Поливаний понеділок

Столітня верба. Художник В.І.Виборний

Багато весняних свят, обрядових дійств та звичаїв Сонячного циклу наших далеких предків канули в літу, християнізувалися або були поєднані одні з іншими.

Християнська церква на початку введення християнства боролася з дохристиянською “поганською” культурою нашого народу. Дуже багато народних свят та звичаїв з часів давньої культури і анімістичного світогляду було понищено, але чимало було нею прийнято – лише з іншим змістом і символікою.

Сьогодні, спираючись на дослідження істориків та етнографів, важко подати повну і цільну картину весняних свят та обрядових дійств – хіба що їхні деякі фрагменти-реконструкції:

• Свято вшанування весняного лісу – його воскресіння після довгого зимового сну – це свято Вербиці.
• Великий день покійників – Мертвецький Великдень, він же чистий, великий або жильний четвер, який з прийняттям Християнства був присвячений Страстям Господнім.
• Весняні очисні вогні – “Вогні великого четверга” та “Вогні великодньої ночі”.
• Великодній прихід весняного Сонця – ранок першого дня Великодня.
• Вшанування Сонця, весни, богині Лади та душ-духів предків – опікунів роду та родини.
• Свято хвали Сонцю, весни, любові, радості життя – підбору пари для одруження. Ігри дівчат і хлопців біля води, в гаю, на кладовищі, а в XVI-XVII ст. на цвинтарі біля церкви – хороводи і співи веснянок-гаївок, ігри хлопців, підлітків та дітей. Відганяння лихих сил шумом, криком, співами, різними діями на зразок пізніших великодніх дзвонів та страсних калатал, зачакловування їх вогнями та водою.
• “Бабський Великдень” – христування з покійниками, які в ці дні виходили з могил, оживали, як і вся природа у Великий день весни – відвідування кладовищ-могил (христування з покійниками на гробках), грища на кладовищах. Пізніше християнська церква заборонила подібні грища або перенесла їх на цвинтар, що біля церкви, і надала їм іншого змісту і християнської символіки. Душі-духи родини-роду ходять у вигляді дітей-христувальників, “полазників”, старців та убогих.
• Весняні взаємні привітання, обмін писанками та крашанками – нині вітаються “Христос Воскрес!”. Відвідування родичів, носіння їм Великодніх “калачів” – взаємне символічне обдарування свяченими благами.
• Обливальний понеділок, про який ми детально і розповімо.

Наша давня культура – це було шукання Бога в природі, в її явищах, шанування предків і віра в потойбічне життя. Наша давня культура була величною у своїй творчості і змісті, аж ніяк не нижчою за первісні культури Греції та Риму, які увібрали в себе багато чого з прадавньої культури нашої землі.

Як відомо, вода і вогонь – “найвищі чистителі й святителі в давнину” – мали чарівні властивості: проганяти лихі сили, надавати силу матері-землі (Деметрі) для родючості, подавати здоров’я і сили людині, радість, добробут і таке інше.

Тому у циклі Сонячних свят на початку кожної пори року цим стихіям віддавалась особлива пошана. Отже, на початку весни – а весна починалась після весняного рівнодення – практикувався ритуал обливання водою, який зазвичай виконувався приховано, несподівано, зненацька.

Коли на весні дівчина і хлопець будуть облиті водою, - будуть влітку дощі, буде врожай, “облиті будуть” цілу весну й літо, будуть чисті, здорові, сильні. Дівчина одружиться з вимріяним хлопцем, а хлопець – зі “своєю” дівчиною.

Про Обливаний понеділок згадується в Енциклопедії Українознавства (Мюнхен – Нью-Йорк, 1949): “З обміном крашанок пов’язаний також обряд “обливання”, що досі відбувається в Західній Україні на другий день Великодня “Обливальний понеділок”.

А ось як пише про звичай обливання дівчат у Гуцульщині Михайло Грушевській в “Історії української літератури”, (Київ – Львів, 1923):
“Дівки того дня дають легіням (парубкам) галунки (крашанки) і писанки. Не дає сама, а ховає за пазуху, а легінь відбирає від неї, звівши вперед з нею легку боротьбу, буває, що й скупає цілу...”

Степан Килимник у своїй книзі “Український рік у народних звичаях в історичному освітленні” подає свій запис розповіді з двома старенькими бабусями – Боднар Веронікою (75 років, с. Славна, пов. Зборів) та Романюк Варварою (повіт Станіславів), з якими він в 1949 році чекав пароплава у м. Бремені під час подорожі до Канади.

Боднар Вероніка: „О, я добре пам'ятаю, коли була іще молоденькою дівчинкою, як збудили мене неня, іще далеко до сходу сонця, і послали по „очисну воду" до криниці: „Не вмивайся у хаті, доню, а швидше бери коновки та біжи хутчій по воду до криниці біля Петрів... Там верба саме заглядає в криницю, то є добре. Там і вмийся і на свою вроду подивися, яка ти видаватимешся..." А про те, що хтось може обілляти водою – ні слова!"

— Неню, мені страшно!

„Не бійся, сьогодні ходять по землі душечки наши родителів — дідів-прадідів ... Вони охоронять. На великоднім тижні, доню, лихі сили не мають влади, не можуть чинити зла у ці дні людям ..." Потім звернули до дедя:

— А може ти проведеш?

— Та де там, хто бачив? Відповіли дедьо.

І я пішла сама ... Страх мене обіймає ... Але тіхо навколо й, врешті, йду спокійно. Враз на мене, несподівано, хлюснуло водою з-за плота... Певно мало не коновка води ... Я так перепудилась, що упустила сво коновки й сама впала ... А це облив мене мій хлопець ... Він підбіг до мене, підвів мене, притулив свої губи до моїх, і сказав: „Це ж я, не лякайся! Я довго тебе ждав... Ну, ну! Це ж добре, поберемось ... А файно я тебе облив!"

Страх від мене відійшов, я його посварила трохи і, не оглядаючись, — так не оглядатися сказали меі неня, — пішла далі. Коли дивлюсь, хтось за мною іде. Я по ході пізнала свого хлопця, і подумала: „Добре, я ж і тебе обіллю!"

Ось я і біля криниці. Заглянула у воду, побачила себе, як казали неня, набрала води, умилася, хоч я вже й так була вмита до сорочки... Оглядаюсь, а мій уже тут. Я до нього промовляю, заговорюю, а сама хвать коновку й на нього! А він схопив другу — й на мене! У хлющ обоє мокрі... А тут почали підходити дівчата, а за ними хлопці. Счинилося тут щось дивне! Хлопці почали обливати дівчат, а ті хлопців —- усі мокрі, з усіх тече вода, мов були на великій зливі, під дощем... Що набере котра дівчина води в коновки — то й вилили, то й вилили... Врешті почали хлопці набирати воду й уже лили на всіх, хто попав під руки, бо попереду хлопець обливав лише свою дівчину. Ледве я схопила свої коновки, та на плечі... Пішла від криниці, як знову хлопці схопили мої коновки з коромисла, та й усю воду й вилили на мене... Лише мій (хлопець) допоміг мені втекти, і то я ледве принесла по півконовки додому.

Неня й кажуть: „Це дуже добре, доню, віддасишся! Ще цього року віддасишся. А тепер ставай за плотом і облий якогось парубка так, щоб він тебе не бачив, що ти стоїш”. Я з глечиком води й присіла за плотом. Уже починало світати. Дивлюсь — іде парубок. Я хлюсь на нього!

— Дідько б твоїй матері! Тобі невистачає хлопців обливати?" Чую таке... Дивлюсь, а це не парубок, а титар ішов уранці до церкви. Я зніяковіла, але сховалась, і він мене таки не бачив. Набрала знову води. Стою. Коли вже добре бачу: йде сусідній парубок, Гриць. Тільки порівнявся, а я хлюсь! Він перескочив та за мною, а я вмить -- шусть у сіни!..."

„Оце я пам'ятаю, о, пам'ятаю добре!"

Романюк Варвара пояснила, що удосвіта спершу обливав своїх дітей батько, а насамперед доньку на виданні: „Умийся, доню, як земля дощем на весні... та як радіє земля улітку в спеку по дощі... Будь розумна, здорова, багата й красна, як земля від дощу й весняного сонця..."

Свято Маковія

14 серпня за новим стилем в народі святкують свято Маковія, яке в церковному календарі називається днем семи мучеників Маковеїв. З цього дня розпочинається «спасівка» — піст, який триває два тижні. В цей день у церквах святять воду, квіти і мак. 

На Маковія кожний мав букет квітів, в якому обов’язково присутні великі достиглі голівки маку. Такий букет називається «маковійчик» або «маковейка» і в ньому можуть бути і чорнобривці, і жоржини, і айстри, і гвоздики, і барвінок, а також різні трави (які в народі називають зіллям, зіллячком): васильки, м’ята, чебрець, любисток, петрові батоги, полин, деревій, будяк-пристрітник.

