Чи справді українці належать до «східних слов’ян»?

Правда, але це – лише половина правди, а половина правди, як відомо, - те саме, що і неправда. Де є той світовий етнос, своєрідний етнос-донор, який здатний був розселитися по всій планеті і мав підживлювати своїм як генетичним, так і інтелектуальним матеріалом усі інші етноси свого архетипу?

Найбільшою таємницею німецької та російської історіографій є те, що, поряд з китайським, японським, монгольським та, наприклад, єврейським етносами, в індоєвропейському архетипі цю роль поза усяким сумнівом виконує саме український етнос. Більше того, ми маємо змогу навіть точно визначити, яке плем’я в середовищі самих русинів-українців відігравало роль материнського, тобто являло собою своєрідне ядро в ядрі, так як, на відміну від німецьких та російських «проффесорів» це помітили і зафіксували в історичних документах вже навіть середньовічні автори.

Від  них ми дізнаємося, що плем’я, у якого в давнину була влада, називається валінана. Їх короля називали Мужек (Маджак). За цим племенем, бувало, слідували в давнину всі племена слов’ян, оскільки головний король був у них, і «всі корилися йому». Це плем’я - корінь з коренів слов’ян.

Пізніше племена відокремлюються і кожне вже має свого короля.

Не зважаючи на те, що в кожному окремому випадку літописці різних часів згадують різні назви племен: руяни, жеруяни, руги, варенги чи то валіняни, цілком зрозуміло, що мова йде про одне і теж саме - величезне, найбільше в усьому слов’янському світі волинське об’єднання племен. Ця назва, в залежності від  місця знаходження тих чи інших конкретних племен, викристалізовувалася протягом багатьох століть.  Нарешті, у Х ст., вона остаточно зафіксувалася як волиняни, причому є всі підстави вважати, що це сталося в період існування Поморської Русі.

Лінгвісти ще не в стані дати остаточну відповідь, що саме означає це поняття –  тотемне „люті вовки”, воли (вони привели з собою під час переселення з Дунаю волів і зображення вола мають майже усі міста, які були засновані на території їх розселення), або, ще більш ймовірно, - „воля”, „великі” чи навіть „володіти” (від слова влада). Принаймні Гельмольд в 3 главі своєї праці твердить, що цю назву вони отримали завдяки своїй силі і величі, а Ейнхард сповіщає, що самі себе вільці називали велітабами. 

В усякому разі ми маємо бути вдячними Баварському Географу і особливо Аль-Масуду, який подає їх справжню, вже сучасну, а не спотворену назву волиняни, і що вони побачили те, чого не бачать і ніяк не можуть зрозуміти усі попередні історики і навіть наші сучасники: саме волиняни є генетичним резервуаром, генетичною матрицею, своєрідною стовбурною клітиною не тільки українства, а й слов’янства та індоєвропейства в цілому.

Більш детально автор подає ознаки і основні характеристики стовбурного етносу в іншій праці (Семенюк С. Історія українського народу. Львів, 2010). Тут варто лише наголосити на тому, що саме волиняни були тим етнічним ядром (архетипом), від якого, немов з материнського лона, протягом багатьох століть виокремлювалися один за одним індоєвропейські та усі інші слов’янські і, зокрема, давньоукраїнські племена. Вони розходилися у різні боки, але волиняни і далі вперто вважали їх „своїми” і вимагали безумовного підкорення.

Факт існування  в слов’янському середовищі народу, з якого «усі вони виводять свій рід» («корінь з кореня») є надзвичайно важливий не тільки для усвідомлення усіх закономірностей нашого етногенезу, а й для кращого розуміння подій, що відбуваються в Україні сьогодні. Стає цілком зрозуміло, що поділ українців на «східняків» та «западенців» не є випадковим явищем, зумовленим лише тривалим часом їх перебування в різних державних утвореннях, а виявом запрограмованого самою природою стовбурного етносу їх розвитком одночасно у двох протилежних напрямах – західному і східному. Якщо східний напрямок розвитку українства вивчений настільки досконало, що жодної потреби давати йому оцінку вже немає, то на вивчення західного з часів Міллера та Катерини ІІ накладене негласне табу (а іноді навіть і гласне).

