Українська цивілізація

Нікуди не дітися від того історичного факту, визнаного нині ученими всього світу, що саме з Придніпров'я пішла в світи вся індоєвропейська культура, що тут коріння індоєвропейських мов. Як і те, що в Україні виникла перша земна цивілізація і звідси вже поширилася по всій планеті.

На небосхилі національної ментальності найяскравішою зіркою палахкотить розум народу. Саме він творить матеріальний і духовний світ нації і визначає її місце в міжнародному табелі про ранги. Тому-то наш великий патріот Пантелеймон Куліш і вбачав у розумі українців запоруку їхнього національного відродження:

Промовляє – оживає
Згнічений морозом,
Не позичений у німця
Український розум,
Схаменуться, стрепенуться
Стуманілі люде:
Рідне слово, рідний розум, –
Рідна й правда буде.

І сьогодні, коли ми на великому національному руйновищі з-під тяжких надмогильних імперських плит видобуваємо наші нетлінні духовні скарби, маємо чи не в першу чергу поцінувати саме наш національний інтелект. Адже століттями кремлівські психохірурги вживляли нам у мізки ідейки нашої розумової недолугості, неповноцінності, вторинності, хуторянства. «Несамовитий Віссаріон» висловив це на такому жаргоні: «...Здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и пошлеца... Ох эти мне хохлы. Ведь бараны – а либеральничают во имя галушек и вареников с свинным салом!» І ще: «Хороша литература, которая только и дышет, что простоватостью крестьянского языка и дубоватостью крестьянского ума!» (В.Г. Белинский. Собрание сочинений в десяти томах. – т. 9. – с. 689 – 690. – т. 4. – с. 418).

Щоправда, це україножерство йшло не тільки від захланного великодержавного мотивізму, але й від неуцтва. Бєлінський зовсім не знав України. І варто йому було лише раз побувати тут, як одразу став писати дещо інше. Так, у листі до дружини він сповідується: «Вёрст за 30 до Харькова я увидел Малороссию, хотя еще и перемешанную с грязным москальством. Избы хохлов похожи на домики фермеров – чистота и красивость неописанны. Вообрази, что украинский борщ есть не что иное, как зеленый суп (только с курицею или бараниною и заправленный салом), а о борще с сосисками й ветчиной хохлы и понятия не имеют. Суп этот они готовят превкусно и донельзя чисто. И это мужики! Другие лица, смотрят иначе – эти очень милы, тогда как на русских смотреть нельзя – хуже и гаже свиней» (В.Г. Белинский. Полное собрание сочинений в тринадцати томах. – т. 12. – с. 288).Отже, не тільки охайність і естетика українців вразила великого критика, але й інтелектуальність і духовність, особиста й національна гідність дорослих і дітей: «інші обличчя, дивляться інакше». І наскільки ще українофобів поменшало б, якби вони знали краще і нас, і нашу культуру.

Зокрема нашу давню культуру. Зараз, коли перед нашим зачудованим зором сяйнула неозора глибочінь української історії й культури, коли перед цим зором звелися величні хоромини трипільської цивілізації, ми тепер по-інакшому сприймаємо і розум, і душу наших пращурів. У підручниках з історії й археології кроманьйонця зображено як дрімучого дикуна. А от наш пращур – кроманьйонець із Мезенської стоянки (тепер Коропського району Чернігівської області), що жив 20 тисяч років до Різдва Христового, виявляється, вже був неабияким інтелектуалом і витворив у зародку всі основні духовні напрями майбутньої цивілізації – науку (астрономія – місячні календарі тощо), релігію (культова магія, поняття про душу), систему знаків-символів (піктографічне письмо, числа, серед них і магічні: сакральна симірка і т. ін.), мистецтво (ансамбль музичних інструментів з мамутових кісток), побутову естетику (браслети меандри, що переважали за своєю красою античні меандри), високо-естетичне гончарне мистецтво, що вже мало всі прикмети знаменитої опішнянської кераміки – і ще, і ще. У всьому цьому мав передовсім виявитися інтелект цих піонерів української духовності. Адже до всього цього треба було додуматися, треба було потужно й глибоко мислити. Подумати тільки! – до народження Христа ще цілих двадцять тисячоліть, планета ще необжита, навколо звірячість і дикість, а наш чоластий пращур із придеснянського городища вже втуплює свій допитливий, палахкотливий зір у космічні нетрища, осягає не тільки видимий, але й невидимий езотеричний світ (магію, душу, потойбіччя), поринає у світ абстракцій (поняття божества, числа, ієрогліфи), починає жити за законами краси, естетизує свій побут (тамтешні чепурихи вже знали косметику й біжутерію), до самозабуття музикує в інструментальному гурті. То сурмила, наближаючись, цивілізація.

А що вже говорити про апогей трипільської культури (V-ІІ тисячоліття до н.е.) і її інтелектуальні й інші духовні засяги настільки приголомшливі, що час від часу у вчених зринає припущення про те, що якісь позаземні цивілізації передали нам свій духовний спадок. Звідси легенда про золотого плуга й золоте ярмо, спущені з небес нашим краянам, аби вони понесли в світи мистецтво землеробства. Звідси і міф про змішані шлюби праукраїнок з небожителями аби людство одержало додаткову космічну генетичну потугу для свого розвою. Не заперечуючи, а навпаки, підтверджуючи можливість отримування землянами інформації і навіть генетичного підживлення від інопланетної цивілізації, що «веде» наш розвиток, опікується нами, слід усе-таки замислитися над тим, а чому саме нам випала така благодать, чому саме праукраїнців небесні сили (та ж ноосфера) обрали в якості місіонерів людства, аби передати їм ці богоспасенні знання і вміння? Відповідь напрошується сама собою: либонь, тому, що саме придніпрянці тоді були єдині, здатні за рівнем свого інтелектуального й іншого розвитку для сприйняття цих базових знань. Значить, тут, особливо в причорноморській Атлантиді, вже існувало досить розвинене суспільство.

Справді, нікуди не дітися від того історичного факту, визнаного нині ученими всього світу, що саме з Придніпров'я пішла в світи вся індоєвропейська культура, що тут коріння індоєвропейських мов. Як і те, що в Україні виникла перша земна цивілізація і звідси вже поширилася по всій планеті. Тут уперше з'явилося сільське господарство і промисловість. Уперше приручили коня, корову й інших тварин. Уперше винайшли колесо й воза, і це для людства мало більше значення, ніж вся ядерна фізика. Зорали першу ріллю і посадили злаки, городину й сади. Випекли рукотворне сонце – пшеничну паляницю.

Причому не з дикої пшениці, а з культурної, яка була виведена в результаті складної селекційної роботи, коли було злучено в гармонійну сув'язь корисні хромосоми кількох диких форм. Уперше на планеті розпочалося дво-, триповерхове містобудування, зведено храми, обсерваторію, магістральні траси, піраміди українських степів – скіфські могили, циклопічні фортифікаційні споруди (Змієві вали – задовго до Китайської стіни). Була витворена дивовижно багата трипільська мова, що налічувала 20 тисяч слів. Перша писемність і перша поезія, різні види мистецтва. Зродилась незбагненно досконала наука й інженерна техніка. Тут з'явилася перша космогонія, астрономія, математика, медицина, агрономія, релігія, магія і т.д. Тут точно обраховано радіус Землі, орбіти планет, з точністю 0,9 сек. – тривалість місяця і 0,4 сек. – тривалість сонячного року і т. ін.

Трипільські астрономи досконало знали зоряну карту неба і його закономірності, виходячи з закону періодичності небесних явищ і руху небесних світил. Космогонія древніх базувалася на тривалих спостереженнях за зірками й планетами. Примітивні обсерваторії були ледь не в кожному селищі – як правило, при храмах. Мислителі Трипілля впритул універсально підійшли до закону явищ природи періодичності, зокрема на основі поміченого ними на базі поширеного явища семикратного повторення різних феноменів – семиелементної характеристики зодіакальних рушень, семибарвної палітри музичних нот і т.д. Трипільці першими створили магію чисел, кабалу, астрологію. Спираючись на езотеричні, сакральні уявлення пелазгів, які вони принесли до Стародавньої Греції, Піфагор створив своє вчення про числа. Цьому могла посприяти і його мати-пелазгійка, яка служила піфією при храмі у Дельфах.

Багато видатних людей Еллади й Риму були праукраїнцями – етрусками або пелазгами. Таку ж провідну роль у державному й духовному житті вихідці з нашого краю відігравали і на всіх інших материках. На наших теренах постійно панувало явище перенаселення. Дітей було дуже багато, життя дуже заможним, і трипільці постійними потужними еміграційними хвилями розходилися по всіх частинах світу, несучи свою високу, чисту науку справедливого, духовного життя. Володарями й зберігачами вищих знань у Стародавньому світі були волхви, жерці. Прийняття християнства супроводжувалося винищенням волхвів, і вони змушені були піти в підпілля. Цей потаємний орден жерців проіснував протягом усіх наступних поколінь, беручи личину то козаків-характерників, то масонів, то народних цілителів, чаклунів, мольфарів, ворожбитів, віщунів, астрологів, а сьогодні – екстрасенсів.