На житомирському Поліссі до маковійнового букета додають морквинку, невеликі качани кукурудзи, горох, квасолю, кріп. На Черкащині колись вважали, що на Маковія треба обов’язково посвятити квіти, бо «від цього квітне господарство». Святити несли також вінок із квітів і колосків, посередині якого ставили свічечку.

На Поділлі святили цілий сніп городини та зілля, обв’язаний червоною китайкою. З ним урочисто обходили всю господу, хату, городи, сподіваючись і на наступний рік отримати гарний врожай і примноження в господарстві.

Після освячення маковійчика кладуть за образами, і він зберігатиметься там аж до весни, а деякими травами і маком будуть користуватися за необхідності, адже «освячене зело до всякої слабості здібне». Весною мак розсівають по городу, а сухі квіти на Благовіщення дівчата вплітають до своїх кіс – «щоб не випало з голови волосся».

Сакральний статус маку в українців був доволі високим. Ним обсипали корів і господу «від усього лихого». На Черкащині маком обсипали «всяку новопримножену тварину», приказуючи: «Щоб було в господарстві стільки тварин, як у маківці зернин».

Цікаво, що навіть зараз дехто з міських жителів зберіг цю народну традицію ставлення до маку як до оберегу. Наприклад, посипають маком біля порогу квартири, де народилася дитина, щоб її не наврочала якась людина, що прийде провідати породіллю.

Окрім звичайного городнього маку дівки-чарівниці на Маковія святили мак-видюк (самосійний мак), що вживався як засіб проти чар від відьом, а також проти упирів і так званих «ходячих покійників». Таким маком треба було обсипати навкруги себе або обсипати дім – зробити магічне коло з маку – тоді всі вроки і хитрощі відьми пропадуть безслідно. За народними уявленнями, відьма або упир не могли заподіяти людині шкоди, аж поки не визбирають весь мак до зернини. Вважалося, що відьми дуже боялися такого маку, особливо з першої маківки, яку вони намагалися вирвати на чужому городі.

На Маковія святили також свіжовикачаний мед у стільниках, щедро пригощаючись ним. Ритуальною їжею в цей день були «шуліки» - печені коржі, які ламають на дрібні шматочки в макітру і заливають медовою ситою та розтертим маком. Ця їжа досить смачна, особливо її люблять діти. Готували також пироги, вареники, пампушки з маком, різноманітні медяники та маківники.

Одна бабуся-киянка, яка дожила до 120 років, близько 1890 року розповідала, що за часів її молодості існував у Києві звичай – на Маковея всі кияни сходилися та з’їжджалися на Дніпро святити воду. А чоловіче населення переважно вдягалося в козацький одяг.

Свято Маковія називається в народі святом першого Спаса, медовим Спасом – другий, яблучний Спас, святкують 19 серпня – або Спасом на воді, Спасом водяним. Хворі пропасницею купалися в цей день у річці, бо вода на Маковея вважається цілющою.

Освячена цього дня вода цінується не менше стрітенської і вважається надзвичайно корисною від усіх хвороб. В цей день святили також колодязі та воду в річках. За свідченням Михайла Максимовича, на Київщині цією водою кропили ожереди (копиці сіна), щоб уберегти їх від мишей, кропили бджіл, а також пили цю воду, вмивалися нею з метою очищення від усього лихого.

Другий або Яблучний Спас

Якщо «з Першого Спасу — холодні роси», то з Другого Спасу в середній смузі України вже можуть починатися приморозки, а тому й кажуть: «Прийшов Спас, держи рукавиці про запас!» 

Дев’ятнадцятого серпня за новим стилем – давнє народне свято – Другий Спас або Яблучний Спас. В церковному календарі це свято отримало назву Преображення Господнього. В цей день святять груші, яблука, мед і обжинкові вінки або жмут колосся жита й пшениці.

Раніше до Другого Спаса правовірні селяни не їли садовини, бо це вважалося гріхом. Після церкви, родина, звичайно, врочисто сідала за стіл: їли яблука з медом і запивали виноградним або яблуневим вином – «щоб садовина родила».

Триває двотижневий піст – «спасівка», який почався на Маковія. З Маковія починалися також проводи літа. Замовкали птахи – не чути вже соловейка, зозулі, горлиці, починають відлітати ластівки. «Ластівка весну починає, осінь накликає» - каже народна приказка. «Відцвітають рози, падають холодні роси» - вже відчутна прохолода зранку і вночі. Ночі стають темнішими і довшими. В сутінках зорі наче побільшали і поближчали. Починається перша сівба озимих.

Перед яблучним спасом селяни косили траву-отаву, завершували викопувати цибулю та часник, бо 17 серпня - Явдоха-сіногнійка, яка нагадувала, що залишені в грунті цибуля та часник можуть вимокнути. Треба було зібрати й малину, бо вона втрачає смак.
І якщо «з Першого Спасу — холодні роси», то з Другого Спасу в середній смузі України вже можуть починатися приморозки, а тому й кажуть: «Прийшов Спас, держи рукавиці про запас!» Якщо на Спаса сухий день, то це – передвістя сухої осені, мокрий - мокрої, а ясний - суворої зими.

На Спаса поминали померлих родичів. Це давня українська народна традиція – відголосок прадавнього культу предків. За народною міфологією, це третій виступ мерців на світ у весняно-літньому сезоні: вони з’являються на Страсний Четвер, на Зелені Свята і на Спаса.

Свято осіннього Рівнодення

Осіннє Рівнодення є однією з чотирьох енергетичних точок року – (весняне й осіннє Рівнодення зимове та літнє Сонцестояння), які споконвіку відзначалися людською спільнотою як свята природної сили.

У 2012 році Сонце пройде точку Осіннього Рівнодення 22-го вересня о 16 год. 49 хв. за Київським часом.

В космічному вимірі Осіннє Рівнодення є початком астрономічної осени, час коли у природі настають тиша і спокій, які сприяють зосередженості, схильності до медитативних розмірковувань про красу і гармонію Світу.

В народній пам’яті русинів-українців прадавня, природня обрядовість осіннього циклу свят збереглася досить непогано, про що свідчать народознавчі джерела. Хоча, щоправда, обрядовість, зв’язана з зимовим та літнім Сонцестояннями - відповідно Коляда (у християнстві замінено на Різдво Ісуса Христа) й Купало (у християнстві - народження Івана Хрестителя), та Весняним Рівноденням (прихід весняного Сонця-Ярили, Благовіщеня), збереглася у більш розлогому вигляді. Можливо, у християнській церкві не знайшлося визначної події, відзначенням якої можна було б замінити свято Осіннього Рівнодення. На цей день було поставлене свято Зачаття Івана Хрестителя, яке широко не відзначалося і не дорівнювало розмахом Різдву чи Купалу.

Від прадавнього слов’янського звичаю святкування Осіннього Рівнодення до нас дійшов неймовірно красивий обряд, котрий називався Святом свічки, або Весіллям свічки, який широко проводили навіть вже і після приходу християнства. Основою його було обрядове запалення вогню в домівці від освяченої свічі (світильника). Цей вогонь господарі мусили принести додому з храму (капища) і запалити ним домашню свічу, або ще більш древній посвіт-кабицю – вмістилище для дерев’яної скіпки, якою освітлювалося помешкання.

«Женіння свічки» відзначали з великою пишнотою як у місті так і на селі. Так, у Києві, ремісничі братства влаштовували цілонічні вистави при світлі свічок, а вдень виносили на ринок велику воскову свічку та людиноподібну ляльку і урочисто «вінчали» їх з усіма весільними обрядами. Цього дня молодь ворожила «на долю», що також було відголоском прадавніх звичаїв.

По селах зазвичай уквітчану свічку носили по хатах, і при її світлі споживали знов-таки обрядові весільні страви. Дійство тривало цілий тиждень, після чого жіноцтво урочисто запалювало від «женильної свічки» посвіт, при світлі якого мали працювати. Обряди вшанування домашнього вогню духовно налаштовують людину на прихід осені, коли ми більше часу перебуваємо при штучному освітленні, спонукає відчувати Природу, що неодмінно покращує наше душевне й тілесне здоров’я.

Ще один з прадавніх обрядів Осіннього Рівнодення – випікання короваю з пшениці сьогорічного врожаю, як символ добробуту і достатку. В давні часи громада обрядово випікала велетенський коровай у людський зріст. Якщо за ним не видно було жерця, котрий славив Богів за врожай, то наступний рік мав теж бути врожайним.

