Про війну в Західній Україні

З прифронтової смуги, від Молдавії до Прибалтики, було виселено 1,675 млн. (!) осіб. Більше половини – на території України. Населення не хотіло переїздити на нові місця, втрачаючи майно, масово втікало в ліси...

Що читаємо? "Особые папки" Сталіна і Молотова про національно-визвольну війну в Західній Україні у 1944-48 рр." - майже 600-сторінковий збірник документів за редакцією професора Ярослава Дашкевича та Василя Кука (Львів, Літературна агенція "Піраміда", 2010). Наклад не вказано, але за словами одного зі знайомих істориків – "кілька сотень примірників".

Що цікавого? 131 документ, який наводиться у виданні, раніше був недоступний для дослідників. Нині він зберігається у фонді під назвою "Особые папки" у Державному архіві РФ у Москві.

Інформацію про боротьбу націоналістичних повстанців на Заході України та дії радянських каральних органів проти них відбирав та особисто представляв Сталінові нарком внутрішніх справ Лаврентій Берія. Його заступники – Сергій Круглов і Іван Сєров керували антиупівською боротьбою з оперативного штабу у м. Рівне.

На кінець липня 1944 р. – якраз у розпал війни з УПА – внутрішні війська НКВД мали на території України одну дивізію, дев’ять бригад, кавалерійський полк, танковий батальйон (загалом – понад 33 тис. осіб). Згодом кількість бригад і особового складу ще не раз збільшувалася.

Плюс не треба забувати про структури НКГБ СРСР (28 тис. осіб) і власне армійські підрозділи, які активно використовувалися проти партизанів і цивільного населення.

Упорядники зауважують, що доволі популярна в літературі теза, що УПА не воювала з Червоною армією, а тільки з чекістами, (і навпаки) спростовуються документально. Регулярні війська зіграли вагому роль у придушенні спротиву, депортаціях і, само собою, у масових військових мобілізаціях чоловічого населення.

Автор передмови Владислав Гриневич пише: "Інші методи були просто не дієві, бо за умов відсутності підтримки з боку місцевого населення радянська влада могла спиратися тут лише на купку тутешніх колаборантів та привезених з Росії чи зі Сходу України функціонерів".

Документи фіксують випадки, коли повстанці, захопивши рядових червоноармійців, проводили їм "політінформацію", давали листівки і відпускали. На офіцерів, політпрацівників і співробітників НКВС такий гуманізм не поширювався.

У січні-лютому 1944 р. тільки на Рівненщині повстанці організували 154 напади на військові частини та окремих військовослужбовців, унаслідок чого загинули 439 червоноармійців і офіцерів. За повідомленнями партійних органів в цій області діяли 56 загонів УПА, усього 10,6 тис. осіб.

Того ж року повстанці намагалися брати штурмом окремі райцентри Волинської, Рівненської та Івано-Франківської областей. Зокрема, загін із 50 осіб намагався скинути вже встановлену радянську владу в Снятині, але напад було відбито силами винищувального батальйону, сформованого з місцевих поляків.

У документі НКВД вказано - "Чоловіче населення у віці від 15 до 50 років отруєне націоналістичною ідеологією. Більшість із них є фанатиками в цих питаннях".

Від рук упістів загинули командувач бронетанковими і механізованими військами 1-го Українського фронту генерал-лейтенант Андрій Штевнєв та командувач цього ж фронту Микола Ватутін. З документів «Особой папки» виходить, що напад на автомобіль останнього здійснили "бандгрупи" "Олега" і "Чорноморця". Серед іншого, вони захопили секретні карти та документи.

Рана командарма не була смертельною, однак почалося зараження крові, але Сталін не дав дозволу на використання американського пеніциліну. Микита Хрущов писав у спогадах, що вождь відмовив, мовляв – "американські ліки можуть отруїти нашого командуючого").

Власне, смерть Ватутіна і стала причиною активізації боротьби з партизанами. За кілька тижнів у березні 1944-го було проведено 65 чекістсько-військових операцій, під час яких убили 1129 "бандитів", затримали 2101 особу, окремо зафіксовано арешт 734 "активних членів ОУН". На призовні пункти доправлено понад 7,5 тис. осіб. Півтисячі сімей підготовлено до депортації (загалом, у 1944-1953 рр. із західноукраїнських областей (без Закарпаття) було виселено у віддалені райони СРСР 66 тисяч сімей).

З прифронтової смуги, від Молдавії до Прибалтики, було виселено 1,675 млн. (!) осіб. Більше половини – на території України. Населення не хотіло переїздити на нові місця, втрачаючи майно, масово втікало в ліси.

Політвідділ 38-ї армії повідомляв, що при вступі на Станіславщину населення зустріло частини Червоної армії "без зовнішнього прояву радості й піднесення. Значна частина колишньої інтелігенції, торговців і службовців міст і сіл пішла з німцями".

Інакшою була ситуація, де німці при відході застосували тактику випаленої землі. Скажімо, в селі Хотин на Рівненщині нацисти спалили 250 хат, залишивши 1300 людей без даху над головою, кілька десятків селян убили. Тож, закономірно, що в цьому селі червоноармійців зустрічали зі слізьми вдячності.

Аналогічно було і з польським населенням, у політдонесенні зафіксовано – "Польське населення ставиться до наших частин більш доброзичливо і вважає Червону армію своєю визволителькою від вірної смерті від рук бандерівців".

Сталін був добре поінформований і про катастрофу галицьких євреїв. Скажімо, єврейське населення Львівщини було практично повністю винищене. У Немирівському районі вижили лише 9 євреїв з 2480-ти.

Фіксується національний склад населення Львова станом на серпень 44-го: поляків – 71 тис., українців – 43 тис. (після «звільнення» прибули 3 тис.), росіян – 6950 (прибули 4 тис.), євреїв – 2 тис. (половина з них – новоприбулі).

Помста червоноармійців за загиблих товаришів часто призводила до насильства щодо мирного населення. В Острозькому районі Рівненщини невідомі вбили трьох розвідників, відтак їхній командир – старший лейтенант Пічкур наказав розстріляти селян як "бендеровцев": попри благання жінок і повну відсутність доказів їхньої вини 20 осіб було вбито, четверо поранено.

Пічкур залишив ще й листівку, де пообіцяв вбивати по 100 осіб за кожного свого бійця. Пізніше це було засуджено як самоуправство і показовий процес засудив двох червоноармійців до смертної кари, яка "враховуючи бойові заслуги" була замінена ув’язненням.

Численними були випадки насильства щодо жінок. Наприклад,майор Табачников застрелив селянина за те, що він відмовився привести до нього жінку, а офіцер Сєров вбив дитину, яка вступилася за мати…

Щоб зупинити хвилю насильства і мародерства влада застосовує інструмент трибуналів. Тільки у військах однієї 60-ї армії і тільки за половину весни 1944 р. було засуджено за мародерство 47 осіб, зокрема розстріляно – 15, повернуто селянам 647 коней і 24 корови.

