Хрещення Русі!
...Історики доволі скептично ставляться до літописного повідомлення про те, що Русь було хрещено у 988 році. Це скоріше данина традиції, аніж історична правда. Покійний академік Геннадій Літаврін стверджував, що про хрещення Русі за часів Володимира не згадує жодна візантійська, арабська чи будь-яка європейська хроніка. Натомість є десятки свідчень того, що Русь було хрещено на 122 роки раніше, у часи князя Аскольда.2010-го була 1150-та річниця хрещення Аскольдового. Його згадують 36 історичних джерел. Тоді як про хрещення Володимира нема в жодному літописі або хроніці, крім сумнівної "Повісті врем'яних літ". Християнська партія у Києві була традиційно сильною – історія знає князів-християн до Володимира, знає приклади християнських храмів та діяльності християнської громади до 988 року. Скоріше за все, варто говорити про спробу Володимира на деякому етапі реставрувати язичницькі культи ("Пантеон Володимира" 980 року) - як елемент пошуку свого вибору – і за кілька років знову повернутися до християнства.

Володимир поставив крапку у хитаннях щодо того, куди йти і в якому напрямку. Русь була переважно купецькою державою, залежною від товарних потоків і від інтересів купецької знаті. Тут були надзвичайно сильними впливи різних "партій", орієнтованих на арабський світ, єврейські, грецькі, варязькі, німецькі, польські групи. Орієнтація на Візантію підтримувалася далеко не всіма. Торгівля з арабами – можна припустити – давала більші економічні вигоди. Припускаю (звісно, жартома), що у ті часи так само діяв якийсь "Арабський вибір" чи "За Хазарію святую!", які переконували князя і його оточення: християнський вибір є хибним, наводили дані про те, що лише 32,2% респондентів з правом голосу на вічах підтримують ідею візантоінтеграції, а переважна більшість виступають за традиційні, випробувані роками і скріплені кров'ю і спільною героїчною історією зв'язки з Хазарією. Хтось говорив про можливі економічні втрати від входження у нову систему стосунків із Візантією. Хтось говорив, що у Візантії криза, вона тріщить по швах, відзначаються соціальні негаразди і економічні проблеми – натомість арабський світ динамічно розвивається, володіє сировинними ресурсами та новими технологіями... Спокус було чимало.

Володимир продемонстрував ВОЛЮ.

988 рік – це, скоріше за все, – не рік Хрещення Русі, а рік Кінцевого Вибору. Цього року Володимир перестав вагатися і однозначно поставив крапку у своєму виборі, віддавши християнам усі преференції у системі державної влади і оголосивши Христову церкву церквою правлячої верстви. Для цього йому не потрібно було зганяти киян у води Дніпра – йому потрібно було привести до присяги знать. Арон Гуревич – один з найбільших знавців середньовічної історії – назвав середньовіччя "культурою мовчазної більшості". Все визначала ініціативна меншість, згуртована довкола князя. Тому – скоріш за все – не було того, що зображують на своїх картинах пізніші історики, а саме натовпів голих киян, які стоять по шию у воді, з вдячністю приймаючи хрещення від екзальтованого князя. Інші релігії – в тому числі поганство – продовжували існувати і надалі, але на рівні правлячої верстви міцно укорінилося саме християнство, яке віднині було поза конкуренцією.

Але головні моменти того, що мало місце у 988 році, лежать у позарелігійній площині. По-перше, Володимир визнав свої володіння частиною цивілізаційного простору, на який розповсюджувалася духовна влада Папи і Патріарха (до Керуларійського розколу 1054 року християнська церква була єдиною, без канонічного поділу на православ'я та католицизм). У часі це співпало з поширенням християнства у Західній Європі – Польща і скандинавські народи прийняли християнство наприкінці Х століття. Подальша система династичних шлюбів, що практикувалася Володимиром та його нащадками, зміцнила цей цивілізаційний вибір, а система торгових зв'язків розширила присутність руських купців на ринках саме християнського світу.

По-друге,за деякими даними, Володимир отримав із Константинополя вінець – символ визнання монархом, рівним іншим європейським християнським монархам. Досі він був одним із ватажків варварських державних утворень. Костянтин Порфірогенет за кілька десятиліть до Володимира писав про русів і про печенігів як про рівні за значенням – з точки зору візантійського політика – племена, які потрібно стравлювати між собою. Після 988 року Русь перестає сприйматися як частина "скіфського світу". Монарший вінець – символ легітимності влади – розставляє все на свої місця: київський володар отримує визнання у світі.

До речі: з цього моменту припиняються походи Русі на Візантію. Очевидно, в рамках нового цивілізаційного вибору починають відігравати важливу роль інші механізми врегулювання суперечок. Єдиний похід на Візантію після 988 року – під проводом сина Ярослава Мудрого Володимира у 1044 році – виявився не просто невдалим, а й бездарним: кораблі потонули ще до зустрічі з візантійським флотом.

Ці світські моменти – визнання Русі та цивілізаційний вибір – явно не до вподоби тим, хто хотів би акцентувати увагу виключно на духовно-метафізичній складовій. Русь, що внаслідок свого вибору опинилася перед необхідністю не стільки воювати з Візантією, скільки колонізувати простір на півночі і на сході, поширюючи християнство та шукаючи нові ресурси, дала поштовх новим державницьким процесам та новій колонізації. Саме у цих колонізаційних процесах варто шукати витоки нинішньої Росії. Взаємодія слов'янських переселенців із Балтики (Новгород) та колонізаторів із берегів Дніпра з місцевими самобутніми племенами створили підґрунтя для виникнення Ростовського, Суздальського, Рязанського, Володимирського та інших північно-східних князівств.

 … Усі заслуги Володимира в державотворенні, культурі тощо приписуються його наверненню до християнства. Однак задумаймося, чи міг Володимир, якби він був сповідником віри, церква якої руйнує із середини державу, налаштовує співвітчизників і навіть братів один проти одного, бути володарем найбільшої в Європі держави?

Усі заслуги Володимира в державотворенні, культурі тощо приписуються його наверненню до християнства. Однак задумаймося, чи міг Володимир, якби він був сповідником віри, церква якої руйнує із середини державу, налаштовує співвітчизників і навіть братів один проти одного, бути володарем найбільшої в Європі держави – від Фінської затоки до Криму включно, від гирла Ками до Карпат? Ні, лише провідники-язичники могли об’єднати під своєю рукою сотні племен і створити величезні держави, бо з повагою ставилися до їхньої віри і не навертали на свою. Гуна Аттила – від Кавказу до Адріатики, Святослав Хоробрий – від Карпат і Дунаю до Волги.

Великого князя могутньої київської держави Володимира Святославича церква називає святим і рівноапостольним. Тобто, його прирівняно до апостолів самого Ісуса Христа, до тих, що прославилися проповідуванням Євангелій й наверненням народів у християнську віру.

Чи насправді Володимир Великий був хрестителем Русі? І взагалі, що ми знаємо про нього?

Попри демонстрацію шаленої поваги, любові і вивищення до божественного рівня князя Володимира церква чомусь не зберегла ані дня, ані навіть року народження свого кумира. Це може свідчити про значно пізніше проявлення інтересу з боку церкви до його особи. Не зберегла вона і його мармурового саркофагу, який із тілом покійного Володимира було поставлено у збудованій ним, за "Літописом руським", церкві Богородиці. Труни його сина Ярослава Мудрого і правнука Володимира Мономаха збереглися, а його ні. Чому? Чи не тому, що труна Володимира Великого могла розповісти дещо не дуже вигідне церкві? Навіть на пізніших саркофагах його сина та правнука, збереглися символи, які насправді були язичницькими, зокрема знаки Прави, Нави і Яви. Що такого було на саркофазі Володимира Святославича, що його знищили, мабуть, ми вже ніколи не дізнаємося. Хоча не виключено, той саркофаг, який приписують Ярославу Мудрому, насправді належить Володимиру Великому. Такі речі частенько плуталися як навмисне, так і не навмисне.

Дещо більше і цікавіше відкриває нам уважне прочитання "Повісті минулих літ" із "Літопису руського за Іпатським списком".

Як відзначають фахівці, Іпатський список, це компіляція двох писемних пам’яток: Київського зведення 1198 року і продовжуючого його Галицько-Волинського повіствування, яке було доведено до кінця XIII ст. Аналіз паперу і почерків показав, що літописи були переписані в одне (тобто скомпільовані) приблизно 1425 року. Відшукано його в Іпатському монастирі, що знаходиться біля міста Кострома, між річками Волгою і Костромою. Найвірогідніше, саме в цьому монастирі місцеві монахи і здійснили компіляцію. Як ці літописи потрапили на Кострому, можна лише здогадуватися – від часів Андрія Боголюбського та його воєводи Бориса Жидославича Київ і загалом українська земля неодноразово зазнавала нападів з боку Суздальсько-Володимирського і Московського князівств. Мета була одна – знищити Київ як політичний та культурний центр. Руські церкви, монастирі піддавалися вогню, а ікони, книги та інші святині вивозилися на північ з перспективою збудувати там нову столицю зі своїми Золотими воротами, Красним двором, Десятинною церквою і т. п.

Очевидно, саме внаслідок грабіжницьких походів з півночі Київський та Галицько-Волинський літописи опинилися в монастирі на Волзі. Звісно, що костромським монахам було поставлене завдання переписати їх таким чином, щоб вони були зрозумілими місцевому люду. Тобто, це була не проста компіляція-переписування, а й переклад на московську мову. А якщо роботу виконували християнські монахи, звісно, вони вибудовували й відповідну ідеологічну основу, яка дуже проглядається в книзі, де замість опису тієї чи іншої події рясніють розповіді про історію християнства, або християнські проповіді.

Як не дивно, донині такий "Літопис руський" приймаються за чисту монету. Ніщо не насторожило і не насторожує вчених: ні те, що Київський та Галицько-Волинський літописи переписувалися християнськими монахами, а отже вони могли викинути чимало важливих фактів із життя українського люду, який в основному сповідував язичницьку віру, ні те, що цим переписуванням займалися чужинці, які зазвичай не тільки трактують історію сусідів на свій лад, а й через незнання мови далеко не повно й не точно передають зміст чужих для них письмен…

Не одну сотню літ церква за допомогою такого літопису дурить народ про хрещення Володимира і загалом Русі, будуючи на його імені свою політику утримання руського (українського) люду під своїм дурманом, а отже і владою. Чи насправді так було, як передає нам Іпатівський літопис і як нам його тлумачать?

Читаємо про те, як хрестився князь Володимир. Він підійшов до нібито грецького (християнського) міста Корсунь (Херсонес), що в Криму, і взяв його в облогу. Містяни відчайдушно захищались. Заволодіти містом допоміг якийсь зрадник, що послав зі стін укріплення із стрілою записку, як легше і швидше можна завоювати місто. І ось в цей момент Володимир нібито прийняв рішення: "Якщо збудеться се – охрещусь".

Доволі цікаві підстави для такого рішення – князь-язичник, якому в поході допомагали рідні боги, рідна віра і якому, безсумнівно, була гидкою зрада християнського воїна з Корсуні, раптом хоче вступити в ту саму зрадницьку компанію.