Предки присвячували Осіннє Рівнодення Сивояру - осінньому Сонцю, або Світовиду Чотириликому, Божеству, котре, окрім всього іншого, уособлювало чотири сонячних прояви – зимове, весняне, літнє та осіннє. В наш час прихильники прадавнього слов’янського Звичаю русинів-українців відзначають Осіннє Рівнодення як Свято Світовида.

Осіння пора якнайбільше годиться для медитацій, оздоровчих духовних вправ та самоспоглядання, завершення поточних справ і планування майбутнього. Вітаємо русинів-українців з прадавнім природнім святом, хай завжди буде світло й затишно у ваших домівках зичимо всім здоров’я, родинного благополуччя й достатку.

Свято Покрови

14 жовтня – свято Покрови Пресвятої Богородиці або, як кажуть в народі, Святої Покрови. “Покрова накриває траву листям, землю снігом, воду – льодом, а дівчат – шлюбним вінцем". В українських селах і досьогодні дотримуються давньої народної традиції справляти весілля після Покрови. Від Покрови і до початку Пилипівки – пора наймасовіших шлюбів в Україні.

Свято Покрови посідає почесне місце серед пошанованих свят на Україні. Що цікаво - шанується воно одночасно і християнами і рідновірами України, тільки зміст свята, навіть за однакової назви, зовсім різний.

Свято Покрови Матері Слави в Колодарі православних рідновірів ознаменовує засинання Природи, та вкривання Землі на зиму. Справді, в жовтні перші дерева втрачають листя, всі плоди уже дозріли: «Прийшла Покрова – на дереві голо». Сивий Яр вступає в свою повну силу в першу п’ятниця, після дев’яти днів від осіннього рівнодення і ми вшановуємо Покрову Матері Слави. Це також свято вояцької честі та звитяги, на якому оборонці Матері-Землі показують свою вправність.

Незвичайна популярність та величність свята Покрови пояснюється дуже просто, хоч цього вперто не бажають визнавати і помічати представники християнства. Корені виникнення свята сягають сивої багатотисячолітньої давнини і пов’язані з космічним станом природи і, відповідно, особливим етапом у житті людини.

Які ж це особливості?

Загальновідомою ознакою Покрови є те, що вона покриває Землю або листям, або снігом.

До Покрови завершувався період сватань і приготування до весіль, який починався після Першої Пречистої.

До початку жовтня закінчуються усі найважливіші сільські роботи на Землі (в тому числі сівба озимих) – завершений хліборобський цикл робіт. Зібраний урожай (достаток) та більш-менш вільний час дають можливість для проведення весіль. Це найблагодатніша пора для весільних гулянь, початку вечорниць. Звідси беруть свій початок весільні осінні тижні. Це свято – покровитель весіль, початок сезону на сватання та весілля, які закінчувались за два тижні до Пилипівського посту. Це вже потім під впливом християнства воно оформилося у те, що дівчата, котрі бажали взяти шлюб саме цього року, мали побувати на святі Покрови у церкві і помолитися: “Свята Покрівонько, покрий мені голівоньку”, “Мати-Покрівонько, покрий Матір сиру Землю і мене молоду”, “Свята мати, Покровонько, накрий мою головоньку, хоч ганчіркою, аби не зостатися дівкою”.

А на Поділлі дівчата казали: “Свята мати, Покровонько, завинь мою головоньку, чи в шматку чи в онучу – най ся дівкою не мучу!”

Існувала навіть прикмета: якщо на Покрову сніг – буде багато весіль.

Сніг дає привід порівнювати сніговий покрів з весільним покривалом, а оскільки в цей час свідомо призначене і свято Пресвятої Богородиці, то ці порівняння розповсюджуються і на неї.

У багатьох народів, зокрема і у слов’ян, покривало (фата) вважалося дуже важливою весільною оздобою, взагалі слугувало ознакою заміжжя. За описами арабського письменника XII ст. свідчиться, що якщо комусь подобалась дівчина, то він накидав їй на голову покривало і вона мусила стати його дружиною (точніше, мабуть, це була пропозиція до шлюбу). Та і зараз ми знаємо, що весільна фата ще широко представлена у весільному обряді.

Як відомо, після одруження дівчина була вже молодицею і мала покривати голову наміткою чи хусткою. Намітка – це стародавнє вбрання заміжніх жінок, яке зав’язували навколо голови. Вже після просватання дівчині-нареченій покривали голову хусткою. Для дівчат Покрова – найбільше свято: у молоді починався сезон вечорниць, а у господарів – період весіль, і юнки залюбки брали участь у весільних обрядодійствах.

В Карпатській Україні до Покрови остаточно поверталися всі пастуші отари з полонин і завершували останню мандрівку чумаки. Тому й казали: “Прийшла Покрова – сиди, чумаче, вдома”.

Для того, щоб усi члени сім’ї були здоровими, на Покрову старша господиня брала вишитого рушника, що був над iконою Богородиці, і розвiшувала його над вхiдними дверима. Пiд ним ставали, як йшли до церкви, i проказували:

Пресвята Покрiвонько,
Перед твоiм кривалом
Голови схиляемо.
Прохаемо, Покрiвонько,
Од лиха укрити,
Здоров’ячко наше
Знов нам обновити.

На Покрову майстри сходилися і покривали дах вдовиці чи сироті “би щастя їх судьбу від нещастя накрило...”, що свідчить про існування давнього благородного звичаю допомагати членам Роду, які потребують цього.

Покрова – свято не тільки народне та релігійне, а й національне

Покрова – це також старовинне народне свято, пов’язане з культом поминання Предків та творення нових родин.

На Покрову упродовж всього дня спостерігали за погодою: якщо з Півдня дув низовий вітер, зима буде теплою, якщо дув вітер із Півночі – холодною, із Заходу – сніжною. Коли протягом дня вітер змінює напрямок, то й зима буде нестійкою. Якщо на Покрову листя з вишень не опало, зима буде теплою, і якщо сніг не випав, то його не буде і в листопаді.

Цікаво, що в народі зберіглося повір’я , що у Пресвятої Діви є опікун Покров, якого просили: “Батеньку Покров, накрий нашу хату теплом, а господаря – добром”.

Свято Покрови було введено у християнство в 10 столітті і має під собою чи то легенду, чи то подію, яка відбулася в Царгороді (Константинополі). Місто було оточене чужинцями (за різними джерелами – то могли бути як давні руси (скити) на чолі з князем Аскольдом, так і агаряни (магометани – араби або турки), і Божа Мати начебто покрила своїм омофором городян, які молилися на всенічній службі у Влахерській церкві.

Це побачив святий Андрій: пiд церковним склепiнням з’явилася Пресвята Богородица в оточеннi ангелiв, пророкiв i апостолiв і накрила своїм омофором православних християн. Це було провістям перемоги. Так і сталося: невдовзі надійшли воїни-захисники і звільнили населення від нападників.

Тобто християнське свято Покрова святої Богородиці запроваджене у Візантії на згадку про чудесне визволення Константинополя від нападників. Причому за церковним календарем це звичайне собі невеличке святце, присвячене, практично, незначній події.

Візантійський патріарх проголосив (канонізував) “Свято Похвали Богородиці”, яка “допомогла візантійцям затопити скитів у Босфорі” (ще одне розходження - вже саме скитів). У п’яту суботу великого посту (а це, як відомо, навесні) греки з акафистом хвалять “Покрову” за таке ”покровительство”.

Як бачимо, наведені джерела, а вони не єдині, засвідчують досить туманне, неоднозначне, малозначиме та порівняно нещодавнє походження свята. Одночасно бачимо досить вузьку “спеціалізацію” християнського свята – порятунок від ворога.

Очевидно, цей сюжет і прислужився тому, що для козаків свято Покрови було найбільшим і найзначущим святом. В цей день у козаків відбувалися вибори нового отамана. Козаки вірили, що свята Покрова охороняє їх, а Пресвяту Богородицю вважали своєю заступницею і покровителькою. На Запоріжжі в козаків була церква святої Покрови. В козацькій думі про Самійла Кішку співається:

А срібло-золото на три частини паювали:
Первую часть брали, на церкви накладали, На святого Межигорського Спаса,
На Терехтемировський монастир,
На святую Січовую Покрову давали –
Котрі давнім козацьким скарбом будували,
Щоб за їх, встаючи і лягаючи,
Милосердного Бога благали.

Відомий дослідник звичаїв українського народу Олекса Воропай писав, що після зруйнування Запорізької Січі в 1775 році козаки, що пішли за Дунай на еміграцію, взяли з собою образ Покрови Пресвятої Богородиці.

Козаки настільки вірили в силу Покрови Пресвятої Богородиці і настільки щиро й урочисто відзначали свято Покрови, що впродовж століть в Українi воно набуло ще й козацького змісту і отримало другу назву - Козацька Покрова. З недавніх пір свято Покрови в Україні вiдзначається ще й як день українського козацтва.

