Синьоводська битва: міфи та реалії

Володимир БІЛІНСЬКИй

Синьоводська битва, яка відбулася 1362 року і принесла звільнення південним землям Правобережжя України від Золотої Орди, мала великий вплив на розвиток Русі (України). Після цієї битви землі Поділля відійшли до Великого Литовсько-Руського князівства. Майже вся земля, заселена на ті часи українською людністю, позбулася примусового впливу законів і порядків Золотої Орди.
Треба розуміти, що Давня Русь на 1240 рік, коли татари хана Батия проходили через нашу землю військовим походом, складалася з двох Великих князівств: Галицько-Волинського і Чернігівського. Мова йде про землі сучасної України. Так от, Велике Галицько-Волинське князівство, до якого належав і Київ у ті часи, ніколи не входило до складу Золотої Орди. Чернігівське ж князівство (Сіверська земля) після страти Великого князя Михайла (1246 рік) стало васально залежним від Золотої Орди, а його землі використовувалися, хоча й не постійно, ханами.
У 1320 році Київ увійшов до складу Великого Литовсько-Руського князівства, хоч як би те заперечували «палкі прихильники» сучасної московської історичної версії. І то не вигадки автора. Цієї думки дотримувалася офіційна історіографія Російської імперії до 1917 року. Прикладами того є історичні праці першого ректора Київського державного університету професора М. О. Максимовича (1804 - 1873), професора Московського університету М. П. Погодіна (1800 - 1875), врешті-решт «Історія Русів» Георгія Кониського та «Історія міста Києва» Максима Берлінського, які пройшли жорстоку потрійну церковну та державну цензури.
Це вже радянські професори, співаючи «палких пісень» про «великий русский народ», посунули дату «визволення» Києва з 1320 на 1362 рік. А Синьоводську битву 1362 року піддали цілковитому замовчуванню, щоби не заважала насолоджуватися вигаданою Куликовською битвою 1380 року. Великодержавну Москву ніколи не цікавили істина і правда, а тільки її возвеличення, нехай і вигадане. Тому фальшувалися події, дати, цілковито все, що відкривало шлях до правди. Особливо події на теренах Давньої Русі. Так була сфальшована замовчуванням правда про Синьоводську битву. А «Литовська метрика», яка розкриває таємниці давніх часів Литовсько-Руської держави, Москвою викрадена й захована до таємних сховищ.
Та повернімося до Синьоводської битви 1362 року. Вже майже 200 років точиться суперечка щодо місця, де вона відбулася. Одні історики й дослідники пов’язують битву з річкою Синя Вода (сучасна Вінницька область), інші - з річкою Синюхою (Кіровоградська область). До суперечки долучалися кращі українські історики: М. Грушевський, В. Антонович, Н. Молчановський, М. Дашкевич, Н. Полонська-Василенко, Д. Яворницький, Ф. Шабульдо та інші. Дискусії точаться й сьогодні. Місце Синьоводської битви не визначено досі. Запущені до літописів московські «доважки брехні» не дозволяють українцям консолідуватися та прийти до єдиних висновків. І сьогодні в Україні історична думка щодо локалізації Синьоводської битви не означена. Ведуться такі гострі суперечки, які іноді виходять з-під контролю і сягають відвертих образ. Що цікаво: цим грішить як одна, так й інша сторони.
Прихильники Синьоводської битви на теренах сучасної Вінницької області спираються на підтримку переважно дослідників-істориків, тоді як прихильники Синьоводської битви на теренах сучасної Кіровоградської області залучають на свій бік переважно дослідників-археологів. Досі відчувається вплив імперської шовіністичної науки на мислення та висновки сучасних досліджень українських науковців. Прихильники битви на річці Синя Вода дозволяють собі допускати неоднакові умови для порівняння. Так, вони заявляють про неможливість проходу війська князя Ольгерда через Чорний ліс, бо він був непрохідним, суцільним, тоді як (якщо вже розмірковувати в такий спосіб) через Поліські ліси та болота проходить без зайвого клопоту. Такі порівняння некоректні. У дослідженнях відсутні будь-які археологічні дані, що зводить їх до звичайних закликань.
Прихильники ж битви на річці Синюха оперують практично всуціль археологічними дослідженнями. Істориків, які звертають їхню увагу на певні невідповідності щодо трактування давніх подій, називають непрофесіоналами. Тому не дивно, що, наприклад, один професор-археолог розповідав: «Татаро-монголи розсипалися по всій Правобережній Україні й винищили геть усе до самої Буковини і Карпат».
Настав час об’єднати зусилля й прийти до спільної думки щодо місця Синьоводської битви 1362 року. При цьому слід врахувати всі аспекти як історичних, так і археологічних досліджень.
Сьогодні майже всі історики світу визнають факт Синьоводської битви (1362 рік) та її вплив на подальші події, що відбулися на східноєвропейських теренах. Головні суперечки ведуться щодо локалізації місця Синьоводської битви та шляху руху війська Великого Литовсько-Руського князя Ольгерда до місця битви.
Причому, з мовчазної згоди істориків, абсолютно не досліджено питання ідентифікації супротивників князя Ольгерда, які в давніх літописах та хроніках визначені як «три брата татарския князи отичи и дедичи Подольськой земли...».
Автор, спираючись на факти, на які чомусь досі не звертають уваги сучасні історики, подає своє бачення Синьоводської битви та тих міфів, які її супроводжують.
Хотів би зазначити: не можна виривати один рік чи одну подію з контексту минувшини, не пов’язуючи докупи всі чинники, які достовірно мали місце в ті часи. Цю аксіому всі розуміють, але не всі її дотримуються, тому пропоную проаналізувати події, що відбувалися напередодні Синьоводської битви. Цитати наводяться мовою оригіналу.
ШЛЯХ ОЛЬГЕРДА
Після смерті Великого Литовсько-Руського князя Гедиміна 1341 року єдине Велике князівство розпалося на уділи. Читаємо «Энциклопедический словарь» товариства «Бр. А. и И. Гранат»:
«Первое время после смерти Гедимина (1341) О(льгерд) владел лишь гор(одом) Крево и княжеством Витебским, не пользовался правами старшинства, и все его братья сохраняли самостоятельность в своих уделах; по в 1345 г. под влиянием напора Крестоносцев О(льгерд) и брат его Кейстут сознали необходимость объединения, заключили между собой союз и добились руководяшего положения в государстве... Фактически же Литовско-Русское государство оказалось разделенным на две сферы влияния: западную часть, коренную литовскую, доставшуюся Кейстуту, которьтй посвятил все свое внимание отражению Тевтонского ордена, и восточную, русскую, которой правил О(льгерд). Усилия О(льгерда) были направлены к расширению своих владений за счет русских земель... В 1355 г. была присоединена значительная часть Чернигово-Сиверского княжества. В 1362 г. О(льгерд) разбил на р. Синяя Вода татар и завладел Подолией...»
Звертаємо увагу: Ольгерд ще за часів життя батька мешкав у Вітебську й володів Вітебським князівством. Отже, його спадщина лежала на сході держави. Слід зазначити, що з 1347-го по 1361 рік Ольгерд із своїм військом майже постійно перебував або на сході, або на південному сході своєї держави. Про те свідчать не тільки польські та литовські джерела, а й російські.
Якщо ми звернемося до російських енциклопедій, то побачимо, що саме у 50-ті роки XIV століття Ольгерд приєднав до Великого Литовсько-Руського князівства майже всі землі так званої Західної Мещери з такими містами (мовою оригіналу): «Брянск, Стародуб, Почеп, Белый, Карачев, Радогощ, Великие Луки, Торопец, Ржев, Вязьма, Дорогобуж, Рославль, Кричев, Орта, Мстиславль, Мосальск, Мешовск (Мещерек), Козельск, Белев, Одоев, Калуга, Болхов, Мценск» тощо. Підкорив Ольгерд також так звані Сіверські міста: Новгород-Сіверський, Чернігів, Путивль, Глухів, Рильськ тощо.
Нагадаю, що в церковних джерелах Константинополя досі зберігається лист князя Ольгерда до Патріарха, де князь розповідає про свої негаразди з московським митрополитом Алексієм. Ось витяг із листа Великого князя:
«...От Царя Литвы Ольгерда Патриарху поклоны. Прислал ты ко мне писание с моим Феодором, что Митрополит печалуется тебе о неправде. Говорит: Царь де Ольгерд заезжает. Ино не я начал заезжать, а начали заезжать сперва они, и крестнаго целования, что имели ко мне, не сложили, и клятвенной грамоты ко мне не отослали. И заезжали они меня девять раз... Мимо крестного целования взяли города Ржев, Жижку, Нудень, Осечень, Горышев, Рясну, Великая Луки, Кличень, Всилук, Волго, Козлово, Липицу... Хотен, Фомин Городок, Березуй, Калугу, Мценск. А то все города, и все их взяли, и клятвенных грамот не отослали. И мы того не терпя, самих их заехали, а не исправят ко мне, и ныне терпеть не буду. По благословеннии твоєму Митрополит (Алексій. - В.Б.) благословляет их на пролитие крови.
А доныне и за отцев наших не бывало такого Митрополита, каков сей Митрополит: благословляет Москвитян на пролитие крови! И ни к нам не приходит, ни в Киев не отправляется. А кто целовал крест ко мне и убежал к нему, Митрополит (Алексій. - В. Б.) снимает с него крестное целование... Иван Козельский, слуга мой, целовал крест ко мне, и с матерью, и с женою, и с детьми... и он, кинувши мать, и братьев, и жену, и детей, бежал, и Митрополит Алексий снял с него крестное целование. Иван Вяземский целовал крест, и бежал, и порук выдал, и Митрополит снял с него крестное целование... А мы зовем Митрополита к себе, и он не йдет к нам. Дай нам другого Митрополита Киевского на Смоленск, на Тверь,.. на Новосиль, на Нижний Новгород...» Далі текст обірваний.
Автор перепрошує за надмірно велику цитату. Але вона надає настільки вагому та достовірну інформацію, що її треба було навести, аби зрозуміти тодішній стан Великого Литовсько-Руського князівства і Московії - складової частини Золотої Орди.
Щоби зрозуміти деякі з наведених фактів у листі князя Ольгерда до Константинопольського Патріарха, звернемося до офіційних московських джерел, які видані в Московії, пройшли державну цензуру й не заперечуються Москвою. Тобто - до Патріаршого (Никоновського) літопису та до «Истории Российской» В. М. Татіщева, які видавалися в один час і контролювалися одними цензорами під пильним оком Катерини II.
Книга В. М. Татіщева, яка подавала період князювання Ольгерда, друкувалася вперше у 1784 році. При цьому Катерина II, забираючи в академіка Г. Ф. Міллера третю частину рукопису В. Н. Татіщева, попередила того:
«...Ни один лист не может без ведома Коллегии сообщен быть кому-нибудь стороннему...»
Як бачимо, матеріали цих праць, до яких ми звертатимемося, нічого поганого для московитів нести не можуть. Отже, почитаємо, як розумів князь Ольгерд слово «заезжать»:
«6864 (1356)... Того же лета князя ситского сын Иван седе е Литвою во Ржеве... Тое же осени воевал Ольгерд Гедеминович Брянск н Смоленск...».
