то вона якось їх поглинає знову в масу і позбавляє набутих переваг». Тобто безелітарність українців Костомаров трактував як «долю», забуваючи, що за давньоруських часів українці мали свою еліту і «не губили» її. Роблячи висновок про безелітарність українців, письменник підштовхував до думки, що вони мали би служити «матеріалом» для росіян, хоч і доволі цінним.
При цьому Костомаров та його однодумці намагалися в пропагандистських текстах подати безелітарність українців як чесноту і навіть як перевагу, що допоможе їм стати народом-месією. Це бачимо у «Книзі битія українського народу» (1847 р.), створеній у середовищі Кирило-Мефодіївського братства. Вважається, що її автором був Микола Костомаров.
♦ На початку «Книги...» зазначено: Бог, створивши людей, дав їм дві основні заповіді — мати істинну віру в нього і плекати рівність серед людей. Єдиний народ, який дотримується цих Божих заповідей, — це слов’яни. Щоправда, вони мають два лиха — незгоду між собою, а також «те, що вони, як менші брати, все переймали од старших — чи до діла, чи не до діла, ніби не помічаючи, що у їх своє було лучче, ніж братівське». Саме від німців слов’яни попереймали королів та панів. Та все ж ці можновладці не є слов’янами. Переважно це німці.
Тому слов’яни перебувають у неволі. «Але не до кінця прогнівився Господь на племено слов’янське, бо Господь поставновив так, щоб над цим племеном збулось писаніє: камень, його же не брегоша зиждущії, той бисть во главу угла», — читаємо в «Книзі битія. І ось цим наріжним каменем має стати саме Україна. У творі звернуто увагу на українське козацтво. Воно розглядається як носій християнської свободи: «І    день одо дня росло, умножалося козацтво, і незабаром були б на Україні всі козаки, усі вільні та рівні, і не мала б Україна над собою ні царя, ні пана, опріч Бога єдиного...»
Поляки й москалі, як стверджує «Книга битія...» знищили козацтво. Але Україна не вмерла: «Не пропала вона; бо вона знати не хотіла ні царя, ні пана, а хоч би і був цар, та чужий, і хоч були пани, та чужі, і хоч з української крови були ті вирідки, одначе не псовали своїми губами мерзенними української мови і самі себе не називали українцями, а істий Українець хоч будь він простого, хоч панського роду тепер, повинен не любити ні царя, ні пана, а повинен любити і пам’ятати одного Бога Ісуса Христа...»
Отже, саме Україна має порятувати слов’янство й увесь світ: «І встане Україна зі своєї могили, і знову озветься до всіх братів своїх Слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сиятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні крепака, ні холопа... І Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в союзі Слов’янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місто, де на карті буде намальована Україна: «От камень, него же не брегоша зиждущії, той бисть во главу угла».
♦ Із перспективи сьогоднішнього дня видно, що це утопія. До того ж, утопія шкідлива. Трактування «безелітарності» як чесноти мало погані наслідки. В українській культурі ХІХ — початку ХХ ст. домінували стереотипи «народності», «селянськості» — це простежувалося в історіографії, літературі, мистецтві. Нація, маючи такі стереотипи, виявилася не готовою до створення своєї державності. Це стало далеко не останньою причиною того, що українці в 1917—1920 рр. програли визвольну боротьбу. Українська нація не спромоглася (чи не захотіла?) висунути зі свого середовища ефективних лідерів, які утвердили б нашу державну незалежність.
Уроки програних визвольних змагань осмислив В’ячеслав Липинський, котрий уперше серед українських теоретиків порушив питання еліти. Він спробував показати, що відсутність повноцінної провідної верстви не дає народу змоги перетворитися з неоформленої маси на націю.
У 1920—1925 рр. В. Липинський видавав збірники «Хліборобська Україна», в яких надруковано його працю політологічного характеру «Листи до братів-хліборобів». Окремою книжкою вона побачила світ 1926 р. У цій роботі мислитель намагався проаналізувати ті виклики, перед якими Україна опинилася на початку ХХ ст., і те, чому вона не змогла адекватно на них реагувати.
Одним із центральних понять у політологічній теорії В. Липинського є поняття нації. До нього він періодично звертається, давав йому розлогі визначення. Власне, нація, на його думку,     — це організоване суспільне життя, де активна меншість організовує пасивну, «ліниву» більшість. В’ячеслав Липинський велику увагу приділяє саме цій «активній меншості». Її він також іменує аристократією, елітою. Але це не родова аристократія, яка успадковує своє право на панівний статус. Це кращі, найбільш енергійні та найбільш здібні люди, які, до того ж, мають певний «ідеалізм». Без цього «ідеалізму», містично обумовленого волюнтаризму нації не створити.
Для В. Липинського поняття нації та держави тісно взаємозв’язані та є супутніми. Він вважав, що для нормального функціонування нації повинна існувати відповідна організація суспільного життя (держава). Також у Липинського можна зустріти думки, що держава передує нації («завжди спочатку буває держава, а потім нація»). На його думку, без держави нація не може сформуватися, й водночас існування нації вимагає державного життя.
Найкращий устрій суспільної організації мислитель іменує класократією, яку характеризує таким чином: «...поділ на продукуючі класи; спільна їм всім одна віра в непорушні Божеські закони; одна громадська мораль, випливаюча з закону труда; твердими законами громадської моралі обмежена і послухом авторитета скріплена сильна організація класової аристократії — велика восприїмчивість на творчий порив серед пасивних мас — у результаті високий моральний авторітет аристократії, висока техніка, висока духовна культура і високі ритмічні та органічні форми громадського життя цілої нації». Прикладом класократичної держави в минулому В.  Липинський вважав Англію і сподівається, що таку державу вдасться побудувати в Україні. Тим паче, на його думку, українці вже організовувалися в таку державу (за Княжої доби і за часів Хмельниччини).
Таким чином, В. Липинський ніби завершує «ніч безелітарності». Якщо Смотрицький сказав про втрату українцями своєї еліти, вбачаючи в цьому трагедію, Костомаров намагався виправдати такий стан справ, навіть розглядаючи безелітарність українців як чесноту, то Липинський наголосив на тому, що українці мали свою еліту і їхнє завдання — її відновити. На жаль, проблему, яку порушив останній, ми так, за великим рахунком, і не вирішили. Вирішуємо зараз. І від того, яку ми сформуємо провідну верству, залежатиме якість нашої держави. Але то вже предмет іншої розмови.