Про війну в Західній Україні

З прифронтової смуги, від Молдавії до Прибалтики, було виселено 1,675 млн. (!) осіб. Більше половини – на території України. Населення не хотіло переїздити на нові місця, втрачаючи майно, масово втікало в ліси...

Що читаємо? "Особые папки" Сталіна і Молотова про національно-визвольну війну в Західній Україні у 1944-48 рр." - майже 600-сторінковий збірник документів за редакцією професора Ярослава Дашкевича та Василя Кука (Львів, Літературна агенція "Піраміда", 2010). Наклад не вказано, але за словами одного зі знайомих істориків – "кілька сотень примірників".

Що цікавого? 131 документ, який наводиться у виданні, раніше був недоступний для дослідників. Нині він зберігається у фонді під назвою "Особые папки" у Державному архіві РФ у Москві.

Інформацію про боротьбу націоналістичних повстанців на Заході України та дії радянських каральних органів проти них відбирав та особисто представляв Сталінові нарком внутрішніх справ Лаврентій Берія. Його заступники – Сергій Круглов і Іван Сєров керували антиупівською боротьбою з оперативного штабу у м. Рівне.

На кінець липня 1944 р. – якраз у розпал війни з УПА – внутрішні війська НКВД мали на території України одну дивізію, дев’ять бригад, кавалерійський полк, танковий батальйон (загалом – понад 33 тис. осіб). Згодом кількість бригад і особового складу ще не раз збільшувалася.

Плюс не треба забувати про структури НКГБ СРСР (28 тис. осіб) і власне армійські підрозділи, які активно використовувалися проти партизанів і цивільного населення.

Упорядники зауважують, що доволі популярна в літературі теза, що УПА не воювала з Червоною армією, а тільки з чекістами, (і навпаки) спростовуються документально. Регулярні війська зіграли вагому роль у придушенні спротиву, депортаціях і, само собою, у масових військових мобілізаціях чоловічого населення.

Автор передмови Владислав Гриневич пише: "Інші методи були просто не дієві, бо за умов відсутності підтримки з боку місцевого населення радянська влада могла спиратися тут лише на купку тутешніх колаборантів та привезених з Росії чи зі Сходу України функціонерів".

Документи фіксують випадки, коли повстанці, захопивши рядових червоноармійців, проводили їм "політінформацію", давали листівки і відпускали. На офіцерів, політпрацівників і співробітників НКВС такий гуманізм не поширювався.

У січні-лютому 1944 р. тільки на Рівненщині повстанці організували 154 напади на військові частини та окремих військовослужбовців, унаслідок чого загинули 439 червоноармійців і офіцерів. За повідомленнями партійних органів в цій області діяли 56 загонів УПА, усього 10,6 тис. осіб.

Того ж року повстанці намагалися брати штурмом окремі райцентри Волинської, Рівненської та Івано-Франківської областей. Зокрема, загін із 50 осіб намагався скинути вже встановлену радянську владу в Снятині, але напад було відбито силами винищувального батальйону, сформованого з місцевих поляків.

У документі НКВД вказано - "Чоловіче населення у віці від 15 до 50 років отруєне націоналістичною ідеологією. Більшість із них є фанатиками в цих питаннях".

Від рук упістів загинули командувач бронетанковими і механізованими військами 1-го Українського фронту генерал-лейтенант Андрій Штевнєв та командувач цього ж фронту Микола Ватутін. З документів «Особой папки» виходить, що напад на автомобіль останнього здійснили "бандгрупи" "Олега" і "Чорноморця". Серед іншого, вони захопили секретні карти та документи.

Рана командарма не була смертельною, однак почалося зараження крові, але Сталін не дав дозволу на використання американського пеніциліну. Микита Хрущов писав у спогадах, що вождь відмовив, мовляв – "американські ліки можуть отруїти нашого командуючого").

Власне, смерть Ватутіна і стала причиною активізації боротьби з партизанами. За кілька тижнів у березні 1944-го було проведено 65 чекістсько-військових операцій, під час яких убили 1129 "бандитів", затримали 2101 особу, окремо зафіксовано арешт 734 "активних членів ОУН". На призовні пункти доправлено понад 7,5 тис. осіб. Півтисячі сімей підготовлено до депортації (загалом, у 1944-1953 рр. із західноукраїнських областей (без Закарпаття) було виселено у віддалені райони СРСР 66 тисяч сімей).