«6866 (1358)... Того же лета князь Василий Михайлович Тверский со своими и Можайскими полки взял Ржеву, а Литву изгнал».
«6867 (1359)... Того же лета смольяне воеваша Белую. А князь великий литовский Ольгерд приходил ратью к Смоленску и град Мстиславль взял, и намесники своя в нем посадил: и посла сына своего Андрея со многою силою ко Ржеве, и град взял, и намесники своя в нем посадил».
От що означає Ольгердове слово: «заезжать» - завойовувати.
Як бачимо, у 1356 році Ржев (Ржева) приєднався до Великого Литовсько-Руського князівства без війни, а Ржевський князь Іван дав Ольгерду Клятвенну грамоту й цілував хреста на вірність. Потім зрадив Ольгерда під впливом московського митрополита Алексія й повернувся 1358 року до Золотої Орди. А в 1359 році Ольгерд уже за допомогою військової сили повернув собі Ржев (Ржеву).
Словами князя Ольгерда це подано так: «И мы того не терпя, самих их заехали, а не исправят ко мне, и ныне терпеть не буду...» Що ж ми бачимо далі?
«6866 (1358)... Тое же зимы пред Крещением преосвященный Алексий Митрополит поехал в Киев...»
Патріарший літопис повідомляє про цю подію майже дослівно.
«В лето 6866... Тое же зимы по Крещении пресвященный Алексей Митрополит поеха в Киев...»
Що Митрополит робив у Києві більше року, ні Патріарший літопис, ні «История Российская» В. М. Татіщева не повідомляють.
Вони говорять таке:
«В лето 6868... Пресвященный и блаженный Алексей Митрополит приде из Киева в Володимер и на Москву; а Роман Митрополит приде во Тверь...».
А от, що говорить з цього приводу «История Российская» В. Н. Татішева:
«6868 (1360). Преосвященный Алексей митрополит прийде из Киева во Владимер и на Москву. А Роман митрополит приде во Тверь...».
Ми ще раз переконуємося, що обидві праці проходили через одні й ті ж руки редакторів та цензорів Катерини II. В офіційній російській історичній науці шукати істини про те, як зустрів князь Ольгерд митрополита Алексія в Києві, марна справа. Тому звернемося до російського професора Г. В. Вернадського (1887 - І973), який мав можливість працювати у кращих бібліотеках та університетах світу.
От, що він повідомляє:
«Митрополит Алексий пытался осуществить свои права и в 1358 году отправился... (в Київ. - В.Б.), но был арестован по приказу Ольгерда...»
Митрополит Алексій увесь 1359-й та початок І360 року за наказом князя Ольгерда сидів у Києві під арештом. А повернувся 1360 року до Москви без Тверського єпіскопату. Певно, і без інших, які в листі до Патріарха називав князь Ольгерд. Але те російська історія замовчує.
Відмовитися від єпархій та дати клятву не посягати в подальшому на них, аби бути звільненим, митрополит Алексій міг тільки особисто перед Ольгердом. Що й сталося в першій половині 1360 року в Києві.
Між іншим, як би московити не поливали брудом тодішнього Київського митрополита Романа, вони змушені були визнати: «Князь же Всеволод Александрович... многу сотвори честь и дары даде Роману митрополиту, и паки повеле его проводите... с честию».
Того ж таки 1360 року і Патріарший літопис, і «История Российская» В. Н. Татіщева повідомляють:
«6868 (1360)... Того же лета князь великий литовский Ольгерд Гедиминович приездил Ржевы смотреть».
Відчуваєте, як московити тенденційно та зневажливо подають історичний матеріал щодо князя Ольгерда, якого, згідно з російським літописом, більше цікавила маленька провінційна Ржева, а не нові єпархії, що відійшли до його князівства й які він так палко захищав у листі до Патріарха.
Ми б ніколи не дізналися саме про такий московський метод фальшування літописів, якби не знали змісту листа Ольгерда до Патріарха. Маймо це на увазі.
Отже, 1360 рік Ольгерд присвятив відвідинам та інспекції своїх земель від Дніпра до Волги на сході.
Про те свідчить і запис у літопису за 1361 рік. Читаємо:
«6869 (1361)... Того же лета приходиша Литва ратью на Тверские власти и многу пакость сотвориша».
Головне, саме на тих землях 1361 року перебували військові сили князя Ольгерда. Тому аж ніяк військо не могло розпочинати свій похід 1362 року із Вільни, як сьогодні стверджують деякі українські історики й дослідники.
До сьогоднішнього часу між Калинковичами (Гомельська область Білорусі) та Кобрином (Брестська область) не існує доріг, які б дозволили хоча би тридцятитисячній армії військовим походом пройти з півночі на південь, маючи на озброєнні технічні засоби ХІV століття, форсуючи річку Прип’ять та її притоки і десяток малих річок, долаючи суцільні багатокілометрові болота та безмежні лісові хащі.
Похід війська князя Ольгерда 1362 року не міг відбутися й не відбувався за маршрутом: Вільна - Новогрудок - Пінськ - Корчев (Корець).
Та найголовніший секрет полягає в тому, що в старих історичних документах, виданих у Російській імперії до 1784 року, вказано й напрям руху князя Ольгерда. Читаємо:
«6871 (1363)... Того же лета Литва взяша Орешеву. И князь Великий литовский Ольгерд Гедиминович Синюю Воду и Белобережие повоева».
Рух литовського війська розпочався з Вітебська на Оршу і далі мав напрям на Могильов, Гомель, Чернігів, Київ.
Про те, що Чернігів та Київ на той час уже входили до Великого Литовсько-Руського князівства, говорилося. Не будемо відволікатися на додаткові свідчення і розповідати, як у Російській державі фальшували літописи та хто те чинив. Нагадаємо тільки: до слова «Орешева (Орша)» в «Істории Российской» В. М. Татіщева 1965 року видання є пояснення на сторінці 282, де повідомляється, що за московсько-академічним літописом слово «Орешева» слід читати як «Коршева».
Давши війську перепочинок у Києві та розвідавши стан справ у татарів, які кочували далеко на півдні від Києва, Ольгерд зі своїм військом, підсиленим русичами, пішов далі на південь вздовж Дніпра.
І тут слід звернути увагу на стан золотоординських улусів у ті часи. Майже всі історики ведуть мову про безвладдя, яке з 1360 до 1380 років супроводжувало Золоту Орду. Таке явище, звичайно, мало місце, й досить відчутно вплинуло на завоювання Литви.
Та головним, на думку автора, фактором, що посприяв значним завоюванням Ольгерда, був інший, природний фактор - чума, яка в ті роки котилася з регіону в регіон.
Щоб не плутати роки, дотримуватимемося раніше названих першоджерел. Бо відомо, що різні джерела подають одні й ті ж події під різними роками.
Отже, за Патріаршим літописом та «Историей Российской» В. М. Татіщева, чума найбільше лютувала в таких місцях:
«6854 (1346)... Того же лета бысть мор во Пскове силен зело под восточною стороною на Орначи, и на Азсторокани, и на Сараи, и на Бездежи, и на протчих градех, странех, на христианех, и на армянех, и на фрезях, и яко не бысть кому погребати их».
«6860 (1352)... Того же лета бысть мор во Пскове силен зело и по всей земли Псковской... Но не бе помощи им, измроша бо мнозии, и погребаху по 20, по 30 и по 50 у церкви во едину могилу, и не бе погребаюсчих...
Того же лета бьють же мор силен зело в Новеграде и по всей земли Новогородской... Бысть бо мор силен зело в Смоленске, в Киеве, в Чернигове, и в Суздале... и на Белеозере...»
Літопис не пише, що така ж участь спіткала Москву, Володимир, Коломну тощо. Померли - московський князь, його сини, митрополит Феогност та десятки тисяч простих людей.
І саме після чуми, в 1355-1360 роках, Ольгерд прибрав до своїх рук золотоординські землі від Торопця та Ржева до Сіверських - Стародуба, Глухова, Путивля.
Тут стратегія й тактика князя Ольгерда цілковито збігалися. Оскільки в літописах, якими ми користуємося, немає свідчень про «мор» у межиріччі Дніпра й Дону, звернемося до одного з кращих істориків-тюркологів Радянського Союзу - М. Г. Сафаргалієва.
От, що він писав 1960 року в праці «Распад Золотой Орды»: «Из-за чумы «в землях Узбековых... обезлюдели деревни и города». Только в одном Крыму тогда погибло от чумы 85000 человек».
Зрозуміло - відновлення такої кількості людей навіть у Криму вимагало не одного десятка років. Не кращою була картина і в межиріччі Дніпра та Дону.
На цьому питанні слід зупинитися.
Сьогодні є історики, які заради своїх вигаданих теорій пропагують і поширюють думку про окупацію всієї землі Русі (України) татарами до 1362 року, до часів Синьоводської битви.
Це надзвичайно шкідливі вигадки. Такого історична наука не знає. Якщо ми звернемося до «Літопису Руського», який доведений до 1292 року, то В ньому жодним слоном не говориться, що татари після проходу хана Батия в 1240 - 1241 роках військовим походом через землі Русі до Центральної Європи окупували її Правобережжя. Вже у 1241 році Данило Галицький мечем і вогнем знищив болохівських князів, які заприсяглися ханові Батию «орати та сіяти і пшеницю, і проса».
«Данила же, услышав о приходе Ростислава с князьями болохинскими на Бакоту, сразу ринулся на них: города их огню отдал и валы их раскопал... Данила же на них большую вражду держал, что они от татар большую надежду имели»
Ось про що говорить «Літопис Руський». Не було Велике Галицько-Волинське князівство в 1240 - 1241 роках завойоване військом хана Батия.
І, звернімо увагу, тільки в 1250 році хан Батий прислав до князя Данила свого посла. Читаємо літопис:
«В год 6758 (1250). Между тем [хан| Могучий прислал посла своего к Даниле и Васильку, когда они оба были в [городе] Дороговске: «Дай Галич!..» И, посоветовавшись с братом своим, он поехал к Батыю, говоря: «Не дам я половину отчины своей, а еду к Батыю сам».
Можна на догоду московській історії будь-що вигадувати, але Велике Галицько-Волинське князівство зоставалося самостійним до 1320 року, року його завоювання (більшої частини) Литовським князем Гедиміном. Його князі не їздили до ханів Золотої Орди за ярликами (дозволами) на володіння своїми землями; не повзали навколішки перед ханами, та не злизували молоко і грив татарських коней. Маємо достовірні історичні факти. Їх слід пам’ятати. Хоча хани Золотої Орди, за свідченням тих же літописів, неодноразово палили та плюндрували землі Правобережної Русі.
Говорити про ворожих татарів у 1362 році у «Корчевы» (сучасний Корець Рівненської області) - недоречно. В 1362 році їх там бути не могло, і князь Ольгерд їх там зустріти не міг.
Не можна українським історикам і дослідникам заради своїх вигаданих ідей так чинити зі своєю землею. Навіть у найтяжчі часи історії русичі (українці) не поступалися без жорстокого бою клаптем рідної землі.
ВИСНОВКИ
1. Великий князь Ольгерд навесні 1362 року вирушив у похід на південь із Вітебська за маршрутом: Вітебськ - Орша - Могильов - Гомель - Чернігів - Київ.
2. Київ і Чернігів на той час уже входили до Великого Литовсько-Руського князівства.
3. Сучасне місто Корець Рівненської області не є літописним містом «Корчев», де Ольгерд розгромив татар.
4. А й сучасне селище Торговиця (Кіровоградська область) не є місцем Синьоводської битви 1362року.