Українська імперія

У часи найбільшого розквіту до складу нашої держави входили землі від Уралу до Кракова і від Фінляндії до Північного Кавказу.

Українська імперія

Останні спроби Росії висунути Україні територіальні претензії розбудили громадську думку. Як же так: на землі, які належать нам уже понад 250 років, тепер претендує сусідня держава? Але ж і Україна з таким же успіхом могла б претендувати на Москву, Кубань, Мінськ чи частину Польщі тільки тому, що колись вони входили до складу наших земель.
Цікаво, якими були наші кордони в різні часи та епохи? Якими територіями ми володіли, які тримали під своїм контролем? Про це розповів Володимир Коваленко, директор інституту археології і стародавньої історії Північного Лівобережжя Чернігівського державного педуніверситету ім.Т.Шевченка.
КРАЇНО МОЯ НЕОЗОРА
- За яких часів територія України була найбільшою?
- У Х - ХІ столітті за часів найвищого розквіту Київської Русі вона простягалася навіть не від Новгорода, а від південної Фінляндії, племена якої були данниками Русі, і аж майже до полярного кола, а в окремі часи — мало не до Уралу на півночі. На півдні нам належали землі аж до Тамані, де на березі Азовського моря був міжнародний порт-фортеця Тмутаракань, який входив до складу Чернігівського князівства. Далі наші володіння починалися від Куликового поля (сучасна Тульська область Росії) і закінчувалися мало не під Краковом.
- Ці кордони не були сталими?
Звісно, ні. Періодично ці землі то зменшувалися, то збільшувалися, залежно від того, на які території поширювалися данина й порядки з центру того чи іншого князівства. Унаслідок надбань Володимира Великого Київська Русь стала найбільшою європейською державою. На початку XI століття її територія становила 1,1 мільйона квадратних кілометрів! Тридцять п'ять років правління Ярослава Мудрого (з 1019 по 1054 рік) вважають апогеєм могутності Київської Русі. Він, як і його батько Володимир, розширив кордони своїх і без того величезних володінь: відвоював на заході землі, захоплені поляками під час внутрішньої смути, підкорив балтійські племена й, нарешті, розгромив печенігів. Після цих завоювань наші володіння простягнулися від Балтійського до Чорного моря та від Оки до Карпатських гір. За Ярослава нашими володіннями були навіть землі від Північного Кавказу, сучасної Осетії і Чечні аж до Підляшшя, від пониззя Дніпра - аж до південної Фінляндії. І поки на престолі сидів Володимир Великий, Ярослав Мудрий чи Володимир Мономах, землі від Уральських гір до Чорного моря, від Волги до Закарпаття були цілісними.
- Чи була нашою частина територій сучасної" Росії та Білорусі?
- Так, наприклад, лише одне з князівств Південної Русі - Чернігівське, що займало величезні обшири і складалось із земель на стику теперішніх України, Росії і Білорусі, - близько 12 адміністративних одиниць сучасної Східної Європи. Кордони Чернігівської землі на півночі починалися за 60 кілометрів від сучасного московського Кремля, а закінчувалися на півдні, на узбережжі Азовського моря, де була Тмутаракань. На сході територія князівства починалася на Дону, а закінчувалася на заході, під самим Києвом. Ось так виглядали лише чернігівські кордони.
- Чому ж ми не залишилися наймогутнішою державою Європи?