Українська Повстанська Армія (УПА), яка постала в час другої світової війни на землях Західної України як збройна сила проти гітлерівської і більшовицької окупації батьківських земель, теж обрала собі свято Покрови за день Зброї, віддавшись під опіку святої Богородиці. Отже сьогодні Покрова – це свято не тільки народне і релігійне, а й національне.

6 грудня — Свято Велеса (Діда Мороза)

«Велес» - композиція Павла Калини

Він сходить по сонячному промінню на Землю і приносить зародки багатства, врожаю, приплоду (згадаймо Діда Мороза з мішком подарунків) — це Він, наш Велес, якого треба гукати в цей день, саме так, як діти кличуть Діда Мороза й сьогодні.

З його приходом починається вивчення колядок, підготовка до Різдва. "Це Велес навчив Праотців наших орати землю і злаки сіяти, і жати віна-вінча на полях страдних і ставити Снопа до огнища, і чтити Його як Отця Божого!" — записано у Велесовій Книзі, святій книзі нашого народу.

Велес (Волос) - це один із найстаріших богів, що вважається богом достатку. Християнин-літописець називає велеса "скотьїм богом", тобто опікуном домашніх тварин. А якщо врахувати, що череди худоби (скот) у давнину вважалися символом заможності взагалі, то стає зрозуміло, чому Велес — бог багатства і достатку. крім того, Велес — опікун купецтва, торгівлі, як і римський Меркурій. Олександр Афанасьев говорить про Велеса не тільки як про охоронця череди худоби на землі, а й як про пастуха небесної отари хмар. Боян вказує на те, що Велес був ще й богом поезії та музики, тобто покровителем мистецтва, як і Меркурій.
Ізмаїл Срезнєвський порівняв Велеса з Аполлоном, який у греків був богом муз. У договорах із греками Велес (Волос) сприймається як бог золота, а Перун — як бог зброї. Охороняючи худобу, Велес міг виступати проти самого Перуна. Він відомий усім слов’янам. У скандинавів Велесу ідентичний бог Вольсі, у чехів velis під виливом християнства почав означати "нечисту" силу. Так само латинське Veis значить "біс". Оскільки литовське Velis — покійник, a Vele - душі померлих, це дає підстави вважати, що первісно велес був покровителем духів предків. велес — зв’язковий світів живих людей і покійних родичів.

На зв’язок Велеса з родом вказує звичай останнього снопа (дідуха). а також обряд "велесової бороди" (про це йтиметься далі). Дідуха урочисто вносять у світлицю на Різдво і ставлять на покуть — вважається, що Духи Предків перебувають у його колоссях.

Ім’я Велеса, за деякими гіпотезами, походить від "волох" — волохатий. Вважають, що він з’явився у наших предків ще у кам’яному віці, а символіка Тура (тільця) вказує, що найвищого статусу він набув у трипільську її післятрипільську (арійську) добу. Іноді родовід велеса виводять від волохатого ведмедя, який, за повір’ям, виливає на полювання і мисливське щастя. Тому мисливці задобрювали його урочистим принесенням жертв. Подекуди в росії його вважають сином Небесної Корови, від якої він отримав епітет Корович (Син Корови). Згодом цей бог набув людської подоби, його кумири були дерев’яні й кам’яні".

Капище Велеса було на тому місці, де пізніше збудували церкву святого власія: у літописах під 1187 роком покровителем худоби вже названий святий власні. Ця церква знаходилася у Києві на вулиці Нижній вал (згоріла 1651 р.).

Правдоподібно, що до капища Велеса вела стежка, відома нині як вулиця Волоська. Те, що Велес був установлений на Подолі, де жили переважно ремісники, торговий і простий люд, ще раз підтверджує, що він був покровителем ремесла торгівлі, багатства. На поклоніння Велесові люди дуже часто йшли разом зі своїми чередами корів, щоб освятити їх перед вигоном на пасовище. Можливо, саме цим пояснюється відсутність Велеса у Володимировому пантеоні, який знаходився неподалік віл княжого двору. Кумир Велеса стояв на березі річки Почайні, куди й був скинутий за наказом князя, коли Володимир руйнував язичницькі святилища.

Різдвяні обряди донесли до нас відгомін колишніх "волових свят" — вивернуті кожухи на учасниках ритуального карнавалу символізують багатство: "Будь багатий, як кожух волохатий" — бажають на Різдво іі на весіллі. Іноді учасники карнавалу називаються волхвами, бо вони подібні до Волоса (покровителя волхвів) своїми волохатими кожухами. Після впровадження християнства Велес разом з іншими Богами став вважатися "нечистою силою".

З ім’ям Велеса (Волоса) зв’язана назва зодіакального сузір’я Волосожар (Тілець), назва якого, на думку Олександра Знойка, означає "небо Волоса". Велесовий син — Тур, іноді золоторогий Олень, також шанувався як охоронець добробуту родини.

Ім’я Велеса лишилося у багатьох географічних назвах Слов’янщини: Волосів Яр (в Україні, на Вінниччині), Волосова вулиця (у Новгороді), Волоська вулиця (у Києві), гора Велесове Ребро (біля Ростова), гора Велес (у Боснії) тощо.

Велес — Бог таємничих знань, покровитель музики й поезії. В основі імені — слова: веле — великий або воля — повелитель. Веле — це старослов’янське дуже, багато, сила (пор. велелюдний) також означає якість, достойність, красу і міць. Ім’я Велеса несе загальну ідею міцності та твердості. Велесу присвячувались окремі храми, де па жертовнику підтримувався вічний вогонь.

Культ Велеса — один із найрозвинутіших культів у Східній Слов’янщині, і зокрема в Україні, пов’язаний насамперед із господарською діяльністю наших Предків. Велесу як духовному опікуну іі покровителю хліборобства присвячували обряд "Велесової бороди" — під час жнив на полі залишали незжатими кілька пучків колосся, і зав’язавши їх стрічкою, клали до них хліб на рушнику як пожертву і подяку за добрий врожай. Ця пожертва називалася сота, тобто найменша частина (символічна) від врожаю жертвувалася для цього обряду. "Дамо десятину отцям, а соту - на Велеса", — пише автор Велесової Книги (дошка 8/2).

Велесу присвячений цілий тиждень після Стрітення (яке за астрономічним календарем настає 1—2 лютого). В усій Слов’янщині ці святки відомі як своєрідні маскаради (у Західній Європі — не карнавали). Гурти молоді (а в давнину це були волхви), одягнувши маски, роги, вивернуті хутром догори кожухи з причепленими хвостами, ходили від хати до хати зі спеціальними побажаннями здоров’я домашнім тваринам, багатства родинам. Цей барвистий веселий гурт співав урочисті пісні, говорив чарівні слова, дзвонив у безліч мелодійних дзвіночків, які виконували роль закликання добрих духів оселі. Важливо було добре замаскуватися, щоб ніхто не впізнав учасників обрядодійства, бо тоді чари втрачають свою силу. Церква засуджувала такі веселощі, називаючи свято "Чортовим тижнем", а самих артистів із їхніми масками - чортами. Це прадавнє свято і нині побутує, але вже у жартівливій формі, серед дітей, які й зберігають забуті дорослими звичаї у своїх іграх.

Імена, похідні від Велес: Велеслав, Велесик, Велесич - надавалися народженим у лютому. Нині існує українське прізвище Велесик (Рівненщина). (Докладніше про Велеса див. у розділі "Світогляд українців (за Велесовою Книгою, фольклором та археологічними даними)").

ВЕЛЕС ЯК ПОКРОВИТЕЛЬ ВОЛХВІВСЬКИХ ЗНАНЬ

У 16 дошці знаходимо слова присвяти цієї дерев’яної книги: "Велес Книг)’ цю иочестимо Богу нашому, бо в ньому є прибіжите і сила". Велес — одне з багатьох імен Всемогутнього Всевишнього Бога нашого. Наші Пращури порівнювали Велеса з Богом Сонця, подібним до грецького Аполлона, який с водночас покровителем земних благ. Велес, як і Аполлон, наділений таємничими здібностями відання, передбачення майбутнього. Ось як Велесова Книга пояснює зв’язок Велеса із Сонцем: "Молили Велеса, Отця нашого, хай потягне в небі Коня Суражого, і хай прийде до нас сурі вішати, золоті Кола вертячи. Бо то Сонце наше як святе для домівок наших, і перед ним блідне лик вогнищ домашніх" (дошка З-А).

Хоча Велес є покровителем нічного часу, саме він вранці викочує на небо золоту колісницю Сонця (Коня Суражого), а вдень починає вертіти золоті кола сонячного сяйва. Велес також наділяє відунським умінням, чарівними якостями найкращих із людей. Тому він є покровителем Волхвів, служителів Рідних Богів.