З прифронтової смуги, від Молдавії до Прибалтики, було виселено 1,675 млн. (!) осіб. Більше половини – на території України. Населення не хотіло переїздити на нові місця, втрачаючи майно, масово втікало в ліси.

Політвідділ 38-ї армії повідомляв, що при вступі на Станіславщину населення зустріло частини Червоної армії "без зовнішнього прояву радості й піднесення. Значна частина колишньої інтелігенції, торговців і службовців міст і сіл пішла з німцями".

Інакшою була ситуація, де німці при відході застосували тактику випаленої землі. Скажімо, в селі Хотин на Рівненщині нацисти спалили 250 хат, залишивши 1300 людей без даху над головою, кілька десятків селян убили. Тож, закономірно, що в цьому селі червоноармійців зустрічали зі слізьми вдячності.

Аналогічно було і з польським населенням, у політдонесенні зафіксовано – "Польське населення ставиться до наших частин більш доброзичливо і вважає Червону армію своєю визволителькою від вірної смерті від рук бандерівців".

Сталін був добре поінформований і про катастрофу галицьких євреїв. Скажімо, єврейське населення Львівщини було практично повністю винищене. У Немирівському районі вижили лише 9 євреїв з 2480-ти.

Фіксується національний склад населення Львова станом на серпень 44-го: поляків – 71 тис., українців – 43 тис. (після «звільнення» прибули 3 тис.), росіян – 6950 (прибули 4 тис.), євреїв – 2 тис. (половина з них – новоприбулі).

Помста червоноармійців за загиблих товаришів часто призводила до насильства щодо мирного населення. В Острозькому районі Рівненщини невідомі вбили трьох розвідників, відтак їхній командир – старший лейтенант Пічкур наказав розстріляти селян як "бендеровцев": попри благання жінок і повну відсутність доказів їхньої вини 20 осіб було вбито, четверо поранено.

Пічкур залишив ще й листівку, де пообіцяв вбивати по 100 осіб за кожного свого бійця. Пізніше це було засуджено як самоуправство і показовий процес засудив двох червоноармійців до смертної кари, яка "враховуючи бойові заслуги" була замінена ув’язненням.

Численними були випадки насильства щодо жінок. Наприклад,майор Табачников застрелив селянина за те, що він відмовився привести до нього жінку, а офіцер Сєров вбив дитину, яка вступилася за мати…

Щоб зупинити хвилю насильства і мародерства влада застосовує інструмент трибуналів. Тільки у військах однієї 60-ї армії і тільки за половину весни 1944 р. було засуджено за мародерство 47 осіб, зокрема розстріляно – 15, повернуто селянам 647 коней і 24 корови.

Йти воювати за Сталіна та радянську владу волиняни не хотіли. Так із 69110 призовників у Рівненській області до військкоматів з’явилися лише 2620 осіб, "решту взяли шляхом проведення облав". На Львівщині – прийшли 3380 осіб з майже 53 тисяч.

Часто, за першої ж можливості, рекрути здавалися в полон німцям. Традиційними були страти "зрадників" перед строєм. Водночас ОУН теж мобілізує юнаків в УПА, на території Східної Польщі – починаючи з 17-річного віку, "формирует банды для последующего вывода их на территорию Западной Украины".

ОУН намагалася створювати свої клітини в армії, хоча цьому активно протидіяв СМЕРШ, затримуючи після кожної хвилі призову сотні "націоналістів". Відомі листівки за підписом "Головний провід ОУН 1-го Українського фронту".

Наймасштабніші бої між ЧА та УПА мали місце 22-25 квітня 1944 р. під селом Гурби Мізоцького району Рівненщини. Там проти 4-5 тисяч повстанців кинули близько 30 тис. енкаведистів, червоноармійців, зокрема 15 легких танків.

Загалом: до 1952 р. на Західній Україні було заарештовано 134 тис. осіб, вбито – понад 153 тис., депортовано понад 203 тис.

Прикметно, що зброї, як слідує з офіційних радянських реляцій, завжди вилучали небагато – і тому, що повстанські підрозділи не були добре озброєні, і тому, що в переліки вбитих включали жертви серед мирного населення.