- Парадоксально, але саме тоді, коли наша держава була однією з наймогутніших у Європі, ми цей шанс втратили. Після низки братовбивчих міжусобних воєн наприкінці XII століття два об'єднавчі центри - Галич і Чернігів - фактично розкололи Русь на дві частини, бо і галицькі, і чернігівські князі хотіли одного - бути на троні. Оця боротьба за владу й призвела до розвалу Русі і втрати обширних володінь.
- У часи визвольної боротьби територія України знову змаліла?
- Коли Велике Князівство Литовське звільнило українські, білоруські та частину західноросійських земель (наприклад, смоленську) від татарської залежності і ці землі увійшли до його складу, то сама Литва там становила ледь десять відсотків території. А дев'яносто відсотків цієї території становили українські й білоруські землі! І ця держава стала найбільшою і наймогутнішою в тогочасній Європі. Вона б напевне перекроїла територіальну карту Європи, але під тиском хрестоносців уклалася унія Литви і Польщі. Литва з православної держави стала католицькою. Почалося окатоличення українських земель. Кінець кінцем це призвело до національно-визвольної революції під проводом Богдана Хмельницького, потім - до розподілу наших земель між Москвою, Варшавою і Стамбулом. Отак знову українські землі були розірвані, а ми втратили кордони і шанс створити національну державу.
- Невже більше не було можливості відродити державність?
- Наступна спроба була після того, як розвалилася Російська і Австро-Угорська імперії й відбулася злука українських земель. До складу України просилися (про це нині мало говорять) представники війська Донського, депутати з Курської, Білгородської, Брянської, Гомельської губерній. Але знову жовто-блакитні, червоні, зелені прапори розірвали Україну й не дали збудувати власну національну державу.
- Чи могло б статися так, щоб ми втримали величезні території Київської Русі?
- Теоретично це могло б бути. Але нам тепер треба думати про те, як би нам наші території втримати. А для цього потрібна єдина політична воля й економічна доцільність. Бо кожного разу, маючи шанс утвердити державність, ми втрачали його через внутрішні чвари. То чи не пора вже нам вчитися на помилках минулого?

Підготовка саду до зими від шкідників. 

Окрім зайців, величезний збиток саду наносять миші- полівки. Тому необхідно обов’язково вдатися до їхньої нейтралізації. Засобів боротьби з цією напастю багато,але не всі вони ефективні.Добре хоч, що далеко не всі дерева мишкам по зубах: якщо сад старший 12 років– можна взагалі не турбуватися. Вони не будуть підгризати стовбури – занадто товстий шар відмерлої загрубілої кори їх не приваблює, гризуни шукають поживу ніжнішу. У першу чергу ушкоджують яблуні та груші, набагато рідше чіпають абрикоси, сливи, вишні, бо у кісточкових кора гірчить і слугує харчем гризунам тільки голодного року. Помічено, що запах креоліну відлякує мишей і зайців,тому його по 50 г найчастіше додають до 10 л вапняного розчину, яким восени білять стовбури дерев. Або просочують деревну тирсу концентрованішим розчином і розсипають у при-стовбурних кругах (50 г креоліну замінить чайна ложка розчину карболової кислоти). Можна відвадити гризунів,якщо біля дерев розкласти пучки сухої м’яти, бузини або чорнокореня.