Йти воювати за Сталіна та радянську владу волиняни не хотіли. Так із 69110 призовників у Рівненській області до військкоматів з’явилися лише 2620 осіб, "решту взяли шляхом проведення облав". На Львівщині – прийшли 3380 осіб з майже 53 тисяч.

Часто, за першої ж можливості, рекрути здавалися в полон німцям. Традиційними були страти "зрадників" перед строєм. Водночас ОУН теж мобілізує юнаків в УПА, на території Східної Польщі – починаючи з 17-річного віку, "формирует банды для последующего вывода их на территорию Западной Украины".

ОУН намагалася створювати свої клітини в армії, хоча цьому активно протидіяв СМЕРШ, затримуючи після кожної хвилі призову сотні "націоналістів". Відомі листівки за підписом "Головний провід ОУН 1-го Українського фронту".

Наймасштабніші бої між ЧА та УПА мали місце 22-25 квітня 1944 р. під селом Гурби Мізоцького району Рівненщини. Там проти 4-5 тисяч повстанців кинули близько 30 тис. енкаведистів, червоноармійців, зокрема 15 легких танків.

Загалом: до 1952 р. на Західній Україні було заарештовано 134 тис. осіб, вбито – понад 153 тис., депортовано понад 203 тис.

Прикметно, що зброї, як слідує з офіційних радянських реляцій, завжди вилучали небагато – і тому, що повстанські підрозділи не були добре озброєні, і тому, що в переліки вбитих включали жертви серед мирного населення.

От, приміром, Берія пише Сталіну про підсумки 109 операцій: вбито 2594, захоплено ще 3256 "бандитов" і 926 "нелегалів", а вилучено всього 2 гармати, 93 кулемети, 114 автоматів, 732 гвинтівки, 17 мінометів. Отже, один ствол на п’ятьох…

Фраза. "Заглибившись у читання цих матеріалів, одразу отримуємо певний емоційний шок, збагнувши раптом, що нічого не знаємо про "Велику Вітчизняну війну", точніше про те, що, як виявляється, таких воєн було декілька…".

Вахтанг Кіпіані 

ВОЛИНСЬКА ТРАГЕДІЯ 1943 РОКУ. ПРИЧИНИ І НАСЛІДКИ

 ]

В історії нашого народу є чимало подій, які до сих пір не отримали об’єктивної оцінки. До таких подій належить Волинська трагедія 1943 року. У липні ми відзначатимемо 70-у річницю цієї трагедії. Хотілося б, щоб врешті-решт у нас виробилася своя державницька позиція щодо цих подій і щоб ми, разом з нашими польськими друзями усунули тут всі непорозуміння.

Я народився у 1930 р. на Волині поблизу Берестечка за довоєнної Польщі і разом зі своїми земляками відчув на собі силу чотирьох політичних режимів – довоєнної Польщі, перших совітів, німецької окупації і радянського повоєнного порядку і маю право висказати своє бачення з піднятої проблеми.

Волинь - це давньоруська історична область, що охоплювала сучасні Волинську та Рівненську області, західну частину Житомирської та північну частину Тернопільської і Хмельницької областей, але в силу історичних обставин її землі, разом з південною частиною Берестейської області Білорусі, тривалий час перебували в складі Польщі, що було закладено окремими польськими магнатами та їх приспішниками в міф про належність цих земель Польщі, тоді я всі волиняки пам’ятали про своє коріння.

І ідея землі, власності на неї виявилася основною причиною Волинської трагедії. Але сказати лише це і більше нічого не сказати, тоді краще не підіймати цього питання. Волинська трагедія виявилася своєрідним айсбергом, що стихійно піднявся над Волинською землею в 1943 році, проте його причини залишилися глибоко під водою величезною льодовою брилою в подіях 20-30-х років, пам’ять про які міцно закарбувалася в свідомості українців. Зупинимося коротко на них.

Польща була союзником УНР у боротьбі з більшовиками на останньому етапі національно-визвольних змагань 1917-1921 років за що УНР погодилася на передачу Польщі значної частини етнічних українських земель (Волинь, Галичина, Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя, Берестейщина), внаслідок чого українці, всупереч своїй волі, стали громадянами чужої держави.

Програвши визвольні змагання, армія УНР перейшла на територію свого союзника (Польщі), яка її тут же зрадила - роззброїла, інтернувала в табори, а Петлюрі з часом запропонувала залишити Польщу, бо вона вже підписала договір з більшовиками.

Вся політика відновленої Польщі тепер була скерована на якнайшвидше інтегрування українських земель до складу польської держави.,. Не дивлячись на обмеженість земельних ресурсів Волині, сюди стали переселяти «осадників» - 200 тисяч ветеранів війни і просто польських селян, яким надали на пільгових умовах землю серед українського етнічного масиву.

В підписаній з Петлюрою конвенції та Ризькому договорі 1923 р. Польща присягла надати автономію новопридбаним українським землям, а вона навпаки розпочала інтенсивну полонізаці краю. Якщо в 1918 році на Західній Україні було 3600 українських шкіл, то за польського режиму їхня кількість зменшилась до 461, а в 1936 р. – до 11, внаслідок чого чимало українських дітей не могли вчитися у результаті більша частина українського населення Волинського воєводства в тридцятих роках була неписьменною. З наявних на Холмщині 389 українських церков у 1937 році залишилася тільки 51.

Закономірно,українці вважали подібні дії незаконними і між ними та польською адміністрацією існувало “взаємне невизнання”.

Після вчиненого у 1926 році Ю. Пілсудським державного перевороту, тут установився авторитарний режим, політичну опозицію стали переслідувати як правовими, так і силовими методами, парламент було розпущено, заарештували найактивніших діячів опозиції, українських депутатів сейму посадили під домашній арешт.Було заарештовано понад дві тисячі українців, спалено близько 500 будинків, майже кожний третій отримав тривалі терміни ув‘язнення.

Та найжорстокішою подією виявилася акція так званої пацифікації] – насильницького умиротворення нацменшин з використанням каральних органів: у 800 українських сіл було введено підрозділи поліції та кавалерії і, застосовуючи принцип колективної відповідальності, руйнували осередки українських громад і читальні, конфісковували майно та продукти, фізично карали тих, хто протестував. Акція мала брутальний характер. Людей жахливо били, було багато смертельних випадків.

Актом помсти за «пацифікацію» стало вбивство 15 червня 1934 року бойовиком ОУН Григорієм Мацейком міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. У відповідь на це президент Польщі Мосціцький видав розпорядження про створення концентраційного табору для політичних в’язнів у місті Береза Картузька на Берестейщині у будівлях колишнього монастиря російської православної Церкви.