Як головний Бог-оракул, Велес мав багато присвячених йому храмів по всій Слов’янщині, зокрема іі у Київській Русі. Ще й донині наша земля зберігає географічні назви (топоніми, гідроніми), похідні від імені Велеса: села Велесове, Волосова Пустиня. Велесове дворище (Володимнрська та Смоленська обл. Р(хїї); річка Велеса (ліва притока Західної Дві ни); височина Велесове Ребро (поблизу Ярославля), вулиця Волоська (в Києві), що вела до капища Велеса Кумир (статуя) Велеса стояв на березі річки Почайни, куди був скинутий за наказом князя Володимира в 988 році. Волосова вулиця була також у Новгороді, є гора Велеса (у Боснії), Волосів Яр (на Вінниччині), Велесова гора (неподалік від Луцька), Велес-камінь (с. Крижівка Мінської обл. в Білорусі) навколо якого, як розповідають місцеві жителі, ще перед Другою світовою війною були розвішані черепи різних тварин.

Спадкоємця Бога Велеса впізнаємо і в образі відомого до сьогодні Водяника, який уособлює водну і земну стихії, і якому люди й нині приносять пожертви (монети, хліб, мед, вінки, квіти, трави). Водночас Велес вважається покровителем небесних отар (хмар, міфічних дощових корів), їхнім пастухом і володарем, опікуном атмосферних явищ (санскритське vor, vаr означає "дощові хмари, шерсть, руно", пор. закономірний перехід санск. Р в сл. л — вол, вал). Дослідник української старовини Олександр Потебня вказував, що санскритське varshas — дощ, urshan — той, що дає дощ, означає "запліднюючий" (епітет Індри), ursha- бик (запліднювач).

Народ вірить, що від зірок залежить роса і дощ. Свідченням тому є народні назви сузір’я Плеяд: Волосожари, Власожерці, Власожелішти, Власожилісти, що також пов’язане з Белесом. На зв’язок Велеса із зоряним небом (тобто ніччю, пор. царство Чорнобога) неодноразово звертали увагу фольклористи, етнографи і археологи, наприклад, Микола Чмихов. Подібність нашого Велеса з литовським Велнясом (Чортом) також вказує на його зв’язок із Нічним Небом, Чорнобогом. Протилежністю Велесу, Богу Нічного Неба, є Дий — Бог Денного Неба.

Мислення наших Пращурів суттєво відрізнялося від нашого сучасного раціонального світобачення. Поетичність світогляду, схильного до природних порівнянь і міфологічної образності, була зрозуміла кожному русичу без спеціальних пояснень. Тільки чужорідне християнське втручання у цей народний світогляд спричинило серйозні перекручення давньоукраїнських вірувань. Так, християнські посилання "к Велесу за море", "к Бісу", "к Чорту", "до Дідька" первісно означали "на Той світ", до Предків. У давнину вони зовсім не означали побажання смерті, лише в християн ці слова набули значення прокльонів.

Для язичника "сходити до Предків" насамперед означало встановлення зв’язку між минулим, сучасним і майбутнім, бо Душа живе вічно, обертаючись через три світи: Яви, Нави і Прави. Подібність Велеса до литовського "веліса" (покійника) вказує на його тотожність із нашим Домовиком, що є духом Предка і покровителем домашніх тварин — "звірят, звір’я", тобто тих, хто приходить "з Вирія".

Про те, що наші далекі Пращури бачили на нічному небі різних звірят, свідчить хоча 6 уявлення про Зодіакальні сузір’я у багатьох давніх народів, в тому числі й у слов’ян (гр. Zodiakus — коло із зображеннями тварин). Показовим щодо цього є українське вірування в те, що тварини на Різдво розмовляють, а дбайливий господар може почути їхню мову. Жодна тварина в цей день не повинна зазнати якоїсь кривди, тому господар по-особливому поводиться зі своєю худібкою: годує хлібом, іноді заводить до хати, бо в Різдвяну ніч Бог Велес оглядає свої земні череди і дає приплід тварин тому господарю, який добре їх доглядає.

До імені Велеса також близьке поняття Волхв (від ст. сл. vkchvb), а також велій — великий. Велетні в українському фольклорі називаються велети, волоти. У народі збереглась назва кургану волошка. Зберігся також звичай поминати Дідів на таких волотках-могилах. Під Новгородом, що колись належав до нашої держави Київської Русі, є "Болотове поле" - кладовище новгородських богатирів, де в язичницькі часи стояла культова статуя Бога Велеса. В українських билинах Володимиро-вого циклу, збережених у Галичині, досить часто згадуються "волхви-волшебники", які завжди були почесними гостями на княжих братчи-нах-бенкетах. Велесові Волхви, жерці промовляли (рекли) від імені самого Бога Велеса, замовляли (шептали) заклинання від усяких напастей. Про це маємо деякі свідчення у інших слов’янських джерелах XV— XVI ст. (наприклад, чеське "Велес нашепче").

Волхви вміли впливати на плідність тварин і людей. У Літописі Руському є розповідь про народження віщого князя Всеслава Полоцького завдяки чарам: "його ж народила мати від волхвування". Зв’язок Велеса з народженням нової людини дуже тісний. Як провісник майбутнього, Велес "співпрацює" з Богинею Долею, оскільки саме він, як покровитель рослин і тварин, дає їй матеріал (льон і вовну) для прядіння нитки життя.

Культ Велеса в Україні виник і сформувався ще в мисливському суспільстві часів палеоліту, коли він вважався родоначальником, тобто Прапредком майбутніх слов’ян. Саме з тих прадавніх часів беруть свій початок обряди запрягання у плуг ведмедя чи вола, які є символами Велеса, рядження на Різдво у вивернуті кожухи, шкіряні маски тварин, посад молодих на хутро, кожух під час весілля тощо. Всі ці обряди символізують родючість і багатство. Культ Велеса розвинули вже хліборобські племена праслов’ян, де він став покровителем худоби і врожаю, а його зв’язок зі світом померлих відобразив постійний кругообіг життя і смерті.

Періодичне вмирання і оживання природи, тобто віра в постійне перевтілення душ, у хліборобів розвинулась в обрядах Велесової бороди (Волосової, Спасової, Дідової, Божої бороди). На півночі Русі стебло трав’янистих рослин разом із колосом називали волоткою, звідси і білоруське "волотка на бородку", тотожне українській Велесовій бороді. Зрізане серпом колосся є водночас і смертю рослини, і її воскресінням шляхом проростання зерна навесні (похорон зерна в землю і його нове народження). Подібною до цього є віра у переселення душ (реінкар-націю), тобто отримання душею нового тіла для наступного життя на землі (у світі Яви). Таким чином, Велес постає як Бог родючості, який через безкінечний ланцюг відроджень забезпечує вічність душі.

Донедавна в Україні Велеса уявляли як Житнього діда з трьома довгобородими головами і трьома вогняними язиками. Такий образ Велеса виготовляли із колосся: сніп, що уособлює Дідуха, розділяли на три частини (ніби три голови) і перев’язували червоними стрічками. У Різдвяних обрядах цього "Діда" ставлять на "Бабу" (оберемок соломи), який господиня кладе на застелений обрусом Престол (або Покуть). Триликим є й зображення Велеса на статуї Збруцького Світовида, тут він тримає на своїх руках всю світобудову і є ніби її основою.

У Колі Сварожому відомо кілька свят, коли вшановують Велеса: 6 грудня (інша назва — Дід Мороз); 2 січня (Водокрес, що вказує на зв’язок Велеса з водною стихією — Даною і Мокошею); 11—12 лютого (Велесові святки, або "Чортовий тиждень"); у деяких регіонах кінець лютого (Масляна, Колодій); 24 березня (свято пробудження ведмедя, давньоруська "Комоєдиця", що подекуди в Росії переплелася з обрядами Масляної); 14 вересня (свято Вирію). Це свято, що має ще й назву Здви-ження, пов’язане з відльотом птахів та відходом змій під землю. Змій, що також є символом Велеса, — зв’язківець зі світом Предків — Раєм, Ірієм.

Символіка Велесових чисел відома в Україні з незапам’ятних часів: З, 5, "тридев’ять" (тобто 27) або загалом непарність. Згадаємо зображення триликого Велеса на культовій статуї Світовида, поминальні тризни, тривимірність світу (вчення про Триглава); за писемними пам’ятками, пророцтва Волхвів мали збуватися "через п’ять" років (Літопис Руський, 1071 р. оповідає про Волхва, який з’явився у Києві і пророкував, що "на п’яте літо Дніпру потекти всп’ять і землям переступити на інші місця"); число 27 пов’язане з русалками як представницями водної стихії (дочки Водяника-Велеса) і "тридев’яте царство" — потойбічний світ, яким опікується Велес. Непарність Велесових чисел (наприклад, п’ятниця — п’ятий день тижня Мокоші й Велеса) є своєрідною протилежністю до парності Перунових чисел (наприклад, четвер — четвертий день Перуна). Магічним числом Велеса є також 33 — символ потойбічного світу Предків.

