Український менталітет: ілюзії – міфи – реальність

Трипільська цивілізація – умовна назва спільності племен, які мешкали на землях сучасної України, Молдови й частини Румунії з 5 400 до 2 750 р. до н. е. З одного боку, здавалося б, неймовірно давно. А з іншого, якщо вважати, що тривалість покоління становить 25 років, це лише 300–180 поколінь тому!

Трипільська цивілізація була одним із найбільш ранніх центрів розвитку планети. Було б занадто стверджувати, що трипільці випередили світовий цивілізаційний процес (хоча багато хто саме це й стверджує), однак безперечно те, що вони перебували в його авангарді.

Перш ніж почати розмову про Трипілля, давайте вирішимо деяке принципове питання. Від відповіді на нього залежить, куди ми рушимо далі.

Питання це таке:

Чи були трипільці пращурами українців?

Якщо "так", то в українців є всі підстави розглядати цю культуру як свою. Якщо "ні" – вони просто прагнуть приписати собі чуже, притягти "за вуха" високу цивілізацію, привласнити Божий дар, яким Він сподобив не їх.
Давайте розберемося.
З одного боку, українці не можуть бути "зараховані" до нащадків трипільців антропологічно. Це помітно у зіставленні українського типажу з трипільськими статуетками – українцям не властиве ні спадисте чоло, ні великий ніс.
Контраргумент. Говорячи "трипільці", ми маємо на увазі не націю, не якийсь особливий народ, а сукупність різних племен, що створили на території України свою цивілізацію. Мешканці цієї цивілізації не були представниками якогось певного етносу, однак були носіями спільного, більш-менш єдиного менталітету.
Наступний досить вагомий аргумент, що заперечує будь-яку причетність українців до Трипілля, зводиться до того, що протягом трьох з половиною тисячоліть – історичного проміжку між зникненням трипільської цивілізації й появою "перших легітимних" українців – на спільній території і тих й інших відбулося стільки всього, що від "трипільського духу" не залишилося нічого.

Б'є цю карту наступна. Трипільці – найбільш раннє на території України осіле населення. Обрали вони цей край тому, що знайшли тут найліпшу для сільського господарства землю. Ніде в Євразії – ні на схід, ні на північ, ні на захід – немає такого багатющого чорнозему. Іти з цієї території, шукати землю кращу, більш родючу – безглуздо. Щоб покинути таке багатство, потрібно бути сліпим. Сліпими давні народності не були. І тому їхні нащадки нікуди звідси не йшли – незважаючи на всі катаклізми, вони продовжували жити там, де жили, продовжували вирощувати той же хліб, розводити тих же свійських тварин.

Трипілля, як висока цивілізація, як і всі високі цивілізації, припинила своє існування тоді, коли це стало завгодно Історії. Але якщо придивитися до виробів місцевих племен наступних поколінь – культур бронзового століття: "ямників", "катакомбників", "зрубників", ми помітимо, що на їхньому посуді присутні трипільські символи. Вони чітко виявляються й у кераміці залізного віку (скіфо-грецького періоду), на сірих вазах Черняхівської культури. Той же орнамент, ті ж сільськогосподарські технології, такі ж самі обряди. Навіть зараз в Україні можна зустріти обмащені глиною, яскраво розфарбовані "трипільські" мазанки, а символіка українських візерунків на рушниках і сорочках має прототипи у трипільських керамічних розписах – 180 поколінь між українцями й трипільцями пов'язані тисячами ниточок традицій, спільних цінностей, вірувань і тисячами павутинок ментальності.

У жорнах історії
Зараз я коротенько розповім про те, що ви, ймовірно, і без мене знаєте – про культуру, економіку, релігію трипільців. Навіщо все це описувати, чи не краще перейти одразу до менталітету? Літератури про Трипілля досхочу, трипільська кераміка експонується в історичних і художніх музеях, регулярно проводяться всілякі виставки. Однак, на диво, багато українців, навіть люди з вищою освітою і вельми жвавою думкою, про Трипілля взагалі ніколи не чули! Хоча що тут дивуватися – адже в школі ми цього не проходили, і в Інтернеті трипільські рекламні банери не стрибають. Так що для початку – кілька загальних фактів, за якими надалі можна буде зробити відповідні висновки.
Ареал осілості трипільців займав величезний простір – від Трансильванії до Дніпра, від Волині до узбережжя Чорного моря. Назва "Трипілля" умовна. Так зветься містечко під Києвом, де 1897 року чеський археолог Вікентій Хвойка виявив перші сліди цієї культури. В Румунії вона називається Кукутени.
Трипільські поселення з'явилися, як ми вже згадували, в 5400-х роках до н. е. У 4600–4200 роках із Карпат, Центральної Європи й Азії сюди ринув потужний потік "емігрантів" – тих, хто сподівався знайти на цій території краще життя: швидко зросла кількість поселень, виникли міста, з'явилися культові архітектурні споруди, витвори мистецтва, протописемність, взагалі – народилася цивілізація. 4100–3200 роки – це період розквіту трипільської культури, ремесел, металообробки. З 3200-х років з невідомих причин економіка трипільців почала згасати, занепали міста, спростилася соціальна структура, зникло гончарне ремесло, власне, зникла цивілізація.

Національність
Трипільська культура разюче схожа з культурою островів Егейського моря. Це дало привід стверджувати, що в той час від Криту до Дніпра був спільний культурний простір. Можливо, не лише культурний, але й етнічний.
Хто до кого прийшов – "ми" заселили Середземномор'я або "вони" Придніпров'я? Вчені вважають, що прийшли до нас вони. А коли так, перші колоністи трипільських земель – середземноморці.
Дослідження некрополів наступних часів свідчать, що населення пізнього Трипілля було вкрай неоднорідним. Це був конгломерат різних народів, племен і субетносів, які протягом понад двохтисячолітньої історії привнесли в трипільську культуру свої звичаї, мову, знання, технології, вірування. Але все-таки середземноморський і протоєвропеоїдний типи черепів зустрічаються частіше від інших.

Особистість – суспільство
Трипільці переважно були селянами. Їх побутово-господарський комплекс, як вважається, належав одній родині. Розповсюджений тип поселення – "хутір", що складався з 7–15 малих сімей, швидше за все близьких родичів. Такий спосіб життя мало чим відрізнявся від устрою інших розвинених суспільств того часу – Дворіччя, Північної Африки, Центральної Америки.
Однак мешкали трипільці не лише на хуторах, але й у величезних, як на той час, містах. Вони знали, як облаштувати життя багатотисячних колективів, як цими колективами керувати. Безсумнівно, у них були і міський "голова", і бюрократія, і "міліція". А можливо, і самобутні ЖЕКи, РАГСи, витверезники, в'язниці. Не виключено, що трипільський "мегаполіс" був своєрідним праобразом античного міста-держави.
З високим ступенем імовірності можна припустити, що життя в трипільському суспільстві було ледь не райським – тихим, мирним, спокійним. Адже в них не було ворогів! Лук – улюблена зброя. Але ознак військових зіткнень немає! Знайдено лише сліди незначних конфліктів – кілька десятків (всього-на-всього!) наконечників стріл чи в тому чи в іншому місці. Схоже, що на трипільські поселення не тиснули дикі степові племена – їх у той час просто не існувало. Хоча коня й було приручено, але, судячи по збруї, у військових цілях його не використовували.
Особлива роль у трипільському суспільстві належала жінці. Її день минав у турботах: вона розтирала зерно, носила воду, годувала живність, розфарбовувала мисочки й глечики, ткала полотно, шила одяг, майструвала зі шкіри взуття – судячи з неймовірної кількості жіночих глиняних статуеток, жінка в трипільському суспільстві користувалася величезним авторитетом.

Економіка
У період із 5500 до 4000 р. до нашої ери на Землі відбулася так звана землеробська революція – перехід від збирання рослин до їх вирощування, від полювання на тварин до їх розведення. І племена Трипільської культури перейшли до головної статті своєї економіки, сільськогосподарського виробництва, якщо не першими, то принаймні набагато раніше, ніж мешканці інших регіонів планети. Адже умови були оптимальні.
Обробляючи землю, трипільці жили на одному місці 50–70 років. Земля виснажувалася, і вони переходили на сусідню територію. Дослідники стверджують (і для цього є всі підстави), що їхнє сільське господарство було настільки розвинене, що продукцію ніде було подіти – Трипільська цивілізація була одними з перших суспільств, яке вирішило проблему продовольства. Продуктів вистачало не лише для себе – у великій кількості вони експортувалися на Кавказ, у Єгипет, Месопотамію, Малу Азію, на Балкани.
Трипільці були не лише вправними хліборобами, але й обдарованими ремісниками. На ранніх етапах їхні знаряддя праці були кам'яними, але в 3600–3150 р.р. до н. е. вони вже мали майстерні з обробки головної неолітичної сировини – кременю, який використовували для виготовлення наконечників стріл, серпів, скребків, сокир та інших вкрай необхідних у господарстві речей.
Світ розпочав освоювати бронзу наприкінці ІІІ тисячоліття до н. е. Трипільські бронзові вироби датуються V тисячоліттям до н. е.! Уже на той час трипільці використовували велику кількість мідних знарядь високої якості, на яких не було ні газової пористості, ні тріщин.
Рідко якому народові не хотілося б привласнити собі винахід колеса. Однак у той час як світ вважає, що перше зображення колеса зустрічається на шумерських фресках півдня Месопотамії (3200 р. до н. е.), на трипільських керамічних фігурках воно присутнє (якщо вірне датування) в 5000-х роках до н. е. І зображення коня в археологічних матеріалах Трипілля зустрічається набагато частіше, ніж в інших культурах того часу. Як і статуетки інших свійських тварин – корів, биків, свиней, кішок, собак.