От, приміром, Берія пише Сталіну про підсумки 109 операцій: вбито 2594, захоплено ще 3256 "бандитов" і 926 "нелегалів", а вилучено всього 2 гармати, 93 кулемети, 114 автоматів, 732 гвинтівки, 17 мінометів. Отже, один ствол на п’ятьох…

Фраза. "Заглибившись у читання цих матеріалів, одразу отримуємо певний емоційний шок, збагнувши раптом, що нічого не знаємо про "Велику Вітчизняну війну", точніше про те, що, як виявляється, таких воєн було декілька…".

Вахтанг Кіпіані 

ВОЛИНСЬКА ТРАГЕДІЯ 1943 РОКУ. ПРИЧИНИ І НАСЛІДКИ

 ]

В історії нашого народу є чимало подій, які до сих пір не отримали об’єктивної оцінки. До таких подій належить Волинська трагедія 1943 року. У липні ми відзначатимемо 70-у річницю цієї трагедії. Хотілося б, щоб врешті-решт у нас виробилася своя державницька позиція щодо цих подій і щоб ми, разом з нашими польськими друзями усунули тут всі непорозуміння.

Я народився у 1930 р. на Волині поблизу Берестечка за довоєнної Польщі і разом зі своїми земляками відчув на собі силу чотирьох політичних режимів – довоєнної Польщі, перших совітів, німецької окупації і радянського повоєнного порядку і маю право висказати своє бачення з піднятої проблеми.

Волинь - це давньоруська історична область, що охоплювала сучасні Волинську та Рівненську області, західну частину Житомирської та північну частину Тернопільської і Хмельницької областей, але в силу історичних обставин її землі, разом з південною частиною Берестейської області Білорусі, тривалий час перебували в складі Польщі, що було закладено окремими польськими магнатами та їх приспішниками в міф про належність цих земель Польщі, тоді я всі волиняки пам’ятали про своє коріння.

І ідея землі, власності на неї виявилася основною причиною Волинської трагедії. Але сказати лише це і більше нічого не сказати, тоді краще не підіймати цього питання. Волинська трагедія виявилася своєрідним айсбергом, що стихійно піднявся над Волинською землею в 1943 році, проте його причини залишилися глибоко під водою величезною льодовою брилою в подіях 20-30-х років, пам’ять про які міцно закарбувалася в свідомості українців. Зупинимося коротко на них.

Польща була союзником УНР у боротьбі з більшовиками на останньому етапі національно-визвольних змагань 1917-1921 років за що УНР погодилася на передачу Польщі значної частини етнічних українських земель (Волинь, Галичина, Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя, Берестейщина), внаслідок чого українці, всупереч своїй волі, стали громадянами чужої держави.

Програвши визвольні змагання, армія УНР перейшла на територію свого союзника (Польщі), яка її тут же зрадила - роззброїла, інтернувала в табори, а Петлюрі з часом запропонувала залишити Польщу, бо вона вже підписала договір з більшовиками.

Вся політика відновленої Польщі тепер була скерована на якнайшвидше інтегрування українських земель до складу польської держави.,. Не дивлячись на обмеженість земельних ресурсів Волині, сюди стали переселяти «осадників» - 200 тисяч ветеранів війни і просто польських селян, яким надали на пільгових умовах землю серед українського етнічного масиву.

В підписаній з Петлюрою конвенції та Ризькому договорі 1923 р. Польща присягла надати автономію новопридбаним українським землям, а вона навпаки розпочала інтенсивну полонізаці краю. Якщо в 1918 році на Західній Україні було 3600 українських шкіл, то за польського режиму їхня кількість зменшилась до 461, а в 1936 р. – до 11, внаслідок чого чимало українських дітей не могли вчитися у результаті більша частина українського населення Волинського воєводства в тридцятих роках була неписьменною. З наявних на Холмщині 389 українських церков у 1937 році залишилася тільки 51.

Закономірно,українці вважали подібні дії незаконними і між ними та польською адміністрацією існувало “взаємне невизнання”.

Після вчиненого у 1926 році Ю. Пілсудським державного перевороту, тут установився авторитарний режим, політичну опозицію стали переслідувати як правовими, так і силовими методами, парламент було розпущено, заарештували найактивніших діячів опозиції, українських депутатів сейму посадили під домашній арешт.Було заарештовано понад дві тисячі українців, спалено близько 500 будинків, майже кожний третій отримав тривалі терміни ув‘язнення.