Далі цитата: "І ввійшов Володимир у город, і дружина його. І послав Володимир [послів] до цесаря Василія і Костянтина, говорячи так: «Осе город ваш славний я взяв. Та чую ось я, що сестру ви маєте, дівчину. Тож якщо її не оддасте за мене, то вчиню вашому городу[те], що й сьому вчинив». І, це почувши, опечалились цесарі, [і] послали [йому] вість, так говорячи: «Не належить християнам заміж виходити за поган і оддавати за них. Якщо ж ти охрестишся, то візьмеш її, і дістанеш царство небесне, і з нами єдиновірцем будеш. Якщо ж сього не вчиниш — не зможемо ми віддати сестри своєї за тебе".

Щось тут не те. Володимир завоював славне місто цесаря Василія і Костянтина і посилає до них (слід розуміти в Царгород) послів, просячи собі їхню сестру в дружини, а йому – переможцю – цесарі ще й ставлять умови? Сумнівно. Чи чекав би він відповіді поки посли перепливуть море туди й назад? Чи не швидше було б самому одразу плисти в Царгород і домагатися свого? Так принаймні завжди діяли переможці.

І тут, як на мене, є одна дуже важлива річ, яку було викинуто з літописів. Очевидно, насправді Володимир завоював не Корсунь, а Царгород, який для руських князів здавна було за честь захопити, але візантійці, які вже домінували в Московії на момент компіляції літописів, не могли залишити в них такого приниження, якого завдав їм руський князь поганин Володимир.

Отже, якщо Володимир вступив зі своєю дружиною в Царгород, цесарі, рятуючи місто від пограбування та розорення, поспішили запропонувати Володимиру щедрий викуп, серед чого була й їхня сестра. Чи був тоді ж він охрещений? Не виключено, що таку формальність заради великого трофею, молодої дружини і нових політичних перспектив князь здійснив. Можливий й інший варіант. Якщо діло стосується справді Криму, то, очевидно, повернувши під владу Русі схристиянізований півострів, Володимир охрестився, щоб бути духовним батьком також цієї частини своєї країни. А сестру цесарі віддали йому в дружини з метою зав’язання родинних зв’язків і, що головне, як визнання його права на кримську землю. Цесарі не безпідставно сподівалися мати через неї вплив на володаря Русі.

Чи хрестив Володимир Русь вогнем і мечем, як нам розповідає історія? Сумнівно. Не міг такий мудрий і далекоглядний державотворець, яким був Володимир, налаштовувати проти себе країну, що сповідувала народну віру. І за його життя і після нього в Україні-Русі язичництво стояло доволі сильно на ногах. Варто згадати хоча б "Слово про похід Ігорів", автор якого апелює до Сонячних (язичницьких) богів ще у ХІІ ст.

Так, при Володимирові християнство отримало свободу розвитку в Русі, так, Володимир певний час навіть більше приділяв йому уваги. Молодого князя тішили запевнення слащавих попів, що він намісник бога на землі, він щедро виділяв кошти на будівництво церквів, розкошування і пиятику, не помічаючи, що перетворюється на інструмент у руках чужинців. В країні тим часом занепадало звичаєве право, християнство нав’язувала свою мораль зрадництва, процвітала розбещеність, беззаконня і безлад.

Вже в 996 р. “жив Володимир у страху божому (тобто не здатний на рішучі дії по захисту країни і себе. - С. П.). І умножилися розбої, і казали єпископиВолодимирові: «Осе умножилися розбійники. Чому ти не караєш?» І він мовив: «Боюся гріха». Вони ж сказали йому: «Ти поставлений єси богом на кару всімзлим і на милість добрим. Належить тобі карати розбійника, але з дізнанням». Володимир тоді, одкинувши віри, став карати розбійників" [„Літопис руський”, “Дніпро”, 1990, с. 71]. Лише після того, як він "одкинув віри" став "жити Володимир за порядками діда і отця" (Там само).

Цей фрагмент повністю розкриває християнську сторінку Володимирового життя. Він стає слабовольним, боїться гріха і не застосовує сили по наведенню порядку в країні. Але коли до нього прийшли, нібито єпископи і сказали, щоб він карав розбійників, князь починає жити за порядками свого діда і отця. Натомість відомо, що його отець Святослав Хоробрий був язичником. Отже, якщо Володимир повернувся до порядків свого отця, то до нього приходили не єпископи, а волхви, яких нібито він винищив, впроваджуючи християнство. Це волхви нагадали йому батьківські заповіти, і переконали "одкинути" чужі віри.

Хитрі тлумачі літописів пишуть, що "віра" тут – це "грошова кара за тяжке вбивство і каліцтво". Ох, як їм не хочеться визнавати правди. Переконаний, "одкинувши віри" нам слід розуміти в прямому смислі слова – Володимир відкинув християнську віру й повернувся до віри своїх праотців. І цьому доказів є чимало, один із них той, що з 998 року по рік смерті – 1015-й князь не згадується в літописі зовсім. Його, як відступника він християнства, компілятори викреслили з літописів. Це згодом його зроблять святим, хоча донині точно невідомо, хто й коли його канонізував. На думку великого знавця історії церкви Е. Голубинського (История русской церкви, т. І, ч. 2) це сталося після 1240 р., але не пізніше 1311 р., а де і хто здійснював канонізацію не знає навіть Голубинський. Не виключено, що як такої канонізації не було зовсім, але церква і тут не посоромилася прибрехати.

Ось такі міркування про те, як хрестився і потім повернувся до батьківської віри Володимир викликає "Літопис руський". Однак давні руські билини, записані в ХІХ ст. на півночі Росії, куди ховалися від охрещення останні сонцепоклонники, можуть розкрити справжню причину "одкинення" князем християнської віри. Зокрема, відшукаємо в старих книгах билину "Бунт Іллі Муромця проти князя Володимира" ("Ссора Ильи Муромца с князем Владимиром"). В різних варіаціях вона також є в Інтернеті. Є вона і в українському переказі письменника Валерія Шевчука, щоправда, наш співвітчизник дуже обережно передав її зміст, мабуть, щоб не образити церкву.

Ми ж, дотримуючись принципу чистоти і сумління перед її величністю Історією та Правдою, нічого не міняємо. Єдине, скористаємося двома варіантами билини, ані трохи не змінюючи їхню суть.

Як на мене, билина ця якраз якнайкраще і найдостовірніше переказує народне ставлення до Володимира періоду його християнського життя, а також до церкви. В образі старого козака Іллі Муромця виступає сам народ – сповідник і захисник старої віри. За билиною, Ілля учиняє бунт через те, що князь забув запросити його – видатного богатиря, захисника Святої Русі – на бенкет, при цьому віддавши перевагу "воронам" (слід розуміти, християнам-чорноризцям):

…Рассердился Илья да поразгневался,
Выходил он на широкий двор,
Тугой лук разрывчатый натягивал,
Калены стрелы да он налаживал;
Он начал по городу похаживать,
Он начал по Киеву похаживать,
На Божьи церкви да он постреливать.
А с церквей-то он кресты повыломал…
Золоты он маковки повыстрелил
С колоколов языки-то он повыдергал.
Заходил Илья в дома питейные
Говорил Илья да таковы слова:
"Выходите-ка, голь кабацкие,
А на ту площадь на стрелецкую,
Подбирайте-ка маковки да золоченые,
Подбирайте-ка вы кресты серебряны,
А несите-ка в дома питейные".

Врешті Володимир змушений визнати справедливі вимоги Іллі (тобто народу) і садить його поруч із собою, віддаляючи від себе чужинців. "Сам т ы сидел с воронами, а меня садил с воронятами", - говорить при цьому Ілля Муромець.

Народний бунт нагадав Володимирові його зобов’язання перед власним народом і перед пам’яттю батька. Віднині він почав жити і діяти за заповітами своїх предків, а не за наукою візантійців. І справедливо зауважував М. Грушевський, що часи Володимира Великого збереглися в пам’яті народній як світла, радісна епоха в житті народній. В билинах і переказах Володимира називали не інакше як Ясне Сонечко або Красне Сонечко – епітети далеко не християнські. Він заслужив на те, бо вся його подальша діяльність була спрямована на возвеличення руського народу в рідній вірі і славі.

До речі, те, що Володимир насправді не схристиянізував свою країну свідчать і його монети. На одній стороні Володимирових злотника та срібника, як бачимо, викарбовано Ісуса Христа, на іншій – він сам. Попи кажуть, що князь тут нібито тримає в руках хреста і ми їм чомусь віримо. Однак придивімося: кий князя вінчає три кулі (а не чотири, що мали б утворювати хрест), отже це, найімовірніше, Триглав, якому, за Велесовою Книгою, найперше поклонятись маємо і велику славу співати (Велесова Книга, д. 11А]. Та й на короні князя відсутній хрест, якого примальовують йому творці українських грошей тощо. Понад те, корона на срібнику більше нагадує корону язичника гуни Аттили (Піддубний Сергій. "Священні тексти України-Русі. Золоті руни", с. 109] – в центрі крупніше коло (камінь), обіч менші. Годі говорити про те, що Володимир увів єдину державну віру і що вона була християнською. Ці монети є переконливим свідченням того, що при Володимирові започаткувалося двоєвір ’я і не більше.

… Усі заслуги Володимира в державотворенні, культурі тощо приписуються його наверненню до християнства. Однак задумаймося, чи міг Володимир, якби він був сповідником віри, церква якої руйнує із середини державу, налаштовує співвітчизників і навіть братів один проти одного, бути володарем найбільшої в Європі держави – від Фінської затоки до Криму включно, від гирла Ками до Карпат? Ні, лише провідники-язичники могли об’єднати під своєю рукою сотні племен і створити величезні держави, бо з повагою ставилися до їхньої віри і не навертали на свою. Гуна Аттила – від Кавказу до Адріатики, Святослав Хоробрий – від Карпат і Дунаю до Волги. Володимир навіть розширив володіння свого батька, причому не за рахунок сили та зброї, а перш за все тому, що під його владу народи йшли, щоб убезпечити себе від християнізації. Правити з Києва цією величезною імперією вимагало неабиякого хисту, волі та організаційних здібностей, і правив Володимир нею понад тридцять років. Подібне було не під силу християнським королям, навколо яких, мов п’явки, сиділи попи зі своїми церквами і паразитували на тілі народному, ослаблюючи державу.

Уривки з майбутньої книги "Перечитуючи джерела"

«Країна Оюм»: готські племена зробили помітний внесок у культуру давньої України Готи на сьогодні залишаються одним із найпотужніших «культурних міфів» Європи, щоправда, здебільшого у виявах, до яких справжнє історичне об’єднання племен не має жодного стосунку.