Останні три тисячі років інтелектуальний розвиток українців було утруднено. Наш край з усіх сторін шматували хижі орди завойовників. В останньому тисячолітті Україна була колонією. Із неї викачували не тільки матеріальні, але й духовні, інтелектуальні багатства. В останні століття масове викачування кращих українських мізків було поставлено на рівень державного психовампіризму. Кращі інтелектуальні сили і сьогодні залишають країну.

В усіх країнах українська діаспора є найінтелектуальнішою, духовнішою. У Стародавній Греції нашого земляка мислителя Анахарсиса було визнано одним із семи найвеличніших мудреців античного світу.

Ліна Костенко писала про це:

Колись було сім грецьких мудреців –
З них Анахарс був скіфом, паралотом.

З праукраїнців походили Піфагор, Анаксагор, Демокріт, Гераклід, Архімед, Геракл – і маса інших. З етрусків чи пелазгів вийшли і всі видатні грекині – Гіпатія, Сафо та ін. Усі піфії й гетери також були з наддніпрянок. Гречанки не могли бути ними, їх нікуди не випускали з жіночої половини дому, і вони просто не мали належного розвитку. Праукраїнки ж були блискуче освіченими, мали гострий розум, прекрасну мову, і вони в Елладі створили унікальну духовну касту гетер, їх запрошували знатні греки на свої зібрання, аби вони прикрашали їхнє товариство своїми піснями, грою на музичних інструментах і високоінтелектуальними розмовами. Гетери задовольняли лише їхні духовні потреби. Фемістоклу належить сумнівний «афоризм», який був «моральним кодексом» стародавніх греків і римлян: «Дружина – для родини, гетера – для інтелектуального задоволення, а юнак – для сексуальних насолод»... Як бачимо, наші землячки переважали не лише дружин членів цього добірного збіговиська, але і його самого. Так само наддніпрянки-піфії були віщунками-оракулами при храмах, віщуючи долю відвідувачів. Вони не лише мали дар яснобачення, але й також були висококультурними, інтелектуально розвиненими. Саме поетеси-піфії з Придніпров'я придумали грекам їхній знаменитий поетичний розмір гекзаметр.

І в усі наступні століття, незважаючи на всі страхітливі випробування та фізичне винищення десятків і десятків мільйонів українців (причому здебільшого саме їх інтелектуальної, духовної еліти), наші краяни завжди продовжували залишатися однією з найінтелектуальніших націй світу. Яку б царину розумової діяльності ви не взяли, серед першого десятка найвидатніших корифеїв світу майже завжди знайдете українця. Хто заперечить, що Шевченко має бути в десятці найкращих поетів планети? І хіба не є беззаперечним, що Леся Українка утримує пальму першості серед поеток світу?

Або взяти хоча б найабстрактнішу науку математику. Геніальним математиком вважається Микола Гулак, який ще в XIX ст. відкрив теорію відносності. Георгія Вороного названо найвидатнішим алгебраїстом XX ст. Гідний бути в десятці кращих і Михайло Кравчук.

Серед кращих творців космічної техніки й космогонічної теорії традиційно повно українців – Едуард Ціолковський, Микола Кибальчич, Юрій Кондратюк, Сергій Корольов та ін. У десятку кращих істориків світу входить Михайло Грушевський, а в десятку лінгвістів – Агатангел Кримський – і несть їм числа...

Відомий психолог і психіатр Іван Сікорський так писав про переваги українського розуму: «Тип малоруса і великоруса різняться між собою в тому відношенні, що у малоруса меншою мірою створилися ті нові риси, які набуті від фіннів, і більше зберігся природний слов'янський розум і почуття. Таким чином малорус виявився більш ідеальним... більш схильним до роздумів (розвинений розум)... Його почуття більш тонкі й глибокі; він більш поетичний і схильний до внутрішнього аналізу» (И.А. Сикорский. Всеобщая психология с физиогномикой в иллюстрированном изложении. – К., 1904. – с. 85).

У 20 – 30-ті роки японські психологи експериментально досліджували «розумову силу» українців та росіян у порівнянні з представниками деяких інших народів. Японський журнал повідомляє про підсумки цього дослідження: «Росіяни і південно-східні слов'яни у когнітивному (пізнавальному) плані стоять значно вище від корінних китайців і навіть японців. Але їхній колективний інтелект знижується через розмежування, слабкості національного почуття за правильного виховання, безкомпромісної віддачі національної, самовіддачі кожної особистості, ці народи пануватимуть над світом» (цит. за вид.: Ю. Канигін. Шлях аріїв, К., 1997. – с. 180).

Високий інтелектуальний потенціал учнівської молоді України засвідчили й експериментальні дослідження українських психологів. Зокрема автор цих рядків понад 30 років вивчав дослідним шляхом розумові здібності українських школярів, і вони виявилися значними. Доцільно провести за цими методиками порівняльні дослідження в інших країнах. Але й так уже зрозуміло, що ні про які принизливі судження про розум нашого народу не може бути й мови.

Навпаки, самі ж зарубіжні вчені надають нашій молоді переваги. Так, професор Каліфорнійського університету Дональд Рой, який уже тричі приїздить в Україну і викладає тут антропологію, психологію, соціологію та інші науки у Києво-Могилянській академії та Київському політехнічному університеті, у своєму інтерв'ю кореспонденту тижневика «Освіта» зауважував: «І в академії, і в політехнічному – надзвичайно високий рівень підготовки студентів. Вони розмовляють англійською, а ця демонструє високий клас українського суспільства. Українські студенти виявляють неабияку зацікавленість у ролі Америки у світі на відміну від американських, яких зазвичай мало цікавить те, що відбувається за межами США. І якщо запитати американського студента, де знаходиться Україна, він не відповість, бо не знає. Українські студенти виявляють більше поваги до професорів.... Інтелектуальний рівень українських студентів набагато вищий від рівня їхніх американських ровесників. Той курс, що я викладаю, вимагає високого рівня підготовки, й українці його мають, чого про американців не скажеш».

Досить промовистим є заголовок книги, що вийшла у США: «Те, що знає Іванко, Джонні не знає». І справді, коли наші навіть посередні учні й студенти виїздять разом з батьками до США, вони відразу стають там відмінниками. І навіть в елітних закладах, куди потрапляють після великого конкурсу.

Тож Україна входить до планетарної родини народів не забейканою, зашмарованою Попелюшкою, не темною поторочею, а високоінтелектуальною грандесою, яка ще вразить світ і змусить поважати себе навіть наших ворогів. Тож шануймося, бо ми того варті!

За матеріалами газети «Столиця»

Триполізм - наша ідея

Український Триполізм - явище ментальне, як єврейский сіонізм чи японський “фудзіямізм”. Гора Сіон - не тільки високість у Палестині, але й в душі кожного єврея, як Фудзі - не тільки вулкан, а ще й “світоч японської душі”. Мовиться про здорове відчуття духовної батьківщини, яким пишаються євреї, японці всього світу. 

“Не вмирає душа наша.”
Т.Г.Шевченко 

"Триполізм" - не дуже, мабуть, вдалий, але точний термін, що відбиває одну з найглибших рис української душі. Він - від Трипілля, знаменитої тепер на весь світ цивілізації (так-так, цивілізації, з її містами, писемністю, складною релігійною системою, а не просто культурою), відкритої великим чеським археологом Вікентієм Хвойкою на берегах Дніпра. Це перша на планеті післяпотопна цивілізація, яка дала людству "сучасну" хлібовиробничу технологію. І Хвойка ж підкреслював арійський характер цієї цивілізації, яка виникла на наших землях раніше від єгипетської і шумерської цивілізацій.

І ось цей самий "Триполізм", відчуття причетності до хліборобської технології, яка створила базу європейської матеріальної культури, - властивий нашому народу.

Зараз на Землі є приблизно 75 мільйонів українців. З них на своїй історичній батьківщині живе менше половини. А з решти - 40 мільйонів українців, що живуть за межами України, 90% розселені не "по всій землі", як багато хто думає, а в чітко локалізованих ареалах північної і південної півкуль. Подивіться: північна півкуля - це Кубань, південь Воронезької області, степовий Алтай, чорноземні степи Приамур'я, південь Канади, північ США. Південна півкуля - це Аргентина, північ Австралії, частина Південної Африки.

Це ж райони кращих степових чорноземів і помірного клімату, тобто кращих на всій Землі умов для хліборобства. Отже, в самій Україні - майже третя частина кращих чорноземів світу, та ще в інших, названих, районах - майже дві третини. Таким чином, цілком спонтанно українці заселили і освоїли практично весь хліборобський "пояс" обох півкуль Землі з найкращим для зернового господарства кліматом.
Чи ж випадково? Ні. Планомірно? Теж ні. Слід гадати, що й самі українці цього не усвідомлюють.
Це спрацьовує український архетип, підсвідомість, що йде від славної Оратанії, вогнища трипільської культури, значення якої для людства ще належно не оцінено. Цей "Триполізм", ця пам'ять, цей інтелект - інстинкт землероба-годувальника -в душі українця. Його не могла витравити ніяка міська культура.