Та найжорстокішою подією виявилася акція так званої пацифікації] – насильницького умиротворення нацменшин з використанням каральних органів: у 800 українських сіл було введено підрозділи поліції та кавалерії і, застосовуючи принцип колективної відповідальності, руйнували осередки українських громад і читальні, конфісковували майно та продукти, фізично карали тих, хто протестував. Акція мала брутальний характер. Людей жахливо били, було багато смертельних випадків.

Актом помсти за «пацифікацію» стало вбивство 15 червня 1934 року бойовиком ОУН Григорієм Мацейком міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. У відповідь на це президент Польщі Мосціцький видав розпорядження про створення концентраційного табору для політичних в’язнів у місті Береза Картузька на Берестейщині у будівлях колишнього монастиря російської православної Церкви.

З 1932 по середину 1934 р. через польські тюрми пройшло 111174 українців. Закатовано 8073 в'язнів. Вбито без суду і слідства — 734 особи, засуджено до страти 257 осіб.

Сіллю в оці польської поліції були Козацькі могили під Берестечком, цей своєрідний пантеон козацької слави. З кожним роком влада посилювала заборони щодо відзначення роковин Берестецької битви, та це їм не вдавалося. Кожної дев’ятої п’ятниці по Великодні (річниця Берестецької битви) тисячі українців збиралися сюди і в національному стилі вшановували світлу пам’ять полеглих тут козаків.

До згаданих подій додалася ще одна. У 1939 році, коли виникла загроза існуванню молодій Карпатській Україні, на заклик Президента А.Волошина «До зброї», потягнулася молодь з інших країн, в тому числі і з Західної України, але сили були нерівними, Карпатська Україна боротьбу програла. Здобувши перемогу, угорське командування передало частину полонених вояків полякам, і ті розстріляли їх на Верецькому перевалі Карпат. Ця звістка боляче відізвалася в серцях українців.

Все це разом взяте міцно закарбовувалося в пам’яті волинян. Воно не могло забутися, щезнути безслідно. Воно стало підґрунтям того великого айсберга, який потім отримав назву Волинської трагедії.

У вересні 1939 р. Німеччина, а за нею і СРСР, напали на Польщу. Розпочалася Друга світова війна, що було сприйнято частиною українського населення як справедлива кара за репресивну політику польського уряду.. Проте репресії енкаведистів у Західній Україні виявилися не менш жорстокими: арешти й вивезення до Сибіру, націоналізація промисловості та майна багатих людей, запровадження колгоспного ладу виявилися не менш жорстокими у ставленні до всього українського, а коли через неповних два роки на Радянський Союз напала Німеччина і громадські активісти, відкривши двері тюрем, побачили в них гори трупів і море крові, обуренню людей не було меж. Навіть ті, хто симпатизував чи був нейтральним щодо радянської влади, тепер стали її ворогами. У генетичній пам’яті українців з’явилася ще одна кровоточива мітка.

А на Холмщині, Підляшші та Засянні, що залишилися за кордоном, польсько-українське протиборство не припинялося.

Загони ОУН, ввійшовши з німцями до Львова, не гаючи часу, проголосили 30 червня 1941 року Акт відродження Української Держави, у звільнених населених пунктах стали створюватися українські управи та українська поліція. Німецьке командування, не домігшись від ОУН скасування Акту, заарештувало Провід проголошеної Української Держави й відправило його в концтабір, а 25 листопада 1941 р. гестапо видало таємний наказ про знищення прихильників С.Бандери. З’явилася, таким чином, ще одна кривава помітка в генетичній пам’яті українців.

25 липня 1941 р. польський еміграційний уряд у Лондоні домовився з московським керівництвом про співробітництво (пакт Сікорського-Майського), після чого втратив свою силу пакт Рібентропа-Молотова і поляки знов набували право на Волинь. Це був ще один «удар в спину волинян», ще один вибуховий заряд до волинського айсберга.

А німецьке командування відверто проводило свою окупаційну лінію. Так, шеф німецької служби безпеки Люблінського дистрикту О. Глобоснік задумав створити на території Замойського повіту зразкову німецьку колонію. Для цього зі 116 населених пунктів вирішив виселити польських селян, звільнивши місце для німців, а навколо колонії розселити у звільнені польські садиби українських селян, виселених із своїх домівок. До переселенської акції, поряд з німцями, було залучено українську поліцію, що викликало спротив серед поляків, жертвами чого стали 2 тисячі українців. Подібного історія не знала.