З 1932 по середину 1934 р. через польські тюрми пройшло 111174 українців. Закатовано 8073 в'язнів. Вбито без суду і слідства — 734 особи, засуджено до страти 257 осіб.

Сіллю в оці польської поліції були Козацькі могили під Берестечком, цей своєрідний пантеон козацької слави. З кожним роком влада посилювала заборони щодо відзначення роковин Берестецької битви, та це їм не вдавалося. Кожної дев’ятої п’ятниці по Великодні (річниця Берестецької битви) тисячі українців збиралися сюди і в національному стилі вшановували світлу пам’ять полеглих тут козаків.

До згаданих подій додалася ще одна. У 1939 році, коли виникла загроза існуванню молодій Карпатській Україні, на заклик Президента А.Волошина «До зброї», потягнулася молодь з інших країн, в тому числі і з Західної України, але сили були нерівними, Карпатська Україна боротьбу програла. Здобувши перемогу, угорське командування передало частину полонених вояків полякам, і ті розстріляли їх на Верецькому перевалі Карпат. Ця звістка боляче відізвалася в серцях українців.

Все це разом взяте міцно закарбовувалося в пам’яті волинян. Воно не могло забутися, щезнути безслідно. Воно стало підґрунтям того великого айсберга, який потім отримав назву Волинської трагедії.

У вересні 1939 р. Німеччина, а за нею і СРСР, напали на Польщу. Розпочалася Друга світова війна, що було сприйнято частиною українського населення як справедлива кара за репресивну політику польського уряду.. Проте репресії енкаведистів у Західній Україні виявилися не менш жорстокими: арешти й вивезення до Сибіру, націоналізація промисловості та майна багатих людей, запровадження колгоспного ладу виявилися не менш жорстокими у ставленні до всього українського, а коли через неповних два роки на Радянський Союз напала Німеччина і громадські активісти, відкривши двері тюрем, побачили в них гори трупів і море крові, обуренню людей не було меж. Навіть ті, хто симпатизував чи був нейтральним щодо радянської влади, тепер стали її ворогами. У генетичній пам’яті українців з’явилася ще одна кровоточива мітка.

А на Холмщині, Підляшші та Засянні, що залишилися за кордоном, польсько-українське протиборство не припинялося.

Загони ОУН, ввійшовши з німцями до Львова, не гаючи часу, проголосили 30 червня 1941 року Акт відродження Української Держави, у звільнених населених пунктах стали створюватися українські управи та українська поліція. Німецьке командування, не домігшись від ОУН скасування Акту, заарештувало Провід проголошеної Української Держави й відправило його в концтабір, а 25 листопада 1941 р. гестапо видало таємний наказ про знищення прихильників С.Бандери. З’явилася, таким чином, ще одна кривава помітка в генетичній пам’яті українців.

25 липня 1941 р. польський еміграційний уряд у Лондоні домовився з московським керівництвом про співробітництво (пакт Сікорського-Майського), після чого втратив свою силу пакт Рібентропа-Молотова і поляки знов набували право на Волинь. Це був ще один «удар в спину волинян», ще один вибуховий заряд до волинського айсберга.

А німецьке командування відверто проводило свою окупаційну лінію. Так, шеф німецької служби безпеки Люблінського дистрикту О. Глобоснік задумав створити на території Замойського повіту зразкову німецьку колонію. Для цього зі 116 населених пунктів вирішив виселити польських селян, звільнивши місце для німців, а навколо колонії розселити у звільнені польські садиби українських селян, виселених із своїх домівок. До переселенської акції, поряд з німцями, було залучено українську поліцію, що викликало спротив серед поляків, жертвами чого стали 2 тисячі українців. Подібного історія не знала.

Маси українських втікачів потягнулися через р. Західний Буг на Волинь. Поряд з цим гітлерівці почали прискорено передислоковувати на Волинь з Генерального Губернаторства батальйони польської поліції та жандармерії і залучати їх до силового збирання натурального податку з українських сіл. В цій ситуації українська поліція стала перебазувалася в ліси, ставши ядром УПА.

Образливою для українців стала “чистка” нацистами в 1942 - початку 1943 р. адміністративних установ Волині від “ненадійного” українського елементу і заміна їх поляками. З часом їх, разом з польською поліцією, стали залучати до німецьких операцій проти українців. Крайовий провід ОУН звернувся до польського населення із закликом задуматися, не допомагати німцям проводити їхню бандитську роботу, бо в противному випадку гнів українців може спіткати тих поляків, які мешкають на українських землях. На жаль, це звернення не було почуте поляками.

У 1942 р. на територію Волині стали проникати з Білорусії червоні партизани. Зустрівши неприязне ставлення до себе українців, вони переорієнтувалися на польські села і колонії . Частина поляків навіть перейшла в червоні партизани і стала разом з ними проводити диверсійну роботу серед українців. В цій ситуації українське підпілля розповсюдило серед польського населення листівки, в яких викривало злочини більшовизму, зокрема вивезення польських родин до Сибіру, розстріли польських офіцерів у Катині. Це дещо остудило ситуацію. Щоб загострити польсько-українське протистояння, червоні партизани стали нападати на польські села, замаскувавшись під УПА і робили це з вишуканою жорстокістю, не залишаючи після себе свідків.

Мало відомим залишається факт, але це правда, що з переходом у ліси колишньої української поліції разом з ними сюди проникли агенти німецьких спецслужб, а також замасковані енкаведисти, що в певній позначилося на діях ще не зміцнілої УПА. До сих пір не відомо, хто саме поширив серед поляків версію, що на Великдень українці планують провести повсюдне знищення поляків. По-перше, це не в’яжеться з шанобливим ставленням українців до релігійних свят, особливо до Різдва та Великодня. Проте ця версія спрацювала. Польські селяни почали масово втікати до міст, містечок і більших сіл і йшли на службу до німецької поліції й разом з нею стали нападати на українські села. У відповідь відбулися антипольські виступи в Сарненському та Костопільському районах Рівненської області і поступово ареал протиборств поширювався.

Апогею українсько-польське протистояння сягнуло влітку 1943 р., коли польським селам було запропоновано в категоричній формі “вибратися за Буг або Сян”, а керівництво АК зобов'язало всіх поляків залишатися на місці свого довоєнного проживання. До кінця 1943 р. вся Волинь стала місцем десятків тисяч трагедій.

Митрополит Андрей Шептицький, оцінюючи критичність ситуації, звернувся до римсько-католицького єпископа Твардовського з пропозицією видати спільне звернення ієрархів до віруючих обох церков з вимогою припинити кровопролиття. Та вірний державній польській політиці Твардовський відмовився, пославшись на невтручання Церкви у політичні справи.

Не вважаючи потрібним наводити приклади окремих протистоянь, підкреслю лише, що в 1944 році. воно перекинулося і на Галичину, а в 1945- 1946 рр. - на Засяння й тривало до 1947 р., коли польський та радянський тоталітарні комуністичні режими зробили спробу розв'язати його притаманним більшовизму радикальним, "хірургічним", методом - взаємною депортацією поляків та українців з місць їхнього тогочасного проживання, що стало ще однією трагедією для обох народів.