Український Триполізм - явище ментальне, як єврейский сіонізм чи японський "фудзіямізм". Гора Сіон - не тільки високість у Палестині, але й в душі кожного єврея, як Фудзі - не тільки вулкан, а ще й "світоч японської душі". Мовиться про здорове відчуття духовної батьківщини, яким пишаються євреї,японці всього світу.
Так ось, "відчуття Трипілля", підсвідоме відчуття своєї Аратти, цієї хліборобської "Палестини" - в крові українців, у їхніх мріях і думах.

 До шумерів і древніх єгиптян (відео)

Порівняльна хронологічна шкала розвитку центрів світової цивілізації (кадр з фільму “Світло для світу”)

Не так багато українців сьогодні можуть стверджувати, що знають історію своєї держави — чи, принаймні, що пам’ятають повний її шкільний курс. Але ж насправді життєпис нашої країни приховує ще безліч цікавих сторінок, які, хоч і пожовкли від часу, відкриваються нам дедалі більш широкою гамою кольорів. 

І саме для того, щоб ми отримали змогу, а головне — бажання їх прочитати, Інститут археології України та агентство Raffinade communications започаткували акцію «Історія України. Нові факти», яка стартувала 27 липня. Першим етапом заходу стало відвідування трипільського поселення «Тальянки», яке вписує українську історію у загальнолюдський цивілізаційний процес.

Науковці з усього світу вважають пам'ятки культури Кукутені — Трипілля (а саме так вона «офіційно» називається) свідченнями розбудови першої міської цивілізації України. І саме на наших землях учені мають можливість досліджувати поселення-гіганти, створені на три тисячі років раніше, ніж у шумерів та древніх єгиптян. Втім, спробуймо розібратися у цьому по порядку.

ЯК НАШІ ПРЕДКИ ЖИЛИ, ЩО РОБИЛИ, І ЯК ЇХ ХОВАЛИ... 

...Спекотний липневий день. Напевно, втікаючи від київської метушні, сотні автомобілів прямують до Черкащини, дороги якої вже звикли до ролі екскурсійних маршрутів. Не виняток — і гурт «обраних» — представників мас-медіа, яких організатори поїздки на місце розкопок поселень-гігантів трипільської культури запросили у якості посередників, які донесуть усе побачене та почуте до вас, шановні читачі. Саме тут — у Тальнівському, Уманському та Звенигородському районах — археологи й досі б'ються над пошуками відповідей на запитання: ким були трипільці, чим вони займалися, як вони жили і ...як помирали.

«Те, що цікавить нас в першу чергу, — це обряд поховання трипільського населення. Він і досі невідомий для основних етапів існування культури. Всі поважаючі себе дослідники трипільської культури тією чи іншою мірою докладають зусиль до того, щоб знайти поховання трипільців», — коментує розкопки кургану у с. Легедзине вчений секретар Інституту археології Олексій Корвін-Піотривський. Як зазначає кандидат історичних наук, за ще не опублікованою інформацією, яку він отримав «за знайомством», нещодавно невеликі поховання тієї доби були знайдені у Румунії — через річку від поселення, «щоб померлі не могли повернутися туди, де живуть живі».

В Україні ж за допомогою аерофотознімків було визначено, що саме на цій території знаходиться велике курганне поле. А під час існування трипільської культури (IV—III тис. до н.е.), як вважають дослідники, їй були притаманні як грунтові, так і курганні поховання. До речі, трипільський курган, як виявилося, виглядає сьогодні не таким вже й курганом — навіть, навпаки. Єдина особливість невеликої рівно викопаної ями — наявність розмітки цифрами та кілочками, а ще — ... справжня людська кістка. На жаль (уявіть собі, для науки це й справді велика прикрість), тіло було винесене з кургану вже чимало років тому грабіжниками, і те, що від нього залишилося, мало тішить археологів, оскільки не так вже й багато про що може розповісти.

Найбільше в світі ранньоземлеробське поселення «Тальянки»: 450 га віком п`ять тисяч років

РОЗПІАРИЛО «НАЧАЛЬСТВО» НАШОЇ КРАЇНИ, А ФІНАНСУЮТЬ ПРЕДСТАВНИКИ ІНШИХ

А взагалі, як розповів Олексій Генріхович Корвін-Піотровський, знахідки дали вже чимало інформації про культуру Кукутені-Трипілля, чиї поселення дійсно виглядають справжніми гігантами та тлі тогочасної загальносвітової картини: якщо великим вважається поселення розміром 100 га, то тут йдеться про 450 га (Тальянки), 250 га (Майданецьке) і т.д. Хоча, як зазначив пан Олексій, трипільська культура — лише один із маленьких штрихів на археологічній карті України. Її просто «розпіарило начальство країни, а ще — «чорні ринки». За словами Олексія Генріховича, на звичайному уманському базарі можна побачити, як знахідки місцевого населення трипільської доби скуповують за безцінь. «Раніше діти це несли до шкіл, у школах були музеї, і ці пам'ятки можна було хоча б побачити», — зазначає дослідник.

Сьогодні ж навіть така «увага з боку держави» відсутня. У всякому випадку, була відсутня. Доводилося вдаватися до пошуків «альтернативних джерел енергії» — іноземних інвестицій. Дослідження Трипілля проводяться на кошти США, Великої Британії та Швейцарії. Українські ж бізнесмени, як повідомив Олексій Корвін-Піотровський, змогли запропонувати археологам ... привезти 5 ящиків пива.

Начальник експедиції, старший науковий співробітник Інституту археології Володимир Круц, підкреслив, що, у порівнянні з попередніми роками, зараз дослідження та збір пам'яток проводяться набагато активніше. «Був такий час — у 90- ті роки, — що нам необхідно було кудись дітися. З Видубицького монастиря нас вигнали і ми передали матеріали в Умань, Черкаси... З 2001 року нас фінансує американський фонд, тож справи пішли краще», — зазначив він. У всякому випадку, про те, що справи принаймні якось йдуть, свідчать розкопки двох жител у поселенні, яке налічує їх загалом до трьох тисяч. Досліджено з них на цей момент 39 (з 1980-х років).

Поки студенти-практиканти намагаються упорядкувати груду глини, яку чомусь усі «необізнані» хочуть наректи камінням, метри археологічної справ и сперечаються над тим, що ці рештки являли собою кілька тисячоліть тому. «Ми намагаємося вирішити проблему домобудівництва трипільців. Постійно точаться дискусії, чи жили вони у випалених будинках, чи просто згодом усі їх спалювали, чи ці будівлі були одно-, чи двоповерховими», — приблизно аналогічно звучать коментарі усіх присутніх тут предста вників Інституту археології чи місцевих дослідників трипільської культури. Для того, щоб дійти-таки спільного рішення проблеми, науковці спеціально збудували модель трипільського житла в натуральну величину і спалили його. Не подумайте, що це просто забавки, адже проблема домобудівництва трипільців є однією з найгостріших для археологів. Справа в тому, що деякі дослідники схиляються до думки, що представники культури Трипілля вже володіли навичками будівництва з матеріалу — аналогу залізобетону: нібито вони робили каркаси стін дерева, обмазували глиною та випалювали їх. Проте проведений експеримент довів, що трипільці насправді просто спалювали усі свої житла, коли їх покидали — з невідомих нам причин. Але, виявляється, і в цьому вони відіграли неабияку роль в історії культури, адже, якби не ці незрозумілі нам акти спалювання жител, глиняні будівлі досьогодні просто не збереглися б!

На щастя, зараз розкопки цих «глиняних насипів» — реальність, достовірна і навіть доступна. Проте, знову ж таки, не все так ідеально. По завершенню робіт (тобто, восени) досліджувані житла буде ...закопано. І не подумайте, що для майбутніх поколінь. Місце розкопок «знівелюють» — просто кажучи, зрівняють з землею, але усі знахідки буде передано до музейних фондів, щоб вони не дісталися грабіжникам. Свого часу, як повідомив Володимир Круц, планувалося створення тут павільйонів, щоб туристи мали змогу подивитися на хід розкопок, проте зараз коштів не вистачає навіть на тимчасову охорону цих місць.

Реконструкція трипільського житла — якраз «у розмасі»

ПОЖИТИ ДЕНЬ В ТРИПІЛЬСЬКОМУ БУДИНОЧКУ ЗМОЖЕ КОЖЕН ТУРИСТ 

Разом з тим, наступний пункт нашого перебування свідчить про те, що про туристів тут таки почали дбати. Адже в межах Тальнівського, Уманського і Звенигородського районів створено державний історико-культурний заповідник «Трипільська культура», центром якого має стати поки що майбутній музей у с.Легедзине. «Місце музею вибране поруч таких поселень-гігантів як Доброводи, Косенівка, Майданецьке, поряд тут і траса Умань — Черкаси, шевченківські місця — усе для того, щоб кожен турист міг сюди заїхати», — зазначив директор заповідника Владислав Чабанюк. Окрім експозиційної зали, у приміщенні музею (колишнього фельдшерсько-акушерського пункту) планується створення відеозали, зали сучасного мистецтва на трипільську тематику, поряд вже будуються будиночки — реконструкції трипільських жител, а також — майбутня гончарня, де виготовлятимуться сувеніри.