Вдаються і до менш відомих способів захисту. Наприклад, додають у побілку трохи крові свійських тварин. Подібну

фарбу гризуни ніколи не погризуть. Не менш ефективною

є обмазка кори овечим послідом,для чого його розводять у воді.Недолік більшості спеціальних засобів у тому, що

за високої чисельності гризунів вони не спрацьовують.

Дуже ефективними для винищування мишей є зернові

принади, заражені мишачою чумою. Наприклад такі, як

«Еффа». Вони практично не шкідливі для людини і здатні

спричинити на вашій ділянці епідемію, що масово винищує гризунів. Такі принади навіть ефективніші, ніж отруйні. Але й вони не порятують сад від великих колоній шкідників. Адже отрута винищує лише частину особин, а епідемія розвивається поступово, і миші можуть за цей час обгризти деревця до висоти 50 см. Кардинальний спосіб захисту – обгорнути стовбури руберойдом. Один лише недолік – під ним може випріти кора. Тому краще

обв’язувати стовбури плодових дерев ялиновими, сос-

новими чи ялівцевими гілками.Сучасніший метод – ус-

тановка металевої сітки з дрібними отворами. Якщо

при цьому врахувати перспективу потовщення стов-

бура та вкопати на 5-10 см глибше поверхні ґрунту –

такого захисту деревам вистачить аж до похилого віку. І знімати його щовесни не обов’язково. Якщо ж пере-

раховані вище способи не підходять,обв’яжіть для захисту від зайців восени стовбури і скелетні гілки молодих дерев (до 7-10-річного віку)очеретом, осокою, стеблами соняшнику. Випробуваний прийом–

обмотування стовбурів дерев використаними синтетичними колготками. Миші та зайці їх не гризуть, і кора під ними не пріє. «Одягати» дерева в капрон можна задовго до початку холодів.Не варто забувати й про

огородження ділянки високим парканом, бажано з

металевої сітки, оскільки біля суцільних огорож на-

копичуються кучугури снігу,що полегшує доступ зайцям

до саду.


.

Якщо картопля, «загублена» під час копання,
добре зимує, то чи не можна спеціально садити її восени з метою отримання більш раннього врожаю?«МОЖНА,– стверджують агрономи. 
– Хоча для великих площ «озимий» метод

навряд чи підійде...»Грядку під картоплю готують так: вносять мінеральні добрива у розрахунку на сотку 4 кг суперфосфату і 3 кг хлористого калію. Їх загортають у ґрунт граблями. Бульби розміщують за схемою

70х30 см, заглиблюючи на 6-8 см на важких ґрунтах і

на 8-10 см – на субпісках. При цьому садовий матеріал

має бути якнайкраще прозеленений, зі сплячими вічкама.

Саме така картопля найстійкіше перенесе зимовий холод.

У жодному разі бульби не можна різати – згниють.

Органічні добрива (добре перепрілий гній чи компост)

слід вносити безпосередньо в лунку, зверху на бульби.

Це сприятиме кращій зимівлі. До того ж навесні молоде

коріння матиме найсприятливіші умови для проростання

та живлення.Найкращий час для висаджування «озимої» картоплі– кінець жовтня. Втім, якщо ризикнете на такий експеримент цієї осені, варто поспішити, адже прогнозують ранню зиму. Орієнтуватися треба на те, щоб земля була ще не мерзла, але вже й не тепла. При настанні сталих морозів грядку вкривають товстим

шаром листя, а щоб воно не розліталося за вітром, зверху вкривають поліетиленовою плівкою, придавлюючи чимось відповідним її кінці (дошки,цегла, каміння). Після сходу снігу весною укриття треба зняти. Листя можна залишити у міжряддях– воно служитиме як мульча.

За весняних приморозків сходи треба захищати, вкриваючи плівкою, нетканими матеріалами, або ж нагорнути землю.У подальшому догляд за під-зимовими насадженнями не відрізняється від традиційного.

