"Україна має сягати від Сяну до Дону" - Володимир Кубійович
1/4
У мішаних польсько-українських подружжях у Галичині була така традиція: сини йшли за віросповіданням батька, а доньки - матері.
Михайло Кубійович походив із української селянської родини. Тому хоч
був одружений із полькою Марією Добровольською, сина Володимира
охрестили в греко-католицькій церкві - як українця.
Між собою подружжя розмовляло польською, але з сином батько спілкувався українською. "Хоч я став українцем, проте польська мова була мені ближча, ніж українська, - зізнається у спогадах Володимир Кубійович. - Я знав краще минуле і сучасне Польщі, ніж України. У моїй українській мові було чимало полонізмів, із наголосом я довгий час не міг дати собі ради. Ще довше думав по-польському і примушував себе думати по-українському. Але в своєму патріотизмі я наслідував польський патріотизм, а поляки були гарячими і жертвенними патріотами".
Материн рід походив із вихрещених євреїв.
- Володечку, мати кілька крапель жидівської крови - це добре, і може, цьому ми завдячуємо нашим вкладом у науку, але лише кілька крапель - не більше, - говорив згодом географові Кубійовичу його двоюрідний брат Казимир Добровольський.
"Вже у вищих гімназійних клясах я роздумував над моїми дальшими студіями і фахом, - згадує Кубійович. - Батько радив мені піти на богословіє, бо це врятувало б мене від військової служби, але незабаром я вирішив стати педагогом, студіювати історію та географію". Хоч у міжвоєнній Польщі, до якої відійшла Галичина після програної українцями війни, були це непрості науки.
Під час навчання на філософському факультеті Ягеллонського університету в Кракові він захопився дослідженням Карпат. 1922-го написав велику працю "Антропогеографія Ґорґан" і представив її як докторську. Після захисту наступного року став працювати в університеті та двох гімназіях. І далі займався географією України. І що більше, то прохолоднішими ставали його стосунки з польськими географами.
"Більшість моїх праць мала не лише наукове, а й політичне значення: моя мета була дати своїм і чужинцям інформацію про географію і людність України зі всеукраїнського погляду, - визнавав. - Ясно, що такі праці мусили допровадити їх автора до конфлікту з польськими колами. Уже 1934 року моїй особі присвятив чималу статтю найбільший польський щоденник "Ілюстровани кур'єр цодзенни" в Кракові, відомий із свого шовінізму. Стаття була відгуком на мій виступ на Міжнародному географічному конгресі у Варшаві, де я після своєї доповіді роздавав присутнім етнографічні карти України".
На тих картах було видно, що добру чверть тодішньої Польщі населяють українці.
1937-го вийшов Кубійовичів "Атлас Українських і сумежних земель", а наступного року "Географія України і сумежних країв". Після них почалися гоніння. У військовій газеті Polska zbojna з'явилася велика стаття під заголовком "Біля джерел антипольської пропаганди". "Не можемо все-таки зрозуміти того, що при цьому доктор Кубійович демонстративно використовує титул доцента Ягеллонського університету, - писав на завершення автор. - Хіба щоб достойністю авторитету найстарішого польського навчального закладу піднести значення і силу своєї пропаганди у своїх і в чужих. А в такому разі проти цього має право і обов'язок виступити не лише польська наука і публіцистика, а й усе польське суспільство".
Під тиском військового міністра на факультеті поставили питання про звільнення географа з університету. На одне із засідань у цій справі польський історик Владислав Семкович прихопив "Атлас України".
- Це цінна праця, - заявив. - Ми, поляки, такого атласу не маємо. Але він шкідливий для польської держави, і тому - хоч у моїх жилах тече руська кров - я тверджу, що Кубійовича треба усунути з нашого університету.