Велес як Божественна сутність охоплює кілька понять, що вкладаються у розуміння законів Прави і позначають: 1) владу, порядок, закон; 2) територію поширення влади, порядку, закону; 3) час дії цієї влади, порядку, закону; 4) людську спільноту, підлеглу цій владі, порядку, закону.

Велес є також Богом Багатства. 6 грудня він сходить по сонячному промінню на Землю і приносить зародки багатства, врожаю, приплоду

(згадаймо Діда Мороза з його подарунками, хоча етнографи й стверджують, що цей образ виник недавно, але подібність очевидна). Саме з цього часу починається підготовка до Різдва, вивчення колядок, виготовлення масок, святкового одягу тощо.

Слово скоты у літописах первісно означало гроші, тому нема нічого дивного, що пізніші переписувачі давніх документів уже не розуміли значення цього слова і пов’язували його лише з домашніми тваринами, отарами скоту. Отже, Велес у них став "скотьїм Богом", що, в кращому випадку, пояснювали як "опікун домашніх тварин".

Символами Велеса також є такі тварини, як: Ведмідь, Кінь, Змія.

Ведмідь — найдавніший символ, оскільки він сформувався ще в первісному мисливському побуті праслов’янських племен. Тривалий час на слово, що було назвою ведмедя, накладалася заборона (табу), щоб не турбувати даремно цього могутнього тотема (Бога-Предка). Тому "ведмідь" було своєрідним замінником справжнього імені цієї тварини: "той, що відає мед". Існує припущення, що первісним іменем ведмедя було бер (бар) — пор. барліг (лігво бара), а також його назви в романо-германських мовах ber, bar.

Кінь — один із символів Велеса, відомий у білоруських діалектах як волож, волотиха, волошок, волотьонок, що відповідно означає: кінь, кобила, жеребець, лоша. На огорожах навколо давніх храмів настромлювали обереги з кінських черепів. Нам, сучасникам, не зрозуміло, який таємний чи магічний вплив мали такі обереги. Однак потроху людству відкриваються давні знання наших Пращурів. Вплив кісток на навколишнє середовище і людський організм вивчено ще мало, та все ж сьогодні вже існують такі наукові дослідження. Не так давно в Україні ще побутували звичаї принесення будівельних жертв, сліди яких знаходять нині в різних регіонах: кінський череп клали під фундамент хати або під піч нового житла. Це свідчить про зв’язок коня як атрибута Велеса з культом Предків, підземним світом. Він дає міцність усій будівлі (згадаємо постать триликого Велеса, який тримає всю світобудову Збруцького Світовида), тобто є основою всього пантеону Богів. Якщо ж Волхв чи знахар знаходив десь у полі кінський череп, то найдорожчою знахідкою для нього була трава, що проросла крізь очні отвори черепа — вона має велику лікувальну і чарівну силу Велеса.

Змія (Змій) символізує Велеса як Бога земноводної стихії. Змія чи вуж — оберіг плідної сили (згадаймо трипільські фігурки Богинь із зображеннями змій на животі чи на грудях або трипільські безкінечники, що також символізують змія).

А скіфська Змієнога Богиня, — дочка Борисфена-Дніпра, — свого роду, наша тотемна Предкиня. Змій — охоронець входу в підземне царство Вирію, володіння Велеса. Він земний чи повітряний (летючий дракон) є символом невловимого незбагненного свята душі. У ширшому розумінні, змій-дракон є персоніфікацією всієї нашої етнічної духовної культури, тобто Рідної Віри. Недаремно християни так настирливо пропагують свої етноненависницькі образи багаточисельних "змієборців", які в образі змія вбачають лише все земне "зло", яке, на їхню думку, слід беззастережно "поборювати". Показово те, що наш український філософ Григорій Сковорода вживав символіку змія щодо християнської біблії, яку назвав "потопом зміїним".

Однак цей образ був відомий і в язичництві, де Змій-Велес уособлює земну силу, а Перун-громовержець — небесну. Християнські культи Миколая — це тільки пізніша заміна нашого Велеса, а Георгія чи Юрія — їхня заміна нашого Перуна. Існує міф цього "перехідного" періоду про змієборця, де "цар Грім" і "цариця Молонія" (Перун і Перуниця) спалюють або викрадають отари "царя Зміулана" (Велеса).

Цікаво зіставити цей міф із переказом Геродота: скіфська Змієнога Богиня викрадає табун коней у Геракла (міф навпаки?). Та як би чужинці не намагалися затемнити наш космогонічний міф, цей образ "змієборства" є насамперед символом одвічної боротьби протилежностей: глобального з місцевим, інтернаціонального з національним, а хаосу з космосом — тобто безладдя з Ладом!

2000 рік на Сході вважають роком Дракона. В нашому українському Колі Сварожому цей рік, без сумніву, був роком Велеса, що започатковує епоху Водолія (теж Велеса, а в жіночій іпостасі Мокоші-Долі). Отже, це доленосний час повернення до нашого національного Ладу! Велес близький до ведійського Варуни як охоронець Прави і сторож договорів, клятв і обітниць. Велес, Велняс і Варуна мають ясний надприродний зір, пильність, здатність до передбачення і віщування. Як Велес, Бог яснобачення, так само і Волхви, його жерці, були наділені таємними знаннями про причини явиш і подій, умінням впливати на ці причини, вчасно передбачивши небезпеку.

Книги, написані досвідченими Волхвами, називалися Волховниками і використовувалися при Богослужіннях або для навчання дітей і молодих Волхвів. Тому й Велесова Книга з повним правом може вважатися Волховником у найвищому розумінні цього слова як Святе Письмо Рідної Віри. Нині деякі громади язичників, переважно в Росії, вважають, що слов’яни не мали і не повинні мати Святого Письма. Можемо погодитися тільки з тим, що язичники не мали закостенілих догматів, які з часом, як правило, сковують розвиток релігійної думки. Однак навряд чи було б виправданим нині, коли існує величезна література і мережа Інтернет, відмовлятися від винаходів цивілізації щодо поширення інформації. Крім того, не слід забувати і про неспростовний факт, що язичницьким віровченням, а отже, і Святим Письмом, є найдавніша в світі пам’ятка арійської релігії — Рігведа. Велесова Книга має повернутися до свого народу, розкрити таємні знання Пращурів, наших Волхвів, дати народові силу і новий поштовх до Відродження Рідної Віри.

День Андрія

Святий Андрій Первозванний

13 грудня православні християни відзначають свято на честь святого апостола Андрія Первозванного. Водночас день Андрія був в народі великим зимовим молодіжним святом. На Андрія дівчата зазвичай ворожили.

Андрій — один із дванадцяти апостолів, який перший був покликаний Христом в його апостоли, тому в православній традиції й називається Первозваним.

За церковними легендами, святий Андрій Первозванний під час своєї останньої місійної подорожі проповідував християнство у Скіфії й дійшов аж до Києва, де на одному із пагорбів встановив хрест.

Літописець Нестор оповідає: ”Бачите гори ці, - сказав апостол своїм учням, - на цих горах засяє благодать Божа, і буде великий город і багато церков буде споруджено.” Віддавна окремі вчені виступали проти правдивості цього літописного оповідання, яке схоже на пізнішу вставку до літопису.

Але літописне оповідання про апостола Андрія, можливо, і має реальну історичну основу. Важливі свідчення на його користь зібрані Грецькою Церквою, яка вела суперництво за авторитет з Римською.

На противагу відомостям про заснування Західної Церкви апостолом Петром греки пильно досліджували біографію свого основоположника - апостола Андрія.

Ці дослідження свідчать, що апостол Андрій також проповідував Євангеліє в далекій варварській Скіфії. Найперше про це згадує батько церковної історії, єпископ Євсевій Памфил (помер у 340 році).

Цікавим є також оповідання ченця Епіфанія, який повідомляє, що апостол Андрій під час своєї третьої подорожі обійшов східне та північне узбережжя Чорного моря. Епіфаній твердить, що він сам побував у тих краях і скрізь вислуховував місцеві оповідання про апостола Андрія, на власні очі бачив церкви, хрести, образи св. Андрія, зібрав і записав імена учнів Андрія, що були першими єпископами церков, які заснував цей апостол.