«Все це мало б бути уже в кінці серпня цього року», — говорить Владислав Чабанюк. Проте стовпи пилу, свіжа деревина та далекий від ідеалу зовнішній вигляд (як, згодом виявилося, і інтер'єр) основного приміщення свідчать про те, що серпень цього року прийде досить-таки пізно...

Окрім того, туристам залишитися тут більше, ніж на добу, ніде. Проте директор Тальянківського технікуму Уманського ДАУ Віктор Крошка повідомив, що наразі ведуться переговори щодо того, щоб переформувати два гуртожитки, які належать навчальному закладу, у готелі. Що цікаво, Владислав Чабанюк це заперечив, зазначивши, що навіть перебування туристів на території заповідника принаймні один день вже є чималим позитивом.

Створенню музейного комплексу дослідники значною мірою завдячують програмі «Золота підкова Черкащини», проте «викручуються» «музейники» і своїми силами. Наприклад, як джерело прибутку планують використовувати діючі розкопки, у проекті також створення діючого археодрому — «де люди зможуть подалі від дороги, від цивілізації, пожити кілька днів iз зернотерками, з тими знаряддями праці, якими користувалися трипільці», — описує плани директор заповідника.

Словом, займаються розвитком вітчизняної археології (а отже, й історії та культури загалом) усі, крім самої держави. І каркасом у наших «будиночках» є чистий ентузіазм. Слід одразу підкреслити, що, хай там як, але ініціація створення обласного музею йшла паралельно і «від району, і від області, і від Інституту археології, — говорить Олексій Корвін-Піотровський. — Але ж родзинка української археології — це трипільські поселення-гіганти, більшість з яких — саме на Черкащині, і вони входять до заповідника. І якщо нам необхідний заповідник трипільської культури не обласний, а національний, то він може бути створений саме тут, де зосереджені всі діаманти трипільської культури.»

Скарб Трипільського кургану - людська кістка: єдине, що залишилося після пограбування

ХТО ПОДБАЄ ПРО ІМІДЖ КРАЇНИ 

А поки що розвитком досліджень української історії займаються все ж альтруїсти. Це — і агенство «Raffinade communications», керiвний партнер якого Вале нтина Малая назвала діяльність організації «не комерцією, а PR-ом історії країни», і, як не дивно, представники іноземних благодійних фондів. Директор-розпорядник британської організації «QES Investment LTD» Бертран Кост, який є одним зі спонсорів досліджень трипільської культури, ніби між іншим зазначив: «Було б непогано, щоб ця проблема вивчалася, щоб Україна зрозуміла, які цивілізації існували тут колись». Погодьтеся, було б непогано, щоб із вуст наших бізнесменів прозвучали слова пана Бертрана: «Ми не переслідуємо мету відкрити скарби чи зробити сенсаційні відкриття. Наша робота — методична і організована, і проводиться для того, щоб зрозуміти, як жили люди на наших землях віки тому і як вони розвивали свою культуру. Ми прагнемо підтримати професійний рівень ваших дослідників у нелегкий для України час. В Україні працюють чудові спеціалісти, і було б просто шкода втратити їх доробки...»

ДОВIДКА «Дня»

Знахідки, які належать до культури Кукутені-Трипілля, співвідносять з розквітом енеолітичної доби у Південно-Східній Європі та Україні зокрема. Трипільська культура існувала в IV—III тис. до н. е., займаючи 200 тис. кв. км території сучасної України. Початки формування трипільської культури простежують ще з VI—V тис. до н.е., після чого вона розділилася на дві гілки — східно-трипільську (притаманна кераміка, прикрашена вирізним орнаментом) та західно-трипільську (з розвиненою розписною керамікою).

Культуру названо трипільською за назвою поселення під Києвом, де були знайдені перші її сліди, проте насправді її вважають захожою на нашу територію.

У 60-х роках ХХ століття було відкрито близько двадцяти трипільських селищ (створених на три тисячі років раніше, аніж у шумерів та древніх єгиптян) з площами понад 100 га. Більшість цих поселень розташовані на Черкащині. Найбільше в світі ранньоземлеробське поселення «Тальянки» досліджується з 1981 року під керівництвом кандидата історичних наук В.О.Круца.

Завдяки археомагнітним дослідженням виявлено, що на поселеннях-гігантах трипільської культури Тальянки, Майданецьке, Доброводи та ін. розташовувалось від 1500 до 2700 будівель, і одночасно проживало від 6 до 14 тисяч населення (відомий випадок — і до 25 тисяч осіб). Деякі дослідники називають ці гігантські поселення першими містами чи протомістами, проте сучасні дослідження доводять, що поселення-гіганти трипільської культури не володіють основними рисами-критеріями категорій «місто» чи «протомісто»: монументальна архітектура (в тому числі — монументальні храмові споруди), функціональна диференціація частин міста, великий коефіцієнт щільності забудови території, формування околиці та ін. Дослідник культури Олексій Корвін-Піотровський називає притаманною трипільським поселенням лише одну ознаку міста: велика кількість населення.

Попри це, дослідники класифікують Трипілля як високорозвинену хліборобську культуру зі складним житлобудуванням, якісними знаряддями праці та високохудожньою керамікою і пласти

Народний майстер Людмила Смолякова: “Я мрію, щоб у кожному кіоску замість журналів про Барбі були журнали про мою трипільську ляльку

Людмила Смолякова навчає сімферопольських гімназистів

110 років тому - а саме 1897-го - український археолог Вікентій Хвойка вперше знайшов і дослідив пам'ятки Трипільської культури. Понад століття вивчаючи їх, вчені-археологи нині датують вік цих пам'яток 7-ма тисячами років. 

Про Трипільську культуру - розмова з членом Спілки народних майстрів України Людмилою Смоляковою. Вона першою почала працювати над реконструкцією трипільської кераміки: предметів гончарства з малюнками місячного календаря, тварин, людей. А ще надзвичайної краси дрібної пластики - керамічних фігурок, що зображують тварин і людей.

У її доробку понад тисячу першозразків різноманітних предметів Трипільської культури, якою вона захоплюється, відколи 6 років тому вперше взяла в руки глину. І вона переконана, що Трипільською культурою, а завдяки їй і Україною, можна зацікавити світ...

-...Отже, оці керамічні фігурки з Трипілля є для нас те саме, що піраміди - для Єгипта? 

- І вони не менш цікаві за піраміди, та ще й виникли набагато раніше - аж на тисячу років.

- Людмило Іванівно, чи справді ідентичні ці речі, виготовлені вами, оригіналам, що їх зробили майстри Трипільської цивілізації 7 тисяч років тому? 

- Я працюю тільки за матеріалами археологічних розкопок, раджуся з археологами, скажімо з Михайлом Відейком, Галиною Бузян, намагаючись уявити предмети в усіх проекціях, деталях. І саме в цій тісній співпраці народжуються мої роботи. За формою, розмірами, знаковою системою вони є повторенням, власне, реконструкцією тих, які створювали древні трипільці. До того ж зроблені з тих же глин і розмальовані глиною - 18-ма її відтінками, і жодної фарби. Так що різниця між ними - тільки в часі.

- Археологи стверджують, що глина є універсальною матрицею, яка крізь тисячоліття донесла до нас інформацію про Трипільську цивілізацію. І саме завдяки глині ми знаємо, що трипільці мали двоповерхові житла-мазанки - і це було унікальним для того часу. І ще багато надзвичайно цікавих речей. 

- До цього часу ще в Україні хати будують, як будували трипільці. Археологія дає нам досконалі знання, і глина, багато тисячоліть пролежавши в землі, зберігає і колір, і форму, і відтінки розпису - знаю це, оскільки сама від 2002 року разом з археологами беру участь у розкопках.

А трипільці абсолютно все нам залишили в глині: креслення будинків, їхні інтер'єри, ужиткові речі, навіть хліб - яким він був тоді. Ми бачимо, як виглядали сани, в які впряжені бички, - в них можна було і влітку їздити по траві.

Це справді дивовижні речі. Ось тендітна жіноча фігурка - перша, зроблена мною за розкопками, - ну хіба не краса! Ось дуже рідкісна - чоловіча, бо на тисячу жіночих статуеток знаходять тільки десяток чоловічих. Горщик, малюнок на якому багато чого нам розшифровує з уявлення трипільців про світ.

Мені подобається, коли люди приходять до мене в майстерню і кажуть: "Воно на мене дивиться - невже це жінка?" От гляньте: насправді це великий горщик, але разом - і жінка, яка однаково дивиться на вас, як би її не повертали. Цікаво, що й вівтарі в Трипіллі, і всі композиції також були на чотири сторони світу.

Ось глиняний макет двоповерхового будиночка - а, до речі, трипільці мали гарно розфарбовані і ззовні, і всередині житла.

- ... І висувається припущення, що ці макети будиночків є точними копіями тих великих, у яких вони стояли, - й, імовірно, були переносними олтарями трипільців.

- Так. І спалюючи щоп'ятдесят років свої поселення, вони забирали із собою олтарі як притулок для безсмертної душі трипільського житла. Але достоту ми цього не знаємо, як не знаємо точно, чому ж вони спалювали свої поселення. Трипільці є найбільшою таємницею у світі. І хоч вони нам залишили багато підказок, але загадок усе ж набагато більше. От, скажімо, бінокль, бачите?

