Різдво-Коляда і Українська традиція служби Богу

Готуватися до Святвечора наші предки починали із грудня. До свята кожному члену родину робили нову сорочку та білили хату. На покутті виставляли дідуха та плели павучки – язичницькі символи сучасних традицій. 

Ще до світанку в переддень Різдва палили сім полін, які відкладали сім тижнів. На цьому вогні готували дванадцять пісних страв, серед яких обов`язково кутю і борщ з вушками.

Колядники готували колядки та вертепи, а до церкви йшли у найкращому вбранні. Зараз традиції мало збереглися. Якщо ще років 20 тому у Львові та селах ходили вертепи, то зараз їх нечасто можна зустріти. Збереглась лише традиція 12 страв, але часто готують не усі страви, або заміняють традиційні наїдки і наливки, нагадує “РадіоМан”.

Храм Українських і загальнолюдських мрій

Українське Різдво-Коляда — це Свято Різдва Світа і хвали Господу-Творцю. В Святах Коляди й Щедрого Вечера є основні складові Староукраїнської культури й реліґії — і на ідеології цих Свят стоять інші згадані свята, містерії й реліґійні обряди...

Ідеологія Свят Різдва-Коляди й Щедрого Вечера, а особливо їх Пісень, має виразні знамена праісторичности і творить окремий світ думок і вірувань. Його б можна назвати Храмом Старовіцьких Українських ідеалів і загальнолюдських мрій — духовних, реліґійних, суспільних і господарських — що гармонізують з собою і творять цілість і, — можна сказати, — стиль всенародної давньої культурної будівлі серед Саду Божественних Пісень.

Нарід відноситься до цього Храму з побожністю (пієтизмом) і виключає з нього все профанне, з буденного світогляду, набутого з пізніших племінно-культурних взаємин. Цей буденний світогляд міститься в Українських казках та прозових леґендах і культових поведінках з дуалістичними й анімістичними мотивами — і з ними нема ніякої спільности основній ідеольоґії Різдва-Коляди й Щедрого Вечера, а передовсім Колядок та Щедрівок...

Багацтво ідей в Українськім імені Коляда

Значення Коляди як свята повинно би виходити з її імени. Походження того імени темне з лінґвістичного й етнічного огляду і лишень з його застосування при Різдвяних містеріях і обрядах можна робити здогади про його значення й етнолінґвістичну приналежність.

Отже:

• Називають Колядою — саме Свято Різдвяне: Коляда — це друга технічна назва Різдвяного Свята.
• Називають Колядою — Дідуха–Прадіда, що є міфологічною постаттю Свята. Коли вносять на Свят-Вечір сніп пшениці, або жита чи іншого збіжжя, називають цей сніп Колядою. Подано було вже пояснення, що Дідух — це символічна постать Різдва і що його звуть Різдвом для того, бо Прадід — це мітичний культурний лицар і приносець культурних дібр; а саме Різдво як Різдво Світа дає народові перші культурні здобутки: збіжжя, пашню, звірину та ін. — і через те уявляється народові доброприносцем і якоюсь ідеальною поставою. Окрім цього пояснення, є інше — має Дідух ще особливу долю зображування кожного з цих благ, які Різдво приносить, та висловлення собою всіх Святочних мотивів. Тому звуть його (іменем Різдвяного Свята) — Колядою.
• Називають Колядою — настільний Колач або Хліби на Святій Вечері. Тим Колачем чи тими Хлібами складає нарід свою первісну жертву Богові.
• Називають Колядою — Святочну жертву. Жертва величальна і подячна Творцеві Світа за його Сотворення. Ідея первісних жертв є в Українського народу здавен-давна і загально-принята. Через саме Різдвяне свято вона є поширена і знана між народом по всій Україні. Жертви первісні практикуються досі у деяких народів природи з найстаршими культурами. Первісна жертва є прототипом жертви Богові та найбільше первісною реліґійною дією. Всюди у пракультурних народів приносять лише первісні жертви і по при них ніяких інших жертв не приносять. Ознакою жертв пракультурного округа є їх віддавання Найвищому Єству з виразом почести і любови. З кожного добутку — дар Богові; це перша гадка Господаря — і нема навіть жадного застереження з його сторони про свою частку.
• Називають Колядою — Хліб: Хліб-Коляда має значення символу культурних первісних здобутків, виражених загально „хлібом“. Святовечірній хліб називають ще Корочуном і це не тільки символ особи Прадіда, але і тих первісних культурних здобутків, які приписує нарід Прадідові. Таке саме значення символу культурних первісних здобутків, виражених загально „хлібом“, має і Хліб-Коляда. Як переконаємося з опису Святої Вечері, Колач і Хліб — це суттєві її речі. Вони появляються на ній як найкращі, ідеальні, здобутки і в багатшім виді: як хліб з чаркою сирого меду на нім, пшениця з медом (Кутя), хліб печений на меді (Медівник) — звичайно в подобі великих виплітаних медівникових звізд. Це Святочне сполучення двох зразків поживи, хліба і меду, є висловом ідеалу первісного Українського рільника й пасічника разом і вважається народом Колядою вищої якості. Пшениця, мід та віск і пчоли є особливо ідеалізовані Колядками про Сотворення Світа.
• Називають Колядою — два або три Хліби Святочні разом, з особливою їх символікою як постави Астральної Трійці: Місяця, Сонця і Зорі, або: Місяця, Сонця і Господа, — постави Небесних Святовечірніх гостей. З оцими-то символічними Хлібами обходить Господар хату, своє подвір’я та стайні з худобою.
• Називають Колядою — Святовечірні Хлібні дари: одні з них призначують на пожертвування для церкви, другими обділюються взаємно з дальшою й ближчою ріднею, відносять як „Коляду“ або „Вечерю“ своякам, крівним, убожині, приятелям.
• Хлібом-Колядою обдаровують Колядників-співаків, яких уважає нарід за Небесних післанців або за Святочних Духівників. Називає отже нарід Колядниками цих ідеальних своїх Духівників-піснярів, які є уособленням Старовіцьких Українських традицій і мрій про Послів Небесних, звіщаючих народові велику світову містерію, тайну Різдва Світа і появу Господа.
  
  Постаті тих Колядників зливаються в уяві народу з мітольоґічною Астральною Трійцею, що приходить в гостину до ідеального Господаря. В дивнім загально поширенім містицизмі Різдвяних Свят, який заволодів усією народною психікою, оці Духівники-Колядники стають в очах народу оповиті таємним німбом Святости, — вони самі собою приявляють Первовічні Небесні явища, тобто Астральну Трійцю. Їх називає нарід „Божими Служеньками“, Трьома Небесними Товаришами, Трьома Братами, (Трьома) Королями. Вони звіщають народові давні таїнниці Світа, приходячи в гостину до Господаря несуть йому благословенство для роду і плоду і всяке добро і щастя від Господа. Колядників можуть бути більші гуртки та все між ними є три передові. Звичайно однакож гурт Колядників, виступаючи колядувати, ділиться на гуртки по три особи і так, Трійками, розходяться колядувати (принагідно „щедрувати“). Провідника Колядників називають Береза.
• Називаються Колядами або Колядками — Святоріздвяні старинні пісні, що проголошують та поширюють між народом провідні ідеї Свята Коляди, всю його містику, весь його реліґійний чар і зміст. Староукраїнські Колядки мають в першій мірі всі характер культово-реліґійний, з кількома відмінами реліґійного шанування відповідно до культурно-історичного розвитку Українського народу. Та основою цього шанування є ідея Почину Світа і його Творця. Для того всі Українські Колядки можна визначити як міти про Почин Світа і Первовічне людське життя. Тому то і традиції про первісне господарське й суспільне життя народу містяться в Колядках.

Ким насправді є Коляда?