Культура
Щодо Трипілля існує безліч суперечливих точок зору. Але коли йдеться про культуру цих племен, навіть найстрашенніші скептики вимушені визнати, що трипільська культура, передусім кераміка, є безсумнівним світовим феноменом.
Майже у кожному трипільському житлі археологи знаходять від 30 до 200 високохудожніх керамічних виробів – блюдечок, мисочок, глечиків, кубків, амфор, кратероподібних фруктівниць. Якість посуду бездоганна – він тонкий, гладенький, майстерно розфарбований у білий, чорний, червоний і темно-каштановий кольори. Ритміка орнаменту досконала, він насичений символами і якимись знаками. Ймовірно, ці знаки – первісна магія, звернення до потойбічних сил, прохання про заступництво, захист і спроба цими силами керувати. Не виключено, що егейсько-трипільська художня кераміка дала поштовх виникненню античної кераміки, яка з'явилася в 2000–1850-х роках до н. е.

У кожному трипільському будинку стояв ткацький верстат, іноді навіть два. Трипільські господарки були великими майстринями з виготовлення сорочок, суконь, спідниць. Вони прикрашали свої вироби оригінальним кольоровим орнаментом. Зверху на сукню трипільські модниці зодягали намисто з мідних, кам'яних, скляних (так-так, уже в той час – скляних!) намистинок, морських і річкових черепашок. Вони розумілися й на прикрасах із золота та срібла.

Архітектура
Поряд з культурою світовим феноменом трипільців є їхні величезні міста із чіткими рядами двоповерхових котеджів, з розумом спланованими вулицями, розмашистими майданами. Усе це трипільці не мали можливості звідкись скопіювати – адже розміри європейських міст того часу в десятки разів менші: якщо десь мешкало 500 чоловік – це о-го-го! Багато! А в трипільців про "багато" були свої уявлення. Їхні міста нараховували понад 10 тисяч жителів! Чимало дослідників (підкреслюю – серйозних дослідників) не сумніваються в тому, що саме трипільці створили першу у світовій історії міську цивілізацію.
Навіщо їм потрібні були ці "мегаполіси"? Хто їх знає. Одні кажуть – для захисту від степовиків, інші – нібито степовиків тоді ще не було, а міста – це осередки соціального, економічного й релігійного розвитку. А може, просто – як Токіо, Москва або Нью-Йорк, виникли самі собою й розрослися. Не виключено, що через сім тисяч років і наші нащадки будуть гадати: і навіщо їм (тобто нам) потрібні були ці Нью-Йорки?
Були у трипільців, певна річ, і одноповерхові будинки, "мазанки". Як зайдеш, праворуч – піч, ліворуч – лава з посудом, прямо – на самому видному місці – вівтар.

Релігія
На домашньому вівтарі трипільців обов'язково були присутні глиняні фігурки тих Вищих Сил, яким вони вклонялися: Богині-Матері – символу материнства й родючості, бика – символу обробки землі й багатства, змії – символу спритності, голуба – символу неба. Сакральні уявлення трипільців утілено не лише в глиняних статуетках, але й у візерунках на кераміці – зображеннях сонця, спіралі, хреста, кола, хвиль, "всевидящого ока Долі". Ці уявлення загалом збіжні зі світоглядом народів, що з’явилися потому – античних греків, скіфів, кельтів, слов'ян. Власне, нічого дивного в цьому немає – все язичницьке світосприймання подібне: триярусний поділ світу, поклоніння Небу, Землі, Воді і силам природи, культ Великої Матері. На трипільських фігурках богиня Мати-Земля іноді постає з піднятими руками – як і слов'янська богиня родючості Мокоша, як і Софіївська Оранта. Культ Богині-Матері спільний для Трипільської цивілізації й спорідненої цивілізації Криту. Звідти він перейшов у античність і відродився в поклонінні одній із найбільш шанованих богинь Риму й Греції – Матері богів і смертних Кібелі.
Однак, попри всі спільні риси стародавніх сакральних поглядів, трипільське суспільство йшло своїм шляхом, створило й розвинуло власні релігійні уявлення й власні ритуали. Наприклад, популярний "китайський" символ інь-ян – дві змії, що зливаються в нескінченному коловороті гармонії й руху, вперше зустрічається у трипільців.
Особливе місце в житті трипільців належало Храму. Він був яскраво розфарбований, з орнаментом, високими арками, хрестоподібним вівтарем і жертовною чашею. Н. Бурдо, яка займалася реконструкцією сакрального комплексу Трипілля, дійшла висновку, що в основі трипільського храму втілено ідею Відродження: через певні ритуали людина прагнула досягти безсмертя своєї душі.

Мова

На жаль, вчені поки що не мають у своєму розпорядженні магнітофонних записів трипільських ораторів. Письмових джерел теж немає: чи то символи, чи орнамент. Письменники в них, судячи з усього, повагою не користувалися.

Як же тоді можна робити якісь висновки про "трипільську мову"?

А ось як. Проаналізувавши слов'янські мови, лінгвісти виділили слова, які не мають відповідних аналогів у споріднених індоєвропейських мовах – германських, романських, індійських, іранських і т. д. Така ж копітка процедура була проведена й з давньогрецькою мовою. У підсумку дослідники отримали пласт лексики, яка начебто невідомо звідки взялася. Але оскільки щось з нічого не виникає, то вважається, що "невідомі науці" слова успадковані з мови суспільства більш давнього, яке мешкало на цій території. Тобто – трипільського.
І що ж це була за мова?
Вчені вважають, що головною особливістю мови Трипілля були переважно слова з відкритими складами. Відбитки такої ж мовної структури виявлено на Криті й у Малій Азії. Це свідчить про те, що мова носіїв Трипільської культури, швидше за все, належала до групи давніх чорноморсько-середземноморських.
У давньослов'янській мові теж переважали відкриті склади, простежувалася тенденція до рівномірного чергування голосних і приголосних. Але з усіх слов’янських мов в українській це збереглося найбільш виразно. Українська мова успадкувала з "трипільської" ще й найбільшу кількість слів. Зокрема: батько, борвій, вирій, віл, голуб, горіх, жито, іскра, кермо, кібець, кінь, кобила, колиба, крісло, ліс, малина, меч, мідь, могила, олово, равлик, свинець, срібло, теля, тиква, хліб, а також імена й культи деяких язичницьких богів і назв географічних об'єктів.
На думку Ю. Мосенкіса, українська мова запозичила з мови Трипілля ті звукові риси, які зараз усвідомлюються як її особлива "милозвучність". Вчений вважає, що саме завдяки зв'язку з "трипільською", українська мова, на відміну від російської або польської, належить до групи середземноморських.

Писемність
Чи мали трипільці писемність – улюблена тема диспутів українських ерудитів. Часто-густо можна зустріти такі повідомлення: "На підставі дешифрувань написів трипільської культури маємо повне право твердити, що не фінікійці були винахідниками буквено-звукового алфавіту. Його за багато сторіч до найстародавніших зразків фінікійського письма винайшли… племена, які жили на території сучасної України й відомі під ім'ям трипільців.
Давайте розберемося, як на Землі виникла писемність.
У ІХ тисячолітті до н. е. на території Близького Сходу вже існував засіб зберігання й передачі інформації. Це була система глиняних кульок, де кожна кулька позначала один об'єкт (корову, барана й т.п.). У V тисячолітті до н. е. кульки почали вміщувати в спеціальні контейнери, на поверхні яких наносили символи – стислий опис того, що знаходиться всередині. Але писемність як така з'явилася приблизно в 3300-х р. до н. е. у шумерів. Їхні клинописні символи були здатні відображати не лише адміністративні записи, але й літературні твори, наприклад, такі, як "Поема про Гільгамеш".
Починаючи з ІІ тисячоліття до н. е. писемність з'явилася у фінікійців, приблизно тим же періодом датується виникнення ієрогліфів у єгиптян і вавілонян, а через тисячу двісті років адаптували для себе фінікійський алфавіт греки – зауважте, лише у VІІІ ст. до н. е. Навіть поеми Гомера "Іліада" та "Одіссея" за життя автора побутували лише в усному викладі й були оформлені в рукописи лише в VІ ст. до н. е. Гомер не записав свої вірші не лише тому, що був незрячим. Просто в Греції тоді ще не було писемності. Найдавніший із відомих людству грецьких написів, що увіковічив ім'я переможця Олімпійських ігор, датується 776 роком до н. е. І те, що у трипільців була писемність задовго до фінікійської, задовго до єгипетської або грецької – як би хотілося в це повірити! Однак серйозні дослідники роблять невтішний для українців висновок: писемності трипільці не мали.