Тижденьпродовжує серію публікацій про давні народи, які колись населяли українські терени й залишили по собі багату культурну спадщину. Сьогодні розповідь про готів, із якими неправомірно асоціюють сучасну молодіжну субкультуру.
Готи на сьогодні залишаються одним із найпотужніших «культурних міфів» Європи, щоправда, здебільшого у виявах, до яких справжнє історичне об’єднання племен не має жодного стосунку. Ані архітектурна готика, ані готичні література та образотворче мистецтво, ані тим більше доволі поширена молодіжна субкультура, що експлуатує популярний «бренд», аж ніяк не пов’язані з «історичним спадком» східногерманських племен, котрі брали участь практично в усіх визначних подіях європейської історії кінця античності й початку середньовіччя.
Читайте також: Звідки взялася мода на кельтів
ВОЙОВНИЧІ ФЕДЕРАТИ
Джерела історії готів припадають на початок І століття н. е., коли вони переселилися з легендарного острова Скандза (Скандинавський півострів) до південного узбережжя Балтійського моря в район гирла Вісли. Звідти й відбувався їхній дальший рух у південно-східному напрямку, на територію Полісся та Волині. Заснована у ІІ–ІІІ століттях готська країна Оюм (охоплювала сучасну Правобережну Україну) стала відправним пунктом для серії нападів східноєвропейських варварів на володіння Риму.
Край тому свавіллю римляни спромоглися покласти лише на початку 270-х років, погодившись після тривалих війн надати своїм войовничим сусідам статус федератів (союзників). У ІІІ столітті увиразнився поділ готів на дві гілки: західних (вестготи) на чолі з королівським родом Балтів і східних (остготи) під короною Амалів.
Готська держава досягла піку свого розквіту в середині ІV століття, за правління володаря останніх – Германаріха. А руйнівниками цього пізньоантичного утвору стали гуни, які у 375-му вдерлися до південноукраїнських степів. Східні готи виявилися першим європейським народом, який зіткнувся з жахами кочівницької навали. Програвши війну, вони вимушено підкорилися супротивникам, одначе зберегли в межах гунської «степової імперії» певну культурно-територіальну автономію, ба навіть мали власних королів.
ОСТГОТСЬКІ ОСТРІВЦІ
Драматичною була історія остготів, що опинилися під чужинським пануванням. У найбільш знаковій події доби Аттіли – «битві народів» на Каталунських полях 451 року остготи як частина гунського війська воювали проти своїх західних братів, що становили чи не третину армії римлян. А вже після розпаду степової «імперії», невдовзі по смерті її очільника, брали активну участь у поділі гунської спадщини. Вихідці з їхнього середовища часто фігурували на ключових посадах при константинопольському дворі та у збройних силах Східного Риму.
474 року королем остготів став Теодоріх (451–526), який згодом заробив прізвисько Великий. Він досягнув найвищих мілітарних та цивільних звань на службі Риму, однак залишався насамперед королем свого народу. Після низки непорозумінь із константинопольським двором Теодоріх рушив походом на Апеннінський півострів і восени 493-го військо проголосило його володарем Італії, започаткувавши історію Остготського королівства. Щоправда, вона виявилася недовгою.
У 535-му константинопольський імператор Юстиніан І (527–565), ідеєю фікс якого було відновлення імперії в кордонах «золотого віку» Антонінів, розв’язав війну проти нащадків Теодоріха. Конфлікт цей із перемінним успіхом тривав аж до 554-го, коли номінальними переможцями стали візантійці. Невелика частина готів після поразки так і залишилася в Італії, а основна маса, як припускають дослідники, повернулася на прабатьківщину, до Скандинавії. Саме у VІ столітті там розпочався так званий вендельський період, культура якого містила яскраві вияви постімперського спадку, найімовірнішими трансляторами якого могли бути саме готи-поверненці.
Читайте також: Від готів до «індіанців»
«Острівці» остготського населення на початку середньовіччя були розкидані великою територією навколо Чорного моря. Зокрема, так звані малі готи, які не пішли з Теодоріхом до Італії, мешкаючи в околицях болгарського Нікополя, й надалі сумлінно служили константинопольським імператорам. Із «малих готів» походив письменник Йордан, завдяки творові якого ми досить добре знаємо готську історію «від самого початку» (переселення зі Скандинавії) до середини VІ століття. Те ж таки середовище дало кількох вищих офіцерів армії Юстиніана, а на знаменитій мозаїці базиліки Сен-Вітале (Равенна) в почеті імператора – «кривдника Остготського королівства» – присутні гвардійці-готи. Осередки східної гілки цього народу відомі також у передгір’ях Криму й навіть на чорноморському узбережжі Кавказу (сучасна Росія). Тож одіссея тривалістю в кілька століть завершилася поверненням додому аж ніяк не для всіх.
Найдовше проіснував готський осередок у Криму, столицею якого вважають Мангуп. Його знищили аж 1475 року османські війська Мухаммеда ІІ. Населення тамтешнє не було «суто готським». Уже тоді півострів був взірцем «мішанини народів». Навколо можновладців Мангупа гуртувалися всі жителі гірського Криму, які сповідували християнську віру, а мовою міжнаціонального спілкування цього конгломерату була грецька. Втім, династія князівства Феодоро мала саме готське походження, а православна єпархія теж називалася готською.
Навіть у системі Османської імперії кримські готи зберігали культурну своєрідність. Невеличкий глосарій їхньої мови, складений і опублікований у ХVI столітті австрійським послом де Бюзбеком, дав змогу сучасним філологам констатувати її надзвичайну подібність до шведської, попри розбавленість численними тюркськими, іранськими та слов’янськими запозиченнями. Крапка в півострівному «відгалуженні» цієї історії була поставлена лише Єкатєріною ІІ після включення краю до складу Російської імперії. За наказом імператриці всіх кримських християн переселили до Приазов’я, а їхніх нащадків ми називаємо тепер маріупольськими греками.
Читайте також: Професор Костянтин Тищенко спростує теорію «колиски трьох братніх народів»
ГОТСЬКИЙ СПАДОК
Із теренами сучасної України пов’язаний не лише тривалий епілог історії готів, а й найдовша риска її пунктиру. Перебування у країні Оюм упродовж щонайменше двох століть стало найдовшою зупинкою на їхньому шляху. Ця зупинка, й насамперед розквіт держави за правління Германаріха, мала лишити по собі численні сліди, що їх уже понад століття шукають археологи.
Сучасні науковці ставляться до цього з певним скепсисом і схильні обмежувати підконтрольну готам територію ареалом черняхівської археологічної культури. Та навіть у таких «скромних» масштабах держава цих племен є унікальним явищем для варварської Європи пізньоримського часу.
Щоправда, спадок готів не зник на сході континенту безслідно. Найдієвішою групою місцевих «нових варварів» початку середньовіччя були слов’яни, які частково повторили їхній шлях, просуваючись упродовж V століття з Полісся на південь та південний захід у бік дунайського кордону Візантії. Численні запозичення зі східногерманських мов (насамперед готської) свідчать, що значну кількість культурних елементів вони перейняли від германців. Зокрема, цінні елементи тогочасної військової культури (мечі, шоломи та обладунки; давньослов’янською – «броня») визначаються германськими термінами. Доволі яскравим прикладом є відповідність парадного костюма заможних слов’янок із обов’язковою парою великих пальчастих фібул схемі вбрання шляхетних готок. Тож принаймні впродовж раннього cередньовіччя поняття «готський» у східноєвропейських варварів (і, зокрема, наших предків) асоціювалося з «елітним», «престижним». Показово й те, що спільнослов’янська назва можновладця «князь» є германізмом. І навіть така лексема, як «хліб», фігурує в готській.
Нехай той епізод, хоч і вельми яскравий, був лише одним із багатьох в історії теренів сучасної України, нехай знак рівності між поняттями «готський» та «елітний» порівняно швидко стерся з масової свідомості населення, однак усі ми й досі трішечки спілкуємося готською, вимовляючи практично щодня слово «хліб».
Читайте також: Війни за готів

Звідки взялася мода на кельтів На початку ХХІ століття слова «кельти» й «кельтський» встигли міцно увійти в арсенал поп-культури, а також стати комерційно успішним брендом, під яким продається все – від пива й цигарок до баскетбольних команд

Ідея «кельтської спадщини» з не меншою ефективністю пристосована до європейських національних ідентичностей, зазвичай у доволі парадоксальний спосіб. Так, сучасні французи вважають себе нащадками кельтів, хоча їхні прадіди жорстоко асимілювали бретонців – останній народ цієї групи в континентальній Європі. Ірландці та валлійці пишаються своїм кельтським походженням, хоча їхні предки ніколи себе кельтами не називали. Водночас кельтська традиція є частиною не тільки вигаданого, а й реального історичного минулого Європи. Зокрема й тієї її частини, де розташована Україна.
Читайте також: Затоки вранішнього сонця
НА СВІТАНКУ ЄВРОПИ
Ще приблизно 30 років тому початковий етап історії кельтів не викликав дискусій у науковому середовищі. Вважали, що пред­­ки сучасних ірландців, шотландців, валлійців та бретонців наприкінці доби бронзи жили в долині Середнього Рейну, на Верхньому Дунаї та в північно-західних передгір’ях Альп. Із цієї «прабатьківщини» давні кельти, озброєні залізними мечами та колісницями, у VI–III століттях до н.е. розселилися від Британських островів до Анатолії, а згодом були підкорені римлянами та германцями й асимільовані. Однак нові факти змусили європейських дослідників переглянути цю спрощену схему. Сьогодні є очевидним, що цивілізація давніх кельтів мала кілька центрів формування. Один із них охоп­лював атлантичне узбережжя сучасних Іспанії, Португалії та Франції, Ірландію, а також частину Британії. Тут проживало населення, генетично споріднене із прадавніми землеробами, які населяли Європу ще до прихо­­ду індоєвропейців. У І тисячолітті до н.е., а можливо, й раніше, кельтібери на Піренейському півострові й давні ірландці говорили найбільш архаїчними кельтськими діалектами, предками сучасної ірландської мови. Другий центр кельтського світу розташовувався у глибині європейського субконтиненту, де, власне, й жили ті племена, що їх давні греки називатимуть кельтами або галатами, а римляни – галлами (від пракельтського кореня gal – «лютий, відважний»).
Вихід кельтів на історичну арену збігся із формуванням латенської археологічної культури (від місцевості Ла-Тен у Швейцарії) на початку V століття до н.е. Ядром її ареалу були басейни Марни й Мозеля, а також Богемія, звідки вона дуже швидко поширилася практично всією територією Центральної та Західної Європи. Ке­­ль­­ти не були єдиним «етносом» – швидше лінгвістичною та культурною спільнотою, різні частини якої зазнавали впливу підкорених народів та сусідів. Водночас здобутки латенської культури засвоювали й племена, які не належали до числа кельтських, – германці, фракійці, даки, а також праслов’яни.
«ГОРЕ ПЕРЕМОЖЕНИМ!»
Такі слова промовив ватажок кельтів Бренн, якому видався недостатнім викуп римлян за зняття облоги з їхнього сплюндрованого міста. За іронією долі пізніше цю сентенцію частіше застосовували до самих кельтів. Вже у ІІ столітті до н.е. межі «кельтського світу» значно повужчали; 52 року до н.е. Юлій Цезар завершив завоювання його центру – Галлії. Ще через півстоліття останні кельтські вождівства на континенті підкорилися римлянам або германцям. Єдиним осередком, де продовжу­­вала розвиток кельтська культура, залишалися Британські острови. Повністю завоюва­­ти їх не вдалось ані римлянам, ані англосаксам на початку середньовіччя.
Кінець І тисячоліття приніс розквіт Ірландії. Віддалений острів, заселений, як вважали греки та римляни, дикунами й канібалами, у V столітті дістав потужний культурний імпульс у вигляді нової релігії. Християнство швидко й майже безболісно запанувало тут, хоч і від язичницької спадщини Ірландія остаточно не відмовилася. Інша особливість християнської культури Ірландії полягала в тому, що на її формування істотно вплинули відповідні традиції Греції та Єгипту. На відміну від інших країн Західної Європи на острові у середньовіччі не була забута грецька мова, а з нею найкращі надбання античної літератури, філософії, природничих наук.
Ірландці розвинули мистецтво книжкової мініатюри та каліграфії, церковного співу тощо. Свої досягнення їхні мандрівні монахи переносили в Європу, де засновані ними бенедиктинські монастирі ставали осередками освіти й культури. Як повідом­ляє «Життя Св. Маріана», бли­зько 1070 року ірландські ченці дісталися Києва. При дворі Ізяслава Ярославича їм організували гідний прийом і обдарували їх дорогоцінними хутрами на 100 фунтів сріблом. За ці кошти ірландці розбудували абатство Св. Якоба та Св. Ґертруди в Регенсбурзі, що згодом стало фактичною і юридичною метрополією всіх ірландських монастирів Європи. Ім’я небесної покровительки розглядають як безперечний доказ тісних зв’яз­ків ірландського абатства з дружиною київського князя – Ґертрудою. Контакти з ірландцями збагатили й культуру Русі. Потужний вплив ірландської шко­­ли книжкової ілюстрації вбачають у найдавніших давньоруських мініатюрах із «Кодексу Ґертруди» й «Остромирового Євангелія».
«НАШІ ПРЕДКИ ГАЛЛИ»
Напади вікінгів, а особливо експансія Англії та Франції призвели до втрати незалежності кельтських народів та занепаду їхньої культури. Відкриття цивілізаційної спадщини останніх сталося лише за модерної доби, коли європейські нації почали творення власного «історичного міфу». Кельти були визнані за «офіційних предків» одразу в кількох державах, насамперед у Франції. Навіть революцію 1789 року трактували як повстання підкорених «галлів» та «римлян» проти «загарбників» – короля й аристократії, представники якої пишалися походженням від франкської знаті часів Хлодвіґа й Карла. Палким прихильником французької «кельтськості» виявився Наполеон ІІІ, коштом якого було проведено масштабні розкопки галльських поселень і споруджено меморіал на місці останньої битви галлів проти Цезаря. У ХХ столітті кельтів розглядали то як авангард «білої арійської Європи», то як прадавній прототип європейського мультикультуралізму. Ідея кельтської спадщини, яка свого часу об’єднувала всі країни Старого світу від Ірландії до Туреччини, припала до смаку батькам-засновникам ЄС. Не випадково 1991 року підписанню Маастрихтської угоди передувало проведення безпрецедентної за масштабами виставки «Кельти» у Венеції, у якій узяли участь близько 250 музеїв з усієї Європи.
На окрему згадку заслуговує кельтоманія, яка охопила Європу ще в ХІХ столітті. Інтерес до кельтів віддавна підтримували діячі європейської літератури, музики та образотворчого мистецтва, яких приваблювала давня загадкова культура. Мотиви кельтських легенд у своїй творчості активно використовували Вільям Шекспір, Джеймс Макферсон, Роберт Бернс, Вальтер Скотт, Вінченцо Белліні, Ріхард Ваґнер, Джон Толкін, а також десятки інших авторів. У масовій культурі поступово сформувався романтичний образ кельта, в якому кожен міг знайти собі щось на власний смак. Поціновувачі військової історії схилялися перед відчайдушною хоробрістю кельтських воїнів, шанувальників езотерики приваблювали згадки про таємниче вчення друїдів, феміністки звертали увагу на високий соціальний статус жінки у давньому кельтському суспільстві, музиканти черпали нат­хнення в ірландському фольклорі, прихильники екологічного світогляду вбачали в кельтах «людей лісу», які жили в гармонії з природою.