Костянтин Іванович Острозький: життя, перемоги, надбання

Олександр БУЛИГА,

Увагу дослідників частіше привертала постать Костянтина-молодшого. Сьогодні ж хочемо згадати про його батька Костянтина-старшого. Це донедавна на його ім’я було накладено особливу заборону, тому що ця людина все своє життя дбала про розвиток православної церкви й була одним із головних ворогів Москви. Це багато в чому поєднує князя Острозького саме з гетьманом Мазепою.

Роком народження Костянтина Івановича вважають 1460-й. Сталося це найімовірніше у родовому помісті його батьків — Острозі. Вперше в документах князь згадується, коли йому вже минуло двадцять літ (1486). У той час він служив при дворі Казимира IV. Поява молодого волинського княжича на великокняжому дворі у Вільному започаткувала діяльність майбутнього визначного державного діяча та воєначальника. Протягом 1492—1494 років Острозький проявив себе з найкращого боку в бойових діях у литовсько-московській війні. У 1495 році під час чергового набігу татар на Волинь князь був з тими вельможами, котрі вийшли назустріч ворогові. Проте їхні сили виявилися замалими, й українські можновладці мусили шукати захисту в Рівненському замку. Наступні бої з ордою були більш удалими.

У 1496—1497 роках Острозький, вже як досвідчений воїн, очолював оборону українського прикордоння від татарських нападів. За перемоги князь отримав у своє користування Брацлавське, Вінницьке та Звенигородське староства. У листопаді 1497 року Костянтина Івановича було призначено першим гетьманом Великого князівства Литовського. Нова посада відповідала сучасному посту міністра оборони. Від імені Великого князя він керував усім військом. За час командування литовсько-руськими збройними силами волинський князь здобув перемоги у 30-ти (за даними епітафії — 60-ти) битвах. Будучи гетьманом, Острозький віддав особливо багато сил та вміння змаганню з татарами. Для захисту від орди князь поставив справу оборони у державі як одну з найважливіших.

Світлий Князь із «темних віків»

За роки боротьби виробилася особлива стратегія війни: гетьманські війська нападали на татарські в той час, як ті, обтяжені здобиччю, верталися додому, і завжди вигравали битву. Саме так Острозький 1512 року разом з польським гетьманом Каменецьким зупинив татар під Вишневцем на Волині. У бою загинуло 5 000 татар, було визволено 15 000 бранців і захоплено 10 000 коней. 1518 року, вже на Київщині, гетьман знову розгромив татарське військо. Але наступного року Острозький брав участь у невдалому бою під Сокалем: поляки відкинули його застереження не виходити проти переважаючих сил ворога, бій був розпочатий у незручному місці, й татари здобули перемогу. 1520 року гетьман Острозький організував вдалу оборону від татар між Олеськом та Залізницями. 1524 рік відзначений погонею за ордою, що верталася з Галичини. Ось так майже щороку гетьман йшов супроти татарських військ, керував обороною кордонів. Найбільш вдалий бій з татарами Острозький провів під Ольшаницею на Київщині. У цьому ж 1527 році татари знову спробували напасти на Волинь, але були розбиті. У полон було взято 25 тисяч татарських воїнів. Частину з них Костянтин Іванович поселив в Острозі за межами міста. Це поселення дістало назву Татарського, або Зарванського передмістя (нині вулиця Татарська). Татари працювали на укріпленні міста, займалися ремеслами і торгівлею, несли службу під княжими хоругвами.

Остання велика перемога волинського героя широко відзначалася. Після приїзду гетьмана до Кракова король Зигмунт прийняв його з великими почестями в присутності всього двору. А коли він в’їжджав у замок, перед ним несли військові знаки, завойовані у ворога, й вели полонених татар.

Крім боротьби з татарами, час від часу Острозькому доводилося воювати з Московією. 14 липня 1500 року під час битви біля Дорогобужа на річці Ведрош, що на Смоленщині, восьмитисячний загін бояр Великого князівства Литовського був розгромлений двадцятитисячним московським військом. У цьому бою був поранений і потрапив у полон гетьман Острозький. Він перебував в ув’язненні протягом семи років. Мешкав у Вологді й Москві, де його настійно намовляли прийняти московське підданство. Шість років князь не давав на це згоди. 18 жовтня 1506 року в’язень ніби погодився скласти присягу на вірність Великому князю Московському, здійснивши формальний «заручний запис» про згоду служити Москві. Йому було надано боярський чин і направлено в діючу армію для боротьби з татарами. Пізніше, виїхавши на західний кордон під приводом огляду позицій, Острозький утікає додому. Після повернення князя на батьківщину в Московії його стали називати «врагом Божьим». Через двісті років подібними епітетами нагородять в Москві ще одного гетьмана — Івана Мазепу, котрий також хотів позбутися московської «ласки».

Про реліктового князя

На Волині ж Острозького зустрічали з великою радістю. Йому було повернуто колишні староства, а також даровано староство Луцьке з титулом маршалка Волинської землі, що давало цивільну (старостинську) і військову (маршалківську) владу над усією Волинською землею. 27 листопада І507 року Костянтин Іванович удруге був проголошений гетьманом Великого князівства Литовського. Вже наступного року він здобуває перемогу над московською армією, уклавши 8 жовтня 1508 року вічний мир. Але через чотири роки розпочинається нова війна, московська армія захоплює Смоленськ. Битва, що проходила поблизу білоруського містечка Орша 1514 року, закінчилася перемогою гетьмана Острозького, чиї війська вщент розбили 80-тисячну московську армію. Після цього гетьман обложив Смоленськ, здобути який йому не вдалося. Як писали тогочасні літописці, Острозький «месту и властям Смоленским много лиха вчинивши и опять вернулся до своея земли у Литву».

За перемогу під Оршею князь був тріумфально вшанований на батьківщині. Навіки увічнила військову доблесть гетьмана картина, що була написана після перемоги литовсько-польської армії і називається «Битва під Оршею». Зараз вона зберігається у Вроцлавському музеї (Республіка Польща).

У зв’язку з перемогами над московською армією «Волинський короткий літопис» порівнював гетьмана Острозького з Олександром Македонським, Пором Індійським, біблійним воїтелем Авном, Тіграном Вірменським, вказуючи на те, що князь за свої перемоги достойний «самого божьего града Иерусалима». Київський літописець прохав: «...видатному князю Константину Ивановичу Острожському дай, Боже, здоровье и щастие вперед лепшее, как ныне победил силу великую московскую, абы так побивал сильную рать татарскую, проливаючи кров их бусурменскую».

Битва під Оршею 1514 року

Гетьмана Острозького шанували його сучасники. Відомий польський історик Мацей Стрийковський називав гетьмана другим Ганнібалом і Сципіоном руським і литовським, «мужем святої пам’яті і надзвичайно прославленої діяльності». Московський князь Андрій Курбський, котрий, втікши з Московії, знайшов притулок на Волині, писав про «...гетьмана храброго и славного Константина в правоверных догмах светлаго и во всяком благочестии сияющего, яко славші и похвальнії в делах ратных явишась, отечество свое обороняюще...». А ось думка людини з західного світу — папського легата Пізоні: «Князь Костянтин може бути названий кращим воєначальником нашого часу, він 33 рази ставав переможцем на полі битви, ...в бою не поступається хоробрістю Ромулу».

В усіх битвах, що проводив гетьман, брали участь і волиняни. Як свідчив показ війська Великого князівства Литовського, влаштований 1529 року, Волинь була на п’ятому місці щодо кількості оборонної сили в державі. Вона слідувала за Віденським, Троцьким, Жмудським та Підляським воєводствами. Більшу частину волинського війська забезпечував сам гетьман. Загалом із 294-х боярських родин Волині давалось 789 коней і 6 112 чоловік служби. Сам Острозький постачав 426 коней і 3 408 осіб служби. У боротьбі з татарами гетьман залучав до свого війська нову силу, що утверджувалась у тодішньому суспільстві, — запорозьке козацтво. Костянтин Іванович вважав козаків хоч і мало озброєними, але у боротьбі з мусульманами більш досвідченими, ніж поляки.

Характеризуючи особливу роль князя Острозького, Пантелеймон Куліш писав: «Національна стійкість його значила багато для нашої Руси, уже захитаної в своїй національності. Він зоставив по собі найкращу пам’ять серед польських і українських лицарів. Був він найхоробрішим поміж своїми співпрацівниками й найсправедливішим у поділі військової здобичі. З полоненими поводився по-християнському. Дозволяв приходити до себе найменшому прохачеві. Нагороджував за заслуги своїх соратників так щедро, як ніхто».

Герой «спокійної сміливості»

Справді, авторитет князя був величезним. Заслужив він його не тільки перемогами на полі бою, а й своїми справами на благо православного люду. 1500 року Московія, оголошуючи війну Литві, у складі якої були українські та білоруські землі, приводом, що примусив її це зробити, вказала на оборону православних русинів, яких Литва ніби силою змушує приймати католицтво. (Подібно до цього дехто й сьогодні не проти захистити «русскоязычное население в землях, временно отошедших от России»). Не погоджувався з цим найпалкіший прихильник православ’я у Литві — князь Острозький, виступивши проти Москви на захист рідної землі і пізніше відмовившися від московської «допомоги».

За своє життя Костянтин Іванович побудував багато православних храмів у різних куточках держави. Два з них у самій столиці — Вільні. У рідному Острозі заснував Троїцький монастир. Документи зафіксували його значні дарування Воскресенській та Миколаївській церквам у місті Дубно (7 лютого 1492 р.), Микільському монастирю, заснованому на місці перемоги над московським військом (1518), Межигірському монастирю (12 березня 1523 р.), віленському Успенському собору (4 липня 1522 р.). Він дарував церквам предмети культового вжитку (шати, хрести, ризи). Дерманському монастирю було передано книгу повчань патріарха Косгянтинопольського Каліста 1499 року та рукописне Євангеліє 1507 року. Через двісті років вже гетьман Мазепа, подібно до свого попередника, дбатиме про православні святині України.