"Дозвольте, – заперечують оптимісти, – адже вони мали якісь знаки?! Їх тільки на майданецькому посуді виявлено 239!"
"Так, мали, – відповідають скептики. – Але їх і досі не розшифровано".
"Та що ж то за шифрувальники, що тулять сюди давньогрецьку й інші мови! Це все одно, що спробувати розшифрувати П’яту симфонію Бетховена за допомогою російсько-турецького словника!" – гарячкують прихильники існування писемності.
"Трипільські символи – лише орнамент", – парирують скептики.
"Ну то й що? – не здаються оптимісти. – У той час в орнаменті випадкових знаків не використалося. Усі ці крапки, спіралі, кола, ромбики, трикутники й заміняли їм писемність. Дві хвилі могли позначати воду, ромб – землю, ромб із хрестом – поорану землю, ромб із хрестом і крапками – засіяне поле. Ми й зараз користуємося такою символікою. Згадайте хоча б дорожні знаки!"
Саме з таких позицій підійшов до розшифрування трипільських письмових символів шумерознавець Анатолій Кіфішин. У своєму дослідженні "Давнє святилище «Кам'яна Могила». Досвід дешифрування протошумерського архіву ХІІ–ІІІ тисячоліття до н. е." він стверджує, що йому вдалося розшифрувати чимало трипільських піктограм, які засвідчують, що трипільські "шекспіри" ще не вміли записувати на глиняних табличках свої поеми, однак прагматичні дбайливі господарі, використовуючи піктограми "зерно", "ячмінь", "мотика", "плуг", "колесо", вели облік матеріальних цінностей, відзначаючи на особливих жетончиках кількість виготовленої сільськогосподарської та ремісничої продукції.
І як на це реагує офіційна археологічна наука?
А ніяк. Її представники просто не звертають на гіпотезу Кіфішина жодної уваги, або заявляють, що то дурниця.
На жаль, вчені мають для цього деякі підстави. Однак визнання того, що трипільські піктограми з'явилися, можливо, раніше за шумерські, має докорінно змінити розуміння першовитоків людської цивілізації. Втім, для цього потрібно подолати звичні стереотипи мислення. А це, певно, найскладніше.
І все ж, перед нами безсумнівний історичний феномен – початкова фаза виникнення писемності. Тільки на відміну від Шумеру, в Трипіллі ця фаза не була втілена в закінчену знакову систему, так і залишилась на рівні протописемності – передачі інформації через піктограми, малюнки, візерунки. Зрештою, не обов'язково ж дряпати на черепку І LOVE YOU! Можна що-небудь намалювати. І мороки менше, і зовсім неписьменна панночка відразу ж усе втямить.

Менталітет

Не завжди просто відобразити менталітет тієї країни, в якій ти прожив багато років як емігрант. Важко розібратися в ментальності навіть власної країни, у якій пройшло твоє життя, де, здавалося б, знаєш усе вздовж і впоперек. Та ж автор, бачте, зібрався робити висновки про менталітет трипільців. Чи не занадто він самовпевнений? Чи не забагато на себе бере?

Так, забагато. Але вибір у мене такий: або брати на себе забагато, або взагалі нічого – виключити комп'ютер і йти пити пиво. Друге, звичайно, привабливіше. Тим паче, що цю книгу мені ніхто не замовляв, і чи буде вона видана – невідомо. Але якщо ви тримаєте її в руках, то вона все-таки вийшла. Отже, підемо першим шляхом – самовпевненим.
Тож про менталітет трипільців ми можемо лише здогадуватися. І здогади ці такі.
Ментальність будь-якого аграрного суспільства базується на архетипі землі. Цей архетип був визначальним і в менталітеті трипільців. Вони, як і годиться хліборобам, були людьми відкритими, прагматичними, працьовитими. А з огляду на їхнє середземноморське коріння й південне місце проживання – компанійськими, веселими, доброзичливими. Про життєрадісність трипільців свідчить гама кольорів на їхній кераміці – у залах історичних музеїв трипільську експозицію видно здалеку. Вона яскрава, ефектна, сонячна – немов полотна Ренуара серед сумних картин тих художників, які, окрім сірої фарби, інших не визнають. Якщо ми поглянемо на свій домашній посуд, а потім на посуд трипільців, то легко зробимо висновок, хто був більш життєрадісним – вони чи ми. А разом із тим зможемо порівняти, хто мав більш витончений художній смак.

У менталітеті трипільців, судячи з усього, не існувало звичайної для того часу агресії й невиправданої жорстокості – за системою "інь-ян" вони були народністю "інь": м'якою, романтичною, жіночною. Навіть невідомо, чи мали вони армію.
Трипілля – суспільство з гарантованою системою забезпечення життя, яке створило собі високий комфорт у побуті. Помешкання в них були по 70–140 кв.м. Чи багато хто з нас зараз, у XXІ столітті, живе у власних двоповерхових котеджах? А трипільці жили – це для їхнього суспільства було нормою.
Господарство та побут трипільців були чітко злагодженими. Свої охайні житла вони розписували колоритними візерунками, обрамляли квітами – ці традиції залишилися і в сучасній Україні. На відміну від Європи, де будинки більш масивні й прагматичні. Або ж на відміну від одноманітних осель середньої смуги Росії.
У ті часи, як тепер Західну Європу, землі Трипілля масово наводнювали "емігранти" – трипільська якість життя була набагато вищою від європейської, та й саме життя було набагато привабливішим.
Тільки заможне суспільство здатне досягти високих щаблів у культурі й мистецтві. І зліт трипільського художнього ремесла став можливим саме завдяки неймовірному, як на той час, економічному розквіту Трипільської протодержави, громадяни якої мали великі статки, мали можливість придбати дорогий посуд і тим самим матеріально забезпечити майстрів. Багаті, упевнені в майбутньому, люди купували дорогий одяг, прикраси із золота й срібла, персні, намисто.
У трипільців була розвинена як сільська, так і міська культура. Але лише міське середовище може зростити творчих геніїв: мислителів, художників, архітекторів – селу до таких "ледарів" байдуже. І наявність унікальної міської інфраструктури, прототипів писемних знаків, художніх цінностей, власні, які випередили час, технології, більш раннє за світовими масштабами освоєння бронзи, дозволяє стверджувати, що трипільське суспільство було на той час одним із найбільш інтелектуально розвинених.
Однак, щоб гарно жити, голого інтелекту недостатньо. Необхідно ще й працювати – про високу працездатність трипільців свідчать і якість, і кількість виготовленої ними продукції.
Жодне трипільське поселення не існувало на одному місці понад три покоління. Це зрозуміло – за цей час його мешканці вирубували довкола ліси, вибивали дичину, виснажували під посівами землю. Але дивно те, що, полишаючи старе місто, вони дощенту його спалювали. Навіщо – не відомо. Жертвували будинки богам? Не хотіли, щоб у родове гніздо припленталися сторонні? Словом – "до основанья, а затем...". Нам залишається лишень зробити висновок, що для них була характерна готовність почати життя з нової сторінки.
І наприкінці про жінку. Так, жінок вони поважали. Але й, вибачте, любили! Погляньте на їхні жіночі статуетки. Вони – неймовірно еротичні! З усіма нюансами, подробицями і принадами жіночого тіла. Та й чи може життєрадісне південне суспільство бути не еротичним? Судячи зі статуеток, на ранніх етапах свого розвитку ідеалом жіночої краси трипільці вважали пухленьких панянок з невеличкими персами й неймовірно пишними стегнами. Згодом увійшли в моду довгі ноги й струнка "спортивна" фігура.

Павутиння тисячоліть 

І все-таки, чи не є спроба пов'язати трипільські архетипи до українського менталітету гіпотезою помилковою? Так би мовити, прагненням видати бажане за дійсне? Чи не правда, важко повірити, наприклад, у те, що українська і "трипільська" мови подібні – це твердження скептики беруть на сміх. Можливо, вони й мають рацію. Хто зна. А я наведу приклад із власного "трипільського" життя.

Якось ми з медичним директором фармакологічної компанії "Sanofі" Володимиром Мощичем вечеряли в одному паризькому ресторані. У Франції не ведеться підходити до тих, хто сидить за сусідніми столиками і щось у нього запитувати. Проте, почувши нашу бесіду, якийсь поважний мосьє не зміг стримати цікавості, підійшов і запитав: "Скажіть, будь ласка, на якому діалекті італійської мови ви розмовляєте?" Ми відповіли, що розмовляємо – українською. А італійська мова, так само як і українська, є діалектом трипільської.
Зрештою, звідкілясь же взялися в українській і італійській мовах спільні слова, такі, як skarpone (шкарпетки), comorra (комора), bagno (багно), palazzo (палац)... Як стверджують лінгвісти, у цих двох мовах кількість голосних і приголосних звуків розподілено порівну, що й надає й тій і іншій особливої мелодійності. В інших мовах – романо-германських, слов’янських – цю пропорцію зміщено в бік приголосних. Гадаю, якби ми з колегою розмовляли російською (болгарською, угорською, румунською і т. д.), той мосьє до нас би не підійшов і нічого б не запитав. Що ж, можливо, настане день і будуть запитувати італійців: "Скажіть, будь ласка, на якому діалекті української мови ви розмовляєте?"
Мова й ментальність – виживають за будь-яких умов. Візьміть який-небудь давній текст. Хоча б "Повість врем’яних літ". Там майже все зрозуміло!
Понад тисячу років тому ті, кого сьогодні називають угорцями, переселилися в Європу із Західного Сибіру. Отож, коли в 1990-х роках угорські фахівці брали участь у будівництві газопроводу в Сибіру, перекладачами у них були місцеві ханти-мансі, які ніколи не відвідували ні Угорщини, ні курсів угорської мови, однак розуміли своїх "родичів" без особливих проблем.
Ось і виходить: не може бути, щоб від "трипільської" мови в українській нічого не залишилося. І не може бути, щоб в українців не залишилося бодай чогось від "трипільського" менталітету. Українці, як не крути, їхні нащадки, які увібрали в себе їхні гени, успадкували їхні базисні архетипи. Як то кажуть – по татку й дитятко!

З книги
“Український менталітетІлюзії – міфи – реальність”Київ, видавницво "Книга", 2008-2009 р. 

Чи була Кам’яна могила пов’язана із легендарною державою Аратта?

Український історик Юрій Шилов та російський шумеролог професор Анатолій Кифішин ведуть розмову про протошумерські написи з Кам`яної могили, що являли собою ці письмена, як вони були пов’язані із легендарною державою Аратта, а також чому вони привернули увагу німецького інституту Аненербе підчас Другої Світової війни.

Мова йде про Національний заповідник-музей Кам’яна могила, в якому знаходяться протошумерські написи, які вірогідно є найдавнішими письменами з усіх відомих: перші з них датуються приблизно 12 тисячоліттям до нашої ери.

- Отже, шановні панове, який зміст тих протошумерських написів з Кам’яної могили?