- Але ж це не бінокль без скелець, хоч за формою справді дуже схожий... 

- Може, це дві постаті. Я так і сприймаю, коли ліплю, - дві постаті з трьома чи двома (а іноді одною) перемичками. Їх багато розкопали - вони різні за формою, розписом. Мені здається, найцікавіше і найпростіше пояснення пропонує Вадим Мицик у своїй книжці "Священна країна хліборобів" - що це уявлення давніх хліборобів про поєднання енергій: неба й землі, чоловіка і жінки, які дають життя.

Ось такий самий, але збільшений до 5-метрового розміру, трипільський бінокль поставила місцева влада у центрі міста Ржищева - на місці пам'ятника Леніну. А біля нього - шість жіночих скульптур, серед яких одна моя.

- А де ще є ваші роботи, пані Людмило? 

- У кількох музеях, які у нас почали створюватися з 2000 року. Зокрема, в Київському обласному археологічному музеї в с.Трипілля, у приватному музеї "Прадавня Україна-Аратта" - також у Трипіллі, у Ржищівському сквері Трипільської культури, де є мої скульптури і можна придбати виготовлені мною сувеніри.

- Я знаю, що ви є учасницею багатьох виставок - і в Україні, і за кордоном.

- Майже зразу, відколи взяла в руки глину і зробила перші фігурки, почала брати участь у виставках.

- А як ви, інженер-будівельник, тодішній головний інженер Будинку кіно, взяли в руки глину? З чого все почалося?

- Побачила вироби дітей, які вони виготовляли за матеріалами археологічних знахідок під керівництвом майстрів народної творчості, археологів. Це було 2000 року у майстерні-студії реконструкції Трипільської кераміки.

Це була дивовижної краси кераміка, й одразу виникло бажання мати й собі якусь таку статуетку. Але ніхто не знав, де це можна придбати, бо просто ніде було. Тоді я взяла глину, поїхала на дачу і зробила першу колекцію - майже 100 маленьких фігурок. Коли представила їх у Спілку народних майстрів України, тодішній голова спілки Володимир Прядко був вражений.

От завдяки його підтримці я протягом перших же двох років узяла участь у шести виставках: археологічних, туристичних, присвячених ткацтву, кераміці, - і отримала звання народного майстра. Від 2006-го я є членом Спілки народних майстрів.

Трипільська «мадонна» (с.Трипілля, приватний історико-археологічний музей “Прадавня Аратта – Україна”). Скульптор - Людмила Смолякова

- Але від самого початку ви є подвижником відродження Трипільської культури і заповзялися широко її розвивати.

- Спочатку займалася тільки керамікою. Потім почала розвивати її в кількох напрямках - і це підказували виставки! - у співпраці з майстрами по батіку, по костюмах, гобеленах. Вони почали переймати візерунки з моїх робіт. І навіть виготовляти їх на трипільських верстатах. /Людмила Іванівна показує ткацький верстат, всі елементи якого відповідають, як вона запевняє, тим, справжнім, що були за часів древнього Трипілля. - авт./. Скажімо, майстрині з Богуслава виткали костюм за мотивами трипільських розписів. Фотохудожник Юрій Тимочко почав знімати гарні композиції моїх робіт. Все це ми репрезентували на виставках.

- Можна впевнено сказати, що ви активно займаєтеся пропагандою Трипільської культури в Україні, а заодно і України - в світі. 

- Першим кроком була Польща - Гданськ, Сопот. Туди я вперше два роки тому поїхала з виставкою. Брала участь у виставці "Експо -2005" в Японії. Ось уже майже рік в Українському культурному центрі в Москві на Арбаті експонується виставка реконструкції Трипільської кераміки - і на ній представлені 30 моїх робіт. Ще одна експозиція вже півроку демонструється в Шотландії - це перша участь трипільської кераміки в королівській виставці, яка традиційно відбувається в Единбурзі з 1784 року. Там серед робіт п'яти майстринь понад півсотні моїх. Український консул зробив пропозицію залишити їх ще хоча б на рік, і звичайно, я погодилась. Він навіть пропонує створити при експозиції майстерню, тому що відвідувачам самим цікаво щось виліпити з глини.

- Людмило Іванівно, а що це за туристичний проект, про який давно уже йдеться? Чи вдається вам його реалізувати?

- Знаєте, коли я зрозуміла, що можу показати Трипілля через туризм, пішла вчитися - закінчила факультет організації обслуговування туристичних комплексів. Тому знаю достеменно, як можна зацікавити, прийняти туриста. Розказати про Трипілля фільмом про археологію, пригостити трипільським хлібом, почастувати на трипільському посуді, з трипільськими напоями - вже є напій з 42 трав на меду, який запатентував Євген Товстуха, і називається він "Трипільське диво".

Але цю цікаву туристичну тему - "Трипільський тур" - важко заповнити. Фірми працюють, але дуже кволо, тому що бракує готелів, їх просто немає, як і майстерень біля музеїв, екскурсоводів, навчальних посібників, посуду, сувенірів...

Звичайно, що потрібна допомога держави для того, щоб зрушити справу з місця. Навіть щодо випуску тих же сувенірів, бо майже всі фігурки існують в одному примірнику, не виготовляються серії. А потрібне виробництво, потрібні технології, форми, а це дуже складно, оскільки завод, щоб йому було вигідно ці речі виготовляти, потребує замовлення хоча б на 50 тисяч штук і коштів - 100 тисяч гривень. Але ж ми не реалізуємо 50 тисяч, і де взяти гроші...

От я створюю ляльку - глиняну, у кількох варіантах, а найцікавіший - танцююча. І впевнена, що коли її зроблю, то Барбі в Україні не буде місця. Я мрію, щоб у кожному кіоску замість журналів про Барбі були журнали про мою трипільську ляльку, де були б і загадки, і костюми, і конкурси. І щоб хтось написав тексти, хтось їх озвучив. Як це зробити?..

Дуже багато проблем, і нам - власне Товариству "Коло-Ра", яке займається популяризацією, реконструкцією Трипільської культури, туристичною діяльністю, - потрібна допомога. Хоч ми вже готові до викладання, до створення навчальної бази, центру Трипільської культури, можемо готувати наочні посібники в кераміці для уроків історії. Зараз виготовляємо путівники.

- І ви вірите, що так само, як туристи з усього світу їдуть дивитися на єгипетські піраміди, вони потягнуться до нас, в Україну, аби побувати на землі Трипільської цивілізації? 

- Звичайно. Хоч багато ще треба зробити. І в основному, починати треба з розкопок, біля яких усе саме по собі створиться - і музеї, і майстерні... Адже за три роки у Ржищеві ми розкопали тільки 5 будиночків трипільського поселення, а розвідка показує, що там їх - більше 100.

Справді, хіба не цікаво знати, що, скажімо, в районі Умані на Київщині за допомогою аерофотозйомки було виявлено 11 гігантських поселень - це були найдревніші міста давньої цивілізації, яка дала початок усім майбутнім євразійським культурам.

Хіба не цікаво зрозуміти, розшифрувати, про що ж нам писали древні трипільці, яку інформацію хотіли передати у своїх малюнках 7 або й більше тисячоліть тому? (Бо, можливо, за рік-два з'являться нові дослідження - і ця цифра зросте до 10 тисяч років). А може, таким чином вони спілкувалися зі своїми богами?

Чому, справді, вони не будували піраміди, а ліпили цих чоловічків, різних за формою і розписом - а їх тисячі і тисячі, і всі неповторні...

Але однак Трипілля поступово відроджується. Трипільська культура дедалі ширше з'являється не тільки в кераміці, тканинах, а й в інтер'єрах, у кіно. Відкриваються нові музеї. З 2000-го року у Ржищеві проводяться фестивалі, присвячені відкриттю Трипільської культури, - і ця традиція, за підтримки Київської обласної держадміністрації, зберігається і до сьогодні. Існують плани відбудови Трипільського поселення.

Без сумніву, це буде цікаво і для наших туристів, і для іноземних. І вже настав час ширше розказати про Трипілля і у нас, і світові. І зацікавити його Україною.

Український менталітет: ілюзії – міфи – реальність

Трипільська цивілізація – умовна назва спільності племен, які мешкали на землях сучасної України, Молдови й частини Румунії з 5 400 до 2 750 р. до н. е. З одного боку, здавалося б, неймовірно давно. А з іншого, якщо вважати, що тривалість покоління становить 25 років, це лише 300–180 поколінь тому!

Трипільська цивілізація була одним із найбільш ранніх центрів розвитку планети. Було б занадто стверджувати, що трипільці випередили світовий цивілізаційний процес (хоча багато хто саме це й стверджує), однак безперечно те, що вони перебували в його авангарді.

Перш ніж почати розмову про Трипілля, давайте вирішимо деяке принципове питання. Від відповіді на нього залежить, куди ми рушимо далі.

Питання це таке:

Чи були трипільці пращурами українців?