Як друга особа Литовської держави, Острозький намагався найповніше використовувати можливості допомоги своїм одноплемінникам. Під керівництвом гетьмана був скликаний і проходив православний собор у Вільні, який, зокрема, підтримав боротьбу за відновлення православної єпископської влади у Львові. За його клопотанням на сеймі у Бересті було підтверджено права православної церкви та вказувалося на невтручання світської влади у її справи. Навіть опоненти Острозького дивувалися стійкості його переконань. Згадуваний уже Пізоні писав: «Князь Костянтин Острозький так прихильний до грецької церкви і настільки дотримується її настанов, що й на волосину від них не відступає. Якби вдалося його навернути до лона святої матері-церкви, за ним потяглося б безконечне число люду — настільки великий вплив його на співвітчизників».

Звичайно, як і всяка смертна людина, князь мав певні недоліки, робив помилки, перебував у залежності від обставин та подій, що відбувалися у тогочасному суспільстві. Так, Острозькому робилися закиди у сприянні отримання ієрархічних посад у православній церкві. Втім, що стосується «грецької віри» часів Костянтина Івановича, цей період називали її «золотим віком». Двічі після смерті київських митрополитів до обрання нового митрополита князь затверджувався королем-опікуном Київської митрополії.

Великі заслуги мав Острозький перед Києвом та Києво-Печерською лаврою. Він сприяв їхньому розвитку, дбаючи про відновлення численних київських храмів. Про це свідчать архівні документи. Так, у списках Києво-Печерського монастиря XVIII століття сучасний київський дослідник В. Ульяновський віднайшов сенсаційні відомості про те, що Костянтин Іванович передав Лаврі друкарське обладнання, «подарував... літери й усі знаряддя до друкарської справи належні з Острозької друкарні в літо від Різдва Христового 1531. Друкування книг почалось справжнє 1533 року». На жаль, архів Лаври згорів, і не збереглася дарча грамота XVI століття на друкарню. Проте задовго до опублікування дослідником Ульяновським лаврських документів XVIII століття вчені висловлювали думку про пряму причетність князя Острозького (старшого) до книгодрукування. Пояснювали це перехрещенням життєвих доріг князя та білоруського першодрукаря Франциска Скорини. Більшість дослідників схиляються до того, що саме Острозький сприяв виходу книг Франциска Скорини у Вільні, надаючи матеріальну та фінансову допомогу. Опікування друкарською справою спричинило і появу друкарського устаткування в Острозі, а звідти, як вказують документи, воно було переправлене до Києва. Майбутні пошуки мусять пролити світло на цю маловідому сторінку в біографії К.І. Острозького та книгодрукування в Україні.

Гетьман Острозькій займав ще пост віленського каштеляна та тракійського воєводи. Відповідно до тодішніх суспільних законів, що дискримінували православних, ці посади міг займати лише католик. Тому утвердження на них православного русина свідчило про неабиякий авторитет волинського князя. Також привілеєм від 13 серпня 1522 року Острозький дістав право ставити печатки на документах і листах навіть до короля на червоному воску. Це був один з найбільших привілеїв тодішніх високопоставлених чиновників.

Костянтин Іванович був двічі одружений. Перший раз — на княжні Тетяні Семенівні Гольшанській. Удруге одружився з дочкою князя Семена Слуцького — Олександрою. Обидва шлюби принесли роду Острозьких значні маєтки. Не менш як удвічі примножилося землеволодіння династії і за рахунок пожалувань-вислуг, які отримував гетьман від великого князя Литовського.

Помер князь 11 вересня 1530 року у Вільно, хоча називають нерідко інші дати (1531-й, 1533-й). Тіло його було перевезено до Києва і поховано в Успенському соборі Києво-Печерської лаври, який був також місцем поховання визначних діячів України, починаючи з княжої доби аж до XVIII століття.

Серед усіх надгробків храму пам’ятник князю К. І.Острозькому виділявся особливо, привертаючи увагу не тільки парафіян, а й цінителів мистецтва, які порівнювали його з кращими творіннями епохи Відродження. Увічнив пам’ять про Костянтина Івановича Острозького в Успенському соборі його молодший син Василь-Костянтин, котрий став гідним продовжувачем справи свого батька. Сьогодні ж ми можемо лише на фотографіях та за допомогою копії, що зберігається у Московському історичному музеї, бачити унікальний пам’ятник українського відродження останньої чверті XVI століття. Сам Успенський собор, надгробки князя Острозького та інших діячів української історії був знищений 3 листопада 1941 року, в день відвідин Лаври президентом Словаччини Тісо.

Різні вороги руйнували нашу землю, її святині, знищували могили українських патріотів, але не вдалося та, зрозуміло, ніколи не вдасться зруйнувати людської пам’яті та любові українського народу до своїх героїв та провідників.

Р.S. Постійна комісія Рівненської обласної ради з питань духовності, культури та соціальної політики на пошанування пам’яті про Костянтина Івановича Острозького ініціювала виділення з обласного бюджету 60-ти тисяч гривень. Ці кошти запропоновано спрямувати на видання монографії сучасного дослідника епохи гетьмана Острозького професора В. Ульяновського «Славний для всіх часів чоловік: князь Костянтин Іванович Острозький» та науково-популярного видання професора П. Кралюка «Руський Сципіон», а також проведення міжнародної наукової конференції, присвяченої 550-річчю з дня народження славного сина Волинської землі, що проходитиме в Національному університеті «Острозька академія».

Великий внесок князівського роду Острозьких у збереженні наших давніх звичаїв, традицій є незаперечним. Потрібно, щоб про справи цієї княжої династії знали нащадки. Справа, започаткована Острозькими, в не менш складний, ніж маємо сьогодні, час, потребує своїх достойних продовжувачів. Здійсниться це тоді, коли матимемо нових Костянтинів — оборонців, господарів, меценатів.

Чому був зруйнований Успенський собор Києво-Печерської Лаври?

Євген КАБАНЕЦЬ,

...9 жовтня 1941 р. вищий керівник СС і поліції «Південна Росія» обергрупенфюрер СС Фрідріх Єккельн отримав секретну шифротелеграмму з Берліну.
«Таємно. Фюрер наказав, щоб священики, ченці - місцеві віряни або служителі культу - не могли мати доступу в монастир, який знаходиться на території цитаделі Києва. Монастир у жодному разі не може бути чимось на зразок місця паломництва або релігійної святині. Охорону (монастиря) слід передати поліції і після передачі зруйнувати його. Верховне Головнокомандування Вермахту, Штаб оперативного керівництва, Відділ оборони країни (4-QU) № 02316-41, підписав Шеф Орпо з комендатури G 2 (01) № 526-41 (G)».
Наказ походив із найвищих кіл політичного керівництва Третього Рейху - він був підписаний безпосереднім начальником Єккельна, керівником Ordnungspolizei, імперської поліції громадського порядку, оберстгрупенфюрером СС Куртом Далюге, який відповідав за охорону Гітлера й найвищих нацистських сановників, а відтак і за виконання їхніх найсекретніших та найделікатніших доручень. Пізніше з’ясувалося, що зловісне розпорядження щодо «монастиря в Києві» було санкціоноване самим рейхсфюрером СС Генріхом Гіммлером, верховним начальником усієї німецької поліції, після відвідин ним головної ставки Гітлера у Східній Пруссії Вольфшанце.
Прихований сенс того, що відбувалося, став зрозумілим Єккельну трохи пізніше, після прибуття до Києва довіреної особи й ординарця Гіммлера штурмбанфюрера СС Гельмута Дьорнера. Останній був наділений особливими повноваженнями від рейхсфюрера й привіз інструкції по здійсненню таємної операції, яку очікувалося провести за сприяння рейхскомісара України Еріха Коха. Ось тоді і з’ясувалося, що криється за пильною увагою нацистських ватажків до старовинного монастиря на дніпровських кручах. Формальним приводом для вчинення блюзнірства стала... диверсія на Оглядовому майданчику Верхньої лаври. Німці легковажно влаштували там спостережний пост і юрбами ходили туди, аби помилуватися дніпровською далечінню. Проте на другий день окупації Києва, 20 вересня 1941 р., коли нацистська пропаганда самовпевнено віщувала, що «ворог повержений і вже ніколи не підніметься», радянським саперам вдалося підірвати на майданчику цілу артилерійську батарею на чолі з її командиром оберстом Гансом-Генріхом фон Зейдліцем-унд-Голау.
За традицією, що склалася в німецькій армії, загиблим офіцерам посмертно надавали чергове військове звання. Тому в донесенні, що було відправлено до рейхсканцелярії 7 жовтня 1941 р., Зейдліца іменували вже генералом. Отак він виявився найзначнішою військовою втратою вермахту за весь час облоги Києва й подальшої дворічної окупації міста. Крім того, вибухи в Лаврі виявились прелюдією «мінної війни», що охопила незабаром українську столицю. Все це, поза сумнівом, завдало найпотужнішого морально-психологічного удару по честолюбству загарбників та їхній впевненості у власній невразливості. Простежується прямий зв’язок між подіями в Києві в останній декаді вересня 1941 р. й несамовитою реакцією на них Гітлера.
https://www.youtube.com/user/lvlwlw

РУЇНИ УСПЕНСЬКОГО СОБОРУ КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКОЇ ЛАВРИ