Говорить академік Шилов

- В Кам'яній могилі сформувався образ Бога-Творця Енліля. Світова наука знала, що на основі цього Енліля утворено було біблійного Еллоя-Еллохіма, але це вже початок І тисячоліття до нашої ери, коли Біблія почала писатись. Думали, що Енліль виник в Шумері, далі, значить, перейшов в Вавілон, Асирію, і там уже автори Біблії, започаткувавши її, використали образ близькосхідного Енліля для того, щоб створити на його основі Еллоя-Еллохіма. Але тепер ми можемо стверджувати, що вперше Бог-Творець Енліль був оформлений в архіві Кам'яної могили починаючи із рубежа VIII-VII тисячолітть до нашої ери. Хоча ідіограми цього Бога-Творця в палеолітичних пам'ятках України відомі ще з XIV тисячоліття до нашої ери. Крім того, в Кам'яній могилі описується так званий Всесвітній потоп. Знову-таки, світова наука знала, що взяли за основу епос про Гільгамеша, шумерський епос, але виявляється, що і ім'я Гільгамеша, і опис цієї події вперше в архіві Кам'яної могили було відпрацьовано.

Анатолій Кифішин

Професор Анатолій Кіфішин:

- Те, що Шилов шукав епос про Гільгамеша, там немає цього епосу, але там є бог Гільгамеш. Тобто він тоді ще не був героєм, але був богом. А також є там інші боги, є, наприклад, Енліль і Нінліль, з центрального епосу. А найголовніше – там є й Мойсеєві заповіді, замість десяти – шість з них. Але їх можна знайти ще на Альтамірі. А на Кам’яній могилі їх 6 варіантів. А потім вони перейшли до Шумеру як відомі повчання Шурупака. А потім і на Біблії відбились, тобто це такий мандрівний сюжет. Від Альтаміру, де вони були вибиті на Зеленому панно десь в 10 тисячоріччі, але на Кам’яній могилі з'явились майже відразу, а також і пізніше. До цього сюжету завжди повертались. Але є там теж інші написи, тож можна розповідати дуже багато.

Отже, я увійшов, увірвався на підставі тих шумерських піктограм – шумерограм, як їх називають – до цього дуже складного світу. Ну й знайшов там показники родового відмінку, дієприкметнику, доконаний вид, недоконаний, віддієслівні форми тощо. Все це там я знайшов. Тому я вже не мав сумніву, що справу маю із шумерськими написами.

- Пане професоре, а наскільки великий масив того текстового матеріалу з Кам’яної могили?

- Я опублікував перший том свого дослідження і там є список знаків, він на 70 сторінок, розумієте? Там розвиваються всі варіанти, наводяться дуже детально звідки і як кожний матеріал походить. А зараз я вже написав другий том, написав його ще у 2001 році, але досі не можу видати через нестачу коштів. Там вже не 70, а 300 сторінок самих тільки знаків – так званий силабарій. Там охоплено все. Тож кількість величезна. Якщо перший том – це 900 сторінок, то другий – 2800. Тож знакова система там дуже велика. Тоді було більше знаків, ніж з’явились, наприклад, в Асиро-Вавілонії. Там вони вже скоротились аж до перетворення на складограми, як це було у нас у Велесовій книзі або в Уралінді в Німеччині (вона переважно так була написана). Ну а потім вже з’явилась абетка.

Юрій Шилов

- А чим була зумовлена та велика увага до Кам’яної могили – тоді, коли ці терени було окуповано нацистами – з боку німецького інституту Аненербе – Німецького товариства з вивчення давньої германської історії та спадку предків? Вони ж вели там дослідження? Які були їх результати?

Академік Юрій Олексійович Шилов:

- Ну, якщо конкретно про Кам'яну могилу, німецька школа археологічна, історична була дуже потужна. Оця от якість дослідників арійської спільноти, ведичної культури почала закладуватись ще на початку 19 століття. Наприкінці 18 століття, коли англійці, маючи колонію Індію, почали вивчати її історію, почали прочитувати Веди, і побачили там велику спільність і мови, і граматики, і образів, імен з давніми божествами Європи. Прочитали, що арії пов'язали всю історію і культуру Індії і Європи. Слідом за англійцями французи підключились, потім німці, росіяни. І от німецька школа була дуже потужна, і цією потугою скористались ідеологи ІІІ Рейху. Там було багато політичних спекуляцій, але на окупованій території, от ви згадали Кам'яну могилу, працювали вчені також, заполітизовані, але провадили ці розкопки археологи. І оскільки про Кам'яну могилу було відомо ще з початку 19 сторіччя, а в 30-х роках там були досить великі археологічні розкопки, німці знали про ці роботи, ну і ясна річ їх зацікавила така унікальна світова пам'ятка.

Професор Анатолій Кіфішин:

- До мене, виявляється, це зробив американський шумеролог Арно Пебель – це голова американської школи в 30 роках, фашист за поглядами. Тому, коли Германа Вірта, організатора Аненербе, за те, що він мав проросійські погляди, посадили під домашній арешт, хоч формально з інших причин – за матріархат в прагерманському суспільстві, котрого німці не визнавали…. І Майснер – голова німецької школи викликав Пебеля, аби той вплинув на Гітлера. Той приїхав і справді звільнив Вірта. А потім вони у розпал Сталінградської, а потім і Курської битви копали Кам’яну могилу, і відкрили всі ці написи. Вірт написав книгу – “Palestina Buch” – в котрій доводив, що біблейська версія спочатку прийшла з Кам’яної могили, від тамтешніх арійських племен. Але у 1958 році після смерті Пебеля раптом у Вірта і його учнів всі чернетки його досліджень було викрадено.

Написи Кам’яної могили

- Є версії, що Кам’яна могила була духовним центром тієї легендарної протошумерської держави Аратта, котра нібито існувала на терені сучасної України. Як ви це прокоментуєте?

Говорить професор Юрій Шилов:

- В Кам'яній могилі згадується Аратта, згадується її система. На одному з черепків Подунав'я теж згадується Аратта. Крім того і в Подунав'ї, і в Кам'яній могилі особливо багато відомостей про богів, про історичні події, пов'язані з заснуванням Шумеру. Про Аратту ми знаємо із хроніки Урарту, знаємо з архіву Шумеру – чотири шумерських поеми відомі присвячені Аратті. Знаємо з Махабхаратти індо-арійської, знаємо з міфології Греції і історії Етрурії етрусків. Це була найперша в світі держава, цивілізація. Утворилась вона в Дунайсько-Дніпровському регіоні в VII тисячолітті до нашої ери. Відображенням апофеозу держави Аратта є культури Кукутені (це територія Румунії і Молдавії), Трипілля, особливо (на території України), і теж інші пов'язані з ними археологічні культури, як попередні, так і наступні. Останні згадки про Арсанію зі столицею Артою в складі Київської Русі залишили арабські мандрівники 9-11 столітть вже нашої ери. А в Індії ця традиція живе і до нині, тому що сама назва Індії – це європейці кажуть Індія, а самі індійці себе називають бхаратами, і свою країну називають Бхарата або Бґарата. Оце, значить, традиція оцієї найпершої в світі держави Аратта.

Професор Кіфішин:

- Аратта, вона то була, розумієте, але справа в тому, що Шилов її трошки перекрутив. Кам’яна могила, не знаю, може й Аратта. Аратту я відкрив на Дунайських написах в 90 році. Але тоді я вважав, що це Трипілля. Тепер я не вважаю, що це Трипілля. Тому це дуже складне питання. Там треба серйозно працювати, не по одинці, як я і Шилов, а має бути цілий інститут, програма,
тоді можна щось вирішити. Але, загалом, 70 відсотків, що це Аратта.

- А чому це не Трипілля? І чому Ви маєте сумніви, що йдеться про праслов’янську культуру, як стверджують деякі дослідники?

- Чому не Трипілля? На Трипіллі немає писемності. Така пишна культура, це як китайська культура Ян-Шао. Якщо візьмете глечики з Ян-Шао і поставите поруч глечики з Трипілля, ви їх не зможете розрізнити. Тому виводити з цього слов’янство я б не хотів. Бо тоді слов’яни ще не виокремились з арійства, а арійці були під китайською п’ятою, як ми колись були під татаро-монголами. Потім китайці відійшли до Ян-Шао, вигнавши звідти тунгусів, і створили Китайську цивілізацію.

Абетка Кам’яної могили

Трипільська культура і українська мова

Данило Довгоборець. Триптих - “Трипілля. Скіфи. Київська Русь”

Трипільську культуру деякі вчені називають києвотрипільською, оскільки перші її пам’ятки виявлені саме в Києві, а вже потім – у районі села Трипілля. Дослідники ще на початку ХХ століття звернули увагу і на те, низка культурних проявів, віднесених до трипільської культури, з’явилася в Україні раніше, ніж на Балканах.

У V–ІІІ тисячоліттях до н. е. на території України, Молдови, Румунії процвітала знаменита трипільська культура з оригінальною мальованою керамікою, будівництвом (зокрема, двоповерховими і навіть триповерховими житлами), великими поселеннями (які називають протомістами) площею в кілька сотень гектарів, своєрідною міфологією, центральними образами якої були богиня-мати (як символ материнства і земної родючості), бик (як символ сили, родючості, неба і небесних явищ) і змія (як символ вічності, вічного руху). Назва цієї культури (як і інших археологічних культур) у науковій літературі зазвичай пишеться з малої літери, оскільки йдеться про певний культурний тип, що має власні визначальні особливості. Першовідкривач трипільської культури як комплексу своєрідних пам’яток – визначний український археолог В. В. Хвойка (1850–1914).