Коляда — давньоукраїнська богиня неба, мати Сонця, дружина Дажбога (у давніх поляків та литовців — Коленда, молдаван та румунів—Колинда). Один із найбільших та найшанованіших персонажів міфології українців.

Ім’я походить від слова Коло — стародавньої назви Сонця (у скіфів Коло— Кеайс).

За легендою, Коляда щороку в найдовшу ніч зими народжує Божича — нове Сонце, Новий рік, сина Дажбога. Пологи Коляди відбуваються на Землі, здебільшого в дніпрових сагах. Цьому передує перевтілення Коляди в козу, аби її не впізнала Мара, що вічно ганяється за Колядою.

Свято Коляда у давніх українців відбувалося з 24 грудня по 6 січня (за ст. ст.), до свята входило обрядове запалювання вогню (пов’язане з народженням нового бога світла Божича; вогонь мав допомогти золотосяйному новонародженому в боротьбі з Марою), посипання зерном (на врожай) в домі сусіда чи родича, обрядове заколювання свині, ходіння з плугом та козою, споживання куті, ряження, танки, пісні (колядки), спалювання колоди (символ Мари).

З святом Коляди - вчені пов’язують першопочатки українського вертепу та театру.

За легендою, Коляда навчила давніх українців-оріїв (аріїв) робити колесо.

Популярність сонячного (язичницького) свята Коляди примусила православну церкву підпорядкувати цій даті свято Різдва.

З XIV ст. свято Коляда входить до української народної обрядовості. Відгомін свята Коляди дійшов до наших днів (колядування тощо).

Ідеологія Української Коляди та Римські свята

Це багатство й велика різнорідність ідей, які містяться в Українськім понятті імені Коляди, наводять думку, що ідеологія Коляди — це Українська народна властивість і що саме ім’я будучи таке близьке до душі Українця, коли не є Українського походження, то було Українцями колись засвоєне і зовсім знаціоналізоване.

Та, твердження це ніби-то протистоїть тому факту, що імені, подібного до Української Коляди, вживає кільканадцять інших народів для означення деяких святоріздвяних явищ — і з загально прийнятим поглядом етнольоґів, що основою імени (Укр.) „коляда“, (Польс.) „kolęda“ та ін. є Римські „calendae“, яких святочний час і обряди, — враз з Римськими Brumalia-ми й Saturnalia-ми, — припадали менше-більше в той самий час, що християнсько-католицькі свята Різдва Хр., змішалися з християнськими обрядами і передали їм своє ім’я —калєнд.

Доведемо, що ім’я Коляди, калєнда, чи колєнда, не має і тіни цього культурного значення що Римські calendae; що це ім’я Коляда навіть у відмінній подобі у чужих народів зближене ідеольоґічно до Українських Святоріздвяних ідей, — і ще раз ствердити, що Римські свята, передовсім calendae й brumalia, не могли мати з Українською Колядою нічого спільного культурно, бо Староукраїнське свято Різдва є під оглядом культурно-історичним далеко раньше; а тим самим також ім’я Коляда, що містить в собі весь ідеологічний зміст Свята, мусить бути старше, ніж сalendae.

Порівняння слів Коляда і йому подібних у різних народів

Першу частину цієї тези можна вирішити через провірення значення слова Коляда і йому подібних, у цих народів, що його вживають.

Подаю перегляд форм і значення святочного застосування цього слова у згаданих народів, згідно дослідів пок. академіка А. Н. Веселовського. Я поділив би ці народи на дві ґрупи: одна, яка вживає слова, однозвучного з Українським, — друга, в якої це слово зближене звуково до Латинських калєнд.

І ГРУПА: Народи, які вживають слово, однозвучне з Українським „Коляда“.