«Пізнай себе». Українська ідея Григорія Сковороди У 1971 році Ігор Костецький написав блискучий есей «Стефан Ґеорґе. Особистість, доба, спадщина», у якому зринає одне, на перший погляд, парадоксальне міркування про Григорія Сковороду: «Сковорода не надто думав про національність.

Тим часом він був і зостанеться на всі часи українським мудрецем». Ясна річ, Костецький далеко не перший, хто казав про «українськість» Сковороди. Згадаймо хоч би те, що писав 1936 року Ніколай Арсеньєв у статті «Містична філософія Сковороди»: «Сковорода – справжній син України, української землі, української культури, української життєрадісної барокової доби». А ще раніше, 1912 року, Юзеф Третяк у книжці «Петро Скарга в історії та літературі Берестейської унії» назвав Сковороду «справжнім вивершенням тих позитивних моральних первістків, що дрімали в грудях українського народу», і трактував сковородинський містицизм як прояв українського національного характеру. Зрештою, навіть те, що наріжним каменем своєї філософії Сковорода зробив ідею самопізнання, можна вважати проявом його «українськості». Справді, як стверджував колись галицький геґельянець Клим Ганкевич у своїх «Нарисах слов’янської філософії»: «Коли про Бога та світ українець виробив у власній свідомості ясні поняття, то найважливішим питанням людського думання і досі є для нього успадковане від греків пізнай себе». Але чи має сковородинське «Пізнай себе» національний вимір?
Усвідомити своє серце
Цікаву відповідь на це запитання дав свого часу Александру Хиждеу в нарисі «Григорій Варсава Сковорода». Він стверджував, що український філософ розробив концепцію троїстого самопізнання, тобто пізнання себе як особи (іndi­­vi­duum), як громадянина (in statu) та як власне людини (in genere). І навіть наводив красномовну цитату з невідомого твору Сковороди «Симфонія про народ»: «Кожен мусить пізнати свій народ і себе в ньому. Чи ти рус?.. Будь ним… Чи ти лях? Будь ляхом. Чи ти німець? Німечествуй. Француз? Французствуй. Татарин? Татарствуй. Усе добре на своєму місці й своєю мірою…»
Не наважусь услід за Хиждеу трактувати Сковороду як передвісника романтичної «національної філософії». Однак не підлягає сумніву те, що ідея самопізнання в українській традиції і до Сковороди, і після нього справді передбачала «пізнання свого народу й себе в ньому». Згадаймо «Апологію» Мелетія Смотрицького, пройняту надією автора пізнати правдиву «руську віру», а отже, врятувати і власну душу, і розшарпаний на клапті український народ, припинити згубну «війну України з Україною». Чи девіз романтика Якова Головацького: «Пізнай себе, буде з тебе». Або ж заклик панночки Марини з «Патетичної сонати» Миколи Куліша: «Українцю, спізнай самого себе!» Та й сковородинське «Пізнай себе» передбачало «пізнання свого народу й себе в ньому» вже хоча б тому, що на противагу просвітницькому гаслу: «Всі люди рівні» – наш філософ стверджував: «Усі люди різні». Пам’ятаєте його парадокс «нерівної рівності»? «Бог схожий на багатий фонтан, що наповнює різні посудини за їхньою вмістимістю. Над фонтаном напис: «Нерівна всім рівність». Ллються з різних трубок різні струмені в різні посудини, що стоять довкола фонтана. Менша посудина має менше, але в тому є рівна більшій, що вони обидві однаково повні». Це стосується не тільки людей, а й народів. І, ясна річ, кожна людина найбільше любить свій народ. Та любов Сковороди до України була така ревна, що не раз викликала подив, а то й роздратування. Принаймні відомий український письменник і журналіст Жан Верне (Іван Вернет), вихований на ідеях Локка й Кондільяка, під час першої зустрічі зі Сковородою був такий вражений цією «надзвичайною любов’ю» філософа, що навіть посперечався з ним. «Діоген, – згадував пізніше Верне, – з усіх народів Греції вважав за людей одних тільки спартанців; Сковорода найбільше любив українців…».
Але чому? Відповідь на це запитання знаходимо в притчі «Убогий Жайворонок». Тут філософ змальовує образ України як краю, де «оселилася простота й царствувала дружба, що робила мале великим, дешеве дорогим, а просте приємним». І саме сюди, в Україну, приходить Божа Діва-Істина, втікаючи від світу, що потонув у гріхах. Що це? Не що інше, як старовинний мотив «гнаної Правди», який бере початок ще в «Явищах» давньогрецького поета й астролога Арата Солійського: «Тоді, зненавидівши рід людський, Правда полинула геть аж на небо». Пізніше про стародавню богиню справедливості Астраю, яка правила світом за золотого віку, а коли згодом над людьми запанували облуда, віроломство, чвари, насилля й жадоба, останньою серед богів полетіла на небо, писатимуть Овідій у «Метаморфозах» та Вергілій у «Георгіках». Цей мотив добре знаний і в літературі Нового часу, зокрема в слов’янських письменників. Пригадаймо хоча б «Лабіринт світу й рай серця» Яна Амоса Коменського, «Театр малого світу» Натанела Воднянського, «Божественний театр» Матея Конечного, казання Дмитра Туптала, Стефана Яворського аж до «Легенди про Великого Інквізитора» Фьодора Достоєвского. І в притчі Сковороди останнім відблиском золотого віку, коли люди шанували правду з власної волі, а не з примусу, постає його рідна Україна.
«Убогий Жайворонок» – це алегорія про «сродність» українців до добра та про їхню «несродність» до зла. І мудрий жайворонок Сабаш, і працьовитий дятел Немес, і навіть нерозважливий тетервак Фридрик, на відміну від нетопирів чи яструбів, зроду добрі. Прикметно, що саме тут зринає в Сковороди опозиція України й Росії. «…Не дивуйся, друже, що тетервак названий Фридриком, – каже філософ, даруючи притчу своєму приятелю Федорові Диському. – А якщо досадно, то згадай, що всі ми такі. Усю ж бо Малоросію Великоросія називає тетерваками. Чого ж соромитись! Тетервак, звісно, – птах немудрий, але й не злобивий. Не той дурний, хто не знає…, а той, хто знати не хоче». Росіяни – «сторонні люди». Вони бачать тільки те, що на поверхні, те, що здається їм глупотою, тому й називають українців тетерваками. Але вони не знають справжнього єства української людини, того, що вона належить до Божого світу. Смішний комусь тетервак має ім’я Фридрик, яке походить від германського Frithuric і означає «мирний вождь». А Сабаш означає «син миру», Немес – «справедливий». Усі вони – і Фридрик, і Сабаш, і Немес – діти миру, мешканці «Миргорода», тобто «горнього Єрусалима». Одне слово, гасло «Пізнай себе» означає для українця, зокрема, усвідомити своє добре серце, щоб не стати чужим своєму роду, бо, як каже філософ, «кожен народ…, мов та пшениця, може час від часу вироджуватись…».
Сковородинці
А тепер пригадаймо фінал «Наталки Полтавки» Івана Котляревського. Пан Возний на прізвище Тетерваковський, – той самий, що в першій дії співав пісню «Всякому городу нрав і права», – таки ж не став чинити зла, згадавши, що він «от рожденія… расположен к добрим ділам», а хор уславлює всіх полтавців як добродіїв. «Наталка Полтавка» – це варіація на тему «Убогого Жайворонка» Сковороди, а її основна ідея – «сродність» української людини до добра. Возний – таки справді, як казали колись Олександр Русов, Микола Плевако, Михайло Грушевський та інші, «тип сковородинця», втілення «добрих традицій старої України», а сам Котляревський, за словами Едварда Вінтера, належав до «учнів Сковороди».
А хіба кирило-мефодіївські братчики з їхнім культом свободи й месіанською візією України не були «учнями Сковороди»? Згадаймо Івана Посяду, для якого два найвидатніші українці – Сковорода й Шевченко, «великий філософ» і «великий поет», Пантелеймона Куліша, який вбачав у Сковороді схожого на себе гордого одинака («полуаскет і стоїк строгий»), котрий цурається спокус світу, живучи «в храму духовної свободи, непідкупної правоти на лоні свіжої природи і хуторної простоти», Тараса Шевченка, чий похмурий філософський початок комедії «Сон» – «у всякого своя доля…» явно навіяний псальмою Сковороди «Всякому городу нрав і права»… Та головне – візія України в «Книзі буття українського народу» Миколи Костомарова. Колись саме Костомаров стверджував, що «кожен освічений українець знає» Сковороду. Йому і самому був чудово відомий набір ідей давнього філософа, зокрема те, що для опису поєднання видимої й невидимої природи в космосі, людині та Біблії він використовує апофатичні терміни христологічного догмата: видима й невидима природи існують так, як Божа та людська природа в Христі, – «незлитно, незмісно, неподільно й нерозлучно». І саме крізь призму цієї христологічної апофатики Костомаров пробував розглядати історію України.
Я міг би повторити вслід за Сергієм Єфремовим, що в ХІХ столітті «сковородинство» було в Україні «немов познакою культурної людини», пригадавши при цьому і «сковородинство» Квітки-Основ’яненка, і те, як високо цінував твори філософа Панас Мирний, мовляв, вони «скликали людей до опрощення і рівноправства», і слова Івана Франка: «Григорій Сковорода – поява вельми замітна в історії розвою українського народу, мабуть, чи не найзамітніша з усіх духовних діячів наших XVIII віку».
Вічний філософ
Та ще більшу вагу мав Сковорода в Україні ХХ століття. Він був культовим для нашого модернізму. Недарма один із теоретиків «Української хати» Андрій Товкачевський, розглядаючи життя та ідеї давнього філософа крізь призму ніцшеанства, писав: «Природа створила Сковороду, мабуть, тільки заради того, щоб пересвідчитись у власній здатності «творити не лишень нікчемних фіглярів, а й богів». Що вже казати про «українізацію» 1920-х років. Може, Володимир Коряк і мав рацію, коли писав, що наші «перші хоробрі» – творці нової України – у своїх напружених інтелектуальних пошуках пробували йти дорогою «від Сковороди до Маркса». Чи знали ці «аргонавти української інтелігенції», що обрана ними дорога веде від повноти буття до цілковитої вбогості? Навряд чи. Тож коли поколінню дітей Другої світової, як скаже Ліна Костенко, «обридли відьомські шабаші фікцій», у пошуках істини воно рушає у зворотному напрямку – «від Маркса до Сковороди». Саме в ідеях останнього можна вбачати коріння культурного й політичного резистансу українських шістдесятників. Пригадаймо хоч би образ Сковороди-«перворозуму» в «Індустріальному сонеті» Миколи Вінграновського, варіації на теми Сковороди у Василя Симоненка, Івана Драча, Бориса Олійника, Дмитра Павличка, «Сад нетанучих скульптур» Ліни Костенко, поезію Василя Стуса, який називав філософа одним зі своїх «найкращих друзів», публіцистику Івана Дзюби та Євгена Сверстюка, сковородинські розвідки Валерія Шевчука…
А по той бік «залізної завіси» згаданий на початку Ігор Костецький назве Сковороду одним-єдиним навчителем модерної України, людиною, котра репрезентує ту українську культуру, «яка має вселюдське значення». Василь Барка говоритиме про Сковороду як про «найбільшого після перших отців Церкви християнського філософа світу», а власне життєве кредо окреслить словами: «Світ мене спіймав, але не вдержав». Дмитро Донцов присвятить останні дні життя праці над статтею «Дороговказ Григорія Сковороди нашій сучасності» – прикінцева сторінка рукопису так і залишилась у його друкарській машинці…