Одразу після майже одночасного відкриття в кінці ХІХ століття трипільської культури й егейскої культури Балканського півострова й островів Егейського моря була помічена їх значна близькість, спорідненість. Деякі дослідники (наприклад, професор Харківського університету Є. Г. Кагаров) навіть писали про давнє існування єдиного культурного простору від Криту до Києва. А саму трипільську культуру деякі вчені називають києвотрипільською, оскільки перші її пам’ятки виявлені саме в Києві, а вже потім – у районі села Трипілля. Дослідники ще на початку ХХ століття звернули увагу і на те, низка культурних проявів, віднесених до трипільської культури, з’явилася в Україні раніше, ніж на Балканах. Цю сенсаційну тезу, вперше висловлену в 1905 році Е. Р. фон Штерном, підтримали такі визначні вчені, як Ф. К. Вовк, М. С. Грушевський та ін.

У слов’янських мовах виявляється значний шар слів невідомого походження, котрий не знаходить відповідників у споріднених (індоєвропейських) мовах – германських, романських, індійських, іранських тощо. У давньогрецькій мові так само виявляється потужний шар слів невідомого походження без паралелей в інших споріднених мовах. Вважається, що ці загадкові грецькі слова успадковані з тих мов, якими говорили носії давньобалканської (егейської) культури. Логічно можемо припустити, що у слов’янських мовах не пояснені наукою слова спадковані з мови трипільської культури – особливо з огляду на те, що Правобережна Україна, де була поширена трипільська культура, пізніше була територією розповсюдження праслов’янської мови.

Найважливіше те, що непояснені слова праслов’янської й грецької мов не лише значною мірою збігаються, а й відповідають матеріальним свідченням трипільської й давньобалканської культур. Так, наприклад, археологи неодноразово відзначали помітну близькість проявів культу богині-матері й культу бика в трипільській і давньобалканській культурах. І це яскраво підтверджується мовними свідченнями: ім’я давньослов’янської язичницької богині Купала відповідає імені давньобалканської богині-матері Кюбеле (Кібела), тоді як праслов’янська назва вола *volъ (без відповідників у споріднених – індоєвропейських – мовах) точно відповідає догрецькій назві бикаbolinthos(корінь bol-). Кількість подібних прикладів досить значна. Маємо всі підстави вважати, що праслов’янська мова засвоїла (ввібрала в себе) давню мову трипільської культури так само, як давньогрецька – мову егейської (давньобалканської) культури.

Мовознавство підтверджує давню археологічну теорію (сформульовану ще в 1930-х роках відомим українським археологом і культурологом В. М. Щербаківським і підтриману сучасними українськими вченими) про передісторичне нашарування в Україні кочових племен індоєвропейців на доіндоєвропейські землеробські племена носіїв трипільської культури.

З великою вірогідністю можна твердити, що слов’янські мови успадкували з мови трипільської культури такі слова, як батько, борвій, вирій, віл, голуб, горіх, горох, жито, іскра, кермо, кібець, кінь, кобила, колиба, крісло, ліс, малина, меч, мідь, могила, олово, печать, равлик, свинець, срібло, співати, теля, тиква, хліб та ін., а також імена язичницьких божеств – Купала, Лада, Марена тощо. Перехід переважної більшості названих слів із мови трипільської культури в праслов’янську пояснюється культово-міфологічними причинами.

Однак при дослідженні сучасних відображень мови трипільської культури особлива увага має приділена саме українській мові, яка єдина з усіх слов’янських мов поширена на тій самій території, на якій колись була розповсюджена трипільська культура. Спеціальне мовознавче дослідження дозволяє виявити, що саме в українській мові збереглося найбільше рис, успадкованих із мови трипільської культури.

Як відомо, праслов’янська мова (що існувала приблизно з початку ІІ тисячоліття до н. е. до середини І тисячоліття н. е.) відрізнялася від інших споріднених (індоєвропейських) мов тим, що в ній усі склади стали відкритими, діяла тенденція до рівномірного чергування голосних і приголосних. У цьому слушно вбачають дію якоїсь іншої мови, що мала саме таку структуру. Це цілком могла бути саме мова трипільської культури. Не випадково названі вище слова, для яких припускається трипільське походження, мають те саме рівномірне чергуваня голосних і приголосних: кобила, Купалатощо. Така сама мовна особливість спостерігається в найдавніших мовах тих територій, культури яких були так чи інакше пов’язані з трипільською – це найдавніші мовні шари Греції, Малої Азії (сучасної Туреччини), Месопотамії (сучасного Іраку).

Серед сучасних слов’янських мов тяжіння до рівномірного чергування голосних і приголосних найяскравіше спостерігається в українській мові. Це численні милозвучні чергування типу у / в, і / й, з / зі / із тощо. Вірогідно, такі явища української мови мотивовані причинами, подібними до тих, які викликали відкриття складів праслов’янської мови. Це могла бути дія мови носіїв трипільської культури. Таким чином, ми можемо говорити про трипільське походження деяких звукових явищ, усвідомлюваних як милозвучність української мови.

Дослідники підкреслюють, що землеробське населення не занає значних переміщень. З іншого боку, вимовні звички можуть не лише тривалий час зберігатись, а й регенеруватись, відтворюватись після певних періодів прихованого чи слабо вираженого існування. Так, у сучасному тосканському діалекті італійської мови, поширеному на території, де раніше мешкали етруски, засвідчені риси етруської мови. В інших романських мовах так само засвідчені явища, успадковані з дороманських мов цих територій. Як романські мови, утворені від латинської, містять риси попередніх мов тих місцевостей, так і українська мова, утворена від праслов’янської, містить риси попередньої мови української території – мови трипільської культури.

Тісні зв’язки трипільської культури з давньою культурою Балкан підтверджуються дослідженням власних назв, передусім давніх назв річок. Найяскравіший приклад – українська річка Лета, назва якої знаходить виразні паралелі на острові Крит і на інших давньогрецьких землях, а також у грецькій міфології.

Давні зв’язки трипільської культури з культурами Кавказу (передусім у галузі металургії) знаходять яскраві відбиття в назвах українських річок – на їх берегах, як давно припускають археологи, могли селитися групи кавказьких металургів. Так, назва Хорол-річка не знайшла задовільного пояснення, але має виразну паралель у Грузії, де відома річка Q’orolis-c’q’ali– дослівно “Хорольська річка”. З грузинською та близько спорідненими з нею мовами пов’язані також назви українських річок Ворскла, Інгул, Мгар, Роставиця, Скаронинка та ін. Трипільсько-кавказькі зв’язки відображені й у назвах металів, технології обробки яких і в Україну, і в Грецію приходили з Кавказу. Так, і праслов’янське слово*mědь “мідь”, і давньогрецьке metallon “метал” досі не були задовільно пояснені з точки зору їх походження. Однак в основі обох слів, найвірогідніше, – грузинське mčedeli “коваль”, котре зазнало звукового спрощення (як і інші грузинські слова при запозиченні в грузинську мову – наприклад, річка Кура по-грузинськи називається Mtkvare).

Варті окремого розгляду різні групи трипільської лексики. Так, українське слово хліб має паралелі як в інших слов’янських, так і в германських мовах. Походження цієї назви досі не з’ясоване. Однак варто згадати грузинське словоxali “смажене зерно”. У сучасній грузинській воно не має форми множини, але якби така форма існувала (а вона цілком могла існувати раніше), то мала б вигляд *xlebi. Невідоме й походження українського слова ячмінь разом із його відповідниками в інших слов’янських мовах. Але у сванській мові (спорідненій із грузинською й дуже архаїчній) ця зернова культура називається чимін, що точно відповідає слов’янській назві (у грузинській мові назва інша). Слід зважати на те, що сванська мова серед кавказьких вважається особливо архаїчною. А початковий елемент слов’янської назви я-чмінь (давніше з носовим звуком і з дифтонгом на місці “ятя”) – єн-чміень – походить від знахідного відмінка множиниєн займенника зі значенням “той” (того самого займенника, який утворював довгі форми прикметників від коротких: добр – добрий тощо).

Отже, назва ячменю в українській та інших слов’янських мовах походить від сполучення слів “ті ячмені” у знахідному відмінку (у називному відмінку ця назва не вживалася: підметом з точки зору давнього мислення міг виступати тільки суб’єкт). Нарешті, слово жито у слов’янських мовах не пов’язане з дієсловомжити, як іноді гадають (якби такий зв’язок існував, то цим словом позначалися б різні види харчу, а не лише певний вид зерна). Воно має багато інших паралелей у давніх мовах Середземномор’я й Кавказу.

Особливу увагу варто звернути на його близькість із грецьким sitos – з огляду на повідомлення античних авторів про постачання хліба зі Скіфії на Балкани. Передгрецьке походження названого грецького слова може свідчити також про можливий зв’язок його з егейською культурою, спорідненою з трипільською; слово має майже точний відповідник і в давньоєгипетській мові. Отже,трипільське хліборобство за мовними свідченнями виявляє широкі й дуже давні зв’язки України з Балканами, Єгиптом і Кавказом.

Іще важливіший аналіз державотворчої термінології. Українське слово батько(також батуньо, батонько тощо) походить від праслов’янського *bata, для якого реконструюються значення “батько, дядько, старший брат, старший, шановний чоловік”. Походження цього слова, незважаючи на численні версії, невідоме. В інших індоєвропейських мовах воно не має відповідників, і дуже вірогідне його доіндоєвропейське (трипільсько-балканське) походження. Особливу увагу варто звернути на те, що цей термін має не лише біологічне, а й соціальне значення (пор. батько-отаман тощо). У давньогрецькій мові відоме слово battos “цар” – не лише догрецького походження, а й співвідносне з титулом правителя північного Єгипту biti, що існував до об’єднання двох єгипетських царств в одне (таке об’єднання відбулося не пізніше 3000 року до н. е.). А в грузинській мові маємо слово batonі “пан”. Таким чином, найдавніше значення слова батько – саме соціальне (очевидно, “старійшина”, “вождь”), а не біологічне.