Українці — „Коляда“ = Свято; Хліб як символ. „Коляда“ = Святочний хлібний дар; те саме: „Колядь“ як збірне (collectivum). „Коляда“, „Колядка“ = пісня Святочна; „Калина“ = Святочна пісня і Святочний дар.
Білорусини — „коляда“ = святоріздвяна пісня.
Москалі, Великорусси — „колядская пЂснь“.
Чехи й Словаки — „koleda“ = пісня.
Словінці — „kolednica“ = святоріздвяна пісня.
Болгари — „колида“, „коледа“, „коляда“ = пісня і дар.
До тої самої катеґорії різдвяних термінів треба зачислити болгарський і сербський „бъдник“ і „бадняк“, бо їх ідеольоґічне значення рівняється подекуди з „Колядою“:
Болгарський „бъдник“, „бадник“ = свято Різдва або його надвечір’я; також — різдвяний хліб; „заклад бъдник“ — різдвяне горіюче поліно; Сербський „бадняк“ — різдвяне горіюче поліно.
Литвини — „kalёda“ = дар, милостиня.
Мадяри — „koleda“ = збірка дарунків, колекта .
Сицилійці — „carennuli di Natali“, т. є. 12 днів перед Різдвом, після яких вгадується погоду кожного місяця в році.
Провансальці — „caligneau“.

ІІ ГРУПА: Народи, які вживають слово, зближене звуково до Латинських калєнд.

Болгари — „коленде“.
Поляки — „kolęda“ = святоріздвяна пісня і дар.
Французи — „tsalenda“, „chalendes“, „charandes“, подібне до Альбанського „colĕndrĕ“; французьке — „charendar“, т. зв. „королівський хліб“.
Провансальці — „chalendas“, „chalendal“; „colinda“ (Новий Рік ).
Новогрецьке — „κολιάντα“.
Альбанці — „colĕndrĕ“, т. зн. свято Різдва і хліб, печений в день перед Різдвом і роздаваний дітям 10-15 літнім, що ходять по хатах опівночі по Різдві.
Абхази — „коланда“ (Новий Рік ).

З порівняння виходить, що форма „коляда“ в уживанні народів значно перевищує форму другу, подібну до Римських „calendae“. В Українській формі, окрім виключно Українського значення імени Коляда як свята Різдва Світа і шанування Прадіда, — бо такого значення Коляда у інших народів, навіть Слав’янських, зараз не має, — вживається у всіх народів І-ої ґрупи ім’я „коляда“, — або „колядка“, „kolednica“, — як назва різдвяної пісні. Крім того означує це ім’я в Українців Різдвяний хліб, колач. У Болгарів цей хліб названий бъдник, але він тотожний з Українською Колядою в її символі Прадіда і заразом як „заклад бъдник“, — т. є. різдвяне горіюче поліно, — враз з сербським бадняком приявлює Прадіда. Крім того Коляда в Українців, Болгарів, Литовців та Мадярів є тотожною з Святоріздвяним дарунком.

Оригінальна Українська назва Коляди — Калина

Ориґінальною є окрема Українська назва Коляди — Калина, що дає привід до окремих культурно-лінґвістичних здогадів, які сходяться з понижче поданим (Вавилонське „kalû“).

Звертає увагу, що мимо звукових ріжниць, Українська „Коляда“, виражаюча Різдвяний хліб і Різдвяний дар, схожа своїм значенням з Альбанською „colĕndrĕ“, яка також означає Різдвяний хліб і дар, а при тім тотожня в своїм обряді роздачі хліба 10-15 літнім дітям з Новорічним Українським обрядом.

А ще більше цікаве те, що Українська Коляда схожа своїм значенням Різдвяного хліба з Французським „charendar“, т. є. королівським різдв. хлібом. Ми бачимо при тім усім, що в ідеольоґії Коляди та інших подібних назв нема ніякої ні лінґвістичної, ні ідеольоґічної схожости з Римськими „calendae“, хіба у цій загально взятій ідеї, що — у Римі було народне свято і тут є народні свята.