Подальші дії німецької сторони були підказані найпримітивнішими уявленнями про помсту в дусі середньовічного принципу Vergeltung (відплата), повсюдно культивованого в Третьому Рейху. Оскільки безпосередні виконавці диверсії виявилися недосяжними, була застосована випробувана тактика перенесення агресії на матеріальні або символічні об’єкти, в даному випадку - безцінні пам’ятки культури. Рішення вчинити наругу над Успенським собором повністю вкладалося в цю варварську систему. Окупанти особливо не приховували, що головним мотивом їх дикунського вчинку була тривіальна помста. Отто Кляйн, співробітник зондерштабу образотворчого мистецтва, що займався вилученням художніх цінностей у Музейному містечку, пізніше згадував: «Від одного солдата я дізнався, що ціла рота солдатів була підірвана росіянами і на знак відплати за це було заплановано підірвати Успенський кафедральний собор в Лаврі».
І все-таки вирішальною підставою при здійсненні цього лиходійства для нацистів слугували, швидше за все, ідеологічні міркування. Ще 29 вересня 1941 р. Гітлер заявив у бесіді з Борманом і Розенбергом, що Німеччина не зацікавлена в існуванні в Україні єдиної сильної Церкви. По зловісній іронії долі, якраз напередодні йому надіслали найперше донесення про вибухи в центрі Києва й диверсію в Лаврі. Можна припустити, що саме після цієї депеші «монастир на цитаделі Києва» почав сприйматися в Берліні як зародок патріотичного й національно-визвольного опору й асоціюватися з ворожими, антинімецькими силами.
Слід відзначити, що чимало високопоставлених нацистів пізніше трактували події в Печерському монастирі саме в такому сенсі. Альберт Шпеєр, міністр озброєння Третього Рейху, був упевнений, що «рейхскомісар України Еріх Кох вирішив знищити символ її національної гордості і наказав висадити церкву». Ще один свідок Фрідріх Хайєр, офіцер вермахту в сані євангелічного священика, зі слів офіцерів київського відділення військової розвідки (Абверштеле) стверджував, що «швидше за все, за акцією стояли керівник Партійної канцелярії Мартін Борман і рейхcкомісар Еріх Кох, які переслідували мету позбавити Україну її ідеологічного центру, щоб, якщо церква й буде знов відновлена, то вже не пробуджуватиме історичних споминів...»
Про ідеологічне підѓрунтя провокації повідомляє й Едвін Грюцнер, технічний інспектор однієї з військових частин, дислокованих в окупованому Києві. Він встиг відвідати Лавру до вибуху й знову побував там невдовзі після трагедії: «За кілька днів до нас дійшли чутки, що в Лаврському монастирі вибухнув пороховий льох. Але як? Лише нещодавно Хардер і я побували там, ми роздивлялися мумії в гробницях, а також прославлену церкву. Для гранати, вибухових речовин там просто не було місця. Але все ж таки, коли ми прийшли туди знову, то зрозуміли, що там було місце й для вибухівки. Ми виглядали присоромленими перед уламками пам’ятки культури. Есесівці знову довели німецьку непохитність. Набагато пізніше ми дізналися, що церква була підірвана за наказом рейхскомісара України Еріха Коха. Символ української національної гордості мусив був бути знищений».
Підготовка вибуху в Лаврі набула широкого розголосу у різних військових і цивільних відомствах Третього Рейху і навіть викликала велику стурбованість у їхніх службовців. Вже 13 жовтня 1941 р. чиновник центрального апарату Міністерства східних окупованих територій д-р Отто Бройтігам склав спеціальний меморандум, в якому попереджав про негативні наслідки даної акції:
«Під монастирем у київській фортеці, який має бути зруйнований, очевидно, мається на увазі знаменита «Лавра», найдавніший монастир Росії та України. [...]
Руйнування території монастиря надзвичайно вразило б як національні, так і релігійні почуття, і тим самим завдало б важкого удару нашій політиці в Україні. З огляду на те, що там поховано безліч ченців, такі дії могли б розглядатися як блюзнірське осквернення кладовища.
Комуністи не наважувались замірятися на Лавру і навіть, приблизно до 1935 р., пускали туди ченців.
Світова громадськість, напевно, дуже сильно відреагувала б на руйнування Лаври.
Тому варто було б замислитись над тим, щоб зберегти Лавру як пам’ятку архітектури значної культурно-історичної ваги, але не відроджувати її як монастир».
Але до цього застереження ніхто й не думав дослухатись. 18 жовтня Єккельн видав наказ про виселення з Верхньої лаври всіх її мешканців і заборону доступу туди музейних співробітників. У наступні тижні з Успенського собору з великим поспіхом вивозилися експонати, котрі німецькі «експерти» відбирали за довільним принципом; зокрема, безцінні зібрання ікон (колекції Харитоненка та Порфирія Успенського) були вилучені повністю, проте більша частина церковного начиння й шитва, навпаки, залишена напризволяще як «ідеологічно шкідлива для націонал-соціалістського світогляду».
Немов у виправдання майбутньої акції, керівник Головного управління імперської безпеки (РСХА) Рейнгард Гейдріх видав 31 жовтня 1941 р. секретну директиву про ставлення до Православної церкви та її святинь. У цій директиві він застерігав про «велику політичну небезпеку і небезпеку в царині світогляду», яку може викликати відродження релігійного життя на окупованих територіях, і закликав протистояти цій тенденції шляхом «закриття розташованих у східних областях Церков, заражених єврейськими догматами», за допомогою «певних умінь».
Якими «уміннями» збиралися скористатися нацисти в Києві, з’ясувалося на секретній нараді, влаштованій за наказом Гіммлера наприкінці жовтня 1941 р. На ній у присутності Єккельна, Дьорнера та Коха обговорювалися конфіденційні питання, пов’язані з використанням... «плану мінування міста Києва». Судячи з усього, на цій зустрічі йшлося про терміни проведення «відплатних дій» у Лаврі та розподілялися ролі їхніх учасників. До найбруднішої роботи з виконання «наказу фюрера» були залучені солдати із зондеркоманди 4а, що входила до складу сумнозвісної айнзацгрупи С, яка нещодавно відзначилася в Бабиному Яру. Свідки бачили, як вони заносили в Успенський собор якісь важкі ящики, і шеф зондеркоманди штандартенфюрер СС Пауль Блобель мало не привселюдно базікав, що це вибухівка.
https://www.youtube.com/user/lvlwlw

НАЙВИЩІ ВІЙСЬКОВІ ТА ПОЛІЦЕЙСЬКІ ФУНКЦІОНЕРИ РЕЙХУ В ОКУПОВАНОМУ КИЄВІ. 1941 р.

Разом із тим пропагандистське прикриття операції виявилося дилетантським. Організатори провокації не зуміли знайти несуперечливого пояснення тому, що сталося. У донесеннях до Берліну вибух в Успенському соборі був представлений як невдалий замах радянських підпільників на словацького президента Тісо. Проте задля уникнення дипломатичного скандалу ця версія не отримала офіційного підтвердження; більш того, навіть самий приїзд словацької делегації до Києва замовчувався в місцевій пресі. Натомість киянам було запропоновано абсолютно відмінне тлумачення подій. Напередодні трагедії довкола Лаври були розклеєні оголошення, в яких сповіщалося про заплановані роботи... з розмінування собору. Задля безпеки мешканцям найближчих кварталів було наказано на цілий день залишити свої житла. Відразу після вибуху німці намагалися виправдати руйнування храму необхідністю знищити заряд, який було неможливо знешкодити інакше. Таким чином, більшість киян були чудово обізнані, хто насправді підірвав храм, скориставшись слушною нагодою.
Степан Скрипник, майбутній предстоятель Української автокефальної церкви, намагався по свіжих слідах з’ясувати обставини трагедії. Чимало десятиліть по тому він написав про це так: «Всі старожили та свідки київських вибухів свідчили, що викликали їх заложені большевиками міни. Положили вони їх і під головну лаврську церкву. Оповідали, що німці знали про це та виключили на деякий час струм до тих мін, а пізніше, забравши з церкви, в якій був музей, безцінні скарби, довели до вибуху». Від киян приховали лише те, що радянська вибухівка була трофейною і в храм її занесли самі німці.
Педантично виконуючи горезвісний «наказ фюрера», окупанти не обмежилися знищенням Успенського собору, а приступили до систематичного руйнування споруд монастирського комплексу. За допомогою так званої Розборочної контори на протязі двох років вони повністю знищили або сильно пошкодили 33 корпуси Верхньої лаври, а також усі розташовані тут храми. Відвідавши Печерський монастир 22 червня 1942 р., гауляйтер Еріх Кох не втримався від їдкої репліки: «Все це буде підірвано. Тут будуть зведені споруди для фюрера». Навіть напередодні своєї втечі з Києва восени 1943 р. нацисти не відмовилися від цих варварських задумів. Цинічну оцінку цих намірів висловив німецький архівіст Вольфганг Артур Моммзен, який залишив 10 жовтня 1943 р. наступний запис у своєму щоденнику: «...гебітскомісар Києва та керівник СС Києва домовилися знищити Лавру, тому що вона була національною українською святинею. Яка короткозорість і тупість! Роботи вже почалися у значному обсязі, і було б щастям, якби росіяни розбомбили Лавру вщент для того, щоб таким чином був прихований цей злочин проти культури». Показово, що службовці СД ще в січні 1944 р. намагалися отримати в штабі 75 дивізії вермахту підтвердження про закінчення робіт із руйнування Печерського монастиря.
І наостанок кілька слів про те, звідки було отримано наведену вище інформацію і чому вона не була оприлюднена раніше. Частина документів збереглася лише у вигляді мікрофотокопій, що як військові трофеї потрапили до архівів Британії та США із західної зони окупації. Інші джерела, на кшталт горезвісного наказу Гітлера від 9 жовтня 1941 р., є текстами радіоперехоплень, отриманих дешифрувальниками з британської Урядової школи кодів та шифрів в Блетчлі-Парку (графство Бакінгемшир). Чимало документів було засекречено в роки холодної війни й ідеологічного протистояння двох суспільних систем. У Радянському Союзі у свою чергу ретельно приховували відомості, одержані під час слідства у справі німецьких військовополонених та інтернованих осіб, зокрема протоколи допитів Фрідріха Єккельна, на яких він повністю зізнався у своїй співучасті в підготовці вибуху Успенського собору.
На жаль, широкому розголосу цих відомостей нині заважають уже сучасні ідеологічні міфологеми та суспільні забобони. Кампанія з «нормалізації німецької історії», що почалася у ФРН в середині 1990-х рр., не сприяє правдивому висвітленню трагічних подій Другої світової війни. Вітчизняні історики та журналісти теж мимоволі або свідомо виявились заручниками цієї ситуації, пропонуючи в своїх роботах вигадані «реконструкції» подій, засновані на відвертих домислах. За цих обставин постає своєрідна правова колізія. Німецька сторона продемонструвала виняткову педантичність у розслідуванні військових злочинів 70-річної давності, у які були вплутані громадяни Федеративної республіки. Згадаємо хоч б діяльність прокуратури Гамбурга, яка витратила 30 років для реабілітації власних громадян у справі про «матч смерті".