Вождівська традиція, термінологія якої, очевидно, успадкована слов’янськими мовами з мови чи мов трипільсько-балканських культур, була пов’язана з відповідними традиціями найдавнішої Греції, Кавказу, Єгипту. Ще один аргумент на користь цього твердження – слово крісло, яке за межами слов’янських мов має паралелі на Кавказі (в грузинській і сванській мовах – на позначення престолу, крісла старійшини) й у Месопотамії (де вважається похідним іще з дошумерської мови IV тис. до н. е., структура котрої, як уже зазначалося, досить близька до структури мови трипільської культури). Культові крісла як археологічні пам’ятки добре відомі і в трипільській культурі, і на Кріті, і на давньому Сході. Докладніший аналіз трипільської державотворчої термінології в контексті найдавніших традицій Заходу і Сходу передбачається здійснити у спеціальному дослідженні “Трипільська держава в України V–III тисячоліть до н. е. за мовними свідченнями”.

Дуже перспективним видається дослідження того, як саме функціонують слова трипільського походження в українському фольклорі, у творах Тараса Шевченка. Важливо вивчити трипільську мовно-культурну спадщину в язичницькій традиції.

Таким чином, сучасна українська мова зберігає мовну спадщину Трипілля в трьох своїх сферах – у словниковому складі (десятки слів), у звуковій будові (милозвучність і деякі близькі до неї явища, як приставні приголосні), у масиві власних назв (передусім назв річок). Слов’янські мови, і передусім українська як поширена на території трипільської культури, не набули б таких своєрідних рис, якби в мовній передісторії не було такої яскравої й винятково важливої сторінки, як мова трипільської культури.

Про Ора-Полеля-Аполлона

Гюстав Моро “Аполлон і музи”

Ким були наші першопредки? Де шукати інформацію про них? Кого заховала людська творчість за тими, хто є головними персонажами всіх найдавніших міфів - богами? А міфологія, за визнанням багатьох вчених, є винятково цінною інформативною сферою пам’яті людства. Історичної пам’яті.

Усі ми більш-менш знайомі з міфами Древньої Греції, принаймні, чули про Зевса, Аполлона, Геракла… Донедавна мало хто сприймав цих богів та героїв як конкретних історичних осіб, вважаючи їх плодами фантазій древніх людей. Та останні дослідження історії дають доволі цікаві й несподівані результати, зумовлені глибиною розвідок у минувшину. Саме ця глибина, вимірюючись тисячоліттями, і виводить дослідників на головних персонажів міфів, легенд та переказів. А нове уважне та вдумливе прочитання відомих історичних джерел лише підтверджує приголомшливі висновки.

На жаль, ми, українці, про давньогрецького бога Сонця та краси Аполлона знаємо більше, ніж про того, з кого це давньогрецьке божество було скопійоване. Причому копій цих існує, як виявляється при детальному вивченні міфології, декілька. Навіть відомий усьому світові дослідник і коментатор міфів Роберт Грейвс (1895-1986) зазначав, що «в історії Аполлона є багато неясного». Цей популярний, вочевидь, у багатьох народів персонаж дуже часто був у центрі подій, з яких складалося життя міфічних героїв. Хто ж міг стояти за образом цього вродливого, переповненого любов’ю до мистецтва та земного життя бога? Спробуємо це прояснити, а заодно й визначити (звісно, приблизно) період, коли ця особа реально могла існувати.

Почнемо з того, що згадуваний вже Роберт Грейвс називав Аполлона богом гіпербореїв та ототожнював його з єгипетським Гором – сином царя-жерця Осіріса і місячної тріади Ісіди (Латона, Літо – у греків). Згідно із грецькою міфологією, Аполлон мав сестру-близнючку Артеміду. Зазначимо також, щогрецькі міфи могли виникнути не раніше ІІ тис. до н.е., коли на території Греції, як стверджує офіційна історична наука, почали створюватися перші держави з протогрецьких племен - ахейців та іонійців. Ці племена витіснили і піддали асиміляції представників інших племен, зокрема носіїв Трипільської культури – пелазгів, які замешкали південь Балканського півострова на дві тисячі років раніше. Як повідомляє Олексій Братко-Кутинський у своїй філософсько-історичній праці «Феномен України», племена пелазгів жили у Південно-Західній Україні і далі на південний захід аж до Пельпонесу і Апенін, тоді як у верхньому Подніпров’ї і Подністров’ї мешкали лелеги, Тому початки так званої давньогрецької міфології треба шукати в міфах, легендах та переказах саме цих племен. Тим паче, що й сам Роберт Грейвс зазначає: міфи пелазгів – міфи представників спільноти неоліту, носіїв культури «розмальованої кераміки» ІV тис. до н.е. (тобто міфи пелазгів є тими культурними джерелами людства, які були набагато старші за давньогрецькі та іудейські – Л.Ч.). А оскільки ми вже знаємо, що пелазги-лелеги – то наші прадавні предки, то й прототип давньогрецького Аполлона маємо шукати в українській міфології.

І такий є! О.Братко-Кутинський, повідомляючи про українську богиню Ладу (яку греки назвали Латоною, Літом) – Праматір всього всесвіту, пише: «Як уособлення першопричини галактичного життєтворення і життєвого початку природи Лада породжує два системні начала – близнюків Полеля і Лелю. Полель (Лель) – бог Сонця, втіленого світла (вогню), а Леля (Дана) – богині втіленої води.». Ось він – Полель-Аполлон! Походження цього божества з нашої землі, а саме з берегів Дніпра підтверджує й напис на пам’ятнику ІV ст. до н.е. з прадавньої української Ольвії, який повідомляє про те, що Аполлон – татуньо Дніпра (напис знайдено й розшифровано два роки тому письменником, дослідником української історії і мови С.Піддубним).

А тепер звернімося до «Історій» Геродота (V ст. до н.е.). «Батько історії», побувавши в Єгипті та зустрівшись з тамтешніми жерцями, присвятив цій давній країні Другу Книгу своїх «Історій», що має назву «Євтерпа». В цій книзі, зокрема, знаходимо отриману Геродотом від жерців інформацію про тривалість певного історичного періоду існування Єгипту - від першого єгипетського царя і до останнього жерця. Зробивши нескладні розрахунки, Геродот визначив тривалість цього періоду – 11340 років. Як доказ, йому були показані колосальні дерев’яні статуї всіх верховних жерців Єгипту, число яких цілком відповідало розрахованому Геродотом періоду. При цьому зазначалося, що це був час, коли правили люди. А ось перед їхнім царюванням правили Єгиптом боги, останнім з яких був син Осіріса - Ор (Гор). Саме його – Ора (Гора), як повідомляє Геродот, елліни зовуть Аполлоном. Таким чином, спираючись на свідчення Геродота, можемо визначити приблизну дату правління Аполлона-Ора (Гора) в Єгипті – 11-12 тис. років до н.е. Звісно, за тим, кого єгипетські жерці називали богом у людському тілі, стояла конкретна фізична особа (як стверджує Р.Грейвс, «цар вважався намісником Зевса, Посейдона або Аполлона і називався одним із їхніх численних імен»).

Але ж куди подівся Ор (Гор) та його божественна династія? І тут принагідно згадати «Переказ про Атлантиду» - працю видатного російського діяча культури Миколи Реріха (1874-1947). Цей твір, як і інші праці цього всесвітньовідомого художника й філософа, є результатом багаторічних досліджень культури Сходу. В ньому йдеться, зокрема, про таке: перед тим, як в Єгипті почали правити людські династії, «Божественна династія» (а це були, звісно, конкретні особи, за М.Реріхом – представники попередньої цивілізації людства, відомі як «атланти») перебралася в іншу країну. На жаль, М.Реріх не повідомляє, куди саме перенесли своє помешкання атланти. Але з відкриттям та розшифровкою записів, зроблених на скрижалях безцінної кам’яної пам’ятки українців – храму-святилища Кам’яна Могила (знаходиться біля Мелітополя на Запоріжжі), цілком вірогідною може бути версія переміщення «Божественної династії» на територію сучасної України. І підтвердження тому існують.

По-перше, згаданий нами напис на ольвійському пам’ятнику про те, що Аполлон – татуньо Дніпра. По-друге, саме в цей період – ХІІ тис. до н.е., а точніше, як доведено науковцями (А.Кифішин, Ю.Шилов), в 11582 р. до н.е. зроблено дуже цікавий запис на скелі храму Кам’яної Могили. Цю дату жерці храму прапредків українців позначили шляхом співставлення циклів Місяця й зорі Сиріус. І чи є випадковістю присутність у цих розрахунках Місяця і зорі Сиріус, зважаючи на те, що Ор (Гор) був сином богині місячної тріади Ісіди, яку давні єгиптяни ототожнювали із голубою зорею Сиріус? І чому наші предки називали своїм отцем саме Ора (Оря, Орія)? А про це ж нам повідомляє безцінна пам’ятка українського народу «Влескнига»: «Од отця Орія походимо, і той час од часу народжується серед нас…», «…і наказав отчий глас Орія трьом синам поділитися на три роди і йти до півдня і до западання сонця, а то були Кий, Щек та Хорив».

Не випадковим є й те, що давня держава, в яку входили також землі сучасної України, за дохристиянських часів називалася Антією-Оратанією, закарбувавши в своїй назві пам’ять про засновника українських родів – атланта Ора. На території цієї колись могутньої держави були побудовані піраміди, що збереглися досі (і які наші археологи й історики «чомусь» упритул не бачать). Це – так звані Гераклові Стовпи біля Хортиці та 220-метрова піраміда в Боснії (гора Височиця).