Кілька крапель йоду допоможе... визначити ступінь готовності виноградної лози до зимівлі.  
Капнути на зріз – і якщо він забарвиться у темно-синій колір, то в деревині достатньо крохмалю та поживних речовин, значить, вона успішно перезимує. Якщо ж колір

зрізу залишається жовтий, жовто-зелений чи коричневий–

це поганий сигнал: лоза може загинути у сильний мороз. Із такої живці для вегетативного розмноження не заготовляють,не годиться вона і для щеплення.Дозріла виноградна лоза набуває характерного рівномірного

коричневого кольору з різними відтінками, характерними для кожного сорту.Окрім цього, вона повинна потріскувати при згинанні. Досвідчені господарі визначають ступінь визрівання лози навіть на дотик. Пояснюється це так: теплопровідність добре зрілої низька і на дотик вона

тепла.

Підготовка бджіл до зими. 

Неочікувано рано прийшли холод та сльота і змусили комах ураз припинити медозбір та відсиджуватись у вуликах в очікуванні кращих часів, посилено готуючись до зимівлі. Матки закінчують відкладення яєць, а їх «труд-

армія» тим часом заклеює прополісом найменші щілини в домівці. Саме зараз слід потурбуватись про надійний заслін від проникнення у вулики гризунів,установити загороджувачі.Крім того, ще залишаються роботи, які обов’язково потрібно виконати перед зимівлею. У першу чергу – сформувати гніздо, до чого беруться, як тільки виведеться більша частина розплоду.Заодно перевіряють

надійність утеплення вуликів,що значною мірою залежить

від матеріалів, із яких виготовлені мати. Найкращі–з мате-

ріалу з високою гігроскопічністю(мох, мати з соломи). Не можна утеплювати тими, що спричиняють концентрацію вологи безпосередньо в гніздах, наприклад подушками з технічної вати. Бо це, своєю чергою,призведе до вологості та цвілі у вуликах і хвороб бджіл, можливе бродіння меду безпосередньо в стільниках. Збирання гнізда не можна відкладати на пізню осінь,його треба завершити,доки бджоли ще не зібралися в клуб. Краще у сонячні дні, коли комахи вилітають з вулика. Щоб правильно його сформувати, необхідно врахувати ймовірні маршрути переміщення бджіл узимку. Зазвичай восени клуб займає звільнені від розплоду стільники навпроти льотка, захоплюючи верхньою частиною печатний мед, що вико-

ристовується для поживи. Споживаючи корм, він переміщується спочатку вгору,а досягнувши верху вулика, рухається вуличками вздовж до задньої стінки. Якщо на шляху клуба зустрінеться пуста чи мало-медова рамка,

бджоли не зможуть її перейти і загинуть,хоч у вулику буде достатньо корму. Тому необхідно подбати не тільки про корм у гнізді, а й про правильне його розміщення. У вуликах із сильними сім’ями(9-12 вуличок) з обох боків

гнізда ставлять повно-медові (по3,5-4 кг меду) рамки, за ними,ближче до центра, – дві медово-пергові й медові, з не менш ніж 2 кг меду. Таким чином, у вулику необхідно залишити, як мінімум, 20-25 кг меду. Якщо сім’я середньої сили(7-8 вуличок), то з краю гнізда ставиться найповно-медова рамка, а потім – рамки з меншою його кількістю. У крайній корму повинно бути від двох до трьох кг. Решта меду–це запас, а всього його потрібно 15-18 кг. В ослаблених сім’ях, або нукле-вусах (до 6 вуличок), повно-

медові рамки ставляться в середину вулика, навпроти льотка,а по краях – маломедові, але з не менш ніж по 1,5 кг меду.Загалом його має бути від 8 до15 кг. Для полегшення переміщення клуба бджіл у процесі спожи-

вання корму в гнізді наверх рамок і перпендикулярно до них кладуть2-3 дерев’яні брусочки (10 х 10 та завдовжки 300 мм) на відстані 8-10 см один від одного.
У зимівнику,де комахи перечікують холод,вулики розміщені у два (інколи три)яруси льотками до проходу. На нижньому зазвичай сильні сім’ї, нагорі слабші – їм там тепліше, тож є шанс, що краще перезимують і будуть не надто ослаблі. У бджолиному царстві – мир і спокій. Щоб його непорушували миші, дбайливий господар льотки засітковує від гризунів, а поміж вуликами на долівці розставляє мишачу потраву. Термометр і психрометр у зимівнику вкрай необхідні, аби мати інформацію про температуру і вологість.