Маси українських втікачів потягнулися через р. Західний Буг на Волинь. Поряд з цим гітлерівці почали прискорено передислоковувати на Волинь з Генерального Губернаторства батальйони польської поліції та жандармерії і залучати їх до силового збирання натурального податку з українських сіл. В цій ситуації українська поліція стала перебазувалася в ліси, ставши ядром УПА.

Образливою для українців стала “чистка” нацистами в 1942 - початку 1943 р. адміністративних установ Волині від “ненадійного” українського елементу і заміна їх поляками. З часом їх, разом з польською поліцією, стали залучати до німецьких операцій проти українців. Крайовий провід ОУН звернувся до польського населення із закликом задуматися, не допомагати німцям проводити їхню бандитську роботу, бо в противному випадку гнів українців може спіткати тих поляків, які мешкають на українських землях. На жаль, це звернення не було почуте поляками.

У 1942 р. на територію Волині стали проникати з Білорусії червоні партизани. Зустрівши неприязне ставлення до себе українців, вони переорієнтувалися на польські села і колонії . Частина поляків навіть перейшла в червоні партизани і стала разом з ними проводити диверсійну роботу серед українців. В цій ситуації українське підпілля розповсюдило серед польського населення листівки, в яких викривало злочини більшовизму, зокрема вивезення польських родин до Сибіру, розстріли польських офіцерів у Катині. Це дещо остудило ситуацію. Щоб загострити польсько-українське протистояння, червоні партизани стали нападати на польські села, замаскувавшись під УПА і робили це з вишуканою жорстокістю, не залишаючи після себе свідків.

Мало відомим залишається факт, але це правда, що з переходом у ліси колишньої української поліції разом з ними сюди проникли агенти німецьких спецслужб, а також замасковані енкаведисти, що в певній позначилося на діях ще не зміцнілої УПА. До сих пір не відомо, хто саме поширив серед поляків версію, що на Великдень українці планують провести повсюдне знищення поляків. По-перше, це не в’яжеться з шанобливим ставленням українців до релігійних свят, особливо до Різдва та Великодня. Проте ця версія спрацювала. Польські селяни почали масово втікати до міст, містечок і більших сіл і йшли на службу до німецької поліції й разом з нею стали нападати на українські села. У відповідь відбулися антипольські виступи в Сарненському та Костопільському районах Рівненської області і поступово ареал протиборств поширювався.

Апогею українсько-польське протистояння сягнуло влітку 1943 р., коли польським селам було запропоновано в категоричній формі “вибратися за Буг або Сян”, а керівництво АК зобов'язало всіх поляків залишатися на місці свого довоєнного проживання. До кінця 1943 р. вся Волинь стала місцем десятків тисяч трагедій.

Митрополит Андрей Шептицький, оцінюючи критичність ситуації, звернувся до римсько-католицького єпископа Твардовського з пропозицією видати спільне звернення ієрархів до віруючих обох церков з вимогою припинити кровопролиття. Та вірний державній польській політиці Твардовський відмовився, пославшись на невтручання Церкви у політичні справи.

Не вважаючи потрібним наводити приклади окремих протистоянь, підкреслю лише, що в 1944 році. воно перекинулося і на Галичину, а в 1945- 1946 рр. - на Засяння й тривало до 1947 р., коли польський та радянський тоталітарні комуністичні режими зробили спробу розв'язати його притаманним більшовизму радикальним, "хірургічним", методом - взаємною депортацією поляків та українців з місць їхнього тогочасного проживання, що стало ще однією трагедією для обох народів.

Підсумком трагічного народовбивства стали величезні людські жертви і матеріальні втрати з обох боків. Окремі польські історики стверджують, що загинуло до 100 тис. поляків і 25-30 тис. українців. Українські вчені, наводять скромніші цифри втрат - 35 і 15 тис., або й взагалі 12 та 5 тис.

Зазначимо ще раз, що на Волині 1943 р. обидва народи стали жертвами уже сформованих історичних обставин та стереотипів, незваженої політики керівників окупаційних режимів, анархії та хаосу, жертвами небачених досі підступних провокацій, вчинених нацистами та більшовиками.