А що ми шукаємо в Сковороді сьогодні? Різне. Оксана Забужко – ту домежну повноту буття, яку вона називає «третім рівнем свободи», Юрій Андрухович – предтечу хіпі, Володимир Єшкілєв – постмодерну театральність, Юрій Іздрик – ризоматичність… Як не повірити Сергію Жадану, який нещодавно на мистецькому фестивалі «De libertate» сказав: «Сковорода – це вічне». Одне слово, у пошуках власної ідентичності ми дедалі частіше звертаємося до Сковороди. Може, нехай не сьогодні, то завтра в наших душах таки запанує сковородинський образ України як відблиску золотого віку, образ, що несе в собі віру, надію й любов…

Генний код українців та їхніх сусідів очима археології Етноси як люди: народжуються, переживають дитинство, юність, зрілість, старіють і вмирають – дез­інтегровані, асимільовані іншими. Елементи їхньої етнокультури та їхні гени стають складовими етнокультури й генома нових народів. Хоч би якими патріотами України, Росії, Польщі, Англії чи Ізраїлю ми були, всі без винятку народи смертні. Ніщо у світі не вічне, навіть сам світ.

Гени й етнологія
Про смертність народів (їх асиміляцію іншими) добре відомо археологам. Де вони, трипільці, кіммерійці, скіфи, сармати, готи, гуни, авари, хозари, печеніги, половці?.. Тільки кургани лишилися в степах. Однак елементи етнокультури та гени пращурів передаються нащадкам. Наприклад, фрикативне «г», фольклорних персонажів Симаргла, Хорса, Вія українці успадкували від іраномовних скіфів та сарматів.
Як у людини є мати, батько, дід, прадід, так і у народів є пращури, які тією чи тією мірою долучилися до формування їхніх етнокультури та геному. Однак біографія особистості починається з її народження, а не з прадідового, дідового чи батькового життєпису. Так і буття народу має конкретний початок, який помилково відносити до часів народження пращурів. В етнокультурі українців є елементи, що прийшли від балтів, германців, скіфів, сарматів, трипільців і багатьох інших народів, що мешкали на їхній території в давнину. Однак український етнос народився не тоді, коли з’явилися на світ трипільський (хата-мазанка, культ небесного змія чи бика) чи скіфський (згадані іранські божества чи фрикативне «г») сегменти його етнокультури, а коли вони злилися в єдину й неповторну українську національну культуру.
Щось схоже можна сказати про неіснуючий, на нашу думку, окремий український геном. У крові автохтонного населення будь-яких територій є гени всіх народів, що мешкали колись на тих самих землях. Тому геном українців успадкував гени від пращурів індоіранців (ямна та катакомбна культури, скіфи, сармати) та від найдавніших землеробів бал­ка­но-дунайського неоліту, які в VII–IV тис. до н. е. чотирма великими хвилями (культури Гребеники, Кріш, лінійно-стрічкова, Кукутені – Трипілля) котилися з Подунав’я в Україну. Але називати індоіранську гаплогрупу арійською, а балканську – трипільською це все одно що називати всі народи СРСР від чукчів до литовців та грузинів «русскими». Останнє було свідомим спрощенням реальної етноісторичної картини до рівня її профанації з конкретною політичною метою. Однак будь-які політичні конструкції і твердження на хисткому ґрунті свідомого викривлення історичних реалій не можуть бути ані правдивими, ані довговічними.
Сказане повною мірою стосується шарлатанської термінології на кшталт «трипільських» чи «арійських» генів. Доки генетики не дешифрували геномів арійців і трипільців як чогось виразно специфічного, нема про що й говорити. Звичайно, якщо ми бажаємо зберегти наукову коректність своїх тверджень, а значить і довіру до них.
Українці є носіями генів не тільки сарматів, скіфів чи трипільців, а й кроманьйонців прильодовикової Європи. Як усі люди планети, ми є прямими генетичними спадкоємцями наших африканських предків (пітекантропів, австралопітеків) та їхніх попередників – мавп, динозаврів, земноводних тощо. Якщо визначати вік народу чи початки національної історії за генами, то дійдемо абсурдного висновку, мовляв, джерела будь-якого етносу сягають палеозою. А абсурдність висновків свідчить про їх принципову помилковість.
Науковий підхід до проблеми україногенезу вимагає визнання етнологічного принципу, який може здатися комусь непатріотичним. Мізинська, трипільська, кіммерійська, скіфська, грецька чи гунська сторінки минулого території України – не етапи національної історії українців, а стародавня історія земель, які півтора тисячоліття тому стали домівкою цього народу.
Кожен із етносів, що мешкав на території України до появи тут нинішнього, мав власну історію. Попередників українців на заселених ними землях можна вважати їхніми пращурами, культурний та генний спадок яких частково отримав новіший етнос, але не українцями на трипільському чи скіфському етапах етнічного розвитку. У своїй радіопередачі професор Валерій Бебик сказав, що «трипільці, скіфи, сармати – це той самий український народ під різними назвами». На жаль, таке хибне, карикатурно спрощене бачення україногенезу поширене в певних колах громадськості.
Принципово неправильно уявляти собі історію будь-якого народу як шашлик, на шампур котрого нанизано всі етноси, що мешкали колись на його території. Причому цей псевдонауковий «український шашлик» вибірковий, а отже, тенденційний. На ньому обов’язково присутні трипільці, скіфи й навіть арії Індії (які ніколи тут не жили), але ігноровано реальних мешканців регіону з недавнього минулого – тюрко-монголів середньовіччя (гуни, авари, хозари, печеніги, половці, татари). А, власне, чому? Маємо виразні сліди потужних впливів тюркських народів на етнокультуру українців, які простежуються в нашій лексиці, традиційному одязі, господарстві, кухні, фольклорі.
Сучасна наука етнологія, яка вивчає народи, стверджує, що гени не визначають етнічності. Народ – це людська спільнота, що склалася історично й відрізняється від подіб­них п’ятьма головними ознаками: 1) батьківщиною;
2) мовою; 3) етнокультурою; 4) темпераментом (ментальністю); 5) національною самосвідомістю. Причому остання ознака головна, адже без неї народ дезінтегрується, а без чотирьох попередніх може обійтися. Наприклад, цигани та євреї тривалий час зберігали свою етнічну ідентичність поза межами батьківщини. А чилійці, аргентинці чи мексиканці є різними народами, хоча й не мають окремих власних мов і користуються іспанською.

Національна свідомість, стрижнем якої є спільна історія, відмінна від історії сусідів та етносів-попередників – це обов’язкова умова етнічної єдності. Коли народ забуває власну історію, зникає самоусвідомлення окремішності від сусідів і етнічна спільнота дез­інтегрується, її асимілюють сильніші сусіди й вона сходить з арени історії. Тому з античних часів відомо: щоб завоювати народ, мало захопити його землі – треба написати його історію. Згадаймо, як уперто Москва та Петербург насаджували й насаджують власний варіант історії завойованим народам, зокрема й українцям.
Як бачимо, сучасна етнологія не вважає генного коду людини за важливу етновизначальну категорію. Водночас гени через фізіологію індивідуума якоюсь мірою впливають і на його психологію, зокрема темперамент, а частково й ментальність. Отже, вони певною мірою діють лише на один із п’яти етновизначальних факторів – темперамент. Однак цей показник бачиться найменш значущим, а подеколи й узагалі невловним. Наприклад, чим темпераменти португальців, іспанців та італійців різняться між собою? Важко відповісти. Попри мінімальну відмінність зумовлених генами характерів, згадані спільноти існують як окремі своєрідні етнічні одиниці.
Професор Костянтин Тищенко звернув увагу на відомий «осетинський парадокс». Суть його полягає в тому, що, попри належність осетинів Північного Кавказу до іранської етномовної групи індоєвропейців, вони принципово відмінні геномом від більшості іранських народів і суттєво не відрізняються від неіранських у регіоні. Така ситуація виникає, коли сильніший народ-завойовник (у випадку з осетинами це іраномовні сармати) накидає підкореній людності власну мову й культуру, але з часом біологічно розчиняється в середовищі численніших аборигенів. Ще раз бачимо, що гени, кров відіграють другорядну роль у передачі й закріпленні етномовної інформації.