Якщо "так", то в українців є всі підстави розглядати цю культуру як свою. Якщо "ні" – вони просто прагнуть приписати собі чуже, притягти "за вуха" високу цивілізацію, привласнити Божий дар, яким Він сподобив не їх.
Давайте розберемося.
З одного боку, українці не можуть бути "зараховані" до нащадків трипільців антропологічно. Це помітно у зіставленні українського типажу з трипільськими статуетками – українцям не властиве ні спадисте чоло, ні великий ніс.
Контраргумент. Говорячи "трипільці", ми маємо на увазі не націю, не якийсь особливий народ, а сукупність різних племен, що створили на території України свою цивілізацію. Мешканці цієї цивілізації не були представниками якогось певного етносу, однак були носіями спільного, більш-менш єдиного менталітету.
Наступний досить вагомий аргумент, що заперечує будь-яку причетність українців до Трипілля, зводиться до того, що протягом трьох з половиною тисячоліть – історичного проміжку між зникненням трипільської цивілізації й появою "перших легітимних" українців – на спільній території і тих й інших відбулося стільки всього, що від "трипільського духу" не залишилося нічого.

Б'є цю карту наступна. Трипільці – найбільш раннє на території України осіле населення. Обрали вони цей край тому, що знайшли тут найліпшу для сільського господарства землю. Ніде в Євразії – ні на схід, ні на північ, ні на захід – немає такого багатющого чорнозему. Іти з цієї території, шукати землю кращу, більш родючу – безглуздо. Щоб покинути таке багатство, потрібно бути сліпим. Сліпими давні народності не були. І тому їхні нащадки нікуди звідси не йшли – незважаючи на всі катаклізми, вони продовжували жити там, де жили, продовжували вирощувати той же хліб, розводити тих же свійських тварин.

Трипілля, як висока цивілізація, як і всі високі цивілізації, припинила своє існування тоді, коли це стало завгодно Історії. Але якщо придивитися до виробів місцевих племен наступних поколінь – культур бронзового століття: "ямників", "катакомбників", "зрубників", ми помітимо, що на їхньому посуді присутні трипільські символи. Вони чітко виявляються й у кераміці залізного віку (скіфо-грецького періоду), на сірих вазах Черняхівської культури. Той же орнамент, ті ж сільськогосподарські технології, такі ж самі обряди. Навіть зараз в Україні можна зустріти обмащені глиною, яскраво розфарбовані "трипільські" мазанки, а символіка українських візерунків на рушниках і сорочках має прототипи у трипільських керамічних розписах – 180 поколінь між українцями й трипільцями пов'язані тисячами ниточок традицій, спільних цінностей, вірувань і тисячами павутинок ментальності.

У жорнах історії
Зараз я коротенько розповім про те, що ви, ймовірно, і без мене знаєте – про культуру, економіку, релігію трипільців. Навіщо все це описувати, чи не краще перейти одразу до менталітету? Літератури про Трипілля досхочу, трипільська кераміка експонується в історичних і художніх музеях, регулярно проводяться всілякі виставки. Однак, на диво, багато українців, навіть люди з вищою освітою і вельми жвавою думкою, про Трипілля взагалі ніколи не чули! Хоча що тут дивуватися – адже в школі ми цього не проходили, і в Інтернеті трипільські рекламні банери не стрибають. Так що для початку – кілька загальних фактів, за якими надалі можна буде зробити відповідні висновки.
Ареал осілості трипільців займав величезний простір – від Трансильванії до Дніпра, від Волині до узбережжя Чорного моря. Назва "Трипілля" умовна. Так зветься містечко під Києвом, де 1897 року чеський археолог Вікентій Хвойка виявив перші сліди цієї культури. В Румунії вона називається Кукутени.
Трипільські поселення з'явилися, як ми вже згадували, в 5400-х роках до н. е. У 4600–4200 роках із Карпат, Центральної Європи й Азії сюди ринув потужний потік "емігрантів" – тих, хто сподівався знайти на цій території краще життя: швидко зросла кількість поселень, виникли міста, з'явилися культові архітектурні споруди, витвори мистецтва, протописемність, взагалі – народилася цивілізація. 4100–3200 роки – це період розквіту трипільської культури, ремесел, металообробки. З 3200-х років з невідомих причин економіка трипільців почала згасати, занепали міста, спростилася соціальна структура, зникло гончарне ремесло, власне, зникла цивілізація.

Національність
Трипільська культура разюче схожа з культурою островів Егейського моря. Це дало привід стверджувати, що в той час від Криту до Дніпра був спільний культурний простір. Можливо, не лише культурний, але й етнічний.
Хто до кого прийшов – "ми" заселили Середземномор'я або "вони" Придніпров'я? Вчені вважають, що прийшли до нас вони. А коли так, перші колоністи трипільських земель – середземноморці.
Дослідження некрополів наступних часів свідчать, що населення пізнього Трипілля було вкрай неоднорідним. Це був конгломерат різних народів, племен і субетносів, які протягом понад двохтисячолітньої історії привнесли в трипільську культуру свої звичаї, мову, знання, технології, вірування. Але все-таки середземноморський і протоєвропеоїдний типи черепів зустрічаються частіше від інших.

Особистість – суспільство
Трипільці переважно були селянами. Їх побутово-господарський комплекс, як вважається, належав одній родині. Розповсюджений тип поселення – "хутір", що складався з 7–15 малих сімей, швидше за все близьких родичів. Такий спосіб життя мало чим відрізнявся від устрою інших розвинених суспільств того часу – Дворіччя, Північної Африки, Центральної Америки.
Однак мешкали трипільці не лише на хуторах, але й у величезних, як на той час, містах. Вони знали, як облаштувати життя багатотисячних колективів, як цими колективами керувати. Безсумнівно, у них були і міський "голова", і бюрократія, і "міліція". А можливо, і самобутні ЖЕКи, РАГСи, витверезники, в'язниці. Не виключено, що трипільський "мегаполіс" був своєрідним праобразом античного міста-держави.
З високим ступенем імовірності можна припустити, що життя в трипільському суспільстві було ледь не райським – тихим, мирним, спокійним. Адже в них не було ворогів! Лук – улюблена зброя. Але ознак військових зіткнень немає! Знайдено лише сліди незначних конфліктів – кілька десятків (всього-на-всього!) наконечників стріл чи в тому чи в іншому місці. Схоже, що на трипільські поселення не тиснули дикі степові племена – їх у той час просто не існувало. Хоча коня й було приручено, але, судячи по збруї, у військових цілях його не використовували.
Особлива роль у трипільському суспільстві належала жінці. Її день минав у турботах: вона розтирала зерно, носила воду, годувала живність, розфарбовувала мисочки й глечики, ткала полотно, шила одяг, майструвала зі шкіри взуття – судячи з неймовірної кількості жіночих глиняних статуеток, жінка в трипільському суспільстві користувалася величезним авторитетом.

Економіка
У період із 5500 до 4000 р. до нашої ери на Землі відбулася так звана землеробська революція – перехід від збирання рослин до їх вирощування, від полювання на тварин до їх розведення. І племена Трипільської культури перейшли до головної статті своєї економіки, сільськогосподарського виробництва, якщо не першими, то принаймні набагато раніше, ніж мешканці інших регіонів планети. Адже умови були оптимальні.
Обробляючи землю, трипільці жили на одному місці 50–70 років. Земля виснажувалася, і вони переходили на сусідню територію. Дослідники стверджують (і для цього є всі підстави), що їхнє сільське господарство було настільки розвинене, що продукцію ніде було подіти – Трипільська цивілізація була одними з перших суспільств, яке вирішило проблему продовольства. Продуктів вистачало не лише для себе – у великій кількості вони експортувалися на Кавказ, у Єгипет, Месопотамію, Малу Азію, на Балкани.
Трипільці були не лише вправними хліборобами, але й обдарованими ремісниками. На ранніх етапах їхні знаряддя праці були кам'яними, але в 3600–3150 р.р. до н. е. вони вже мали майстерні з обробки головної неолітичної сировини – кременю, який використовували для виготовлення наконечників стріл, серпів, скребків, сокир та інших вкрай необхідних у господарстві речей.
Світ розпочав освоювати бронзу наприкінці ІІІ тисячоліття до н. е. Трипільські бронзові вироби датуються V тисячоліттям до н. е.! Уже на той час трипільці використовували велику кількість мідних знарядь високої якості, на яких не було ні газової пористості, ні тріщин.
Рідко якому народові не хотілося б привласнити собі винахід колеса. Однак у той час як світ вважає, що перше зображення колеса зустрічається на шумерських фресках півдня Месопотамії (3200 р. до н. е.), на трипільських керамічних фігурках воно присутнє (якщо вірне датування) в 5000-х роках до н. е. І зображення коня в археологічних матеріалах Трипілля зустрічається набагато частіше, ніж в інших культурах того часу. Як і статуетки інших свійських тварин – корів, биків, свиней, кішок, собак.

Культура
Щодо Трипілля існує безліч суперечливих точок зору. Але коли йдеться про культуру цих племен, навіть найстрашенніші скептики вимушені визнати, що трипільська культура, передусім кераміка, є безсумнівним світовим феноменом.
Майже у кожному трипільському житлі археологи знаходять від 30 до 200 високохудожніх керамічних виробів – блюдечок, мисочок, глечиків, кубків, амфор, кратероподібних фруктівниць. Якість посуду бездоганна – він тонкий, гладенький, майстерно розфарбований у білий, чорний, червоний і темно-каштановий кольори. Ритміка орнаменту досконала, він насичений символами і якимись знаками. Ймовірно, ці знаки – первісна магія, звернення до потойбічних сил, прохання про заступництво, захист і спроба цими силами керувати. Не виключено, що егейсько-трипільська художня кераміка дала поштовх виникненню античної кераміки, яка з'явилася в 2000–1850-х роках до н. е.