Українська трагедія 1919 року очима ад’ютанта Симона Петлюри

Ігор Сюндюков

В історії кожного народу, що бореться за свою свободу, неминуче (взагалі незалежно від людських бажань) настають вирішальні хвилини вибору (мить визначення або ж момент істини), коли вирішується його доля, його майбутнє, відстоюється його право на вільний розвиток. В історії України ми теж можемо назвати декілька таких «моментів істини»; наприклад (вибір тут завжди, безумовно, буде суб’єктивним) це Петро Сагайдачний під Хотином, Богдан Хмельницький під Берестечком, Іван Виговський після Конотопу (саме після, а не «до» або «під час» цієї славетно битви!), Петро Дорошенко 1668 року, коли йому, здавалося б, ось-ось, буквально завтра, вдасться об’єднати розірвані Руїною лівий та правий береги Дніпра... Ці поворотні миті історії бували для нашої нації переможними (коли вдавалося передовсім приборкати внутрішній розбрат); коли ж українці зазнавали в таку доленосну хвилину поразки, це була катастрофа, що відкидала нас на століття назад.
І ХХ століття дає в цьому відношенні багатющу поживу для роздумів. Зокрема, один із найдраматичніших етапів Української національної революції 1918 — 1922 рр., котрий багато в чому визначив її остаточну долю, — це боротьба за Київ наприкінці серпня 1919 року між збройними з’єднаннями Української Народної Республіки (серед них — Наддніпрянської армії), їхніми побратимами — військовими частинами галичан (варто відзначити січових стрільців), це були українські сили, а також арміями «Півдня Росії» генерала Денікіна, що теж наступали на нашу столицю зі сходу та південного сходу, і, нарешті, більшовицькими з’єднаннями, що в той момент. Чому?
Єдиний шлях у пошуках відповіді на це запитання — аналіз і зіставлення документів та фактів. У такій непростій справі нам допоможе цікава людина — Олександр Доценко, у 1919 — 1920 роках — старший ад’ютант Головного отамана УНР Симона Петлюри, доволі близький співробітник військово-політичного керівника УНР тієї кривавої пори, котрому Петлюра, бувало, ввіряв не тільки досить секретні документи, але й свої потаємні думки. 1923 року у Львові Олександр Доценко видав об’ємний том спогадів під назвою «Літопис української революції» («Матеріали й документи до історії української революції»), який дуже швидко став бібліографічною рідкістю; останнього разу, як відомо автору цих рядків, він перевидавався у США (у Фінл зазнавали поразки й мусили відступати з Києва на Північ. Варто пам’ятати: якби українське військо спільними зусиллями наддніпрянців і галичан змогло тоді здобути і, головне, утримати за собою Київ, результат цієї боротьби за незалежність міг би бути зовсім іншим. Так не сталосяяндії) в серпні 1988 року. А між тим корпус історичних свідчень і документів, використаних О.Доценком у своїй праці, є воістину солідним, частково унікальним; саме це (а також прагнення відповісти на поставлене вище запитання) і спонукає нас звернутися до тієї книжки, обмежуючись лише боротьбою за Київ у серпні 1919-го.
У передмові до «Літопису» Олександр Доценко, зокрема, писав: «Починаючи з 1917 року, я мав змогу докладно ознайомитися з перебігом політичних подій визвольної боротьби за УНР, беручи активну участь у цих подіях та маючи доступ на підставі свого становища як відповідального старшини в українській армії до різних урядових документів. Пізніше, з 1918 року, коли я вже був у Ставці Ад’ютантом, а потім старшим Ад’ютантом Головного Отамана військ УНР, активна участь моя у політиці стала ще ширша, а тим самим зросла й моя поінформованість. Почуваю велику відповідальність за свою працю, яку беруть читати не тільки сучасники, а й майбутні покоління, і по якій будуть судити про вину чи заслуги тих, що революційною хвилею життя були винесені на його поверхню і керували державно-політичним і військовим життям на Україні серед тяжкого лихоліття, моря крови і безлічи жертв — чи то були окремі особи, політичні партії чи політично-громадські угруповання». Схоже, це були щирі слова.

Думається, почати варто з опису Олександром Доценком загальної військово-політичного становища в серпні 1919 року. Можливо, це був момент найвищого підйому української революції. «Війська, упоєні побідами, — пише автор, — самі рвалися до бою. Ворог (більшовики. — І.С.), розбитий по частям, залишаючи полонених, зброю, амуніцію, обози та величезне інтендантське й санітарне майно. Большевики самі говорили, що наступала 400-тисячна армія. Тріумф був повний». 9 серпня 1919 року, перелічує Доценко, військами УНР взято Жмеринку, 12-го — Вінницю, 14-го — Хмельник, 16-го — Старокостянтинів і Шепетівку, 19-го — Бердичів, трохи згодом армія УНР вступила у Фастів. Просування з’єднаних сил УНР та галичан до Києва здавалося справді нестримним. Причому всі чудово розуміли значення української столиці; так, начальник Штабу Головного Отамана Юнаков заявив: «Я надаю величезного значення здобуттю Києва і не тільки в політичному і моральному відношенні, а й у військовому і економічному через те, що із здобуттям Києва ми перерізуємо весь зв’язок півдня Правобережної України з північчю, і таким чином все те величезне майно, яке є на Півдні України, попаде в наші руки. Фактично така мета — відрізати ворога вже досягнута, і здобуття Києва тільки закріпить досягнуте».
Проте була одна «непроста» обставина. Якщо червоні стрімко, подекуди в паніці, відступали з Правобережжя, то з лівого берега Дніпра («за допомогою українських повстанців», як недвозначно зауважує Доценко, — це окрема й повчальна тема!) успішно наступала армія Денікіна («її передові частини, — відзначає автор, — уже підходили до Яготина — Переяслава по лінії залізниці Полтава — Гребінки — Київ»). Отож не варто було мати якості провидця, щоб зрозуміти: момент зустрічі (а точніше зіткнення) двох озброєних армій у Києві справді наближався.
Доценко наводить у своїй книжці дуже цікавий епізод зустрічі під Білою Церквою українських військ із добровольцями Денікіна. Відбувся прецікавий діалог. Ось як відтворив його ад’ютант Петлюри: «Наші козаки зупинили броневий потяг «южной армии». Із бронепотяга, протестуючи, вискочив комендант його, звичайний корнет із золотими погонами. «Кто меня остановил?» — «Ми». — «А кто вы такие?» — «Козаки українського війська» — «Кто вами командует?» — «Отаман Петлюра» — «Мы вас не признаем, вы изменники. Вы должны исполнять приказы командующего Южной Армией».
«Наші козаки досить ввічливо відповіли: «У нас є своя влада Української Республіки, і ніяких южних армій ми не знаєм». — «Ну, знаете ли, я не могу разговаривать с бандами, мне нужно ехать на Фастов». — «Ми вас не пустимо». — «Но я силой проеду». — «Ми вас обеззброїмо». — «У меня есть кавалерия». — «А у нас — кіннота». — «За мной идет целый корпус Южной армии». — «А за нами стоїть корпус галичан». — «А разве у вас есть галичане?» — «Так». — «Попросите сюда галицкого офицера». — «Гаразд».
Козаки покликали галицького старшину. «З ким маю честь вести розмову?» — «Я офицер Южной армии». — «А я старшина Української Армії». — «Какой это Украины?» — «Соборної України». — «А разве есть такая?» — «Так».
Корнет замислився трохи, але ж ненадовго, бо, мабуть, бідний, ще не навчився думати. «Все же я поеду до Фастова». — «Не можна». — «Я силой». — «Обеззброїмо».
У цієї сцени — величезний політичний та історичний підтекст (відірвімося трохи від спогадів Олександра Доценка). У цьому підтексті — фатальна українська хвороба: невміння відрізняти друзів від ворогів (сказане не стосується, звісно, українських воїнів, про котрих щойно розповів Доценко). У цьому підтексті — схильність піддаватися згубним ілюзіям, прагнення стократ перебільшувати значення перемог, хай реально здобутих (від чого, як побачимо, не був цілком вільний і Симон Петлюра). І недарма Євген Маланюк, видатний поет, блискучий публіцист та глибокий філософ, замислюючись через декілька десятиліть над причинами поразки української революції, писав: «Якою ж страшною ознакою для нас було те довге й огидне вагання, що мало місце 1919 року. Навіть ще й тепер не всім з наших людей ясно, що денікінщина — державно — політично — була більшовизмом другого сорту, «білим» ерзацом всеросійсько-босяцької «червоної» армії, яка разом з большевиками нищила в першу чергу «український сепаратизм», і що Антон Іванович Денікін лише допоміг Льву Давидовичу Бронштейн-Троцькому «собірать русскую землю»... Один із видатних російських емігрантів, Мілюков, обговорюючи історію і значення денікінщини, підносив як найголовнішу заслугу генерала Денікіна те, що він «всупереч вимогам стратегії», не тільки не скоординував своєї чинності з петлюрівцями, а навпаки, прислужився до нищення Української Армії і «боротьбу з большевиками» приніс у жертву «цілості Росії», тобто свої «соціальні» інтереси занехаяв в ім’я інтересів імперіалістичних». І далі Євген Маланюк пише: «Із досвіду останніх літ справа та представляється тепер надто простою навіть для дитини. І єдиною гіркою потіхою для нас є свідомість, що ми були першою офірою так часто пізніше практикованої совєтської штучки, на яку попадалися (і попадаються) часом зовсім не наївні державні мужі, і то в зовсім не молодих державах. Та не так просто це представлялося в нас: у тій, часами дещо малоросійській, комедії корінилася велика наша національна трагедія» (Є. Маланюк. «Книга спостережень: проза. 1966 рік»).

БІЙЦІ 1-го КУРЕНЯ 6-ї БРИГАДИ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ. САМЕ ВОНА ВІДІГРАЛА КЛЮЧОВУ РОЛЬ У ТОМУ, ЩО 30—31 СЕРПНЯ 1919 РОКУ УКРАЇНСЬКІ ЧАСТИНИ ВСТУПИЛИ В КИЇВ / ФОТО З САЙТА UKRCENTER.COM

Проте повернімося до праці Олександра Доценка. Звичайно, Петлюра прагнув чіткіше визначити ставлення українських військ, що вони прямували до Києва, до денікінців. Так, від його імені (за підписом начальника штабу Юнакова) у війська була дана директива такого змісту: «На випадок зустрічі з частинами армії Денікіна належить триматися до дальшого розпорядження наступних норм:
1. Належить, безумовно, не вдаватися в ворожу акцію.
2. Пропонувати військам Денікіна, щоб вони не займали тих місцевостей, які є вже в наших руках, або які маємо посісти.
3. Пропонувати їм звільнити район нашого походу, щоб не спиняти нашого руху.
4. Прикласти усіх зусиль, щоб докладно розвідати організацію, стан військ, кількість і завдання, моральний настрій, озброєння та одяг і амуніцію армії Денікіна. Далі належить розвідати, як ставляться денікінські війська до Української Держави і до наших військ (Це було невідомо? — І.С.). Остаточні вказівки незабаром буде дано».
Нарешті, ось вона — столиця! Доценко згадує: «О десятій годині 30 серпня перші українські частини були вже в околицях Києва. Назустріч їм вийшло майже все населення столиці. Від радощів люди плакали. У церквах дзвонили. Картина була гідна подиву. Був розкішний серпневий день. Сонце світило як ніколи і своїми променями якби сміялося, радіючи з успіху. Але погляньмо: на просторі 20-ти верст у довжину і 60-ти верст у ширину поле було вкрите поодинокими ще непідібраними трупами. Ближче до фронту було більше. По дорогах валялися автомобілі, легкові та грузові, розкидано амуніцію, а ще недобиті коні і худоба своїм іржанням та ревом робили цю картину ще страшнішою.
Приходилося бути свідком просто страшних моментів — бачити муки покривдженого люду. Ось мати убивається за мертвими дітьми, там діти — за розстріляним батьком, своїми братами і сестрами, а там жінка б’є себе в груди, розповідаючи про надлюдські муки, які переніс її чоловік, — тіло його було почетвертоване і посипане сіллю. А ось цілі родини сидять на руїнах спалених господарств — сльози падали з очей при виді цих картин, а потім чоловік кам’янів і шукав відпочинку нервам. Та де було його знайти — всюди кров, скрізь муки, забагато людських сліз...»
Автор відтворює цікаву розмову з Петлюрою (десь 30 або 31 серпня) у вагоні в купе Головного отамана. Ось його слова: «А знаєте, Доценко, я отак собі (в цей час він здвигував плечима) ще не знаю, як воно має бути оце все, і зайняття Києва, і поширення нашої території на південь, але...» Тут він спинився і задумався. В його голосі почувалася втома. Говорив із притиском, зупиняючись на кожнім слові: «Але я маю свої особисті, якісь невиразні ще для мене, але недобрі передчуття... Денікін зайняв велику територію, а успіхи на фронті зле впливають на людей. Зазнаються вони часом непотрібно і для справи злочинно. Побіди й побіди — яка ж там може бути Україна, тим більше з «бандитом Петлюрою» на чолі. А як могло бути все добре... Велика територія дала б можливість продуктивно працювати. Більше культурних людей, засобів до роботи... З паном Петрушевичем (Лідер Західноукраїнської Народної Республіки. — І.С.) я завжди дійду до порозуміння. От тільки партії — тяжко без парламенту, але, може, здоровий державний розум побідить розлам і розбіжності...»
Це була приватна розмова. А офіційно Петлюра видав 31 серпня такий наказ по війську: «Всім частинам з’єднаної славетної армії Соборної України. Після жорстокої кривавої боротьби, що вписала в історію визволення Батьківщини нову золоту сторінку, після численних етапів слави й перемог над клятим ворогом славне українське народне військо здобуло золотоверхий Київ. Замордоване, закривавлене серце Вашої матері-України — заспокоїлося у ваших мужніх руках. Весь український народ побожно і вдячно підносить до вас свої радісні очі, а всі вороги наші узброєні й не узброєні збентежено опускають очі долу».