- Якщо ви, панове, твердите, що праці доцента Кубійовича є на високому рівні, але вони шкідливі для польської держави, то подумайте, що ця здібна людина робитиме, коли її дії не будуть стимульовані все-таки тим, що він є нашим доцентом, - зауважив хімік Кароль Дзєвонський. - Чи не було би краще дати йому можливість проявити себе як професору географії Східної Європи й створити для нього таку кафедру?
Рада філософського факультету двома третинами голосів таки позбавила Володимира Кубійовича права викладати в Ягеллонському університеті. 16 червня 1939-го це рішення затвердило Міністерство віровизнань і публічної освіти Польщі, додавши також заборону на викладання в гімназіях.
Через польсько-українські суперечності розпався і шлюб Володимира Кубійовича. Із краків'янкою Целіною він одружився 1929-го, мали доньок Ірину та Славку. "Моя дружина була полька, виросла і жила в Кракові, українські проблеми знала лише від мене і ставилася до них, скажімо, нейтрально, - пише Кубійович. - Це подружжя не було розумне і не принесло щастя ні одному з партнерів. Я заповів моїй майбутній дружині, що вона мусить зважати на те, що першою дамою мого серця назавжди залишиться Україна. Вона погодилася, що наші діти будуть хрещені в церкві. Але незабаром прийшло до конфліктів: між нами став мур - приналежність до двох, чим раз більше ворожих націй. Мішане подружжя не було корисне і для дітей: двох дочок, за національну душу яких велася між батьками боротьба. Обидві доні розмовляли зі мною виключно українською мовою, я був їх учителем українознавства. Карту України, яка висіла у моїй кімнаті, Іринка навчилася читати швидше від українського букваря".
1940 року Кубійовичі розійшлися. Целіна залишилася жити в Кракові з доньками, змінила прізвище. Ірина та Славка після війни здобули вищу освіту. Старша отримала звання професора. Вони приїздили до батька, коли він осів у Франції.
"Насамперед приїхала до Парижа молодша - Славка, яка заскочила до свого батька у Сарсель, а пізніше і старша Ірина, - описує ці зустрічі соратник Кубійовича історик Аркадій Жуковський. - Щоб не зашкодити їхнім кар'єрам - обидві викладали у високих школах у Польщі (яка тоді була соціалістичною. - "Країна"), - ці зустрічі відбувалися потай від чужого ока. Молодша говорила тільки по-польськи, а друга дещо запам'ятала українську мову. Спостерігаючи збоку їхні розмови, я був свідком великої трагедії людини, в якій точилася боротьба між батьківською любов'ю і національним почуттям. І останнє перемагало".
В осередку Наукового товариства ім. Шевченка в Сарселі під Парижем Володимир Кубійович познайомився з Дарією Сіяк. Між ними зав'язався роман. Целіна із Кракова не давала офіційного розлучення, тому змушені були жити на віру. Серед еміграції довкола цього було багато пересудів.
"На цьому дуже терпіла головно Дарія й одного разу радилася з нами (моєю дружиною і мною), щоб знайти французького адвоката, який би міг здобути розлучення, - згадує Жуковський. - Через різні причини справа затяглася на два роки. Нарешті знайомий із Кракова повідомив, що там є адвокати, які можуть за відповідну винагороду дістати розлучення. Це дуже втішило зацікавлених, але під час реалізації цього плану проф. Годис повідомив про наглу смерть колишньої дружини Кубійовича. Тепер уже не йшлося про розлучення, а було потрібно мати довідку про смерть, що й вдалося здобути. Після цього ми пішли до сарсельської мерії, й за три тижні було призначено день шлюбу".
На церемонії в мерії були лише наречені та подружжя Жуковських. А потім учотирьох пішли на обід до одного з паризьких ресторанів. Було це 1975-го, за 10 років до смерті Володимира Кубійовича.
1900, 23 вересня - Володимир Кубійович народився в польському місті Новий Сонч. По закінченню трьох класів гімназії репетиторствував - готував дітей з українських сімей до вступу в польські гімназії та ліцеї.