У кожному трипільському будинку стояв ткацький верстат, іноді навіть два. Трипільські господарки були великими майстринями з виготовлення сорочок, суконь, спідниць. Вони прикрашали свої вироби оригінальним кольоровим орнаментом. Зверху на сукню трипільські модниці зодягали намисто з мідних, кам'яних, скляних (так-так, уже в той час – скляних!) намистинок, морських і річкових черепашок. Вони розумілися й на прикрасах із золота та срібла.

Архітектура
Поряд з культурою світовим феноменом трипільців є їхні величезні міста із чіткими рядами двоповерхових котеджів, з розумом спланованими вулицями, розмашистими майданами. Усе це трипільці не мали можливості звідкись скопіювати – адже розміри європейських міст того часу в десятки разів менші: якщо десь мешкало 500 чоловік – це о-го-го! Багато! А в трипільців про "багато" були свої уявлення. Їхні міста нараховували понад 10 тисяч жителів! Чимало дослідників (підкреслюю – серйозних дослідників) не сумніваються в тому, що саме трипільці створили першу у світовій історії міську цивілізацію.
Навіщо їм потрібні були ці "мегаполіси"? Хто їх знає. Одні кажуть – для захисту від степовиків, інші – нібито степовиків тоді ще не було, а міста – це осередки соціального, економічного й релігійного розвитку. А може, просто – як Токіо, Москва або Нью-Йорк, виникли самі собою й розрослися. Не виключено, що через сім тисяч років і наші нащадки будуть гадати: і навіщо їм (тобто нам) потрібні були ці Нью-Йорки?
Були у трипільців, певна річ, і одноповерхові будинки, "мазанки". Як зайдеш, праворуч – піч, ліворуч – лава з посудом, прямо – на самому видному місці – вівтар.

Релігія
На домашньому вівтарі трипільців обов'язково були присутні глиняні фігурки тих Вищих Сил, яким вони вклонялися: Богині-Матері – символу материнства й родючості, бика – символу обробки землі й багатства, змії – символу спритності, голуба – символу неба. Сакральні уявлення трипільців утілено не лише в глиняних статуетках, але й у візерунках на кераміці – зображеннях сонця, спіралі, хреста, кола, хвиль, "всевидящого ока Долі". Ці уявлення загалом збіжні зі світоглядом народів, що з’явилися потому – античних греків, скіфів, кельтів, слов'ян. Власне, нічого дивного в цьому немає – все язичницьке світосприймання подібне: триярусний поділ світу, поклоніння Небу, Землі, Воді і силам природи, культ Великої Матері. На трипільських фігурках богиня Мати-Земля іноді постає з піднятими руками – як і слов'янська богиня родючості Мокоша, як і Софіївська Оранта. Культ Богині-Матері спільний для Трипільської цивілізації й спорідненої цивілізації Криту. Звідти він перейшов у античність і відродився в поклонінні одній із найбільш шанованих богинь Риму й Греції – Матері богів і смертних Кібелі.
Однак, попри всі спільні риси стародавніх сакральних поглядів, трипільське суспільство йшло своїм шляхом, створило й розвинуло власні релігійні уявлення й власні ритуали. Наприклад, популярний "китайський" символ інь-ян – дві змії, що зливаються в нескінченному коловороті гармонії й руху, вперше зустрічається у трипільців.
Особливе місце в житті трипільців належало Храму. Він був яскраво розфарбований, з орнаментом, високими арками, хрестоподібним вівтарем і жертовною чашею. Н. Бурдо, яка займалася реконструкцією сакрального комплексу Трипілля, дійшла висновку, що в основі трипільського храму втілено ідею Відродження: через певні ритуали людина прагнула досягти безсмертя своєї душі.

Мова

На жаль, вчені поки що не мають у своєму розпорядженні магнітофонних записів трипільських ораторів. Письмових джерел теж немає: чи то символи, чи орнамент. Письменники в них, судячи з усього, повагою не користувалися.

Як же тоді можна робити якісь висновки про "трипільську мову"?

А ось як. Проаналізувавши слов'янські мови, лінгвісти виділили слова, які не мають відповідних аналогів у споріднених індоєвропейських мовах – германських, романських, індійських, іранських і т. д. Така ж копітка процедура була проведена й з давньогрецькою мовою. У підсумку дослідники отримали пласт лексики, яка начебто невідомо звідки взялася. Але оскільки щось з нічого не виникає, то вважається, що "невідомі науці" слова успадковані з мови суспільства більш давнього, яке мешкало на цій території. Тобто – трипільського.
І що ж це була за мова?
Вчені вважають, що головною особливістю мови Трипілля були переважно слова з відкритими складами. Відбитки такої ж мовної структури виявлено на Криті й у Малій Азії. Це свідчить про те, що мова носіїв Трипільської культури, швидше за все, належала до групи давніх чорноморсько-середземноморських.
У давньослов'янській мові теж переважали відкриті склади, простежувалася тенденція до рівномірного чергування голосних і приголосних. Але з усіх слов’янських мов в українській це збереглося найбільш виразно. Українська мова успадкувала з "трипільської" ще й найбільшу кількість слів. Зокрема: батько, борвій, вирій, віл, голуб, горіх, жито, іскра, кермо, кібець, кінь, кобила, колиба, крісло, ліс, малина, меч, мідь, могила, олово, равлик, свинець, срібло, теля, тиква, хліб, а також імена й культи деяких язичницьких богів і назв географічних об'єктів.
На думку Ю. Мосенкіса, українська мова запозичила з мови Трипілля ті звукові риси, які зараз усвідомлюються як її особлива "милозвучність". Вчений вважає, що саме завдяки зв'язку з "трипільською", українська мова, на відміну від російської або польської, належить до групи середземноморських.

Писемність
Чи мали трипільці писемність – улюблена тема диспутів українських ерудитів. Часто-густо можна зустріти такі повідомлення: "На підставі дешифрувань написів трипільської культури маємо повне право твердити, що не фінікійці були винахідниками буквено-звукового алфавіту. Його за багато сторіч до найстародавніших зразків фінікійського письма винайшли… племена, які жили на території сучасної України й відомі під ім'ям трипільців.
Давайте розберемося, як на Землі виникла писемність.
У ІХ тисячолітті до н. е. на території Близького Сходу вже існував засіб зберігання й передачі інформації. Це була система глиняних кульок, де кожна кулька позначала один об'єкт (корову, барана й т.п.). У V тисячолітті до н. е. кульки почали вміщувати в спеціальні контейнери, на поверхні яких наносили символи – стислий опис того, що знаходиться всередині. Але писемність як така з'явилася приблизно в 3300-х р. до н. е. у шумерів. Їхні клинописні символи були здатні відображати не лише адміністративні записи, але й літературні твори, наприклад, такі, як "Поема про Гільгамеш".
Починаючи з ІІ тисячоліття до н. е. писемність з'явилася у фінікійців, приблизно тим же періодом датується виникнення ієрогліфів у єгиптян і вавілонян, а через тисячу двісті років адаптували для себе фінікійський алфавіт греки – зауважте, лише у VІІІ ст. до н. е. Навіть поеми Гомера "Іліада" та "Одіссея" за життя автора побутували лише в усному викладі й були оформлені в рукописи лише в VІ ст. до н. е. Гомер не записав свої вірші не лише тому, що був незрячим. Просто в Греції тоді ще не було писемності. Найдавніший із відомих людству грецьких написів, що увіковічив ім'я переможця Олімпійських ігор, датується 776 роком до н. е. І те, що у трипільців була писемність задовго до фінікійської, задовго до єгипетської або грецької – як би хотілося в це повірити! Однак серйозні дослідники роблять невтішний для українців висновок: писемності трипільці не мали.