Підсумком трагічного народовбивства стали величезні людські жертви і матеріальні втрати з обох боків. Окремі польські історики стверджують, що загинуло до 100 тис. поляків і 25-30 тис. українців. Українські вчені, наводять скромніші цифри втрат - 35 і 15 тис., або й взагалі 12 та 5 тис.

Зазначимо ще раз, що на Волині 1943 р. обидва народи стали жертвами уже сформованих історичних обставин та стереотипів, незваженої політики керівників окупаційних режимів, анархії та хаосу, жертвами небачених досі підступних провокацій, вчинених нацистами та більшовиками.

Прикро, що в Польщі впродовж ряду років друкуються книги й статті, які перекладають всю вину за Волинську трагедію на українців і тільки. Так, вроцлавський римо-католицький єпископ Вінценти Урбан, вдаючись до опису подій, які він нібито бачив або про які чув з більш чи менш надійних джерел, дозволив собі недопустимі узагальнення подібного типу: “Не було на Волині жодного села, де б не мордували поляків рафінованим способом. Обдирали бритвами шкіру з обличчя, палили живцем, заганяли дубові кілки поміж ребра, різали пилкою”. Головне, автор не наводить назви ні одного села, ні одного прізвища поляка, над якими зробили таку наругу. Це вже від лукавого.

Інший автор – тележурналіст Єжи Яніцький дозволив собі ще більшу фантазію: “… митрополит Андрей Шептицький … благословляв сокири й дерев’яні пилки, які були зброєю в братовбивчій різанині на цілому Поділлі і Волині».

Як це зрозуміти? Звідки така інформація і з якою метою роздмухують цей вогонь? Якщо українці за висловлюванням авторів - «різуни», то чому до сих пір ні один з цих різунів не нафантазував таких же польських злодіянь. Адже у війні бувають жертви з обох сторін. Україна з болем пережила ці жертви, проте в Україні немає і не було видано антипольських книг. Ніколи не було часописів, що розпалюють ворожнечу проти Польщі.

Значну роботу провів волинський дослідник Я. Царук.Об’їздивши на велосипеді 97 сіл (на які посилаються польські автори), він співставив «польські» дані зі своїми і жахнувся у їх страшній невідповідності. Так, за даними польських дослідників у селах Володимир-Волинського району було вбито поляками лише 80 українців, а за матеріалами досліджень Я. Царука -1454, причому він установив прізвища 1244 з них. Якщо йдеться про польські жертви, то за даними польської статистики “з рук українських націоналістів загинуло 1915 поляків, а за даними Я. Царука - 430 осіб. Крім того, він встановив, що на території Володимирщини першими були напади на українські села польсько-німецької поліції, а напади українців на польські села були відплатними.

Ще одним прикладом фальсифікації може бути книга Юзефа Туровського та Владислава Сємашка «Злочини українських націоналістів, вчинені щодо польського населення Волині у 1939-1945 роках», в якій описано, 13 серпня 1943 року в селі Малин Дубенського повіту за допомогу радянським партизанам (Ковпаку) живцем спалено у Церкві й школі 503 особи – поляків і чехів.

Спростовуючи цей наклеп, М.Сивіцький наводить виписку із щоденника священика М.Федорчука з села Романів (що сусідує з Малином), згідно якої «…до Малина прибули німці й поляки і наказали всім чоловікам зібратись у залі, а жінкам і дітям сховатись у стодолах і сараях… Коли всі зібрались, німці закрили зал і почали кидати гранати у вікна…Зал загорівся, і всі чоловіки загинули. З жінками і дітьми зробили те саме… У варварський спосіб там знищили 600-700 чехів…Українських селян намовили, щоб вони пішли до Церкви. Коли люди зайшли у Церкву, її зачинили і підпалили… Отже, нема вже Малина, нема чехів, нема українців».

Як бачите, тут не загинув ні один поляк. То для чого ця фальш?

У кожного, як бачимо, своя правда. Вся справа в тому, що поляки вважали Західну Україну своєю територією і намагалися підтвердити це вогнем і мечем і добутою таким чином ПРАВДОЮ, а українці підтверджували свою приналежність до рідної землі своїм життям, своєю вірою і своєю ПРАВДОЮ.

Український національно-визвольний рух на Волині розглядався польським політикумом як замах на польську державність. Представники еміграційного уряду в Лондоні вимагали від українського підпілля повної капітуляції, а керівництво УПА і провід ОУН закликали Лондонський уряд позбутися шовіністичного погляду на пограниччя і згорнути свою збройну присутність на етнічних українських теренах, але до порозуміння так і не дійшли.

Справжній характер і зміст подій 1943–1944 рр. неможливо адекватно зрозуміти, якщо їх не розглядати в контексті всієї історії польсько-українських взаємин. Українці не претендували на чужі землі, а лише на ті, на яких вони жили споконвіку. І коли восени 1942 – на початку 1943 р. спалахнув стихійний опір українського сільського населення проти нацистських окупантів, то він включав і терористичні акти щодо тих поляків, які перейшли на службу до німців і стали їх прислужниками.

УПА спершу намагалася уникнути “третього фронту” – з поляками. Однак, конфлікт з польським підпіллям став неминучим, оскільки воно відстоювало відновлення панування Польщі в Західній Україні.

Слава Богу, останнім часом українські історики проводять разом з польськими відповідними колами семінари та конференції на тему “Поляки і українці в 1918-1948 рр.: важкі питання. Сподіваємося, що крига скресне, хоча при відзначенні 60-річчя подій знов зазвучали звинувачення на українську адресу.

Повертаючись сьогодні до подій тих часів, безперспективним буде визначати, яка сторона несе більшу відповідальність за скоєне. Уявіть собі, якби при визначенні причин німецько-радянської війни намагалися встановити, чия провина більша, чи дійшли б до згоди? Слід пам’ятати, що волинська трагедія відбувалась на етнічних українських землях, на які ні німці, ні поляки, ні червоні партизани не мали історичного права. Тому український національно-визвольний рух періоду Другої світової війни не був замахом на польську державність(!). Тому в пошуках шляхів до порозуміння у цих складних питаннях не хотілося б, щоб це порозуміння мало форму взаємозвинувачення. Такі думки, на жаль, прозвучали при відзначенні 60-річчя трагедії 11 липня 2003 року у Павлівці Волинської області за участю Президента України Л.Кучми та Президента Польщі О. Кваснєвського.

Вони звучали в питаннях польських журналістів при відзначенні 65-річчя Волинської трагедії в Польщі за участю Президента України В.Ющенка та Президента Польщі Л. Качинського, в урочистому відкритті у Павлокомі меморіалу жертвам польсько-української братовбивчої війни.