1915 - вступив на філософський факультет Ягеллонського університету в Кракові. Після проголошення Західноукраїнської Народної Республіки в листопаді 1918-го й початку українсько-польської війни перебрався на територію ЗУНР, до Коломиї, до своєї двоюрідної сестри по батькові. Добровольцем вступив до Української галицької армії (УГА). Навчався в старшинській школі артилерії в Станіславі (сучасний Івано-Франківськ), вивчав там картографію.
1919 - під час відходу УГА за річку Збруч захворів на тиф і був демобілізований. Повернувся додому. Вилікувавшись, наприкінці осені 1919-го поновив навчання в університеті.
1921 - помирає батько. Володимир Кубійович через матеріальну скруту сім'ї залишив університет, почав учителювати в приватній гімназії. Захистив дисертацію й за два роки став секретарем Краківського відділу Польського географічного товариства, членом географічної комісії Польської академії наук. У червні 1924-го був учасником першого Конгресу слов'янських географів і етнографів у Празі.
1928 - став доцентом філософського факультету Краківського університету, викладав географію Східної Європи, читав курс антропогеографії Радянської України. 1931-го став дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ) у Львові, очолив новостворену Географічну комісію.
1945 - емігрує до Західної Європи, живе в Баварії, в американській окупаційній зоні. У лютому 1946-го за звинуваченням у співпраці з гітлерівцями його арештувала американська військова поліція. Після допитів звільнили.
1947 - за ініціативи Кубійовича створено Інститут "Енциклопедії українознавства". Наступного року його ввели до структури відновленого на еміграції НТШ.
1951 - перебрався до Парижа, осів у його околиці - Сарселі. Сюди ж перемістився і Центр європейського осередку НТШ. 1952-го Кубійовича обрали головою НТШ в Європі. Керував усіма роботами над словниковою частиною 10-томної "Енциклопедії українознавства". Писав до неї власні матеріали. Ця справа поступово стала для нього головною.
1985, 2 листопада - Володимир Кубійович помер, похований у склепі Наукового товариства ім. Шевченка у Сарселі.
Ініціював створення дивізії СС "Галичина"
Наприкінці 1939-го Володимир Кубійович, що не належав до жодної з тодішніх партій, очолив Український центральний комітет у Кракові. Це місто стало столицею окупованої німцями Польщі - генерал-губернаторства. УЦК намагався відстоювати інтереси українців перед німецькою адміністрацією, опікувався біженцями, організовував у селах на Холмщині, Надсянні та Лемківщині школи, сприяв відновленню Української автокефальної православної церкви. Володимир Кубійович був постійно в роз'їздах.
- Володцю, ти живеш на валізці; коли відпочинеш? - запитувала мати, яка в той час мешкала із сином.
- У гробі, мамусю, в гробі, - відповідав.
Після окупації Радянської України він прагнув влаштувати до німецької адміністрації в Рівному представників УЦК, аби бодай якось впливати на події. "Відвідали 12 листопада 1941 року заступника рейхскомісара України - президента Дарґеля, - занотував Кубійович. - На нашу готовність дати йому до диспозиції українських фахівців ми дістали відмовну відповідь. Із прусською брутальністю він розповідав про різні свої плани та висловився, що йому потрібна допомога українців лише сапою і мотикою".
За період окупації завдяки Кубійовичу врятовано понад три сотні євреїв. 1943-го він став одним із ініціаторів створення дивізії СС "Галичина". "У час, коли приходило до організації Дивізії, поразка німців була ясна, - писав Кубійович 1954 року. - Але програна німців не мала ще бути рівнорядною з виграною большевиків. Можна було мати надію, що в Східній Европі прийде до хаотичних відносин, можна було мати надії на десант західніх альянтів на Балканах, а в цих відносинах Дивізія могла відограти ролю ядра української національної армії".