Прикро, що в Польщі впродовж ряду років друкуються книги й статті, які перекладають всю вину за Волинську трагедію на українців і тільки. Так, вроцлавський римо-католицький єпископ Вінценти Урбан, вдаючись до опису подій, які він нібито бачив або про які чув з більш чи менш надійних джерел, дозволив собі недопустимі узагальнення подібного типу: “Не було на Волині жодного села, де б не мордували поляків рафінованим способом. Обдирали бритвами шкіру з обличчя, палили живцем, заганяли дубові кілки поміж ребра, різали пилкою”. Головне, автор не наводить назви ні одного села, ні одного прізвища поляка, над якими зробили таку наругу. Це вже від лукавого.

Інший автор – тележурналіст Єжи Яніцький дозволив собі ще більшу фантазію: “… митрополит Андрей Шептицький … благословляв сокири й дерев’яні пилки, які були зброєю в братовбивчій різанині на цілому Поділлі і Волині».

Як це зрозуміти? Звідки така інформація і з якою метою роздмухують цей вогонь? Якщо українці за висловлюванням авторів - «різуни», то чому до сих пір ні один з цих різунів не нафантазував таких же польських злодіянь. Адже у війні бувають жертви з обох сторін. Україна з болем пережила ці жертви, проте в Україні немає і не було видано антипольських книг. Ніколи не було часописів, що розпалюють ворожнечу проти Польщі.

Значну роботу провів волинський дослідник Я. Царук.Об’їздивши на велосипеді 97 сіл (на які посилаються польські автори), він співставив «польські» дані зі своїми і жахнувся у їх страшній невідповідності. Так, за даними польських дослідників у селах Володимир-Волинського району було вбито поляками лише 80 українців, а за матеріалами досліджень Я. Царука -1454, причому він установив прізвища 1244 з них. Якщо йдеться про польські жертви, то за даними польської статистики “з рук українських націоналістів загинуло 1915 поляків, а за даними Я. Царука - 430 осіб. Крім того, він встановив, що на території Володимирщини першими були напади на українські села польсько-німецької поліції, а напади українців на польські села були відплатними.

Ще одним прикладом фальсифікації може бути книга Юзефа Туровського та Владислава Сємашка «Злочини українських націоналістів, вчинені щодо польського населення Волині у 1939-1945 роках», в якій описано, 13 серпня 1943 року в селі Малин Дубенського повіту за допомогу радянським партизанам (Ковпаку) живцем спалено у Церкві й школі 503 особи – поляків і чехів.

Спростовуючи цей наклеп, М.Сивіцький наводить виписку із щоденника священика М.Федорчука з села Романів (що сусідує з Малином), згідно якої «…до Малина прибули німці й поляки і наказали всім чоловікам зібратись у залі, а жінкам і дітям сховатись у стодолах і сараях… Коли всі зібрались, німці закрили зал і почали кидати гранати у вікна…Зал загорівся, і всі чоловіки загинули. З жінками і дітьми зробили те саме… У варварський спосіб там знищили 600-700 чехів…Українських селян намовили, щоб вони пішли до Церкви. Коли люди зайшли у Церкву, її зачинили і підпалили… Отже, нема вже Малина, нема чехів, нема українців».

Як бачите, тут не загинув ні один поляк. То для чого ця фальш?

У кожного, як бачимо, своя правда. Вся справа в тому, що поляки вважали Західну Україну своєю територією і намагалися підтвердити це вогнем і мечем і добутою таким чином ПРАВДОЮ, а українці підтверджували свою приналежність до рідної землі своїм життям, своєю вірою і своєю ПРАВДОЮ.

Український національно-визвольний рух на Волині розглядався польським політикумом як замах на польську державність. Представники еміграційного уряду в Лондоні вимагали від українського підпілля повної капітуляції, а керівництво УПА і провід ОУН закликали Лондонський уряд позбутися шовіністичного погляду на пограниччя і згорнути свою збройну присутність на етнічних українських теренах, але до порозуміння так і не дійшли.

Справжній характер і зміст подій 1943–1944 рр. неможливо адекватно зрозуміти, якщо їх не розглядати в контексті всієї історії польсько-українських взаємин. Українці не претендували на чужі землі, а лише на ті, на яких вони жили споконвіку. І коли восени 1942 – на початку 1943 р. спалахнув стихійний опір українського сільського населення проти нацистських окупантів, то він включав і терористичні акти щодо тих поляків, які перейшли на службу до німців і стали їх прислужниками.