Основним змістом зустрічі на 60-річчі трагедії, як випливало зі спектаклю, було звинуватити українську сторону в геноциді проти польського народу, етнічних чистках і домогтися вибачення. За що? За те, що українці захищали свою землю, своє життя? Вони ні на кого не нападали, а лише захищалися.

Нарешті, пробачення повинні просити не українці й поляки, а ті злочинні режими і уряди, які довели наші народи до протистояння.

Не забуваймо, що це була війна, яка має свої закони, свої методи і своє трактування подій. Волинське протистояння – це був стихійний вибух українського населення Волині як відплатна акція за всі образи, приниження, насильства довоєнної Польщі, а згодом разом з німецькою поліцією щодо мирного населення краю. Сподіваємось, що час розставить все на свої місця і майбутні покоління будуть згадувати про нього так, як ми згадуємо нині про Коліївщину, про народних месників Устима Кармалюка і Довбуша. В історії важко щось змінити, треба лише об’єктивно його оцінити і робити все можливе, щоб страшних кровопролить більше не було в нашому житті.

Висновки:

1. Волинська трагедія була закономірним наслідком історичних та політичних помилок, допущених у 1917- 1945 рр. попередніми окупаційними режимами на Волині. Це була своєрідна вершина айсберга, основне підґрунтя якого залишилося під водою.

2. Український національно-визвольний рух на Волині розглядався польським політикумом, як замах на польську державність, тоді як українці розглядали його як боротьбу за свою незалежність.

3. Волинська трагедія належить до подій Другої світової війни, що закінчилася 67 років тому і отримали свою оцінку світової громадськості. Всі організатори війни були засуджені Міжнародним судом, а народи, які були втягнуті у війну, давно між собою помирилися.

4. Нині Україна і Польща є незалежними державами, які будують свої відносини на принципах добросусідства, миру і взаєморозуміння і як уряди, так і народи цих країн, зацікавлені в подальшому розвитку добросусідських відносин і недопущенні протистоянь.

5.Україна засуджує всілякі спроби перегляду результатів війни, нав’язування нам якоїсь особливої, чужої точки зору в питанні волинських подій, пошуки мертвих винуватців серед живих нащадків.

6. Справжній характер і значення подій 1943–1944 рр. неможливо адекватно зрозуміти, якщо їх не розглядати в контексті всієї історії польсько-українських взаємин. Українці не претендували на чужі землі, а лише на ті, на яких вони жили споконвіку.

7. Учасники Волинської трагедії давно відійшли в потойбічний світ. Лише Бог має право милувати їх чи судити.