"У сьогоднішніх для нашої нації часах український учений повинен займатися в першу чергу не цими проблемами, які йому особисто любі й милі, але цими, які сьогодні зв'язані з проблемами нації. Серед соток проблем повинен український учений присвятити свій труд передовсім тим, на розв'язку яких жде нація і сучасне життя"
Володимир КУБІЙОВИЧ у статті "Сучасні проблеми української науки", 1939 рік
Україна мала сягати від Сяну до Дону
"Границі українських земель лежать там, де проходять межі українського народу, його мови, його культури, - писав Володимир Кубійович у виданій 1938 року "Географії України і сумежних країв". - Українські землі тягнуться від Тиси, Дунаю, Чорного моря і Кавказу аж до лісів і боліт Полісся, від Попраду, Сяну, Вепра і Біловежі до прикаспійських пустель і широкого Дону, за яким ще простягаються українські колонії через Азію аж до берегів Тихого океану".
Кубійович відзначив, що Українська РСР охоплювала далеко не всю територію, заселену українцями: "Радянську Україну сформовано з дев'яти губерній, без Криму й без чотирьох північних повітів Чернігівщини, із додатком Путивельського повіту з давньої Курської губернії та частини донецького басейну, який входив у склад земель Области Війська Донського. За межами УРСР найшлися, таким чином, українські частини Білоруси та Курщини й Вороніжчини, Криму, Донщини й Підкавказзя, які входять до Радянської Росії".
Загалом українські землі охоплювали 1 млн кв. км. У тім числі Кримський півострів. "Приналежність Криму до української держави є дуже необхідна, - зазначав географ, - бо без Криму ми неповно пануємо над північною частиною Чорного моря".
- Прізвище вченого-географа Володимира Кубійовича я почув уперше 1937 року, - згадував референт пропаганди ОУН Петро Дужий (1916 - 1997). - Саме тоді вийшов із друку за його редакцією "Атлас України і сумежних країв". Це було поважне видання, яке піднесло авторитет і принесло славу тоді ще доцентові Краківського Ягеллонського університету. Можна сказати, що той "Атлас", як і видана у 1930-х "Українська загальна енциклопедія", були своєрідною "візитною карточкою" західноукраїнської науки.
Між собою подружжя розмовляло польською, але з сином батько спілкувався українською. "Хоч я став українцем, проте польська мова була мені ближча, ніж українська, - зізнається у спогадах Володимир Кубійович. - Я знав краще минуле і сучасне Польщі, ніж України. У моїй українській мові було чимало полонізмів, із наголосом я довгий час не міг дати собі ради. Ще довше думав по-польському і примушував себе думати по-українському. Але в своєму патріотизмі я наслідував польський патріотизм, а поляки були гарячими і жертвенними патріотами".
Материн рід походив із вихрещених євреїв.
- Володечку, мати кілька крапель жидівської крови - це добре, і може, цьому ми завдячуємо нашим вкладом у науку, але лише кілька крапель - не більше, - говорив згодом географові Кубійовичу його двоюрідний брат Казимир Добровольський.
"Вже у вищих гімназійних клясах я роздумував над моїми дальшими студіями і фахом, - згадує Кубійович. - Батько радив мені піти на богословіє, бо це врятувало б мене від військової служби, але незабаром я вирішив стати педагогом, студіювати історію та географію". Хоч у міжвоєнній Польщі, до якої відійшла Галичина після програної українцями війни, були це непрості науки.
Під час навчання на філософському факультеті Ягеллонського університету в Кракові він захопився дослідженням Карпат. 1922-го написав велику працю "Антропогеографія Ґорґан" і представив її як докторську. Після захисту наступного року став працювати в університеті та двох гімназіях. І далі займався географією України. І що більше, то прохолоднішими ставали його стосунки з польськими географами.