За нормальної температури, тобто+2-3°, з гнізда знімають верхнє і бокове утеплення. Впродовж зими верхні й нижні льотки мають бути відкриті та захищені від мишей. Потрібно стежити, щоб температура була не вище +3 і вологість– не більш як 70-80%.

Під час зимівлі бджолам не треба створювати умов для занепокоєння. У першій половині зими відвідувати утеплене приміщення з вуликами слід один-два рази на місяць. А в другій – частіше,тому що вже є розплід, бджоли стають активніші, необхідно ретельніше стежити за температурою в зимівнику й за необхідності регулювати її. Передусім прислухаємося до шуму бджіл: якщо у вулику тихо, це свідчить, що зимівля проходить нормально. А коли гудуть, це вказує на ненормальний стан, який необхідно виправити.

Заходити до зимівника треба з червоним світлом. У другій половині зими необхідно прочистити нижні льотки від підмору.
 Інколи бджоляр виявляє,що в гнізді мало корму або він був неправильно зібраний. До того ж у другій половині зими в гнізді з’являється розплід, і в цей час од голоду можуть загинути цілі сім’ї. Тож без візиту у зимівник

не обійтись.Для підгодівлі комах біля їхнього клубка треба поставити рамку з кормом. Це потрібно робити дуже швидко і при червономусвітлі, щоб бджоли не почали

полишати рамку і гніздо.

Найчастіше підгодовують цукровим сиропом.Його готують

так. Воду (одну вагову частину)доводять до кипіння і всипають цукор (дві вагові частини), помішуючи до повного розчинення.

Затим сироп охолоджують до 38ОС і заливають у завчасу підготовлені якісні стільники. Для щільнішого заповнення чарунок ліпше скористатися чайником із тонким носиком. Стільник ставлять з нахилом і спершу заповнюють сиропом з одного боку, потім – з другого. Добре заповнений стільник уміщує близько трьох кілограмів густої рідини.Цукровий сироп можна згодовувати також зі скляної банки.

Заповнивши її солодкою масою,горлечко обв’язують марлею у кілька шарів і встановлюють перевертом над клубком бджіл. Ще раз наголошуємо: це роблять дуже швидко,до того ж прикриваючи гніздо від холодного протягу.Завбачливі пасічники для зимової підгодівлі залишають кілька рамок із невідкачаним медом. У такому разі стільник з медом вирізають і кладуть на рамку над клубком на заздалегідь підготовлені реєчки, щоб ним

могли пройти комахи. Підгодовуючи взимку бджіл,

обов’язково слід брати до уваги рівень вологості у зимівнику.

Якщо приміщення сухе, а кормом є мед, то комахам потрібна вода.Найліпше – трішки підсолоджена снігова. Нею заповнюють пляшечки настільки, щоб рідина не

виливалась, якщо їх покласти на бік. При цьому в шийку опускають марлевий джгутик, інший кінець якого кладуть упоперек рамок під припідняте спереду полотно. Треба

пам’ятати також, що скло за низької температури тріскається, а вода замерзає.

Якщо зимівник вологий, на підгодівлю можна використати мед,що осів. Беруть його близько одного кілограма, загортають у марлю і кладуть на рамки під полотно. Таким же чином використовують цукрово-медове тісто,

яке часто називають «канді».

Правила підкислення ґрунту. 
Насамперед для цього добре підходять мінеральні добрива: різ-

номанітні сульфати, аміачна селітра, сечовина, суперфосфати. Рівень кислотності також підвищиться, якщо на ділянку внести подрібнену кору, тирсу хвойних

дерев чи хвою з подальшим загортанням у ґрунт. Якщо неподалік є торфовище, доцільно скористатися такою на-

годою і завезти верховий торф. Він має підвищену  кислотність.Його, розкидавши по городу, переорюють.

Обприскування саду осінню:
обприскування розчином карбаміду (сечовини) –0,7 кг на 10 л води, найефективніший і найпоширеніший захід у комплексі осінніх садових робіт. Грамотно проведений,

він допомагає знищити спори збудників грибкових хвороб,

яйця шкідників, скажімо, тлі, щитівки, медяниці та інших, боротися з паршею, моніліозом, клястероспоріозом тощо.

Проводять таке обприскування за плюсової температури,

коли дерева скинуть листя. Воно дасть найбільшу користь за умови, що ви старанно змочите не тільки стовбури і кожну гілочку, а й опале листя в пристовбурних колах та міжряддях.