Валентин Яблонський

Правда про язичництво і християнство Володимира Великого

Усі заслуги Володимира в державотворенні, культурі тощо приписуються його наверненню до християнства. Однак задумаймося, чи міг Володимир, якби він був сповідником віри, церква якої руйнує із середини державу, налаштовує співвітчизників і навіть братів один проти одного, бути володарем найбільшої в Європі держави – від Фінської затоки до Криму включно, від гирла Ками до Карпат? Ні, лише провідники-язичники могли об'єднати під своєю рукою сотні племен і створити величезні держави, бо з повагою ставилися до їхньої віри і не навертали на свою. Гуна Аттила – від Кавказу до Адріатики, Святослав Хоробрий – від Карпат і Дунаю до Волги. Великого князя могутньої київської держави Володимира Святославича церква називає святим і рівноапостольним. Тобто , його прирівняно до апостолів самого Ісуса Христа, до тих, що прославилися проповідуваннямЄвангелій й наверненням народів у християнську віру. Чи насправді Володимир Великий був хрестителем Русі? І взагалі, що ми знаємо про нього? Попри демонстрацію шаленої поваги, любові і вивищення до божественного рівня князя Володимира церква чомусь не зберегла ані дня, ані навіть року народження свого кумира. Це може свідчити про значно пізніше проявлення інтересу з боку церкви до його особи. Не зберегла вона і його мармурового саркофагу, який із тілом покійного Володимира було поставлено у збудованій ним, за "Літописом руським", церкві Богородиці. Труни його сина Ярослава Мудрого і правнука Володимира Мономаха збереглися, а його ні. Чому? Чи не тому, що труна Володимира Великого могла розповісти дещо не дуже вигідне церкві? Навіть на пізніших саркофагах його сина та правнука, збереглися символи, які насправді були язичницькими, зокрема знаки Прави, Нави і Яви. Що такого було на саркофазі Володимира Святославича, що його знищили, мабуть, ми вже ніколи не дізнаємося. Хоча не виключено, той саркофаг, який приписують Ярославу Мудрому, насправді належить Володимиру Великому. Такі речі частенько плуталися як навмисне, так і не навмисне. Дещо більше і цікавіше відкриває нам уважне прочитання "Повісті минулих літ" із "Літопису руського за Іпатським списком" [76]. Як відзначають фахівці, Іпатський список, це компіляція двох писемних пам'яток: Київського зведення1198року і продовжуючого його Галицько-Волинського повіствування, яке було доведено до кінця XIII ст. Аналіз паперу і почерків показав, що літописи були переписані в одне (тобто скомпільовані) приблизно 1425року.Відшукано його в Іпатському монастирі, що знаходиться біля міста Кострома, між річками Волгою і Костромою. Найвірогідніше, саме в цьому монастирі місцеві монахи і здійснили компіляцію. Як ці літописи потрапили на Кострому, можна лише здогадуватися – від часів Андрія Боголюбського та його воєводи Бориса Жидославича Київ і загалом українська земля неодноразово зазнавала нападів з боку Суздальсько-Володимирського і Московського князівств. Мета була одна – знищити Київ як політичний та культурний центр. Руські церкви, монастирі піддавалися вогню, а ікони, книги та інші святині вивозилися на північ з перспективою збудувати там нову столицю зі своїми Золотими воротами, Красним двором, Десятинною церквою і т. п. Очевидно, саме внаслідок грабіжницьких походів з півночі Київський та Галицько-Волинський літописи опинилися в монастирі на Волзі. Звісно, що костромським монахам було поставлене завдання переписати їх таким чином, щоб вони були зрозумілими місцевому люду. Тобто, це була не проста компіляція-переписування, а й переклад на московську мову. А якщо роботу виконували християнські монахи, звісно, вони вибудовували й відповідну ідеологічну основу, яка дуже проглядається в книзі, де замість опису тієї чи іншої події рясніють розповіді про історію християнства, або християнські проповіді. Як не дивно, донині такий "Літопис руський" приймаються за чисту монету. Ніщо не насторожило і не насторожує вчених: ні те, що Київський та Галицько-Волинський літописи переписувалися християнськими монахами, а отже вони могли викинути чимало важливих фактів із життя українського люду, який в основному сповідував язичницьку віру, ні те, що цим переписуванням займалися чужинці, які зазвичай не тільки трактують історію сусідів на свій лад, а й через незнання мови далеко не повно й не точно передають зміст чужих для них письмен… Не одну сотню літ церква за допомогою такого літопису дурить народ про хрещення Володимира і загалом Русі, будуючи на його імені свою політику утримання руського (українського) люду під своїм дурманом, а отже і владою. Чи насправді так було, як передає нам Іпатівський літопис і як нам його тлумачать? Читаємо про те, як хрестився князь Володимир. Він підійшов до нібито грецького (християнського) міста Корсунь (Херсонес), що в Криму, і взяв його в облогу. Містяни відчайдушно захищались. Заволодіти містом допоміг якийсь зрадник, що послав зі стін укріплення із стрілою записку, як легше і швидше можна завоювати місто. І ось в цей момент Володимир нібито прийняв рішення: "Якщо збудеться се – охрещусь". Доволі цікаві підстави для такого рішення – князь-язичник, якому в поході допомагали рідні боги, рідна віра і якому, безсумнівно, була гидкою зрада християнського воїна з Корсуні, раптом хоче вступити в ту саму зрадницьку компанію. Далі цитата: "І ввійшов Володимир у город, і дружина його. І послав Володимир [послів] до цесаря Василія і Костянтина, говорячи так: «Осе город ваш славний я взяв. Та чую ось я, що сестру ви маєте, дівчину. Тож якщо її не оддасте за мене, то вчиню вашому городу[те], що й сьому вчинив». І, це почувши, опечалились цесарі, [і] послали [йому] вість, так говорячи: «Не належить християнам заміж виходити за поган і оддавати за них. Якщо ж ти охрестишся, то візьмеш її, і дістанеш царство небесне, і з нами єдиновірцем будеш. Якщо ж сього не вчиниш — не зможемо ми віддати сестри своєї за тебе". Щось тут не те. Володимир завоював славне місто цесаря Василія і Костянтина і посилає до них (слід розуміти в Царгород) послів, просячи собі їхню сестру в дружини, а йому – переможцю – цесарі ще й ставлять умови? Сумнівно. Чи чекав би він відповіді поки посли перепливуть море туди й назад? Чи не швидше було б самому одразу плисти в Царгород і домагатися свого? Так принаймні завжди діяли переможці. І тут, як на мене, є одна дуже важлива річ, яку було викинуто з літописів. Очевидно, насправді Володимир завоював не Корсунь, а Царгород, який для руських князів здавна було за честь захопити, але візантійці, які вже домінували в Московії на момент компіляції літописів, не могли залишити в них такого приниження, якого завдав їм руський князь поганин Володимир. Отже, якщо Володимир вступив зі своєю дружиною в Царгород, цесарі, рятуючи місто від пограбування та розорення, поспішили запропонувати Володимиру щедрий викуп, серед чого була й їхня сестра. Чи був тоді ж він охрещений? Не виключено, що таку формальність заради великого трофею, молодої дружини і нових політичних перспектив князь здійснив. Можливий й інший варіант. Якщо діло стосується справді Криму, то, очевидно, повернувши під владу Русі схристиянізований півострів, Володимир охрестився, щоб бути духовним батьком також цієї частини своєї країни. А сестру цесарі віддали йому в дружини з метою зав'язання родинних зв'язків і, що головне, як визнання його права на кримську землю. Цесарі не безпідставно сподівалися мати через неї вплив на володаря Русі. Чи хрестив Володимир Русь вогнем і мечем, як нам розповідає історія? Сумнівно. Не міг такий мудрий і далекоглядний державотворець, яким був Володимир, налаштовувати проти себе країну, що сповідувала народну віру. І за його життя і після нього в Україні-Русі язичництво стояло доволі сильно на ногах. Варто згадати хоча б "Слово про похід Ігорів", автор якого апелює до Сонячних (язичницьких) богів ще у ХІІ ст. Так, при Володимирові християнство отримало свободу розвитку в Русі, так, Володимир певний час навіть більше приділяв йому уваги. Молодого князя тішили запевнення слащавих попів, що він намісник бога на землі, він щедро виділяв кошти на будівництво церквів, розкошування і пиятику, не помічаючи, що перетворюється на інструмент у руках чужинців. В країні тим часом занепадало звичаєве право, християнство нав'язувала свою мораль зрадництва, процвітала розбещеність, беззаконня і безлад. Вже в 996 р. "жив Володимир у страху божому (тобто не здатний на рішучі дії по захисту країни і себе. - С. П.). І умножилися розбої, і казали єпископиВолодимирові: «Осе умножилися розбійники. Чому ти не караєш?» І він мовив: «Боюся гріха». Вони ж сказали йому: «Ти поставлений єси богом на кару всімзлим і на милість добрим. Належить тобі карати розбійника, але з дізнанням». Володимир тоді, одкинувши віри, став карати розбійників" [„Літопис руський”, "Дніпро”, 1990, с. 71]. Лише після того, як він "одкинув віри" став "жити Володимир за порядками діда і отця" (Там само). Цей фрагмент повністю розкриває християнську сторінку Володимирового життя. Він стає слабовольним, боїться гріха і не застосовує сили по наведенню порядку в країні. Але коли до нього прийшли, нібито єпископи і сказали, щоб він карав розбійників, князь починає жити за порядками свого діда і отця. Натомість відомо, що його отець Святослав Хоробрий був язичником. Отже, якщо Володимир повернувся до порядків свого отця, то до нього приходили не єпископи, а волхви, яких нібито він винищив, впроваджуючи християнство. Це волхви нагадали йому батьківські заповіти, і переконали "одкинути" чужі віри. Хитрі тлумачі літописів пишуть, що "віра" тут – це "грошова кара за тяжке вбивство і каліцтво". Ох, як їм не хочеться визнавати правди. Переконаний, "одкинувши віри" нам слід розуміти в прямому смислі слова – Володимир відкинув християнську віру й повернувся до віри своїх праотців. І цьому доказів є чимало, один із них той, що з 998 року по рік смерті – 1015-й князь не згадується в літописі зовсім. Його, як відступника він християнства, компілятори викреслили з літописів. Це згодом його зроблять святим, хоча донині точно невідомо, хто й коли його канонізував. На думку великого знавця історії церкви Е. Голубинського (История русской церкви, т. І, ч. 2) це сталося після 1240 р., але не пізніше 1311 р., а де і хто здійснював канонізацію не знає навіть Голубинський. Не виключено, що як такої канонізації не було зовсім, але церква і тут не посоромилася прибрехати. Ось такі міркування про те, як хрестився і потім повернувся до батьківської віри Володимир викликає "Літопис руський". Однак давні руські билини, записані в ХІХ ст. на півночі Росії, куди ховалися від охрещення останні сонцепоклонники, можуть розкрити справжню причину "одкинення" князем християнської віри. Зокрема, відшукаємо в старих книгах билину "Бунт Іллі Муромця проти князя Володимира" ("Ссора Ильи Муромца с князем Владимиром"). В різних варіаціях вона також є в Інтернеті. Є вона і в українському переказі письменника Валерія Шевчука, щоправда, наш співвітчизник дуже обережно передав її зміст, мабуть, щоб не образити церкву. Ми ж, дотримуючись принципу чистоти і сумління перед її величністю Історією та Правдою, нічого не міняємо. Єдине, скористаємося двома варіантами билини, ані трохи не змінюючи їхню суть. Як на мене, билина ця якраз якнайкраще і найдостовірніше переказує народне ставлення до Володимира періоду його християнського життя, а також до церкви. В образі старого козака Іллі Муромця виступає сам народ – сповідник і захисник старої віри. За билиною, Ілля учиняє бунт через те, що князь забув запросити його – видатного богатиря, захисника Святої Русі – на бенкет, при цьому віддавши перевагу "воронам" (слід розуміти, християнам-чорноризцям): …Рассердился Илья да поразгневался, Выходил он на широкий двор, Тугой лук разрывчатый натягивал, Калены стрелы да он налаживал; Он начал по городу похаживать, Он начал по Киеву похаживать, На Божьи церкви да он постреливать. А с церквей-то он кресты повыломал… Золоты он маковки повыстрелил С колоколов языки-то он повыдергал. Заходил Илья в дома питейные Говорил Илья да таковы слова: "Выходите-ка, голь кабацкие, А на ту площадь на стрелецкую, Подбирайте-ка маковки да золоченые, Подбирайте-ка вы кресты серебряны, А несите-ка в дома питейные". Врешті Володимир змушений визнати справедливі вимоги Іллі (тобто народу) і садить його поруч із собою, віддаляючи від себе чужинців. "Сам т ы сидел с воронами, а меня садил с воронятами", - говорить при цьому Ілля Муромець. Народний бунт нагадав Володимирові його зобов'язання перед власним народом і перед пам'яттю батька. Віднині він почав жити і діяти за заповітами своїх предків, а не за наукою візантійців. І справедливо зауважував М. Грушевський, що часи Володимира Великого збереглися в пам'яті народній як світла, радісна епоха в житті народній. В билинах і переказах Володимира називали не інакше як Ясне Сонечко або Красне Сонечко – епітети далеко не християнські. Він заслужив на те, бо вся його подальша діяльність була спрямована на возвеличення руського народу в рідній вірі і славі. До речі, те, що Володимир насправді не схристиянізував свою країну свідчать і його монети. На одній стороні Володимирових злотника та срібника, як бачимо, викарбовано Ісуса Христа, на іншій – він сам. Попи кажуть, що князь тут нібито тримає в руках хреста і ми їм чомусь віримо. Однак придивімося: кий князя вінчає три кулі (а не чотири, що мали б утворювати хрест), отже це, найімовірніше, Триглав, якому, за Велесовою Книгою, найперше поклонятись маємо і велику славу співати (Велесова Книга, д. 11А]. Та й на короні князя відсутній хрест, якого примальовують йому творці українських грошей тощо. Понад те, корона на срібнику більше нагадує корону язичника гуни Аттили (Піддубний Сергій. "Священні тексти України-Русі. Золоті руни", с. 109] – в центрі крупніше коло (камінь), обіч менші. Годі говорити про те, що Володимир увів єдину державну віру і що вона була християнською. Ці монети є переконливим свідченням того, що при Володимирові започаткувалося двоєвір 'я і не більше. … Усі заслуги Володимира в державотворенні, культурі тощо приписуються його наверненню до християнства. Однак задумаймося, чи міг Володимир, якби він був сповідником віри, церква якої руйнує із середини державу, налаштовує співвітчизників і навіть братів один проти одного, бути володарем найбільшої в Європі держави – від Фінської затоки до Криму включно, від гирла Ками до Карпат? Ні, лише провідники-язичники могли об'єднати під своєю рукою сотні племен і створити величезні держави, бо з повагою ставилися до їхньої віри і не навертали на свою. Гуна Аттила – від Кавказу до Адріатики, Святослав Хоробрий – від Карпат і Дунаю до Волги. Володимир навіть розширив володіння свого батька, причому не за рахунок сили та зброї, а перш за все тому, що під його владу народи йшли, щоб убезпечити себе від християнізації. Правити з Києва цією величезною імперією вимагало неабиякого хисту, волі та організаційних здібностей, і правив Володимир нею понад тридцять років. Подібне було не під силу християнським королям, навколо яких, мов п'явки, сиділи попи зі своїми церквами і паразитували на тілі народному, ослаблюючи державу.