"Більшість моїх праць мала не лише наукове, а й політичне значення: моя мета була дати своїм і чужинцям інформацію про географію і людність України зі всеукраїнського погляду, - визнавав. - Ясно, що такі праці мусили допровадити їх автора до конфлікту з польськими колами. Уже 1934 року моїй особі присвятив чималу статтю найбільший польський щоденник "Ілюстровани кур'єр цодзенни" в Кракові, відомий із свого шовінізму. Стаття була відгуком на мій виступ на Міжнародному географічному конгресі у Варшаві, де я після своєї доповіді роздавав присутнім етнографічні карти України".
На тих картах було видно, що добру чверть тодішньої Польщі населяють українці.
1937-го вийшов Кубійовичів "Атлас Українських і сумежних земель", а наступного року "Географія України і сумежних країв". Після них почалися гоніння. У військовій газеті Polska zbojna з'явилася велика стаття під заголовком "Біля джерел антипольської пропаганди". "Не можемо все-таки зрозуміти того, що при цьому доктор Кубійович демонстративно використовує титул доцента Ягеллонського університету, - писав на завершення автор. - Хіба щоб достойністю авторитету найстарішого польського навчального закладу піднести значення і силу своєї пропаганди у своїх і в чужих. А в такому разі проти цього має право і обов'язок виступити не лише польська наука і публіцистика, а й усе польське суспільство".
Під тиском військового міністра на факультеті поставили питання про звільнення географа з університету. На одне із засідань у цій справі польський історик Владислав Семкович прихопив "Атлас України".
- Це цінна праця, - заявив. - Ми, поляки, такого атласу не маємо. Але він шкідливий для польської держави, і тому - хоч у моїх жилах тече руська кров - я тверджу, що Кубійовича треба усунути з нашого університету.
- Якщо ви, панове, твердите, що праці доцента Кубійовича є на високому рівні, але вони шкідливі для польської держави, то подумайте, що ця здібна людина робитиме, коли її дії не будуть стимульовані все-таки тим, що він є нашим доцентом, - зауважив хімік Кароль Дзєвонський. - Чи не було би краще дати йому можливість проявити себе як професору географії Східної Європи й створити для нього таку кафедру?
Рада філософського факультету двома третинами голосів таки позбавила Володимира Кубійовича права викладати в Ягеллонському університеті. 16 червня 1939-го це рішення затвердило Міністерство віровизнань і публічної освіти Польщі, додавши також заборону на викладання в гімназіях.
Через польсько-українські суперечності розпався і шлюб Володимира Кубійовича. Із краків'янкою Целіною він одружився 1929-го, мали доньок Ірину та Славку. "Моя дружина була полька, виросла і жила в Кракові, українські проблеми знала лише від мене і ставилася до них, скажімо, нейтрально, - пише Кубійович. - Це подружжя не було розумне і не принесло щастя ні одному з партнерів. Я заповів моїй майбутній дружині, що вона мусить зважати на те, що першою дамою мого серця назавжди залишиться Україна. Вона погодилася, що наші діти будуть хрещені в церкві. Але незабаром прийшло до конфліктів: між нами став мур - приналежність до двох, чим раз більше ворожих націй. Мішане подружжя не було корисне і для дітей: двох дочок, за національну душу яких велася між батьками боротьба. Обидві доні розмовляли зі мною виключно українською мовою, я був їх учителем українознавства. Карту України, яка висіла у моїй кімнаті, Іринка навчилася читати швидше від українського букваря".
1940 року Кубійовичі розійшлися. Целіна залишилася жити в Кракові з доньками, змінила прізвище. Ірина та Славка після війни здобули вищу освіту. Старша отримала звання професора. Вони приїздили до батька, коли він осів у Франції.
"Насамперед приїхала до Парижа молодша - Славка, яка заскочила до свого батька у Сарсель, а пізніше і старша Ірина, - описує ці зустрічі соратник Кубійовича історик Аркадій Жуковський. - Щоб не зашкодити їхнім кар'єрам - обидві викладали у високих школах у Польщі (яка тоді була соціалістичною. - "Країна"), - ці зустрічі відбувалися потай від чужого ока. Молодша говорила тільки по-польськи, а друга дещо запам'ятала українську мову. Спостерігаючи збоку їхні розмови, я був свідком великої трагедії людини, в якій точилася боротьба між батьківською любов'ю і національним почуттям. І останнє перемагало".