Чи була колись Україна імперією?

Здобутки князя Святослава

Інтерв’ю підготував Зіновій ПАРТИКО

Доктор юридичних наук, професор Сергій Валерійович Пєтков підготував до перевидання науково-популярну монографію «Империя Святослава: мифы, загадки, поиски и открытия» — про часи правління князя Святослава. Оскільки Сергій Валерійович за першою освітою історик, книжка вийшла цікавою та з нових, нетрадиційних позицій показала деякі факти існування Київської Русі, зокрема створення під орудою князя Святослава імперії слов’ян. Це друге видання книжки (перше було видано в Сімферополі під назвою «Життєпис великого київського князя Святослава І Славного»).
Щоб познайомити з цікавими фактами про життя князя Святослава читачів газети «День», ми звернулися до Сергія Валерійовича з низкою запитань.
— У літературі багато говорять про миролюбність українців. У вашій монографії ви стверджуєте, що свого часу так само, як і низка інших країн, Україна була імперією. Отже, й українці не були такими миролюбними, мабуть, як зараз. Будь ласка, розкажіть детальніше про час і засновника цієї української імперії.
— Про миролюбність усіх наших пращурів говорити, звісно, не буду. А от один із її засновників миролюбним явно не був. Маю на увазі, зрозуміло, князя Святослава І.
Із раннього дитинства Святослав, як майбутній правитель, брав участь у державних справах. Княжич виховувався під наглядом свого «годувальника», досвідченого воїна — Асмуда. Майбутній володар учився керувати великою країною: вивчав порядки, які панували при княжому дворі, спостерігав за діяльністю визначних людей Київської держави: бояр, воєвод, княжих ратників-гриднів, на яких спиралася князівська влада.
Виховання княжича нічим не відрізнялося від виховання західних лицарів і синів північних конунгів. Передусім він повинен був уміти володіти мечем, списом та іншою зброєю. Окрім того, князь мав бути обізнаний із політичним станом у сусідніх країнах, насамперед у Хазарському каганаті, Візантійській імперії, Волзькій Булгарії, Польщі й Болгарії, знати мореплавство, бути добрим вершником, уміти орієнтуватися на місцевості. Невтомність воїна і мисливця теж мали стати у нагоді майбутньому правителю.
Мабуть, здобуття освіти князем передбачало вивчення грецької, болгарської та інших мов. Свідченням цього є той факт, що під час зустрічі з візантійським імператором Іоанном І Цимісхієм на березі Дунаю, біля стін Доростола, Святослав І говорив із ним без перекладача.
Ми можемо констатувати високий рівень підготовки князя. Для нього були рідними мінімум дві мови. Перша — мова батька, норманська (варязька), це була мова військової дружини. Друга — давньослов’янська (руська), мова переважної більшості населення Київської Русі, мова всього війська, мова матері. Князь, очевидно, вмів і писати, адже писемність серед слов’ян була розповсюджена рівноапостольними братами Кирилом та Мефодієм.
Військовий талант Святослава І розвинувся дуже рано. Адже військо в ті часи досить часто очолювали ще зовсім юні полководці. Так, один із нащадків Святослава І — Володимир ІІ Мономах — почав здійснювати походи проти половців у 13 років.
Не раз ще до повноліття доводилося Святославу І відбивати напади степових наїзників — печенігів. Після досягнення зрілості Святослав для боротьби проти зовнішніх і внутрішніх ворогів Київської держави зібрав власну дружину, яка складалася з підпорядкованих Києву, але досить самостійних земель, управління якими здійснювали місцеві князі.
Військо було гідне юного князя: хороброго і легкого, наче барс. Дружинники не брали у похід ні возів, ні казанів, не варили їжі, а, нарізавши тоненько конину або вполювавши звірину, пекли її на вугіллі. Навіть шатер вони не брали, а спали під відкритим небом, поклавши під голови сідла. Вирушаючи в похід, Святослав І виявляв шляхетність, посилаючи до ворога послів зі словами попередження: «Іду на ви!»
Княгиня Ольга, незважаючи на щиру любов до неї сина, мала на нього не великий вплив. Вона прагнула, щоб із княжича виріс мудрий правитель, який буде в усіх тонкощах розумітися на дипломатії та мистецтві керувати державою, а натомість на її очах отрок Святослав ставав таким самим воїном, як і його гридні. Літопис 957 р. містить згадку про діалог Ольги і Святослава. Ольга намагалася навернути сина до християнської віри, але той лише сміявся з пропозиції матері й говорив: «Як я інший закон один прийму? Адже дружина моя з сього сміятися почне!»
— Сергію Валерійовичу, якими були відносини імперії князя Святослава з Візантійською імперією та сусідніми державами?
— На початку князювання Святослава І Київська держава опинилася в скрутному становищі — міжнародні відносини складалися для неї не сприятливо. Візантійська імперія, вдаючись до військових і дипломатичних заходів, прагнула послабити державу русів і відтіснити її від Чорного моря. З цією метою візантійські імператори уклали мирний договір із Болгарією, а паралельно постійно надсилали дари своїм прибічникам — печенізьким ханам, вступили в союз із хазарами. Велику загрозу, і не лише військову, а й економічну, становив для Києва Хазарський каганат, що поставив перепони на основних торгових шляхах на схід і південь, закривши для Києва гирла Дону та Волги. Активно перешкоджала східній торгівлі Русі й Волзька Булгарія, яка воліла тримати цю торгівлю у власних руках.
Зав’язався тугий вузол ворожих вілносин із сусідами, розв’язати який мирними дипломатичними засобами було неможливо. У ті жорстокі часи переговори розпочиналися здебільшого після кровопролитних битв. Із хижими хазарськими феодалами можна було домовитися, лише застосувавши щодо них силу.
У Києві до часів князювання Аскольда й Діра поляни та їхні північно-східні сусіди платили данину хазарам. Збереглася легенда про те, як жителі міста, заснованого князем Києм, підпали під владу хазарських каганів. «Після смерті братів Кия, Щека і Хорива воювали поляни з древлянами та іншими сусідніми племенами. Тому, коли прийшли посли з Хазарії й зажадали: «Платіть нам данину», порадившись між собою, поляни дали їм данину — по мечу з кожного двору. І принесли хазари данину своєму князю і старійшинам. Подивилися хазарські старці на мечі полян: «Недобра це данина, княже, ми здобули її шаблями, гострими з одного боку, а їхні мечі двосічні. Будуть вони брати данину з нас і з наших земель.»
За роки регентського правління Ольги Київська держава зміцніла, всі землі беззастережно визнали владу Києва. Влада Святослава І поширилася до Карпатських гір, де інтереси його держави зазнали зазіхань із боку Польського князя Лешка І (963 — 992 рр.). Але вирішувати цей конфлікт із Польщею за «червленські городи» випало вже на долю нащадків Святослава. А на той час його інтереси були спрямовані на схід, туди, де причаїлася найбільша загроза для Київської держави — Хазарський каганат.
Сформувавши дружину зі слов’янських воїнів — полян, уличів і тиверців, княжич зміг не тільки утримати у своїх руках владу і перемогти численних ворогів. Активно використовував він і військову міць причорноморських народів, давніх ворогів Візантії та Хазарії: чорних болгар (чорних клобуків), берендеїв і торків, — зокрема під час походів на Хазарський каганат і Візантійську імперію, а також супроти нападів агресивних печенігів.
964 р. Святослав І на чолі кінної дружини вирушив на північний схід до верхів’я Оки і Волги, де мешкало плем’я в’ятичів. Тим самим він розпочав блискавичну серію волзьких походів. Ще й досі деякі дослідники намагаються їх об’єднати в один великий похід. Але правда полягає в тому, що Святослав здійснив три походи. Перший — проти племен, залежних від Хазарського каганату, другий — проти Волзької Булгарії, а третій — проти Хазарського каганату.
Тактикою війни князя був стрімкий напад на ворога, так само, як це робили загони кочівників. Для цього кожний воїн мав по два-три коня. Раптовий напад забезпечував Святославу перемогу. Кінна дружина, неначе смерч, налітала на ворога, який, незважаючи на попередження князя, як правило, до бою був не готовий. Невелика, але досвідчена дружина, багато воїнів якої раніше були найманцями візантійського імператора, була реальною грозою для ворогів Києва.
«В’ятичі жили в лісі, як звірі, їли все нечисте і срамослов’я було в них перед батьками і перед невістками. І весіль не було в них, а ігрища межи селами,» — так згадує літописець про звичаї північних сусідів наддніпрянських полян — споконвічних хліборобів. Саме перемігши в’ятичів, які до цього платили данину хазарам, Святослав І, за відомостями арабського історика другої половини Х ст. Ібн-Хаукаля, напав на володіння союзників Хазарського каганату — волзьких булгар і буртасів. Розгромивши їхні війська, князь повернувся до Києва. До речі, засновники Києва — Кий, Щек і Хорив разом із сестрою Либіддю — за літописними даними, прибули до Середнього Придніпров’я з Дунаю. Можливо, каган Кубрат, який правив у Великій Болгарії, вирішив підсилити свої північні кордони для стримання натиску лісових племен і перекинув своїх васалів із півдня, де на той час було більш спокійно.
Бойове попередження київського князя — «Іду на ви!» — долинуло до хазарської столиці, й 965 року Святослав І вирушив у похід. Хазарський каган почав збирати військо, намагаючись зустріти Святославову рать на кордоні біля міцно укріпленої фортеці Саркел (Біла Вежа). Каган чекав звістки від сторожі, а дружина русів непоміченою вже переправилася через Дон.
Блискавичним ударом Святослав І розбив вщент вороже військо. І не могли зупинити русів ані чисельність вишколених воїнів, ані найкраща арабська зброя, ані міцні мури Ітіля (де було розташоване це місто, нам зараз невідомо). Переслідуючи військо кагана, Святослав І захопив столицю хазар Ітіль. Але князь не став святкувати перемогу. Не встигли хазарські вісники дістатися зі звісткою про поразку до Саркела, як руси вже були біля Дону.