Дайте мені одних козаків, і я пройду з ними всю Європу”.

Французькому імператору Наполеону належить крилата фраза: "Дайте мені одних козаків, і я пройду з ними всю Європу”. У цих словах неприховане захоплення козаками, висока оцінка їх військових здібностей.  Серед висловлювань великого француза можна зустріти й інші аналогічні оцінки. Однак, після поразки наполеонівських військ в Росії в висловлюваннях імператора про козаків стали домінувати ноти роздратування і злості на своїх кривдників. З’явилися деякі принизливі порівняння, покликані виявити це невдоволення. Так, в листопаді 1812 року Наполеон у своєму 29-му бюлетені писав: "Росіяни… оточили з усіх боків наші колони козаками, які, подібно арабам в пустелі охопили обозами. Ця кіннота стала грізною в тих обставинах, в які ми були поставлені”. Втім, Наполеон не обмежився скаргами та докорами на адресу козаків. Рятуючись з Росії втечею, він зробив зупинку у Варшаві, де провів важливу нараду. На ній були присутні французький посол Прадт, президент Ради польських міністрів Потоцький, інші вищі сановники польського уряду. На цій нараді Наполеон зробив заяву, яку в наш час неодмінно назвали б сенсаційною. Докоривши для початку поганою погодою, імператор став нарікати, що в Росії йому довелося воювати з дикунами, а потім поскаржився, що, борючись з козаками, він змушений був зіткнутися з перевтіленими в людське обличчя чортами. "В козаках сидить сам чорт”, – розказав аудиторії очманілий від несподіванки імператор. Про своє "відкриття” Наполеон не забув і в подальшому. Перед штурмом російськими військами Парижу в березні 1814 року вся французька столиця була обклеєна за наказом імператора строкатими картинками із зображенням козаків. На карикатурах вони були показані не просто такими, які валялися між брудних калюж чи підпалювали будинки, а й мали при цьому демонічний вигляд. Чи потрібно дивуватися тому, що при вступі в Париж козаків зустрічали натовпи цікавих городян. На їхній превеликий подив замість чудовиськ вони побачили привабливих ставних наїзників з бездоганною виправкою. За свідченням знаменитого письменника Віктора Гюго, козаки були смирні і ввічливі, не сміли ні до чого торкатися в Парижі. Сміховинне "відкриття” Наполеона було викрите привселюдно.