етнічність насамперед у голові, а не в крові. І це фундаментальне положення сучасної науки про етноси – етнології

Ще приклад. Автор відомого тлумачного словника «великорусского наречия» Владімір Даль, батько якого був данським німцем, а мати франко-італійкою, вважав себе росіянином, бо думав російською мовою. Скільки таких німців, поляків, українців, татар, казахів, представників фінських народів європейської Півночі та етносів Сибіру й Кавказу під асиміляційним тиском Російської імперії «обрусели»? Засвоївши інші мову, культуру, історію, вони поповнили багатомільйонні лави російського народу. І неповторність їхніх геномів не стала на заваді радикальній зміні етнічності.
Отже, наша етнічність насамперед у голові, а не в крові. І це фундаментальне положення сучасної науки про етноси – етнології.
Гени та археологія
Порівняно з археологією етногенетика – молода наука, яка за короткий час відкрила великі перспективи в царині вивчення далекого минулого людства. Однак фахове осмислення нових генетичних даних потребує залучення інших палеодисциплін – археології, антропології, палеолінгвістики, писемних джерел. Вдалу спробу інтерпретації геномів європейських народів (насамперед українців) із позицій лінгвістики здійснив на сторінках Тижня відомий мовознавець Костянтин Тищенко. Погляньмо на історію формування гаплогруп корінного населення Європи, зокрема України, з археологічної позиції. Справу полегшує наявність згаданої статті професора Тищенка.

Безглуздо заперечувати генну своєрідність окремих популяцій людства, зокрема й конкретних етносів. Особливо якщо вони тривалий час мешкали в географічній ізоляції від сусідів, наприклад на острові, півострові, за гірськими хребтами чи пустелями. Історія знає випадки й самоізоляції окремих народів, коли з ідеологічних міркувань шлюбні контакти штучно обмежувала власна ж таки популяція. Однак українці, як і переважна більшість європейських сусідів, не належать до числа таких етносів-ізоляціоністів. Тому їхній геном принципово не різниться від сусідських і складається з гаплогруп I, R1a, R1b, N, J, властивих іншим народам Європи, геноми яких різняться між собою насамперед пропор­ціями згаданих гаплогруп. Причому від 70% до 95% генного набору більшості європейських народів (зокрема й українців) становлять гени, що успадковані від палеолітичних мисливців прильодовикової Європи (гаплогрупи I, R1a, R1b).
Зауважимо, що палеолітичні витоки геному населення Європи не стали підґрунтям для висновку про народження французів, іспанців, ірландців чи німців у палеоліті. Корінне населення Старого світу впродовж тривалої історії набувало різних етнічних форм, зберігаючи свої палеолітичні гени. Іберійські племена на Піренейському півострові та галли у Франції під асиміляційним тиском імперського Риму трансформувалися в іспанців, португальців, французів відповідно. Фракійці Трансильванії внаслідок латинізації стали романомовними волохами-ру­му­нами. Причому ці та багато інших етнічних трансформацій відбувалися з мінімальними змінами генного коду, що переконливо доводить вторинність останнього в етнічній диференціації європейців (і не тільки).
Інакше кажучи, виникнення основних гаплогруп генома корінного населення Європи у верхньому палеоліті свідчить про глибоку автохтонність людності, але не про постання сучасної етнічної диференціації континенту за часів мисливців на мамонтів. Етнокультурні комплекси ниніш­ніх європейських народів постали на давньому генетичному ґрун­ті, але значно пізніше, ніж відбулося формування його основних елементів. Із давнього демографічного матеріалу, генне коріння якого сягає мисливців льодовикової доби, у специфічних природних умовах регіонів, а відповідно й історичній ситуації творилися окремі народи, що їх нерідко асимілювали інші, й вони зникали як етноси, але передавали свій геном завойовникам. Тому генний код не є провідною етновизначальною ознакою людей і не окреслює чітко їхню етнічність, тобто належність до того чи того етносу.
Дані археології дають змогу зробити певні припущення про час і обставини виникнення головних гаплогруп населення Європи. Щоб зрозуміти, про що йдеться, пропонуємо читачам користуватися картами зі статті професора Тищенка. Згадані базові гаплогрупи геному європейців учені пов’язують із першими в Європі представниками людей сучасного типу Homo sapiens – кроманьйонцями. Цей різновид людських істот сформувався у Східній Африці близько
200 тис. років тому. Рухаючись із Африки, Homo sapiens заселили південь Азії, а близько 40 тис. років тому внаслідок кліматичного потепління просунулися через Близький Схід у заселену неандертальцями прильодовикову Європу. Цими першими прибульцями були носії оріньякської культурної традиції. Друга хвиля людей сучасного типу прибула до Європи через Балкани близько 30 тис. років тому. Припускають, що її археологічним відповідником були представники граветської культурної традиції, які потіснили людність оріньякської традиції на захід континенту.
Як відомо, гаплогрупа R1b домінує в корінного населення Західної Європи, а R1a – у мешканців Центрально-Східної Європи від Рейну до Дону. Така ситуація, імовірно, виникла 30 тис. років тому внаслідок витіснення на захід оріньякських носіїв гаплогрупи R1b другою граветською хвилею кроманьйонців (гаплогрупа R1a). Остання поширена далеко на схід євразійськими степами до Центральної Азії, Алтаю, заходу Монголії, Афганістану, Ірану, Індії. Це східне, азійське крило поширення гаплогрупи R1a сформувалося значно пізніше, а саме за доби бронзи в ІІІ–ІІ тис. до н. е. Сталося це внаслідок зафіксованого даними археології, мовознавства, палеолінгвістики, писемних джерел потужного розселення на схід зі степів Надчорномор’я та Прикавказзя перших скотарів, що були пращурами індоіранських народів (ямна, катакомбна, зрубна культури).

Палеолітична гаплогрупа І (балканська) асоціюється з глобальним для Європи культурним явищем кінця верхнього палеоліту (19–12 тис. років тому) відомим під назвою епігравет. Унаслідок максимального похолодання 20–19 тис. років тому прильодовикові мисливці відійшли до півдня континенту, на Балкани, на Апеннінський півострів, у Північне Надчорномор’я, де, власне, й сформувався епігравет. Під час наступного потепління (17–12 тис. років тому) епіграветське населення з півдня Європи колонізувало всю середню смугу континенту від Франції до Середнього Дону, поширюючи Європою так звану балканську гаплогрупу.
Нелогічно пояснювати поширення останньої розселенням із Близького Сходу через Балкани в Європу найдавніших землеробів, представлених в Україні трипільською культурою. Адже, на думку генетиків, ця гаплогрупа постала в Європі ще в палеоліті принаймні 20 тис. років тому, а колонізація континенту землеробами із Близького Сходу почалася лише за 9 тис. років до нашого часу. Якби саме вони були носіями гаплогрупи І, то вона домінувала б на батьківщині землеробів-колоністів у Анатолії та Леванті, чого не спостерігається.
На нашу думку, найдавніші неолітичні землероби принесли в Європу не давню балканську гаплогрупу І, а пізніші J та E1b. Саме вони поширені на Близькому Сході, звідки у VІІ–V тис. до н. е. землероби колонізували через Балкани й Подунав’я південь та помірну зону Європи, зокрема й Правобережну Україну (Трипілля). Якщо у близькосхідних народів ці гаплогрупи становлять понад половину геному, то на Балканах у греків, болгар, румунів та італійців Апеннін – від 50% до 25%, тоді як у населення Центрально-Східної Європи (зокрема, й українців) – до 10%. Поширення зазначених гаплогруп у корінних мешканців Балканського та Апеннінського півостровів, у басейні Дунаю та в Центрально-Східній Європі, на нашу думку, сталося внаслідок згаданої землеробської колонізації Європи з Малої Азії (рис. 1). Схоже, саме J та E1b і є генним спадком балкано-дунайського неоліту, зокрема трипільців.
За всієї поваги до знаного українського лінгвіста, професора Костянтина Тищенка нам видається не зовсім коректним називати палеолітичні гаплогрупи R1a та R1b «скіфською» та «кельтською» відповідно. Крім скіфів та кельтів носіями цього генного спадку кроманьйонців прильодовикової Європи, були десятки народів індоєвропейської мовної сім’ї, а також фіно-угрів і тюрко-монголів. І вже зовсім не варто називати гаплогрупу R1a, поширену в геномах різних народів від Рейну до Льодовитого океану, Монголії та Індії, «арійською». Арії були тільки одним із кількох десятків індоіранських народів, що мешкали
3 тис. років тому в Індії, Ірані, Афганістані. Якщо українці як етнос не з палеоліту й навіть не трипільці, не арії, то хто ми такі, де й коли з’явилися на світ Божий?
Походження українців
Існує три головні версії україногенезу: пізньосередньовічна, ранньосередньовічна й трипільська. Перша з них є породженням офіційної радянської історіографії середини ХХ століття. Вона стверджує, що українці (як і росіяни та білоруси) сформувалися лише після монголо-татарської навали, в ХІV–ХVІ століттях. Нібито існувала окрема давньоруська народність, яку зруйнували ординці, а з її уламків у пізньому середньовіччі постали три братні народи – росіяни, українці, білоруси. Видавалося, що ці етноси виникли зі злої волі сусідів і від моменту народження мріяли знову злитися. Таким чином, об’єднання східних слов’ян під егідою Москви в єдиній Російській державі подавали як поновлення історичної справедливості. Прозора імперська спрямованість і непереконлива аргументація на користь існування окремого давньоруського народу та специфічної давньоруської мови, а також розпад СРСР зумовили відхід дослідників від радянської версії походження східних слов’ян із пізнього середньовіччя.
Ще менш аргументованою бачиться трипільська версія україногенезу. Балкано-дунай­ський неоліт, північно-східним форпостом якого було Трипілля, генетично пов’язаний із народами Близького Сходу, зокрема з хато-хуритами півдня Малої Азії (рис. 1). Останні навіть не належали до індоєвропейців. Тобто генетично пов’язані з ними трипільці не могли бути етномовними родичами українців, бо входили до іншої сім’ї народів.
Археологи простежували перерву етноісторичного розвитку в лісостепах Правобережної України в ІІІ тис. до н. е., тобто після дезінтеграції трипільської культури. 5 тис. років тому на її землях сталася радикальна зміна населення. Волинь, Полісся і Прикарпаття зайняли племена шнурової кераміки (пращури балтів та слов’ян), а надчорноморські степи та лісостепи колонізували скотарі ямної культури (пращури іранців) (рис. 2). Так урвався етнокультурний зв’язок трипільців із наступними поколіннями мешканців України, що виключає можливість прямого походження українців від трипільців.
Біля витоків ранньосередньовічної концепції україногенезу стояв Михайло Грушевський, який 100 років тому назвав антів раннього середньовіччя праукраїнськими племенами. Концепція базується на універсальних законах етно­творення Європи. Зокрема, переважна більшість великих етносів середньої смуги континенту народилися саме в ранньому середньовіччі у V–VІІ століттях. Це пояснюється стабілізацією Європи після Великого переселення народів у зв’язку з падінням Римської імперії. З настанням середньовіччя розпочався безперервний розвиток регіонів середньої смуги континенту й народів, що в них мешкають аж донині. Тому саме від названого часу ведуть свій родовід іспанці, французи, англійці, німці, чехи, серби, хорвати, поляки.