В осередку Наукового товариства ім. Шевченка в Сарселі під Парижем Володимир Кубійович познайомився з Дарією Сіяк. Між ними зав'язався роман. Целіна із Кракова не давала офіційного розлучення, тому змушені були жити на віру. Серед еміграції довкола цього було багато пересудів.
"На цьому дуже терпіла головно Дарія й одного разу радилася з нами (моєю дружиною і мною), щоб знайти французького адвоката, який би міг здобути розлучення, - згадує Жуковський. - Через різні причини справа затяглася на два роки. Нарешті знайомий із Кракова повідомив, що там є адвокати, які можуть за відповідну винагороду дістати розлучення. Це дуже втішило зацікавлених, але під час реалізації цього плану проф. Годис повідомив про наглу смерть колишньої дружини Кубійовича. Тепер уже не йшлося про розлучення, а було потрібно мати довідку про смерть, що й вдалося здобути. Після цього ми пішли до сарсельської мерії, й за три тижні було призначено день шлюбу".
На церемонії в мерії були лише наречені та подружжя Жуковських. А потім учотирьох пішли на обід до одного з паризьких ресторанів. Було це 1975-го, за 10 років до смерті Володимира Кубійовича.
1900, 23 вересня - Володимир Кубійович народився в польському місті Новий Сонч. По закінченню трьох класів гімназії репетиторствував - готував дітей з українських сімей до вступу в польські гімназії та ліцеї.
1915 - вступив на філософський факультет Ягеллонського університету в Кракові. Після проголошення Західноукраїнської Народної Республіки в листопаді 1918-го й початку українсько-польської війни перебрався на територію ЗУНР, до Коломиї, до своєї двоюрідної сестри по батькові. Добровольцем вступив до Української галицької армії (УГА). Навчався в старшинській школі артилерії в Станіславі (сучасний Івано-Франківськ), вивчав там картографію.
1919 - під час відходу УГА за річку Збруч захворів на тиф і був демобілізований. Повернувся додому. Вилікувавшись, наприкінці осені 1919-го поновив навчання в університеті.
1921 - помирає батько. Володимир Кубійович через матеріальну скруту сім'ї залишив університет, почав учителювати в приватній гімназії. Захистив дисертацію й за два роки став секретарем Краківського відділу Польського географічного товариства, членом географічної комісії Польської академії наук. У червні 1924-го був учасником першого Конгресу слов'янських географів і етнографів у Празі.
1928 - став доцентом філософського факультету Краківського університету, викладав географію Східної Європи, читав курс антропогеографії Радянської України. 1931-го став дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ) у Львові, очолив новостворену Географічну комісію.
1945 - емігрує до Західної Європи, живе в Баварії, в американській окупаційній зоні. У лютому 1946-го за звинуваченням у співпраці з гітлерівцями його арештувала американська військова поліція. Після допитів звільнили.
1947 - за ініціативи Кубійовича створено Інститут "Енциклопедії українознавства". Наступного року його ввели до структури відновленого на еміграції НТШ.
1951 - перебрався до Парижа, осів у його околиці - Сарселі. Сюди ж перемістився і Центр європейського осередку НТШ. 1952-го Кубійовича обрали головою НТШ в Європі. Керував усіма роботами над словниковою частиною 10-томної "Енциклопедії українознавства". Писав до неї власні матеріали. Ця справа поступово стала для нього головною.
1985, 2 листопада - Володимир Кубійович помер, похований у склепі Наукового товариства ім. Шевченка у Сарселі.