Скарга. Створення аварійних обставин

До __________________
(підставити назву суду)
Від: _____________
(Підставити свої ПIП та адресу)
На постанову______
(Вказати дані співробітника ДАІ, який виніс постанову,
У справі про адміністративне правопорушення,
передбачене ст..122 ч.4 КпАП України

СКАРГА

На мене складено протокол про адміністративне правопорушення за те, що ніби-то « » 200 р., керуючи автомобілем держ.№ __на (підставити місце), , (підставити суть порушення, яке ніби-то мало місце, і за яке складено адмінпротокол, наприклад, «проїхав перехрестя на заборонний сигнал світлофора», або «виїхав на смугу зустрічного руху», або «не надав перевагу пішоходам, що рухалися не-регульованим пішохідним переходом», тощо, змусивши (підставити наявні у протоколі дані про учасника руху - автомобіль чи пішохода) різко змінювати швидкість або напрямок руху, чим створив аварійну обстановку.
Насправді це не відповідає дійсності з таких підстав.
Далі варіанти:
1. Ніяких перешкод або небезпеки пішоходам не створювалося. Незважаючи на те, що пішоходи рухалися по пішохідному переходу, визнати мої дії порушенням вимог ПДР неможливо з таких підстав. У момент наближення мого автомобіля до переходу пішоходи не знаходилися на переході, вони вийшли на перехід вже у момент перетину мною переходу. Між тим, у відповідності до п.18.1 ПДР, обов'язок водія зменшувати швидкість та при необхідності зупинятися, щоб надати дорогу пішоходам, виникає виключно у випадку, якщо у момент наближення до переходу на ньому вже перебувають зазначені пішоходи.
Окрім того, цей обов'язок виникає не щодо будь-яких пішоходів, які знаходяться на переході, а тільки тих, яким створюється перешкода чи небезпека. П.1.10 ПДР дає визначення цих понять, але, по-перше, тільки для водіїв транспортних засобів, і сумнівно, чи можуть вони взагалі застосовуватися для пішоходів. По-друге, для того, щоб вважати, що пішоходам створено перешкоду або небезпеку, є необхідним, щоб вони були змушені змінювати напрямок або швидкість руху. І щоб ця зміна була саме вимушеною, тобто без неї існувала реальна небезпека наїзду.
В даному випадку цього не було, оскільки при русі автомобіля повз пішохідний перехід пішоходи знаходилися на абсолютно іншій смузі руху, переходячи її, продовжували рух без зміни напрямку або швидкості або вжиття інших заходів, що є необхідним для порушення вимог п.18.1 ПДР, тим більше не робили цього різко, що є необхідним для визнання обстановки аварійною. За таких умов говорити про наявність у моїх діях складу зазначеного правопорушення неможливо.
2. Доказів того, що я проїхав перехрестя на заборонний сигнал світлофора, співробітником ДАІ, яким складено адмінпротокол, не наведено. Сам він знаходився на значній відстані за перехрестям, і воно знаходилося поза полем його зору, принаймні він не міг точно встановити момент перетинання межі перехрестя (стоп-лінії) відповідно до увімкненого у цей момент сигналу світлофору внаслідок кута оглядовості з того місця, де він знаходився.
Я діяв у відповідності до п.16.8 ПДР, який не тільки дозволяє, а зобов'язує водія, який виїхав на перехрестя на дозволяючий сигнал світлофора, продовжити рух у вказаному напрямку, незалежно від сигналу світлофора на виїзді, п.8.11 ПДР, який дозволяє водієві, який не може при зміні сигналу світлофора зупинити транспортний засіб у вказаному ПДР місці, не вдаючись до екстреного гальмування, продовжувати рух за умови забезпечення безпеки дорожнього руху. В даному випадку склалася саме така ситуація, що співробітником ДАІ, який склав протокол, не взято до уваги. Тобто фактично я діяв правомірно, і у моїх діях взагалі не було порушень вимог ПДР.
3. Треба зазначити, що виїзд на смугу зустрічного руху через розмітку 1.1 прямо дозволяється за деяких умов додатком 2 до ПДР (для об'їзду нерухомої перешкоди, коли інша можливість об'їзду відсутня, обгону одиночного транспортного засобу, що рухається зі швидкістю менше ЗО км/год.). І у даному випадку ці умови були виконані. Таким чином, навіть формального порушення вимог ПДР у моїх діях немає.
Далі для всіх випадків:
Також слід зазначити, що ст.,122 КпАП України недаремно передбачає окрему відповідальність за ряд звичайних порушень ПДР, а саме за такі, якими створено аварійну обстановку, тобто у результаті яких інші учасники руху були змушені різко змінювати швидкість, напрямок руху або вживати інших заходів для забезпечення безпеки. В даному випадку сама наявність таких учасників руху, а тим більше такі їх дії, які б дозволили вважати створену їм обстановку аварійною, по справі нічим не підтверджено.
Слід зазначити, що особа, якій створено аварійну обстановку, у відповідності до КпАП України, є або потерпілим, якщо їй спричинено моральну або іншу шкоду, у відповідності до ст..269 КпАП, або свідком (оскільки їй відомо про вказані обставини), у відповідності до ст..272 КпАП. Якщо дійсно комусь створено аварійну обстановку, то це не може мати місце без наявності або потерпілого, або свідка. Між тим, у відповідності до ст..256 КпАП, якщо потерпілі або свідки є, то їх дані повинні бути вказані у протоколі про адміністративне правопорушення, наряду з іншими даними. У протоколі, між тим, такі дані не вказані, що свідчить як про відсутність доказів наявності у моїх діях складу адміністративного правопорушення, передбаченого ст.. 122 ч.4 КпАП, так і про невідповідність змісту протоколу закону, зокрема, ст..256 КпАП.
До того ж, співробітник ДАІ, який склав адмінпротокол, категорично відмовився вказати у ньому дані вказаних мною свідків, зокрема, пасажирів транспортного засобу, внаслідок ніби-то їх «зацікавленості». Проте ст..272 КпАП не містить таких виключень з числа осіб, які можуть бути свідками. З іншого боку, така позиція співробітника ДАІ є порушенням ст..256 КпАП. За таких умов є необхідним опитати цих свідків у судовому засіданні, а саме: (підставити дані - прізвища, імена, по батькові та адреси свідків)
На підставі викладеного, керуючись ст. 268 КпАП України,

ПРОШУ:

Викликати у судове засідання та опитати особу, яка склала адміністративний протокол;
Викликати у судове засідання зазначених свідків;
Провадження у справі про адміністративне правопорушення, передбачене ст..122 чА КпАП України, щодо мене, закрити, за відсутністю у моїх діях складу зазначеного правопорушення.
«______ » 20__ р. (Підпис)