Від V–VІІ століття після навали гунів та аварів також стабілізується ситуація на етнічній батьківщині українців між Карпатами, Прип’яттю й Київським Подніпров’ям. Безперервність етнокультурного розвитку на цих теренах упродовж останніх 1500 років дає підстави опускати коріння українського етносу, як і згаданих інших великих народів Європи, в раннє середньовіччя (рис. 3). На цей час головні компоненти української етнокультури – праслов’янський (зарубинецька культура), іранський (спадок скіфів, сарматів), східногерманський (готи, вандали), балтський, фракійський, кельтський – поєдналися в єдиний і неповторний український ком­плекс, який упродовж середньовіччя збагатився тюркськими елементами.
Згадані етноси середньої смуги Європи у V–ІХ століттях пройшли племінну фазу розвитку, коли вони складалися з окремих етномовно споріднених племен із власними етнонімами. Серед давньоукраїнських назовімо антів, склавинів, дулібів, нащадками яких були літописні племена VІІІ–ІХ століть: поляни, деревляни, волиняни, уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни. У ІХ–Х століттях згадані племена консолідуються, й виникають держави середньовічних націй: перші Англійське та Польське королівства, французькі й німецькі держави, Празьке князівство чехів, Сербська, Хорватська, Угорська держави та давньо­українська під назвою Русь. Споріднені племена об’єднува­лися під одним етнонімом у єдиній державі, яку нерідко очолювали іноземні династії, як-от нормани. Перший загальний етнонім українців «руський», «русин» упродовж ХVІІ–ХХ століть з часом поступається новому – власне «українці». Щось схоже сталося з іменами наших сусідів. Ляхи стали поляками, волохи – румунами, московити – росіянами.
Через межування з агресивним степом русини-українці, на відміну від інших народів Європи, втратили державність у ХІІІ–ХІV століттях і продов­жили буття в стані бездержавного етносу, територію якого захоплювали сусіди – поляки, литовці, угорці, румуни, росіяни. Відомі три спроби поновлення єдиної Української держави: Козацька держава ХVІІ–ХVІІІ століть, УНР (1917–1920), сучасна незалежна Україна. Отже, синусоїда української державності, починаючи від Русі Х–ХІІІ століття, має чотири піки. Остання є державою українського етносу на середньовічному етапі його розвитку тією самою мірою, якою син­хронні їй Англійське, Французьке чи Польське королівства належали однойменним народам. Інакше кажучи, княжі Київ чи Галич були настільки само українськими, як тогочасні Лондон, Париж чи Гнезно англійським, французьким та польським відповідно. І це ще одна універсальна закономірність етноісторичного розвитку континенту, яка через екстраполяцію на Україну проливає світло на етногенез українців, чиє формування було визначене загальноєвропейськими закономірностями.

етногенез українців визначали загальноєвропейські закономірності

Зауважимо істотний момент етногенезу: праукраїнські племена антів і склавинів V–VІІ століття, археологічними відповідниками яких є пеньківська та празька культури на території України, були також пращурами інших споріднених народів. Саме розселення антів і склавинів з України в ранньому середньовіччі породило слов’янські народи Балканського півострова, Подунав’я, Центральної Європи (рис. 4). Та частина носіїв празької та пеньківської культур, що лишилася на батьківщині, започаткувала українство.

Схему походження слов’ян­ських етносів можна зобразити у вигляді гіллястого дерева, що у­продовж останніх 1500 років розвивалося між Карпатами та Середнім По­дніпров’ям на прабатьківщині українців (рис. 3). Від його українського стовбура відгалузилися інші слов’янські народи. Якщо південні та західні з них відділилися на початку середньовіччя, то східні (білоруси, псково-новгородці, росіяни) – лише у VІІІ–ХІІ столітті. «Великоросс вышел на арену истории только с князем Андреем (Боґолюбскім. – Авт.)», – писав у 1911-му великий російський історик Васілій Ключєвскій. Але це вже тема іншої статті.

Княжа Русь як давньоукраїнська держава З позицій сучасної європейської етнології мешканці Південної Русі Х–ХІІІ століть на чолі з княжими Києвом, Переяславом, Галичем мали праукраїнську етномовну специфіку

Ключовою проблемою історії Східної Європи є історична спадщина Київської Русі. Провідна роль українських земель на чолі з княжим Києвом у становленні східного слов’янства та його державності не викликає сумніву (рис. 1). Реальна чи вигадана спадщина легендарних київських князів не тільки легітимізувала саме існування молодих державних утворень Східної Європи пізнього середньовіччя (передусім Московського царства), а й давала підстави для їх експансії в багаті краї Південної Русі-України. Тому, за влучним виразом російського історика А. Пипіна, «спор южан и северян» (українців та росіян) за київську спадщину не вщухає вже півтисячоліття з моменту формування Московської держави.
Зі зрозумілих причин українцям (малоросам) як «молодшому» братові в імперії великоросів «дискутувати» було непросто. Адже на боці опонента «старшого брата» працювала тоталітарна державна машина з широким спектром «вагомих» аргументів від фінансово-кар’єр­­них стимулів прибічникам до Соловків та Биківні противникам.
Закони етноісторичного розвитку
Проблема етнічної належності населення княжого Києва, як і проблема етногенезу українців та їхніх сусідів, визначається універсальними законами етноісторич-­­
ного розвитку середньовічної Європи. Такими базовими постулатами сучасної європейської етнології є:
1. Підхід до етносів як етнокультурних організмів, що в певний час народжуються, проходять життєвий цикл і неминуче дезінтегруються, розчиняючись серед сусідів.
2. Вік етносу визначається ретроспективно, шляхом встановлення за допомогою різних дисциплін (історія, археологія, мовознавство, етнографія, антропологія тощо) початку безперервності етнокультурного розвитку конкретного народу.
3. Більшість європейських на­­родів, що мешкають у зоні культурно-історичного впливу Римської імперії, народилися в ранньому середньовіччі у V–VII століттях (французи, німці, англійці, іспанці, чехи, серби, хорвати, поляки та ін.).
4. Племінний етап розвитку етносів середньої смуги Європи почався на зорі середньовіччя і закінчився в ІХ–Х століттях їх консолідацією у власних державах (Англійській, Французькій, Чеській, Сербській, Польській, Давньоукраїнській та ін.), які нерідко поширювалися на етнічні території сусідніх народів, набуваючи форм середньовічних імперій (Англійська, Іспанська, Французька, Польська, Київська Русь).
5. У відсталих провінціях імперій в процесі їх колонізації метрополією зароджувалися молоді постімперські етноси. Вони виникали в результаті синтезу місцевих традицій із мовно-культур­ним комплексом народу-заво­йов­­­­ника і починали власне історичне буття з моменту відокремлення від імперії. Так, на варварській периферії Римської імперії народилися романські народи (іспанці, португальці, французи, румуни та ін.). Іспанська імперія породила іспаномовних мексиканців, чилійців, аргентинців, перуанців, венесуельців, кубинців тощо, Англійська – англомовних американців, канадців, австралійців, Португальська – бразильців, Французька – квебекців. Імперія Київська Русь у процесі колонізації княжим Києвом лісової півночі Східної Європи породила білорусів, псково-новгородців, ро­­­сіян.

За даними сучасної етнології, виокремлюється кілька етапів етнічного розвитку великих народів середньовічної Європи. Джерела її етносів, які мешкали в зо­­ні культурно-історичного впливу Римської імперії, сягають початку середньовіччя. Після відомих пертурбацій, спричинених падінням імперії (велике переселення народів), ситуація стабілізувалася. Тому безперервність етнокультурного розвитку, за даними етнографії, археології, мовознавства, антропології, письмових джерел, на етнічних територіях численної групи романських етносів (іспанці, португальці, каталонці, французи, провансальці, італійці, сицилійці, румуни), англосаксів, слов’ян (поляків, чехів, словаків, сербів, хорватів, болгар, українців) та інших ретроспективно простежується з кінця V–VII століття. Це дає підстави твердити про розвиток на цих територіях окремих етнокультурних організмів, які в наш час відомі під згаданими етнонімами. Зокре­ма, знаний російський археолог-славіст Валєнтін Сєдов простежив джерела всіх згаданих слов’янських етносів (крім українців) у ранньому середньовіччі.

український етнокультурний комплекс зародився в ранньому середньовіччі й бурхливо формувався за часів Київської Русі

Народи середньої смуги Європи у V–ІХ століттях пройшли племінну фазу розвитку, коли їхніми складовими були окремі споріднені племена чи етнографічні групи з власними етнонімами. Так, англи, сакси та юти Британії вважаються праанглійськими племенами; мазовшани, вісляни, слензяни, лендзяни, кашуби – прапольсь­кими; чехи, лучани, седличани, гбани, дечани, лемизи – прачехами. За аналогією слід визнати літописних волинян, деревлян, уличів, тиверців, білих хорватів, полян, можливо, сіверян праукраїнськими племенами (рис. 2).
Протягом ІХ–Х століть споріднені племена консолідуються і творять власні держави. Так виникло Англійське та Польське королівства, Празьке князівство чехів, перші державні утворення сербів, хорватів, болгар, які внаслідок експансії на землі сусідів часом набували форми середньовічних імперій. Аналогічно середньовічну державу Русь, що виникла в результаті консолідації згаданих проукраїнських племен, по праву слід вважати давньо­українською. Адже перші державні утворення на землях англосаксів¸ поляків, чехів, сербів, хорватів тощо беззаперечно визнаються середньовічними державами відповідних етносів.