Часник можбуте и одночасно і ярим, і озимим – це рокамболь. Його великі головки чудово зберігаються до нового врожаю, а насіння-дітки – більше двох років.

 Квашені яблука

Суть процесу квашення у тому, що частина цукру під впливом молочнокислих бактерій і дріжджів перетворюється на молочну кислоту (0,5-1,5%) і спирт (1-

3%). Ці речовини надають квашеним плодам кисло-солодкого та освіжаючого смаку і сприяють їх зберіганню.

Яблука для квашення треба брати зі щільним м’якушем, середніх розмірів, кислі. Знімати їх з дерева слід обережно, щоб не ушкодити, та дати трохи відле-

жатися. Це потрібно для того, аби крохмаль, що міститься плодах, перейшов у цукор. Не годяться для квашення яблука літніх сортів, забарвлені або із«засмагою».

Плоди сортують і ретельно миють. Потім готують житню або пшеничну солому, яка надає кінцевому продукту приємного смаку,запаху і золотистого забарвлення.

Крім того, солома зберігає яблука від механічних пошкоджень. Її слід брати з нового врожаю, без

цвілі й будь-якого запаху (перед закладанням ошпарюєм окропом).Особливе значення для смаку квашених

яблук має якість бочки. Найкраща – дубова ємністю від

30 кг і більше. Її вимочують, вимивають гарячою водою і гарячим розчином соди (20г на відро води), ополіскують окропом, просушують і обкурюють сіркою.Дно і стінки вистилають тонким шаром підготовленої соломи і

щільно вкладають яблука. Після наповнення бочки зверху яблука закривають соломою, застилають полотниною, кладуть дерев’яний кружок і гніт. Край бочки змащують олією і наливають розсіл: на відро (10 літрів) кип’яченої охолодженої води – 150г солі і 300-400г цукру. Якщо яблука заквашуються з солодом (борошно з пророслого ячменю чи жита),то його додають 50-60г. Для цього на півлітра води беруть 50г солоду, поступово нагрівають

до кипіння і кип’ятять 15-20 хвилин. Суміш вливають у приготовлений розсіл. Цієї кількості вистачить на 5 л води.Якщо яблука недостатньо запашні, при квашенні треба додати прянощі або мед (повністю чи частково замість цукру). З прянощів найчастіше використовують

пастернак, селеру, естрагон, листя волоського горіха та чорної смородини, м’яту.Коли солоду немає, його можна

замінити завареним житнім борошном (1 кг солоду дорівнює 1,5 кг борошна), яке розмішують у невеликій кількості холодної води, потім виливають в окріп і

знову розмішують. Беруть одну частину борошна на чотири частини окропу. Солому можна замінити листям

чорної смородини. Наведемо найпоширеніші рецепти квашених яблук.Із солодом і цукром.На 10 кг яблук 500 г житньої або пшеничної соломи та 300 г цукру. Заливають 5 л розсолу. Для того, щоб яблука малипряний смак, можна додати 6-8 гілочок естрагону.З медом.На 10 кг яблук беруть 100 г пастернаку, 80 г селери,250 г меду та 100 г солі.А ще можна квасити яблука з гірчицею.На ту ж кількість плодів– 250 г меду, 100 г цукру, 50 г солі та 20 г гірчичного порошку.Якщо бочка липова, на її дно кладуть кріп і листя смородини. Яблука укладають рядами, пере-

шаровуючи кожен кропом і тим же листям. Заливають розсолом у розрахунку на 10 кг яблук 5 л води, 50г солі, 50г житнього солоду і 150г цукру.За квашеними яблуками необхідно старанно доглядати – періодично знімати піну і цвіль, раз на тиждень промивати в гарячій воді круг і гніт.

Яблука придатні до вживання через півтора-два місяці:  смак і аромат стануть специфічні, а колір – світло-золотистий або рожевий

Тому, що українців цілеспрямовано комуністично-більшовицький режим винищував є й цілком документальні підтвердження самої ідеологічної системи Радянського Союзу. У 1931 році в Ленінграді було видано книгу "На вєлікой стройке". У ній наводяться дані, що у 1931 році в СРСР проживали 81 мільйон українців та лише 77 мільйонів росіян. Але за 5 років кількість українців якимось фантастичним чином скоротилася на 55 мільйонів.