Стосовно ж нинішнього місця помешкання «Божественної династії», то його пов’язують із місцем знаходження світлих сил, яке відоме під назвою «Шамбала». Кажуть, його треба шукати на Сході. Та, думається, у пошуках цієї країни далеко в гори Тибету ходити не треба. Зазначивши для себе, що назва «Тибет» співзвучна з іменем давньоукраїнської богині Табіті, запитаймо у нинішніх мешканців кримської Балаклави, як називалась у давні часи їхня місцевість. Відповідь свідчитиме сама за себе: «Ямболі» (у 14 ст. н.е. слово трансформувалось у «Чембало» і, вочевидь, пізніше – у слово «Шамбала»). Саме цією назвою наші давні пращури позначили землю, через яку можна було потрапити в країну тих, хто передав естафету життя від попередньої цивілізації теперішній. Країну, яка сьогодні називається Україною.

Трипільці - автори найдосконалішого календаря?

Смолоскип нашого Трипілля — п’ять-шість тисяч років до нас. Енеоліт. Неймовірний сплеск людського генія, який створив основи майбутнього розвитку і становлення сучасної України й усієї глобальної цивілізації.

Нагадаємо, трипільські поселення (навіть у сотні гектарів, що перевищує в десять разів площу Вавилона в епоху його розквіту) простягалися від південних Карпат по всій центральній частині чорноземів сучасної України! На той час це була найвища цивілізація на європейському континенті!

Серед "орнаментів" сотень знайдених глеків, систематизованих у книзі Тараса Ткачука (2001 р.), з-поміж різного посуду було чимало таких, на яких по горизонталі бачимо тридцять стилізованих "трикутників". Нагадуємо, цифра "30" майже відповідає тривалості місячного циклу (видимих фаз Місяця) і середнього ротаційного циклу обертання плазми Сонця навколо своєї осі.

Чи не найцікавішою і однозначно переконливою, мабуть, слід вважати орнаментику глека з с. Майданецького (на нижньому малюнку): тридцять розміщених у звичайному місці верхньої частини “трикутників” з’єднані своєрідним хрестом (солярним знаком чи свастикою) з дванадцятьма(!) крапками або рисками. Ключем для розуміння проблеми послужив ще древніший ритуальний глечик незвичайної якості і краси, із чорної випаленої глини, знайдений недавно під час археологічних розкопок недалеко від місця впадання річки Стрий у Дністер на Прикарпатті (під керівництвом професора Лариси Крушельницької). На його верхній частині — мовби узор із трикутних силуетів, створених півсферами Сонця: без сумніву, щоденний послідовний "рух" світила над горизонтом, що зумовлює настання дня. Тільки потім, через якийсь час, на глеках з’являються стилізовані трикутники, що значать "День — один день!". Вони стали протоосновою і найвагомішим елементом знакової системи українського етносу і тогочасного Трипільського календаря.

Отже, первісно мова йде хіба що про "замовляння", а вже потім про "календар", яким користувалися трипільчани. Описаний "узор" став найвагомішим оберегом, символом майбуття. Він залишається незмінним на речах хатнього і особистого вжитку донині (на вишиванках, рушниках, писанках...).

Крім того, на деякому посуді, явно негосподарського призначення, зображено по 12 однакових елементів, які розміщені чи то по радіусу, чи то по кругу посуду. Це дозволило відразу запідозрити, що мова про календар, в якому рік складався з 12 "30-добових місяців" (що складало 360-денний цикл, цифра, яка і сьогодні використовується як 360 кутових градусів повного кола тощо). Разом із тим відомо, що "копа", яка використовувалася в побуті у нас донедавна для звичайного підрахунку кількості предметів, складалась із 60 одиниць.

Нагадаю ще раз, що вона була основою різних грошових систем, а також використовувалась для відліку часу в звичайному годиннику. Враховуючи вищенаведене, нам здавалось логічним припустити, що, можливо, відлік років у Трипільському календарі відбувався за допомогою цифри 60 — місячних циклів. Тривалість річного обігу Землі навколо Сонця становить 365.24219 сучасних діб.

Урахувавши це, з’ясовуємо, що в кінці кожного п’ятирічного циклу слід додавати 26 діб.

Тридцять розміщених у звичайному місці верхньої частини “трикутників” з’єднані своєрідним хрестом (солярним знаком чи свастикою) з дванадцятьма(!) крапками або рисками.

Надзвичайно цікаві і повчальні є письмові свідчення ченця Кірика з Новгородського Антонієвого монастиря (1136 р.) про те, що за його часів у різних слов’янських племен був наявний календар, який вимагав "додачі 13 місяця". Згідно з його твердженнями, таке доповнення у різних племен відбувалося раз на чотири роки, безсистемно, в різний час, що вносило неабияку плутанину в календар.

Подальший розрахунок показує, що кожні наступні 24 роки "набігає" по одній повній добі, яку слід додавати в кінці кожного наступного циклу для усунення різниці між астрономічними реаліями і "прокрустовим ложем" календаря. (Знову предивний збіг з відліком часу нашим годинником!). Наступні "розбіжності" могли б виникнути приблизно через декілька тисячоліть.

Аналогічні розрахунки сучасного календаря, яким користується людство, показують, що сучасний Григоріанський календар "відстає" на три доби за 400 років, а різницю слід "декретно" нівелювати.

Отже, календар наших предків "виграє" однозначно за усіма характеристиками — точністю, простотою користування тощо.

На сьогодні ми поки що не можемо однозначно відповісти, як реально в той час відбувалися ці "доповнення" (подібно, як і в молодших календарних системах шумерів і вавилонян).

Сам факт незвичайної математичної логіки і уяви предків —вражаючий! Недарма календарна система, яка спершу виконувала роль "замовляння руху" Сонця на кожний наступний день нашими предками, збереглася донині на найрізнорідніших елементах народного побуту на всій території автохтонної України.

Із наведеного вище є всі підстави зробити висновок, що описана система відліку часу трипільчан відіграла ключову роль у створенні інших календарних систем Близького Сходу, Греції, Риму і сучасності.

На "порядку денному" сучасного людства — зміна календаря. Враховуючи наведене вище, вважаємо: сучасний чотирирічний цикл календаря з "високосним" роком (з 29 добами лютого) слід замінити на п’ятирічний, а кожен 24-й рік з моменту найлогічнішого початку нового відліку теж повинен бути "високосним" з такою ж кількістю днів (29 діб у лютому). При цьому всі інші особливості сучасного календаря залишаються звичними і незмінними.

Анатоль КОВАЛЬЧУК, 

Подорож по слідах трипільських

Вхід до печери

У Борщівському районі, що на Тернопільщині, розташовані найдовші в Україні печери. Серед них - одна з найцікавіших печер – “Вертеба”, яка міститься в селі Більче Золоте, і в якій знайдено сліди наших далеких пращурів – трипільців.

Знаємо, що найдовша у світі печера – “Мамонтова”, довжиною 596 км, розташована в США у штаті Кенектікут. Найдовшою в Україні є печера в селі Гіпсах, що простягається на 236 км. Вона – друга за довжиною після “Мамонтової”. В Ясенівському лісі, біля села Стрілківці, є печера “Голубі Озера”, яка входить до десятки найбільших печер світу. Назва походить від озер голубого кольору на дні печери. В цих озерах можна купатися. Їх глибина сягає до трьох метрів, але вода дуже холодна. Печера має 134 км. Відстань між цими всіма печерами невелика, приблизно 400 метрів. Якщо би всі печери з’єднати, а це можливо, то ми б перегнали Америку. Тим більше, що ще далеко не всі борщівські печери відкриті. Крім того, на Тернопільщині відкрито понад 100 невеликих печер, але найбільше їх саме в Борщівському районі. На даний час досліджено всього 20 % печерних порожнин. Найновішим відкриттям була печера “Музейна”, що неподалік “Голубих Озер”.

Зараз мова піде про одну з найцікавіших печер – “Вертебу”, яка міститься в селі Більче Золоте, що за 18 км від Борщева. Ще її називають “Наддністрянською Помпеєю”. Історія цієї печери досить цікава, бо в ній знаходимо сліди наших далеких пращурів – трипільців і ніби поринаємо в той час, коли вони жили. Назва печери походить від давньослов’янського “вертеп”– печера, яруга. Печера “Вертеба” має густу сітку і дуже заплутана. Загальна довжина– 9 км. Колись у ній заблукали львівські спелеологи, і їх шукали три дні.

Як утворилася печера?

Печера “Вертеба” утворилася приблизно 20 мільйонів років тому. В той час на поверхні цього краю було тепле Сарматське море. В ньому росли водорості, які, відмираючи, опадали на дно, і з них формувалися потужні товщі гіпсу. Дотепер в печері можна побачити висячі гіпси – мінерали. Коли почалося альпійське горотворення, а земна кора стала рухатися, в гіпсах утворилися тріщини, в які заходила вода із Сарматського моря. Розчищаючи гіпс, вода відносила його на дальші території. Коли суша піднялася вище, вода вилилася з тих тріщин і утворилися порожнини, які зараз називаємо печерами. А після того триває процес вторинного утворення печер: зі стелі і з землі ростуть сталагміти (бурульки) і зростаються докупи.

Історія печери “Вертеба” починається з 1774 р. В одному з тодішніх документів згадуються монастир і розташована неподалік печера. Можливо, йшлося саме про цю печеру. А з польської газети “Пшчулка Краковска” дізнаємося про інше відкриття. В 1823 році на печеру випадково натрапив тодішній власник цих земель Ян Малевський, полюючи на лиса. Загнаний звір зник у невідомій людям печері. Керований цікавістю, Малевський спорядив “експедицію” з місцевого люду. Молоді чоловіки прихопили з собою кайло, мотузку, лопату і кілька літрів вина для сміливості.

Відкрито було печеру у 1920 р. Спочатку тут побачили білі гіпсові стіни, які зараз ми бачимо уже чорними. В чому різниця? Це є вплив людини на природне середовище. Коли не було світла, то запалювали факели, і від того стіни почорніли. Перші відвідувачі побачили не лише білі стіни, але й багато посуду і череп’я біля них.