До того, як церква почала відзначати Андрія, наші предки здавна цього дня відзначали своє народне свято, пов’язане з дохристиянською обрядовістю і магічними ритуалами, що мали переважно любовно-магічне та аграрно-магічне спрямування.

Деякі дослідники пов’язують свято Андрія з Ядреєм. У «Слові про ідолів» (ХІІ ст.) говориться про те, що дехто ще молиться «и Ядрею, и Обилухе, и скотну богу, и попутнику, и лесну богу, и спориням, и спеху».

Наповнені дохристиянськими обрядами, веселощами і розвагами андріївські, як і катерининські, вечорниці припадали на час Пилипівського посту і не відповідали нормам християнської моралі. Спроби духовенства подолати цю народну позацерковну традицію, не дали бажаних наслідків.

Згодом вечорниці на Катерини і Андрія, як і інші свята, все більше втрачали свою магічну функцію і перетворилися на своєрідну забаву і привід, щоб зібратися неодруженій молоді.

Одним із найбільш цікавих прийомів любовної магії приурочених до дня Андрія, було «засівання конопель». Пізно ввечорі, коли темно, дівчина набирала в пелену насіння коноплі (інколи льону, маку, тощо). Виходила за хату, сіяла на снігу і приспівувала:

Андрію, Андрію!
Конопельку сію;
Спідницею волочу,—
Заміж вийти хочу.

Потім набирала жменю снігу там, де сіяла коноплі, вносила до хати і, коли сніг розтавав, лічила насіння: якщо кожна зернина мала пару – добрий знак.

У засіванні конопель до початку XX ст. зберігалися деякі архаїчні риси. Так, у багатьох місцевостях дівчата сіяли коноплі роздягненими. За народним віруванням, голе тіло — важливий засіб чарівництва (згадаймо народне трактування демонологічних образів мавок і відьом).

У цей вечір дівчата намагалися побачити свого обранця в дзеркалі, узнати професію майбутнього чоловіка. Щоб це вгадати, дівчина посипала на долівку трохи пшениці, наливала в мисочку води і ставила люстерко. Коли все готове, впускала півня: якщо півень нап’ється води, чоловік буде п’яницею, клюне пшениці – буде господарем, а як гляне у люстерко – буде паничем або ледарем.

Бігали дівчата також до річки, набирали намулу з дна і приносили до хати. В хаті цей намул уважно розглядали: якщо там є шматочок заліза або цвях – чоловік буде ковалем, тріска – теслею, скло – склярем, шкіра – шевцем, пісок – мулярем, а якщо, крім землі, немає нічого, – хліборобом.

Особливе місце на Андрія займає обрядова гра «Калита» («Калета») , в якій брали участь дівчата і хлопці. Дівчата збиралися разом і пекли Калиту - великий круглий корж із білого борошна. Кожна дівчина повинна була взяти участь у приготуванні Калити. Тісто місили всі по черзі, починаючи від найстаршої дівки і до наймолодшої дівчинки. Посередині коржа робили дірку. В деяких етнографічних джерелах збереглися дані, що Калита, як правило, становила 35 см в діаметрі і 1,5 см товщини.

Солодке з медом тісто пекли в печі і запікали так, щоб важко було відкусити. Зверху Калету намащували медом. Для виготовлення Калети брали «непочату воду» або ж воду, настояну на пахучих травах, зокрема на любиcтку.

На вечорницях, коли збиралася молодь разом, Калету за допомогою стрічки підвішували до стволока посередині хати, а потім стрибали, щоб вкусити. Після Калети брали горнятко з медом, на дно якого клали перстень. Хлопець мав дістати той перстень губами, але так, щоб не вмочити власного носа. Вважалося, якщо хлопець дістане і носа не вмочить - ожениться і буде щасливим.

На Андрія дозволялись молодіжні бешкети, а парубкам прощалися усі їхні витівки. У тих батьків, які забороняли гуляти з ними своїм донькам, хлопці вночі могли зняти ворота чи розібрати паркан, забрати воза, плуга, борону тощо і позакидували їх на дах хати чи хліва або занести в інший бік села.

Такі забави не випадкові, етнографи вважають їх “ритуальними бешкетуваннями”, що колись символізували усунення перешкод на шляху до бажаного шлюбу. Отже вранці дехто із господарів знаходив свого воза на даху клуні, а від хат, де жили дівчата на виданні, з’являлись стежки до їхніх залицяльників, позначені буряковим квасом чи потрушені соломою.

В підготовці матеріалу було використано книги Олекси Воропая "Звичаї нашого народу" і В. К. Сапіги "Українські народні свята та звичаї"

Святий Миколай

Святий Миколай-Чудотворець, архієпископ Мирлікійський, належить до найвизначніших святих християнської церкви. Його люблять і вшановують на Заході та Сході. З особливим нетерпінням чекають на день пам’яті святителя діти - бо для них то означає веселе свято й подарунки.

Архієпископ Миколай, багатолітній пастир антіохійських християн на межі ІІІ-ІV століть, був однією з найяскравіших постатей в історії Церкви перших віків. Його служіння припадає на час останніх великих гонінь на вірних і подальше становлення Церкви після Костянтинової реформи, коли "період катакомб" відійшов у минуле. Відомо, що владика Миколай брав участь у І Нікейському Соборі, який закріпив у Символі Віри основне догматичне вчення християнства, проте жодних богословських праць він по собі не залишив.

Що ж тоді живить людську пам’ять про Святого вже стільки століть? Серед сучасників Отець Миколай відзначився чистотою життя, за яку мав від Бога дар чудотворення, а також милосердям і благодійністю. Очільники Церкви й богослови, встановлюючи свято, закликали вірних пам’ятати саме про ту взірцеву чистоту й щедру доброчинність, брати їх за взірець.

З історичних джерел знаємо, що вже в VI ст. день упокоєння Святого став значним християнським святом Східної Церкви - тоді імператор Юстиніян І (527-565) збудував на його честь церкву в Константинополі. Єрусалимський канонар VII ст. на 6 грудня каже: "Пам’ять Миколая, єпископа одного великого города". Усі грецькі місяцеслови з IX століття мають цей празник. Найдавніший життєпис Святого Миколая походить теж із IX ст., а імператор Мануїл Комнен (1143-1181) навіть державним законом приписав святкувати день пам’яті Святого Миколая. З Візантії свято поширилося по цілому світу - й на українські землі також. За переданням князь Аскольд узяв Святого Чудотворця за небесного покровителя й мав хресне ім’я Миколай.

До Західної Церкви свято прийшло у IX ст., коли папа Миколай (858-867) - перший папа з цим іменем - близько 860 р. збудував у Римі церкву Святого Миколая. Особливо прижилося й полюбилося свято в Німеччині, куди його принесла візантійська княжна Теофана, жінка цісаря Оттона II (973-983).

Саме на німецьких землях день Святого Миколая перетворився на дитяче свято, та сталося це через кілька віків. Загалом же, найперше (в деяких країнах і до сьогодні, особливо Болгарії та Греції) Святий Миколай є опікуном подорожніх, моряків і рибалок. Йому присвячене місто Амстердам - столиця Голландії, країни великих мореплавців. Адже згідно з житієм Святий неодноразово приходив на допомогу людям під час стихійного лиха - силою молитви зупиняв грозу чи бурю. Так довший час вважалось і в Україні - кожен рибальський курінь мав обов’язково ікону цього святого, перед якою на початку ловецького сезону й у часи негоди, стихійного лиха служили молебень. Й нині у храмах саме перед іконою Св. Миколая моляться, вирушаючи в далеку дорогу, а також при освяченні різноманітних транспортних засобів.

Вважався Святий Миколай і захисником бідних, скривджених, несправедливо засуджених - також на основі житійного передання. Шанували святителя і як покровителя шлюбу. Бо, згадаймо, що одне з перших його чудес - рятунок від ганьби та блуду трьох сестер, батько яких не мав коштів на посаг і весілля. Тоді, ще юний, священик Миколай уночі підкинув до хати тієї родини три торби грошей. Згодом через те, що вшанування Св. Миколая випадало у році двічі - у грудні та травні, часи знакові для хліборобів, за свого покровителя святого узяли й трудівники-селяни...

Чому ж дитяче свято?

То як же Святого Миколая "привласнили" собі діти? Спершу з появою шкіл при храмах Святий Миколай став опікуном учнів - ця традиція теж ґрунтується на житії святителя, якому в дитинстві легко давалася всяка наука. Так, за хроніками відомо, що в XI столітті у Кельнському соборі в день пам’яті святителя учнів церковної школи обдаровували солодощами. З храму та школи свято поширилося на родину.