Київська Русь як середньовічна імперія
Відповідно до універсальних законів етнотворення середньовічної Європи український етнокультурний комплекс зародився в ранньому середньовіччі й бурхливо формувався за часів Київської Русі.
Немає сумніву, що Київська Русь Х–ХІІІ століть була імперією, що охоплювала землі багатьох слов’янських, балтських, тюркських, фінських етносів. Внаслідок тривалого впливу метрополії на завойовані провінції відбувається синтез етнокультури (зокрема, й мови) народу-завойовника з культурами та мовами підкорених народів. Його прямим результатом є постання в тілі імперій молодих етносів, які успадкували елементи етнокультури як імперського етносу, так і автохтонів. Історичне буття цих народів починається з моменту їх звільнення від метрополії, яке найчастіше відбувається в ході неминучого розпаду імперій і боротьби новонароджених народів із метрополією за незалежність.
Зокрема, Римська імперія полишила після себе групу романських народів (італійці, французи, іспанці, португальці, румуни та ін.). Після розпаду Англійської лишилися її нащадки: американці, англомовні канадці, австралійці, новозеландці. Іспанська породила в Латинській Америці близько 30 постімперських етносів: мексиканців, чілійців, болівійців, аргентинців, кубинців, пуерториканців тощо. Дітьми Португальської імперії є брази­льці, а Французької – квебекці.
Як латинський імперський Рим внаслідок латинізації завойованих провінцій породив групу романських етносів, так давньо­український імперський Київ в результаті русифікації (від Русь, а не Росія) балтських та фінських народів лісової півночі Східної Європи породив групу похідних від нього руських етносів (білоруси, псково-новгородці, росіяни). Крім автора цих рядків подібні погляди на походження східнослов’янсь­ких народів висловлювали Михайло Грушевський, Микола Чубатий, Михайло Брайчевський, Ярослав Дашкевич.
Із цих позицій пріснопам’я­тна спільна давньоруська «колиска братніх східнослов’янсь­ких народів» набуває принципово нового наповнення. У ній лежали щойно народжені білоруси, псково-новгородці та росіяни, а колисав її їхній батько – колоніст-праукраїнець із княжого Києва. Адже українці родом із раннього середньовіччя, а білоруси, псково-новгородці та росіяни народилися вже в тілі давньоукраїнської імперії Русь. Класик російської історіографії Васілій Ключевскій писав: «Великорос вышел на арену истории только с князем Андреем Боголюбским», тобто у другій половині ХІІ століття. Отже, Київська Русь ніяк не може бути першим етапом російської державності, бо постала вона задовго до народження самих росіян. Вона є продуктом державотворення давньоукраїнців на середньовічному етапі їхнього розвитку.
Після розпаду імперії колишні імперські етноси продовжують історичне буття у своїх етнічних державах (англійці, іспанці, французи, португальці тощо), а породжені ними етноси пишуть власну історію. Найчастіше вона починається із національно-визвольної війни з імперським центром. Згадаймо війну американців за незалежність від імперського Лондона, численні збройні конфлікти іспанських колоній у Латинській Америці ХІХ століття проти військ метрополії. Розпад Римської імперії відбувався в полум’ї безкінечних війн римських провінцій за незалежність. Є думка, що так звана доба феодальної роздробленості на Русі ХІІ століття, по суті, була серією національно визвольних війн молодих прабілоруського, псково-новгородського та російського етносів за незалежність від праукраїнського імперського Києва. Внаслідок цих національно-визвольних змагань імперія Русь розпалася, а монголи лише довершили справу.
Міжусобиці ХІІ століття та монгольська навала настільки ослабили Південну Русь, що вона стала легкою здобиччю Польщі, Литви, а пізніше Росії. Так прямі пращури сучасних українців втратили не тільки імперію, а й власну державність.
Знать та етноніми
Деякі радянські дослідники заперечували можливість творення Київської Русі праукраїнцями посиланням на відомий історичний факт, що першими київськими князями були скандинави-варяги. Не викликає сумніву важлива роль скандинавського військово-аристократичного та торгового елемента в кристалізації держави Русь у ІХ–Х століттях. Про це переконливо свідчать як середньовічні писемні джерела, так і археологічні знахідки у Подніпров’ї: типові прикраси вікінгів, характерний поховальний обряд, рунічні написи тощо.
Однак скандинавські імена перших руських князів та їхніх дружинників – Аскольд, Олаф (Олег), Інгвар (Ігор), Хельга (Ольга) – з утвердженням Руської держави у другій половині Х століття змінюються слов’янськими: Святослав, Володимир, Ярослав, Ярополк тощо. Цей нібито формальний показник відображає глибинний процес асиміляції русичами-праукраїнцями прий­шлої іноземної знаті. Він був типовим явищем для ранньосередньовічних держав Європи. Більшість європейських середньовічних етносів VІІІ–Х століть, дозрівши до творення власних держав, консолідувалися навколо саме іноземної знаті, нерідко тих самих норманів.
Так, державотворчою елітою Франції за часів Карла Великого стала військова аристократія германського племені франків. Як і на Русі, в Англії найдавнішими королями й аристократами Х–ХІ століть були вікінги Данії та Нормандії. Перші польські королі Х століття з династії Пястів активно залучали скандинавських вікінгів для консолідації земель навколо тодішньої польської столиці Гнєзно, як це у той самий час робили київські князі. Разом із тим Англійське королівство цього часу вважається першою державою англосаксів, тобто англійців на ранньосередньовічному етапі етноісторичного розвитку. За аналогією маємо всі підстави вважати, що Київська Русь виникла як держава південних русичів – праукраїнців.
Супротивники давньоукраїнського статусу мешканців княжого Києва з часів Міхаіла Погодіна стверджували про перерву етноісторичного розвитку в Середньому Подніпров’ї у зв’язку з приходом татар. Однак ще в радянські часи археологи та історики довели, що, попри тотальне нищення монголами мешканців Києва, Переяслава, Чернігова, зміни населення в Подніпров’ї, на Волині та Галичині не сталося. Отже, з раннього середньовіччя до наших часів тут розвивався один етнокультурний організм, відомий у княжі часи під етнонімом «руси», а протягом останніх сторіч під іменем українців.
Прибічники народження українців у пізньому середньовіччі наголошують, що в княжі часи на півдні Русі мешкали руси, а етнонім «українці» поширився значно пізніше, що нібито фіксує момент формування українського етносу. Інакше як маніпуляцією такий підхід до визначення часу народження українців не назвеш. Зміна етноніма в ході національної історії – звичайне явище для європейських етносів. Поляки в пізньому середньовіччі звалися ляхами, а ще раніше складалися з окремих племен із власними етнонімами (лендзяни, вісляни, мазовшани, кашуби, слензяни). У середні віки румуни були відомі під етнонімом «волохи», а росіян звали московитами. Очевидно, що ляхи-поляки, волохи-румуни, московити-ро­сі­я­­ни – це ті самі етноси під різними назвами на різних фазах історичного розвитку. То чому ж це правило не стосується русинів-українців?
Відповідно до універсальних законів розвитку європейських народів український етнокультурний організм за 1500 років свого існування змінив кілька етнонімів. У І тис. н. е. він, як і інші молоді етноси Європи (французи, англійці, поляки, чехи тощо), складався з окремих споріднених праукраїнських племен із власними етнонімами (дулібів, антів, склавинів, волинян, деревлян, полян, сіверян, уличів, тиверців, білих хорватів). Консолідація цих племен у створеній ними давньоукраїнській державі Русь призвела до затвердження єдиного етноніма «руський», «русин», який із пізнього середньовіччя аж до нашого часу поступово замінювався етнонімом «українець». Релікти поперед­нього етноніма зберігаються в Карпатах донині (русини), на чому безпідставно спекулюють деякі політики. Мова Богдана Хмельницького мало відрізнялася від сучасної української, а його звали князем руським. Польське населення Львова ще в міжвоєнний період називало місцеву людність Галичини руськими, а їхню мову відповідно руською, однак ніхто не сумнівається в українстві останніх.
Отже, спроба встановити вік українців за часом затвердження цього етноніма не видається переконливою. Етноси міняють назву протягом свого існування, як це було з поляками, румунами, росіянами та українцями, без зміни своєї етнічної сутності.
Подана версія етногенезу українців побудована на універсальних принципах етнічного розвитку середньовічної Європи. Вона дає підстави відповісти на ключове запитання історії Східної Європи про етнічну належність мешканців княжого Києва та Південної Русі-України Х–ХІІІ століть. Вони були тією ж мірою українцями, як тогочасні мешканці Гнєзна, Парижа та Лондона були відповідно поляками, французами й англійцями. Усі ці народи мовою, культурою, свідомістю суттєво відрізнялися від їхніх сучасних відповідників, але очевидно, що вони були українцями, поляками, французами та англійцями на середньовічному етапі історичного розвитку цих народів.

Чи справді українці належать до «східних слов’ян»?

Правда, але це – лише половина правди, а половина правди, як відомо, - те саме, що і неправда. Де є той світовий етнос, своєрідний етнос-донор, який здатний був розселитися по всій планеті і мав підживлювати своїм як генетичним, так і інтелектуальним матеріалом усі інші етноси свого архетипу?

Найбільшою таємницею німецької та російської історіографій є те, що, поряд з китайським, японським, монгольським та, наприклад, єврейським етносами, в індоєвропейському архетипі цю роль поза усяким сумнівом виконує саме український етнос. Більше того, ми маємо змогу навіть точно визначити, яке плем’я в середовищі самих русинів-українців відігравало роль материнського, тобто являло собою своєрідне ядро в ядрі, так як, на відміну від німецьких та російських «проффесорів» це помітили і зафіксували в історичних документах вже навіть середньовічні автори.

Від  них ми дізнаємося, що плем’я, у якого в давнину була влада, називається валінана. Їх короля називали Мужек (Маджак). За цим племенем, бувало, слідували в давнину всі племена слов’ян, оскільки головний король був у них, і «всі корилися йому». Це плем’я - корінь з коренів слов’ян.

Пізніше племена відокремлюються і кожне вже має свого короля.

Не зважаючи на те, що в кожному окремому випадку літописці різних часів згадують різні назви племен: руяни, жеруяни, руги, варенги чи то валіняни, цілком зрозуміло, що мова йде про одне і теж саме - величезне, найбільше в усьому слов’янському світі волинське об’єднання племен. Ця назва, в залежності від  місця знаходження тих чи інших конкретних племен, викристалізовувалася протягом багатьох століть.  Нарешті, у Х ст., вона остаточно зафіксувалася як волиняни, причому є всі підстави вважати, що це сталося в період існування Поморської Русі.

Лінгвісти ще не в стані дати остаточну відповідь, що саме означає це поняття –  тотемне „люті вовки”, воли (вони привели з собою під час переселення з Дунаю волів і зображення вола мають майже усі міста, які були засновані на території їх розселення), або, ще більш ймовірно, - „воля”, „великі” чи навіть „володіти” (від слова влада). Принаймні Гельмольд в 3 главі своєї праці твердить, що цю назву вони отримали завдяки своїй силі і величі, а Ейнхард сповіщає, що самі себе вільці називали велітабами. 

В усякому разі ми маємо бути вдячними Баварському Географу і особливо Аль-Масуду, який подає їх справжню, вже сучасну, а не спотворену назву волиняни, і що вони побачили те, чого не бачать і ніяк не можуть зрозуміти усі попередні історики і навіть наші сучасники: саме волиняни є генетичним резервуаром, генетичною матрицею, своєрідною стовбурною клітиною не тільки українства, а й слов’янства та індоєвропейства в цілому.

Більш детально автор подає ознаки і основні характеристики стовбурного етносу в іншій праці (Семенюк С. Історія українського народу. Львів, 2010). Тут варто лише наголосити на тому, що саме волиняни були тим етнічним ядром (архетипом), від якого, немов з материнського лона, протягом багатьох століть виокремлювалися один за одним індоєвропейські та усі інші слов’янські і, зокрема, давньоукраїнські племена. Вони розходилися у різні боки, але волиняни і далі вперто вважали їх „своїми” і вимагали безумовного підкорення.

Факт існування  в слов’янському середовищі народу, з якого «усі вони виводять свій рід» («корінь з кореня») є надзвичайно важливий не тільки для усвідомлення усіх закономірностей нашого етногенезу, а й для кращого розуміння подій, що відбуваються в Україні сьогодні. Стає цілком зрозуміло, що поділ українців на «східняків» та «западенців» не є випадковим явищем, зумовленим лише тривалим часом їх перебування в різних державних утвореннях, а виявом запрограмованого самою природою стовбурного етносу їх розвитком одночасно у двох протилежних напрямах – західному і східному. Якщо східний напрямок розвитку українства вивчений настільки досконало, що жодної потреби давати йому оцінку вже немає, то на вивчення західного з часів Міллера та Катерини ІІ накладене негласне табу (а іноді навіть і гласне).