Славнозвісний камінь. Від нього починається маршрут

У печері “Вертеба” було знайдено Трипільську культуру

У 1876 р. тут провели перше археологічне обстеження і знайшли так звану “Трипільську культуру”. Археологічні розкопки проводилися десятки разів і щоразу знаходили велику колекцію, яка зараз перебуває у Краківському археологічному музеї. Там є біля 400 цілих посудин, яким понад 5 000 років, біля 30 тисяч фрагментів битого посуду, 120 антрополого – зооморфних фігур, велика колекція виробів з кістки і каменю.

За радянських часів печера фактично не досліджувалася. Відновилося дослідження в 1996 р. Борщівським краєзнавчим музеєм. З того часу тут майже щороку проводяться розкопки і знайдено багато цікавих речей. Спочатку забирали все в музей на реставрацію (там є велика експозиція), а з 2004 р. уже нічого не забирають, бо не поміщається. Тому в печері почали створювати єдиний в Україні “Печерний музей періоду трипільської культури”.

Вхід до печери починається з великої ями, а далі вона складається з широких галерей, розділених вузькими перемичками. Стінки гладкі й темні, на склепіннях – карбонатні натічні утворення у вигляді кірок, рідше– невеликих. Температура в печері 9-10° при вологості 92-100%. Стелі печери безпечні, але якщо є нависаючі камені, то можуть обвалитися. А загалом, ця печера не рухається і не обвалюється.

Першою знахідкою в цій печері на самому початку маршруту є величезний камінь. Але це не зовсім знахідка. Він стояв тут десятки, а може й тисячі років і нікому не заважав. Спочатку хотіли його розірвати на шматки і винести на поверхню, та коли підкопалися під нього, побачили несподівану картину, після чого не захотілося його чіпати. Нижня основа кам’яна, майже правильної заокругленої форми, з іншого боку є два великі камені – підпірки, а з протилежного є один невеликий камінь. І ця брила, що лежить на цих підпірках, важить біля 70 тонн. Чи могла вона самостійно вискочити на ці підпірки? Тому можна здогадуватися, що сюди її висадила древня людина, але знову загадка: для чого і яким способом вона це зробила? Можливо, що біля нього відбувалися ритуальні церемонії. А, може, це був камінь-пастка. Мабуть, під камінь ставили приманку, ховалися, і в цей час зі входу вдирався ведмідь, кидався під камінь і відразу застрягав, а троє трипільців вискакували, висмикували підпірки і тим великим каменем його привалювали. Є ще й така гіпотеза, що камінь висів на стелі в цьому місці і якимось чином звалився на землю. Свідченням є те, що конфігурація стелі така сама, як поверхня каменю.

Відображена сцена життя трипільців

Печера врятувала євреїв від смерті

Наступним об’єктом печери є так звані “Хатки”. Назва пов’язана з періодом ІІ Світової війни. У цій частині переховувалися від німців євреї з навколишніх сіл. Щоб врятувати своє життя, людина знову попросила захисту в печери. І вони поробили собі хатки. З цього ж каменю робили стіну, і там жило по 10 осіб. Деякі стіни ще дотепер збережені. Стіна маскувала вхід, і євреї залишалися непомітними. Жили євреї в хатках два місяці, а потім німці їх виявили, і до кінця війни вони переховувалися в “Голубих Озерах”. Дотепер археологи знаходять речі тих євреїв, і ще є живі свідки, котрі знали про цей сховок.

Задовго до ІІ Світової війни це місце полюбили трипільці. Про це свідчать розкопки, які є в наступній заглибині. Тут бачимо частину глечика, яка пролежала понад 5 000 р. Біля нього розбиті фрагменти різного трипільського посуду. Є також ріг благородного оленя, з якого робили кістяні знаряддя праці. Далі розташована так звана трипільська лежанка. Долівка була вимощена глиною, а з плином часу зробилася твердою від розпалювання на ній вогнища. Трипільці гріли долівку вогнищем, а потім лягали на неї, немов на піч.

Далі стоїмо на трипільських глечиках. Вони є на глибині ще півметра під ногами. Ці печери поділяються на три локальні групи періоду трипільської культури. З кожної локальної групи було взято взірці на аналіз і датування показало, що в цій печері людина жила 5 тисяч років тому. Жило тут, за матеріалами розкопок, приблизно 400 чоловік протягом 800 років. Звідки знають? Коли поглиблювали долівку, то там знайшли такі самі глечики як і на цьому розкопі. Коли розкопували коридор і наближалися до великого залу, то насичення тих трипільських знахідок збільшувалося. Трипільці більше використовували великі зали, аніж коридори. Залишається загадкою, що трипільці робили в печері, адже вони ніколи не жили під землею. Це унікальний випадок в історії їхньої цивілізації. Є декілька гіпотез, що вони могли робити. Одна з них, що ховалися від ворогів. Інша гіпотеза, що тільки перебували тут взимку. І ще одна гіпотеза – використовували печеру в культових обрядах.

Часто зустрічаємо в печері “лісовий масив”. Крізь нього неможливо пройти, треба повзти приблизно 200 метрів. Тепер відкрили новий район печер, якому дали назву “Археологічний”. Було прокопано 7 метрів вузького коридору, а далі можна було 300 метрів іти на повний зріст. Після трипільців ніхто тут не бував. Біля стіни в цій печері знайшли величезну трипільську миску, перевернуту дном догори, ніби вчора її залишили. Також знайшли мідну сокиру, а решта законсервували для подальшого вивчення.

Знаходили в цій печері свій пристанівок і воїни УПА. В печері “Кают-компанія” після війни органи НКВД знайшли дві друкарські машинки, на яких друкувалася інформація про той період, генератори, якими повстанці освічували цю печеру і приблизно півтонни паперу, на якому друкували листівки. Все було вилучено. Але залишилися вішалки, де повстанці вішали одяг. Кімната була замаскована кам’яною стіною і не було помітно, що за нею є. На стіні вони залишили напис: “Смерть бандитам – слава Україні”. У віддалених печерах є так звана “Бандерівська яма”, де повстанці відпочивали. Досі там є перегнивше дерево від саморобних ліжок.

У таких лабіринтах легко заблудитися

Часто при розкопках зустрічаються кістки тварин і людей

Бачачи стіну, не можна вважати, що вже кінець печери. Із неї стирчить кістка якоїсь тварини, далі… кістка людини. Тут фрагмент кераміки, а тут потужний шар вугілля. Можна копати далі і поринати в древню історію.

У печерах під час розкопок знаходять багато людських черепів, а також знаряддя праці, якими було здійснено поховання. Можна здогадуватися, що тут хоронили людей. І ще унікальність дослідження полягає в тому, що в цій печері дуже добре зберігається кістка. Для порівняння можна сказати, що кістка цього періоду, знайдена на поверхні, зберігає в собі 0 (нуль) відсотків органіки, вона мінералізована і перетворена в камінь. А в печері кістка цього періоду має 80 % органіки. Людина, котра щойно померла, має 90 % органіки в своїх кістках. Згідно досліджень, генетично споріднену групу з тими людьми, котрі перебували в цих печерах, зараз знайшли на території сучасної Іспанії, тобто ті люди є кровними родичами племен, які перебували на території України. І ще: черепи, які були тут знайдені, свідчать, що людина того періоду сягала висоти двох метрів і мала вигляд європейської людини.

У найбільшому залі печери “Сапєга”, названої на честь власника села Більче Золоте Леона Сапєги, відтворено життя трипільців. Цю печеру досліджували з 1890 до 1892 року: зверху над входом до печери була споруджена дерев’яна платформа, донизу спускався ліфт і вели дерев’яні сходи. Внизу працювали 15 чоловік, нагорі – 9. Довкола розташовувався величезний виноградник Сапєги. Коли вперше археологи увійшли до цієї величезної зали, то вони потрапили на велику халяву. Їм не треба було нічого копати, нічого шукати, а тільки підійти під стіну і знайти 20 великих зерновиків, які треба було взяти за віжки, висмикнути і винести на поверхню, а потім понести в конюшню Леона Сапєги у Більче Золоте, але в цій конюшні їх назбиралося так багато, що вони стали не вміщатися, то тоді Сапєга наказав повиливати із винних погребів вино і занести туди оці речі археології. Сапєга помер у похилому віці в 1939 р., а його вдова Тереза Сапєга передала всі знахідки до Краківського археологічного музею.

На кінці маршруту цікавим є зал, де відображено сцену життя трипільців у цій печері. Прикарпатський археолог і дослідник трипільської культури Тарас Ткачук перемалював у Краківському музеї всю колекцію і відтворив її в цій печері. Люди, які тут жили, просто так не сиділи, а повинні були виконувати якусь дію. Кожна відображена скульптура щось робить. Наприклад, той чоловік, що йде до печери, освітлює собі дорогу факелом. На шиї у нього пластинка у вигляді голови тура. Цікава і трошки міфічна історія цієї пластинки. Таких пластинок у цій печері було знайдено дві. Одну – у 1898 р., вона є емблемою Краківського археологічного музею, а рівно через 100 р. експедиція знайшла точно таку саму. Напевно, той самий майстер зробив ці дві пластинки. Друга пластинка є емблемою музею у печері. Далі бачимо, що жінка тримає дрова, якими розпалює вогнище. На шиї у неї якісь амулети. Інша жінка тримає дитину, а хлопець грає на сопілці. Під час війни цей зал використовували повстанці як стрільбище. Досі там видніються сліди від куль.

У печері водяться 4 види кажанів, які занесені до Червоної книги України. Вилітають і залітають у маленьку щілину, яку спеціально залишили біля дверей. Крім того, можливо, знають інші щілини в печері.