"Дозвольте, – заперечують оптимісти, – адже вони мали якісь знаки?! Їх тільки на майданецькому посуді виявлено 239!"
"Так, мали, – відповідають скептики. – Але їх і досі не розшифровано".
"Та що ж то за шифрувальники, що тулять сюди давньогрецьку й інші мови! Це все одно, що спробувати розшифрувати П’яту симфонію Бетховена за допомогою російсько-турецького словника!" – гарячкують прихильники існування писемності.
"Трипільські символи – лише орнамент", – парирують скептики.
"Ну то й що? – не здаються оптимісти. – У той час в орнаменті випадкових знаків не використалося. Усі ці крапки, спіралі, кола, ромбики, трикутники й заміняли їм писемність. Дві хвилі могли позначати воду, ромб – землю, ромб із хрестом – поорану землю, ромб із хрестом і крапками – засіяне поле. Ми й зараз користуємося такою символікою. Згадайте хоча б дорожні знаки!"
Саме з таких позицій підійшов до розшифрування трипільських письмових символів шумерознавець Анатолій Кіфішин. У своєму дослідженні "Давнє святилище «Кам'яна Могила». Досвід дешифрування протошумерського архіву ХІІ–ІІІ тисячоліття до н. е." він стверджує, що йому вдалося розшифрувати чимало трипільських піктограм, які засвідчують, що трипільські "шекспіри" ще не вміли записувати на глиняних табличках свої поеми, однак прагматичні дбайливі господарі, використовуючи піктограми "зерно", "ячмінь", "мотика", "плуг", "колесо", вели облік матеріальних цінностей, відзначаючи на особливих жетончиках кількість виготовленої сільськогосподарської та ремісничої продукції.
І як на це реагує офіційна археологічна наука?
А ніяк. Її представники просто не звертають на гіпотезу Кіфішина жодної уваги, або заявляють, що то дурниця.
На жаль, вчені мають для цього деякі підстави. Однак визнання того, що трипільські піктограми з'явилися, можливо, раніше за шумерські, має докорінно змінити розуміння першовитоків людської цивілізації. Втім, для цього потрібно подолати звичні стереотипи мислення. А це, певно, найскладніше.
І все ж, перед нами безсумнівний історичний феномен – початкова фаза виникнення писемності. Тільки на відміну від Шумеру, в Трипіллі ця фаза не була втілена в закінчену знакову систему, так і залишилась на рівні протописемності – передачі інформації через піктограми, малюнки, візерунки. Зрештою, не обов'язково ж дряпати на черепку І LOVE YOU! Можна що-небудь намалювати. І мороки менше, і зовсім неписьменна панночка відразу ж усе втямить.

Менталітет

Не завжди просто відобразити менталітет тієї країни, в якій ти прожив багато років як емігрант. Важко розібратися в ментальності навіть власної країни, у якій пройшло твоє життя, де, здавалося б, знаєш усе вздовж і впоперек. Та ж автор, бачте, зібрався робити висновки про менталітет трипільців. Чи не занадто він самовпевнений? Чи не забагато на себе бере?

Так, забагато. Але вибір у мене такий: або брати на себе забагато, або взагалі нічого – виключити комп'ютер і йти пити пиво. Друге, звичайно, привабливіше. Тим паче, що цю книгу мені ніхто не замовляв, і чи буде вона видана – невідомо. Але якщо ви тримаєте її в руках, то вона все-таки вийшла. Отже, підемо першим шляхом – самовпевненим.
Тож про менталітет трипільців ми можемо лише здогадуватися. І здогади ці такі.
Ментальність будь-якого аграрного суспільства базується на архетипі землі. Цей архетип був визначальним і в менталітеті трипільців. Вони, як і годиться хліборобам, були людьми відкритими, прагматичними, працьовитими. А з огляду на їхнє середземноморське коріння й південне місце проживання – компанійськими, веселими, доброзичливими. Про життєрадісність трипільців свідчить гама кольорів на їхній кераміці – у залах історичних музеїв трипільську експозицію видно здалеку. Вона яскрава, ефектна, сонячна – немов полотна Ренуара серед сумних картин тих художників, які, окрім сірої фарби, інших не визнають. Якщо ми поглянемо на свій домашній посуд, а потім на посуд трипільців, то легко зробимо висновок, хто був більш життєрадісним – вони чи ми. А разом із тим зможемо порівняти, хто мав більш витончений художній смак.

У менталітеті трипільців, судячи з усього, не існувало звичайної для того часу агресії й невиправданої жорстокості – за системою "інь-ян" вони були народністю "інь": м'якою, романтичною, жіночною. Навіть невідомо, чи мали вони армію.
Трипілля – суспільство з гарантованою системою забезпечення життя, яке створило собі високий комфорт у побуті. Помешкання в них були по 70–140 кв.м. Чи багато хто з нас зараз, у XXІ столітті, живе у власних двоповерхових котеджах? А трипільці жили – це для їхнього суспільства було нормою.
Господарство та побут трипільців були чітко злагодженими. Свої охайні житла вони розписували колоритними візерунками, обрамляли квітами – ці традиції залишилися і в сучасній Україні. На відміну від Європи, де будинки більш масивні й прагматичні. Або ж на відміну від одноманітних осель середньої смуги Росії.
У ті часи, як тепер Західну Європу, землі Трипілля масово наводнювали "емігранти" – трипільська якість життя була набагато вищою від європейської, та й саме життя було набагато привабливішим.
Тільки заможне суспільство здатне досягти високих щаблів у культурі й мистецтві. І зліт трипільського художнього ремесла став можливим саме завдяки неймовірному, як на той час, економічному розквіту Трипільської протодержави, громадяни якої мали великі статки, мали можливість придбати дорогий посуд і тим самим матеріально забезпечити майстрів. Багаті, упевнені в майбутньому, люди купували дорогий одяг, прикраси із золота й срібла, персні, намисто.
У трипільців була розвинена як сільська, так і міська культура. Але лише міське середовище може зростити творчих геніїв: мислителів, художників, архітекторів – селу до таких "ледарів" байдуже. І наявність унікальної міської інфраструктури, прототипів писемних знаків, художніх цінностей, власні, які випередили час, технології, більш раннє за світовими масштабами освоєння бронзи, дозволяє стверджувати, що трипільське суспільство було на той час одним із найбільш інтелектуально розвинених.
Однак, щоб гарно жити, голого інтелекту недостатньо. Необхідно ще й працювати – про високу працездатність трипільців свідчать і якість, і кількість виготовленої ними продукції.
Жодне трипільське поселення не існувало на одному місці понад три покоління. Це зрозуміло – за цей час його мешканці вирубували довкола ліси, вибивали дичину, виснажували під посівами землю. Але дивно те, що, полишаючи старе місто, вони дощенту його спалювали. Навіщо – не відомо. Жертвували будинки богам? Не хотіли, щоб у родове гніздо припленталися сторонні? Словом – "до основанья, а затем...". Нам залишається лишень зробити висновок, що для них була характерна готовність почати життя з нової сторінки.
І наприкінці про жінку. Так, жінок вони поважали. Але й, вибачте, любили! Погляньте на їхні жіночі статуетки. Вони – неймовірно еротичні! З усіма нюансами, подробицями і принадами жіночого тіла. Та й чи може життєрадісне південне суспільство бути не еротичним? Судячи зі статуеток, на ранніх етапах свого розвитку ідеалом жіночої краси трипільці вважали пухленьких панянок з невеличкими персами й неймовірно пишними стегнами. Згодом увійшли в моду довгі ноги й струнка "спортивна" фігура.

Павутиння тисячоліть 

І все-таки, чи не є спроба пов'язати трипільські архетипи до українського менталітету гіпотезою помилковою? Так би мовити, прагненням видати бажане за дійсне? Чи не правда, важко повірити, наприклад, у те, що українська і "трипільська" мови подібні – це твердження скептики беруть на сміх. Можливо, вони й мають рацію. Хто зна. А я наведу приклад із власного "трипільського" життя.

Якось ми з медичним директором фармакологічної компанії "Sanofі" Володимиром Мощичем вечеряли в одному паризькому ресторані. У Франції не ведеться підходити до тих, хто сидить за сусідніми столиками і щось у нього запитувати. Проте, почувши нашу бесіду, якийсь поважний мосьє не зміг стримати цікавості, підійшов і запитав: "Скажіть, будь ласка, на якому діалекті італійської мови ви розмовляєте?" Ми відповіли, що розмовляємо – українською. А італійська мова, так само як і українська, є діалектом трипільської.
Зрештою, звідкілясь же взялися в українській і італійській мовах спільні слова, такі, як skarpone (шкарпетки), comorra (комора), bagno (багно), palazzo (палац)... Як стверджують лінгвісти, у цих двох мовах кількість голосних і приголосних звуків розподілено порівну, що й надає й тій і іншій особливої мелодійності. В інших мовах – романо-германських, слов’янських – цю пропорцію зміщено в бік приголосних. Гадаю, якби ми з колегою розмовляли російською (болгарською, угорською, румунською і т. д.), той мосьє до нас би не підійшов і нічого б не запитав. Що ж, можливо, настане день і будуть запитувати італійців: "Скажіть, будь ласка, на якому діалекті української мови ви розмовляєте?"
Мова й ментальність – виживають за будь-яких умов. Візьміть який-небудь давній текст. Хоча б "Повість врем’яних літ". Там майже все зрозуміло!
Понад тисячу років тому ті, кого сьогодні називають угорцями, переселилися в Європу із Західного Сибіру. Отож, коли в 1990-х роках угорські фахівці брали участь у будівництві газопроводу в Сибіру, перекладачами у них були місцеві ханти-мансі, які ніколи не відвідували ні Угорщини, ні курсів угорської мови, однак розуміли своїх "родичів" без особливих проблем.
Ось і виходить: не може бути, щоб від "трипільської" мови в українській нічого не залишилося. І не може бути, щоб в українців не залишилося бодай чогось від "трипільського" менталітету. Українці, як не крути, їхні нащадки, які увібрали в себе їхні гени, успадкували їхні базисні архетипи. Як то кажуть – по татку й дитятко!

З книги
“Український менталітетІлюзії – міфи – реальність”Київ, видавницво "Книга", 2008-2009 р.