Ініціював створення дивізії СС "Галичина"
Наприкінці 1939-го Володимир Кубійович, що не належав до жодної з тодішніх партій, очолив Український центральний комітет у Кракові. Це місто стало столицею окупованої німцями Польщі - генерал-губернаторства. УЦК намагався відстоювати інтереси українців перед німецькою адміністрацією, опікувався біженцями, організовував у селах на Холмщині, Надсянні та Лемківщині школи, сприяв відновленню Української автокефальної православної церкви. Володимир Кубійович був постійно в роз'їздах.
- Володцю, ти живеш на валізці; коли відпочинеш? - запитувала мати, яка в той час мешкала із сином.
- У гробі, мамусю, в гробі, - відповідав.
Після окупації Радянської України він прагнув влаштувати до німецької адміністрації в Рівному представників УЦК, аби бодай якось впливати на події. "Відвідали 12 листопада 1941 року заступника рейхскомісара України - президента Дарґеля, - занотував Кубійович. - На нашу готовність дати йому до диспозиції українських фахівців ми дістали відмовну відповідь. Із прусською брутальністю він розповідав про різні свої плани та висловився, що йому потрібна допомога українців лише сапою і мотикою".
За період окупації завдяки Кубійовичу врятовано понад три сотні євреїв. 1943-го він став одним із ініціаторів створення дивізії СС "Галичина". "У час, коли приходило до організації Дивізії, поразка німців була ясна, - писав Кубійович 1954 року. - Але програна німців не мала ще бути рівнорядною з виграною большевиків. Можна було мати надію, що в Східній Европі прийде до хаотичних відносин, можна було мати надії на десант західніх альянтів на Балканах, а в цих відносинах Дивізія могла відограти ролю ядра української національної армії".
"У сьогоднішніх для нашої нації часах український учений повинен займатися в першу чергу не цими проблемами, які йому особисто любі й милі, але цими, які сьогодні зв'язані з проблемами нації. Серед соток проблем повинен український учений присвятити свій труд передовсім тим, на розв'язку яких жде нація і сучасне життя"
Володимир КУБІЙОВИЧ у статті "Сучасні проблеми української науки", 1939 рік
Україна мала сягати від Сяну до Дону
"Границі українських земель лежать там, де проходять межі українського народу, його мови, його культури, - писав Володимир Кубійович у виданій 1938 року "Географії України і сумежних країв". - Українські землі тягнуться від Тиси, Дунаю, Чорного моря і Кавказу аж до лісів і боліт Полісся, від Попраду, Сяну, Вепра і Біловежі до прикаспійських пустель і широкого Дону, за яким ще простягаються українські колонії через Азію аж до берегів Тихого океану".
Кубійович відзначив, що Українська РСР охоплювала далеко не всю територію, заселену українцями: "Радянську Україну сформовано з дев'яти губерній, без Криму й без чотирьох північних повітів Чернігівщини, із додатком Путивельського повіту з давньої Курської губернії та частини донецького басейну, який входив у склад земель Области Війська Донського. За межами УРСР найшлися, таким чином, українські частини Білоруси та Курщини й Вороніжчини, Криму, Донщини й Підкавказзя, які входять до Радянської Росії".
Загалом українські землі охоплювали 1 млн кв. км. У тім числі Кримський півострів. "Приналежність Криму до української держави є дуже необхідна, - зазначав географ, - бо без Криму ми неповно пануємо над північною частиною Чорного моря".
- Прізвище вченого-географа Володимира Кубійовича я почув уперше 1937 року, - згадував референт пропаганди ОУН Петро Дужий (1916 - 1997). - Саме тоді вийшов із друку за його редакцією "Атлас України і сумежних країв". Це було поважне видання, яке піднесло авторитет і принесло славу тоді ще доцентові Краківського Ягеллонського університету. Можна сказати, що той "Атлас", як і видана у 1930-х "Українська загальна енциклопедія", були своєрідною "візитною карточкою" західноукраїнської науки.