У середньовічній Німеччині саме напередодні свята Миколая матері вручали дітям новий зимовий одяг, інші обновки. Погодьмося, що справити нове вбрання у ті часи справді можна було вважати за привід для свята. Разом із вбранням діти отримували й солодощі - горіхи, сухофрукти та особливі солодкі хлібці з сушеними грушами (аналог українських миколайчиків-медівників), шкільне приладдя, зрідка іграшки, які клали в нові чи полагоджені й начищені старі черевики.

Діти, котрі протягом року не слухалися батьків, діставали цього дня замість солодощів - в’язку різок. Хто гідний пода-рунка, а хто ні, - вважалося, записано у "Золотій книзі", яку має при собі небесний опікун. У старих церковних записах є такі слова: "Напередодні СвятогоНіколаусаматерітримаютьнапоготовіподарункитарізки длясвоїхдітей" (1555 р.). А в давній миколаївській колядці: "Святий Ніколасе, мені поклади, що за потрібне вважаєш ти. Яблука, горіхи, мигдаль маленькі діти радо їдять!"

Подібний звичай перейнявся до Австрії, Голландії, Чехії, Словаччини, Польщі, Хорватії. У деяких країнах нечемні діти замість різки дістають вуглину чи картоплину.

Часто Святий Миколай приходить не сам. У ряді країн Західної Європи супутником Святого Миколая є ослик, який допомагає розвозити подарунки дітям. Він має незвичайну сіросріблисту шерсть. Саме для цього віслюка діти лишають біля черевичків кілька морквин - адже тваринка за нічну подорож втомиться та зголодніє. Про пригоди Миколаєвого ослика є багато історій. Це не небесний гість, а справжній земний віслюк. Але за німецькими легендами, Ніколаус завжди бере чотириногого помічника тільки з тієї ослячої родини, в якій від пра-пра-пра-прадідів тягнеться неперервна родова лінія. Легко здогадатися, що давній предок цього знаменитого роду колись віз на собі до Єрусалиму Іншого важливого Вершника...

В Австрії в день свята спершу вулицями міст ходить зграя лихих Крампусів-чортів - відбувається справжній чортячий парад. Вони гримлять ланцюгами, кричать, лякають перехожих. Але ось на майдані біля собору з’являється Святий Ніколаус - і чортівня злякано відступає, тікає й ховається. Настає час подарунків. Лихий чорт, що приносить різки, ходить за Миколаєм у Хорватії та Словаччині. У Чехії ж, коли Святий Мікулаш рушає до дітей, його супроводять ангелик і чорт-паркел. Кожен з них має по книзі - там занотовані добрі та лихі справи кожної дитини. Перш ніж вручати дарунки, чиниться суд, чи заслужив малюк на небесні гостинці.

У Нідерландах свято починається ввечері 5 грудня - діти й дорослі таємно дарують одне одному подарунки, які супроводять листівки з віршами, присвяченими адресату. У вірші слід передати всі найкращі побажання - так ніби це написав сам Святий Миколай. Саме ж свято починається вранці. За народними голландськими повір’ями Сінтер-клаас приїздить до країни з далекої Іспанії (чому саме з Іспанії - ніхто не знає). Визначний гість прибуває з моря на кораблі через Роттердам, зустрічають його у крихітному рибальському селі Моннікендам, що недалечко від Амстердаму. Супроводить святого пошт зі слуг-маврів, які звуться Чорні Піти й одягнені, як середньовічні пажі. Усі вони сходять із корабля - на набережній їх урочисто вітають бургомістр, альдермен, члени міського правління та юрми радісних людей. Сінтерклаасу підво-дять білого коня. Дзвонять дзвони, стріляють гармати, в небі пломеніють феєрверки. Святкова процесія рушає центральною вулицею через усе місто. Потім святий гість зі слугами відвідує різні дитячі заклади (школи, лікарні тощо). Ближче до Різдва Сінтерклаас приходить у родини. Коли наближається час гостини, батьки намагаються залишити малюків насамоті у вітальні. Тихенько прочиняються двері, у щілину просувається чорна рука й розкидає цукерки та фрукти. Доки діти збирають солодощі, до кімнати поважно заходить Святий Миколай. Він розпитує дітей про їхні справи, навчання, успіхи, невдачі, мрії, а також примхи й непослух (адже як небесних опікун усе знає!), трохи хвалить, трохи докоряє, дає поради та настанови - й іде. Подарунки ж будуть пізніше. На Святий вечір діти залишають на вікні чи біля каміну своє взуття, біля нього гостинці для коня Сінтерклааса (моркву, сіно, окраєць хліба). Вночі Святий об’їде по дахах все місто, всю країну, а Чорний Піт спуститься по димоходу й покладе кожному належні подарунки. Серед них є й обов’язкові - тради-ційні святкові солодощі: вершкові льодяники у формі троянди, гвоздики та сердечка, шоколадні чи мигдалеві ініціали дитини, марципанові по-росятка, коник і сам Сінтерклаас, різні фігурки-медівники.

А в Україні?..

В Україні день Святого Миколая здавна був значним і веселим святом, а в багатьох містах і селах того дня припадало храмове свято. (Навіть нині тільки в Києві на Подолі є три церкви Святого Миколая - і кожну супроводить давня легенда.) У різних місцях миколаївські гуляння мали різноманітні назви й особливості, обходження дворів, миколаївські колядки, миколаївські скрипники (змагання музик) тощо.

Цього дня варили пиво. "Вітали сніжну зиму" - на санях тричі об’їжджали довкола села. А для дітлашні пеклося особливе печиво - миколайчики. Це було своєрідне "розполовинення посту", після Святого Миколая по-чинали готуватися до Різдва, вчити колядки, лагодити вертепи.


З постанням у другій половині ХІХ ст. на Галичині мережі українського шкільництва, виникла потреба в яскравому дитячому святі. Як і колись було у Німеччині, Святий Миколай став опікуном українських школярів.

Цього дня діти не лише чекали на подарунки. До нього старанно готувалися: вчили вірші, пісні, вправлялись у виразному читанні, аби не осоромитися перед святим гостем. День Святого Миколая означав конкурси, змагання, забави – певне підбиття підсумків у навчальних здобутках, а також дитячий іспит совісті напередодні Різдва – підсумок добрих справ і збитків-непослуху.

Дитяче свято потребувало текстового матеріалу – віршів, пісень, драматичних творів. Багато українських авторів відгукнулося на цю потребу. Найперше слід згадати про Івана Франка. Йому належить віршований переказ легенди “Чудо з утопленим хлопцем” й одноактова п’єса “Суд святого Николая”, в якій уже постають традиційні персонажі українського миколаївського свята – ангели, помічники святого, опікуни та захисники дітей, і чорти, що намовляють Миколая не давати дітям подарунків.

Також у цій драматичній мініатюрі бачимо мотив, який притаманний більшості подібних українських творів – любов до рідного краю, вірність батьківській мові, а також повага до книги і пильність у науці зведено до чесноти, гідної похвали святого.

Драматичні твори на честь дня Святого Миколая писали такі українські письменники початку-середини ХХ ст. Марічка Підгірянка, Роман Завадович, Леся Храплива, Ївга Шугай, Й. Гаврачинський, М. Єреміїв й інші, крім того, до нас дійшов у різних редакціях ряд текстів невідомих авторів.

З поверненням дня Святого Миколая до українських дітей за Незалежної України виникли нові п’єси та сценарії (тут слід згадати Ігоря Калинця, Віру Багірову, Василя Селезінку, Роману Кобальчинську, Володимиру Круковську й особливо молоду авторку Оксану Лущевську, яка створила повноцінний драматичний твір відійшовши від традиційної схеми).

Багато письменників попрацювало й над створенням віршів-декламацій, таких необхідних для дитячого кожного свята. Вже український декламатор “Сніп”, виданий у 1930-х рр., містить їх більше двох десятків. Нині ж у різних виданнях їх зібралося близько двох сотень – таке розмаїття дасть можливість підготувати не одне свято.


Темної зимової ночі з 18 на 19 грудня Святий Миколай сходить із небес до українських малюків, звідки він бачить і знає, як поводяться діти цілий рік. Має він золоті сани з білими золотогривими кіньми, до хати заходить дверми, але часто невидимий, подарунки підкладає завжди під подушку, за винятком хіба тих, які не помістяться.

Часто його супроводжують світлокрилі янголята, а недалечко крутяться й чортики, котрі переконують Святого, що вкраїнські діти були геть нечемні, тому не заслуговують на небесні гостинці. А самі рогаті вертихвости тільки й мають на очі, як украсти торбу з дарунками. Проте нічого в них не вийде! Миколай усе знає, та й ангелики добре пильнують.

Всі хлопчики і дівчатка отримають дари від Святого. Й лише дуже неслухняні дістануть від Миколая золоту-срібну різку та наказ виправитись до наступного року. Отож, вітаймо Святого Чудотворця, що загостив до нашого краю!