УПА спершу намагалася уникнути “третього фронту” – з поляками. Однак, конфлікт з польським підпіллям став неминучим, оскільки воно відстоювало відновлення панування Польщі в Західній Україні.

Слава Богу, останнім часом українські історики проводять разом з польськими відповідними колами семінари та конференції на тему “Поляки і українці в 1918-1948 рр.: важкі питання. Сподіваємося, що крига скресне, хоча при відзначенні 60-річчя подій знов зазвучали звинувачення на українську адресу.

Повертаючись сьогодні до подій тих часів, безперспективним буде визначати, яка сторона несе більшу відповідальність за скоєне. Уявіть собі, якби при визначенні причин німецько-радянської війни намагалися встановити, чия провина більша, чи дійшли б до згоди? Слід пам’ятати, що волинська трагедія відбувалась на етнічних українських землях, на які ні німці, ні поляки, ні червоні партизани не мали історичного права. Тому український національно-визвольний рух періоду Другої світової війни не був замахом на польську державність(!). Тому в пошуках шляхів до порозуміння у цих складних питаннях не хотілося б, щоб це порозуміння мало форму взаємозвинувачення. Такі думки, на жаль, прозвучали при відзначенні 60-річчя трагедії 11 липня 2003 року у Павлівці Волинської області за участю Президента України Л.Кучми та Президента Польщі О. Кваснєвського.

Вони звучали в питаннях польських журналістів при відзначенні 65-річчя Волинської трагедії в Польщі за участю Президента України В.Ющенка та Президента Польщі Л. Качинського, в урочистому відкритті у Павлокомі меморіалу жертвам польсько-української братовбивчої війни.

Основним змістом зустрічі на 60-річчі трагедії, як випливало зі спектаклю, було звинуватити українську сторону в геноциді проти польського народу, етнічних чистках і домогтися вибачення. За що? За те, що українці захищали свою землю, своє життя? Вони ні на кого не нападали, а лише захищалися.

Нарешті, пробачення повинні просити не українці й поляки, а ті злочинні режими і уряди, які довели наші народи до протистояння.

Не забуваймо, що це була війна, яка має свої закони, свої методи і своє трактування подій. Волинське протистояння – це був стихійний вибух українського населення Волині як відплатна акція за всі образи, приниження, насильства довоєнної Польщі, а згодом разом з німецькою поліцією щодо мирного населення краю. Сподіваємось, що час розставить все на свої місця і майбутні покоління будуть згадувати про нього так, як ми згадуємо нині про Коліївщину, про народних месників Устима Кармалюка і Довбуша. В історії важко щось змінити, треба лише об’єктивно його оцінити і робити все можливе, щоб страшних кровопролить більше не було в нашому житті.

Висновки:

1. Волинська трагедія була закономірним наслідком історичних та політичних помилок, допущених у 1917- 1945 рр. попередніми окупаційними режимами на Волині. Це була своєрідна вершина айсберга, основне підґрунтя якого залишилося під водою.

2. Український національно-визвольний рух на Волині розглядався польським політикумом, як замах на польську державність, тоді як українці розглядали його як боротьбу за свою незалежність.

3. Волинська трагедія належить до подій Другої світової війни, що закінчилася 67 років тому і отримали свою оцінку світової громадськості. Всі організатори війни були засуджені Міжнародним судом, а народи, які були втягнуті у війну, давно між собою помирилися.

4. Нині Україна і Польща є незалежними державами, які будують свої відносини на принципах добросусідства, миру і взаєморозуміння і як уряди, так і народи цих країн, зацікавлені в подальшому розвитку добросусідських відносин і недопущенні протистоянь.

5.Україна засуджує всілякі спроби перегляду результатів війни, нав’язування нам якоїсь особливої, чужої точки зору в питанні волинських подій, пошуки мертвих винуватців серед живих нащадків.

6. Справжній характер і значення подій 1943–1944 рр. неможливо адекватно зрозуміти, якщо їх не розглядати в контексті всієї історії польсько-українських взаємин. Українці не претендували на чужі землі, а лише на ті, на яких вони жили споконвіку.

7. Учасники Волинської трагедії давно відійшли в потойбічний світ. Лише Бог має право милувати їх чи судити.

Валентин Яблонський