Пройшовши з вогнем і мечем землями Північного Кавказу, Святослав І приєднав до своєї держави території, на яких мешкали племена ясів (аланів, осетинів) та касогів (черкесів). Збулося давнє хазарське пророцтво — хазари та інші прикаспійські й північнокавказькі народи стануть данниками Києва.
На сході кордон держави Святослава І проходив річкою Яїк (Урал), і хоча за його нащадків ці землі не були заселені та приєднані до країни, вони все ж залишалися вотчинними володіннями київських князів.
Після повернення з походу на Волгу Святослав І, впорядкувавши внутрішні справи держави, приборкавши у 966 р. непокірних в’ятичів, обклавши їх даниною і запровадивши на їхніх землях порядки Київської держави, почав готуватися до нового походу.
Тепер погляд князя був спрямований на південь: його увагу привернули багаті землі, що розкинулися біля широкого Дунаю. Наймогутнішою державою у Північному Причорномор’ї була Болгарія, царі якої неодноразово здобували перемогу над військами Візантії. Коли 966 р. розпочалася нова війна між Візантією та Болгарією, грецький імператор Никифор Фока вирішив звернутися по допомогу до київського князя Святослава І.
Причини болгаро-візантійського конфлікту, в який було втягнуто Святослава І, остаточно не відомі. Війні передував довгий і міцний мир, укладений ще 927 року, відразу після смерті болгарського царя Симеона Великого його сином Петром. Цар Петро взяв собі за дружину доньку візантійського імператора, об’єднавши у такий спосіб дружніми й родинними зв’язками дві держави. Напередодні війни, після смерті царя Петра та його дружини, владу успадкував слабовільний син Петра — Борис ІІ. Але константинопольський уряд не наважувався на пряме вторгнення до Болгарії, оскільки сили були нерівні. Болгарську армію Візантія не могла здолати навіть у кращі роки існування імперії, а в той час Константинополю потрібно було стримувати просування до Малої Азії арабських військ. А, крім того, підтримка населення і відповідне постачання армії знову-таки були на користь болгар.
Винахідлива візантійська дипломатія, зіштовхуючи болгарську державу з Київською, прагнула взаємно послабити обох ворогів. До Києва було відряджено посольство, яке очолив Калокір. Як засвідчив у праці «Історія» близький до імператорського двору сучасник тих подій — історик Лев Диякон, за допомогу імператор обіцяв 1500 фунтів золота.
Але ми не можемо стверджувати, що Святослав І виступив у похід як найманець, який ніс службу за гроші й не мав власних інтересів. Грошей у київського князя після розграбування його дружиною багатих міст «срібних булгар» і столиці хазарського каганату було достатньо.
Східні завоювання відкрили великі можливості для київської торгівлі, і тепер, коли Константинополь перестав відігравати роль «єдиних воріт» для київських товарів до Середземномор’я та Азії, можна було знехтувати пропозицією імператора. Тим більше, що на той час Київська держава своєю могутністю не поступалася найбільшим країнам Європи та Азії. Але Святослав І мав свої далекосяжні плани щодо ролі Київської держави у загальноєвропейських політичних процесах.
Виступаючи в похід, Святослав розумів, що лише з кінною дружиною навряд чи зможе перемогти численне болгарське військо, яке неодноразово долало греків. Окрім того, він не знав, на чиєму боці буде рать підступного візантійського імператора. Кіннота могла перемагати хіба що волзько-болгарські й хазарські не надто численні та малодосвідчені в боях війська. Тому до Подунав’я у 967 р. князь повів не лише кінну дружину, а й численне піше військо, сформоване зі слов’ян Придніпров’я. Ці «пішці», як називають їх у літописах, чисельністю набагато переважали кінноту Святослава І. Озброєння піших воїнів Святослава, як на ті часи, було зразковим: мечі, списи, бойові сокири, луки. Захисне спорядження — кольчуга й величезні щити. Обладунок був зроблений та придбаний, як і оснащення флоту, за рахунок скарбниці Святослава І. Казну істотно поповнили скарби хазар та «срібних болгар». Візантійські автори називали воїнів Святослава тавро-скіфами. Хто такі руси, варанги (варяги) візантійські хронографи також знали дуже добре, бо їх дружинники перебували на службі у візантійських імператорів.
Для того, щоб закріпитися у Подунав’ї, Святославу І потрібно було захопити землі пізнішої Добруджі, заволодіти економічно і стратегічно важливим гирлом Дунаю. Саме так зробив наприкінці 60-х років VII ст. болгарський каган Аспарух (Ісперіх) — засновник Дунайської Болгарії — перед початком війн на Балканах. Тому флот Святослава І не попрямував до Константинополя, як це робили його попередники — київські князі Аскольд і Дір, Олег та Ігор, а увійшов до гирла Дунаю. Не пограбування було метою великого київського князя, а політичне завдання — знищення візантійського впливу в Північному Причорномор’ї.
І тут нам необхідно більш детально зупинитися на деяких фактах з історії Північного Причорномор’я. Вони свідчать про те, що військові дії Святослава на Балканах, так само як і експедиції його попередників до римо-візантійських володінь, є не проявом бажання варварів захопити здобич у більш розвинутих містах імперії, а етапом у багатолітньому конфлікті між двома цивілізаціями: романо-германською та скіфо-слов’янською.
На правому березі Дунаю знаходилася міцна лінія укріплень з 80-ма ключовими містами, які були споруджені — за згадкою історика VI ст. Прокопія Кесарійського — ще імператором Юстиніаном для оборони від вторгнень варварів. Руси досить-таки легко прорвали болгарську оборону. Як пише Лев Диякон, «таври стрімко вискочили з човнів, виставили вперед щити і, вихопивши з піхов мечі, почали разити болгар». Захопивши Переяславець та інші міста по Дунаю, Святослав І припинив військові дії й став князювати у Переяславці, беручи данину з візантійців.
— Сергію Валерійовичу, чи можемо ми окреслити кордони імперії Святослава? Чи пишуть про цю імперію в українських підручниках з історії для шкіл і для університетів? Чи потрібно це робити?
— Сам Святослав говорив так: «Не любо мені в Києві жити. Хочу жити я в Переяславці на Дунаї, бо там середина землі моєї. Адже там усі багатства сходяться з Візантії — паволоки, золото, вино й овочі різні, з Чехії й Угорщини — срібло і коні, з Києва — хутро, віск, мед і челядь».
Столицею держави Святослав І обрав місто Переяславець — стратегічно та економічно важливий центр на Дунаї. Адже саме до Дунаю прагнули за найдавніших часів воїни Святослава, саме Дунай був кордоном між романо-германською і скіфсько-слов’янською цивілізаціями. До теперішнього часу між істориками точиться дискусія, чи можемо ми ототожнювати Переяславець, Києвець, Доростол з сучасною Силістрою.
Такий вибір столиці для князя Святослава І є закономірним. Адже саме на Дунаї свого часу була розташована столиця гунського володаря Атіли, який став родоначальником декількох європейських королівських династій. До речі, його нащадок — Кубрат, засновник Великої Болгарії, — похований в Україні під Полтавою (це — загальновідомий історичний факт). Сини Кубрата заснували низку європейських держав: Дунайську Болгарію (Аспарух), Волзьку Булгарію (Котраг), Македонію (Кувер).
Так, великою за масштабами була держава київського князя Святослава І у 969 р. Центром скіфо-слов’янської цивілізації були землі біля Дунаю. На півночі вона сягала Балтійського й Білого морів. Східний кордон держави Святослава І проходив Волгою до Уральських гір, спускався річкою Яїк до Каспійського моря й далі морським узбережжям — до гирла річки Терек. На півдні державу Святослава І обмежували річки Терек і Кубань. Далі кордон перетинав Керченську протоку, йшов Причорноморським узбережжям Кримського півострова до Феодосійської затоки, потім передгір’ями Кримських гір до Каламітійської затоки. Далі — Причорноморським узбережжям до гирла Дунаю й потім вгору Дунаєм. Західний кордон ішов від впадіння ріки Прут до Дунаю, вгору до верхів’я річки Тиса, потім, перетинаючи Карпати, — до нижньої течії Північного Бугу і далі, перетинаючи річки Німан і Західну Двіну, — до Чудського озера.
Умовно державу Святослава І можна поділити на п’ять частин. Її ядром були землі довкола Києва з головними містами — Києвом, Любечем, Вишгородом, Черніговом, Новгород-Сіверським та ін.
Друга частина — північна: Новгородська, Полоцька, Ростово-Муромська землі. Найбільшими центрами північної частини були міста, засновані за часів варязького впливу з Прибалтики — Новгород, Ізборськ, Полоцьк, Ростов, Муром.
Третя частина — східна: землі колишнього Хазарського каганату і Волзької Булгарії, а також Північний Кавказ. Важливу роль у торгових відносинах відігравали міста Булгар, Біляр, Сувар, Ітіль, Семендер, Біла Вежа (Саркел).
Четверта частина — західна: Волинська земля і червленські міста. Найбільшими містами західної частини були Галич, Перемишль, Теребовль, Червен, Ужгород, Луцьк, Берестя та інші.
До п’ятої частини — південної — входили землі над берегами Чорного та Азовського морів: Тамань, Степовий Крим, Дикий Степ, а також Північне Причорномор’я і Нижнє Подунав’я, на яких раніше розташовувалась держава Велика Скіфія, приєднана до Київської держави у 940 р. батьком Святослава І Ігорем І. Головними центрами південної частини були Тмутаракань, Керч, Пересічен, Переяславець.
Під вплив держави Святослава І потрапила також і Болгарія. Угорщина та Чехія, землі яких після перенесення Святославом І своєї столиці на Дунай, опинилися поряд із державою могутнього князя, визнали свою васальну залежність від нього. Головним чинником для цього стала загроза для національної незалежності угрів і чехів із боку Священної Римської імперії.
Святослав I — одна з найвеличніших постатей в історії слов’ян, у світовій історії — державний діяч, політик і дипломат, полководець і стратег, надзвичайно обдарована людина, славне ім’я якої золотом викарбуване на скрижалях історії.
Думаю, що для нас, українців, Святослав І — це постать такого значення і такої самої величини, як для греків — постать Олександра Македонського.