Що в Пана Хазяїна да на Його Дворі
Да на Його Дворі під Оконечком
Там стояла Калина сильно родила
Під тією Калиною все Столи стоять
Все Столи стоять позастилані
Поза тими Столами все Панове сидять
Все Панове сидять усе Раду радять
Між тими Панами Андрійко сидить
Андрійко сидить Скрипочку держить
Стали ті Пани да випитувати
Молодець Андрійку хто Тебе навчив
Хто Тебе навчив у Скрипочку грати
Навчила мене Рідна Матінка
У Скрипочку грати хороше співати
Темної ночі не всипаючи
На білих руках вихитуючи!

Давня віра Українців у Бога Творця

Оця праця є спробою відтворити з тих традицій образ давньої Української віри і культури. Ця Віра триває досі, хоч не є сформульована доґматично, а давня Українська культура є в основах сучасного життя народу. Нарід жиє Старими ідеями; а інтеліґенція народна переходить над ними до порядку денного, не здаючи собі справи з їх культурної ціни і сили, не розуміючи психіки народу і будучи в постійній з ним дисгармонії; не цінить культурного давнього дорібку, який мав колись свою стійкість і міг би бути вихіснуваним і сьогодня, хоч інші зараз життєві й культурні обставини й поняття.

Святий Вечір є по думці народу містичною добою Різдва Світа, коли-то і людина народилась. Та велика частина містерій Свят-Вечера, а також багато Колядок вказує, що ідея Найвищого Єства, хоч нераз спливається з ідеєю Дідуха-Прадіда, має над нею виразну перевагу. Думка про присутність Господа на Святій Вечері горує понад усіми іншими.

Розуміється, що ідея християнська про народження Спасителя світа скріплює оцю давню віру Українців у Бога Творця, що він навідається до своїх людей, принесе їм благословенство і охоронить від злого. І без сумніву відома була й Староукраїнцям загально-світова, а особливо полудневого Сходу думка про неминучий прихід Спасителя з Неба: сліди цієї старої ідеї можна доглянути виразно в старинних Колядках і Щедрівках.

Все те витворює незвичайно поважний реліґійний настрій і віру в Бога без застережень. Весь настрій Святого Вечера зосереджується в одній зворушливій думці, що Господь прийде в гостину і буде на Вечері.

Колядки, що змістом їх перенята вся думка народу, хоч їх не співають у самій святочній хвилі, але аж опісля, по Вечері, — накликують Господаря, щоб готовився, опрятував подвір’я й свою хату, приготовляв столи, стелив льняні обруси та ставляв настільні жертви. „Господонькови“ кладуть три колачі та три свічі, вино в киліху, — ідеально: так співають Колядки, — або три киліхи з трояким напитком, наколи є сподівані з Господом два товариші, Місяць та Сонце, або в їх місці християнські святі Петро й Никола. Чекають на Господа, наче на когось найближчого собі, найріднішого й найлюбішого та найбільше шанованого з рідні.

Навіть християнська ідея Ісуса Христа як Богочоловіка і Спасителя уступає тут перед первісним народним поняттям Бога. Тим більше уступає у другу площину мітична постать Дідуха. Постать Господа є тут типовою приявою Бога природних народів: з особистими неозначеними обрисами, але все як уявлення Найвищого Єства і Господа Світа, що людям сприяє і людьми не гордить. Що Господь має бути учасником Святої Вечері, споживати її, заживати Святовечірні напитки, — хочби був духовим Єством, — це одно другому не протирічить у думках народу, коли пригадаємо собі, що на Свят-Вечір і душі померших приходять та поживають останки Святої Вечері.

У тім вибухові життєрадісности на Свят-Вечер, у цій потребі виявлення щасливих почувань серед сім’ї і в бажанні втягнути до того усе, що живе, криється як-раз глибока ідея Свята Різдва. А без сумніву сплітаються тут зараз обидві ідеольоґії, старовіцька й християнська. Нарід дуже справно згармонізував Первовічну пісню Всесвіта з радісними піснями про народження Спасителя Ісуса Христа.

Наукова цінність Старовіцьких Святочних пісень. При розсліді цих пісень показуєсь, що матеріял, який вони подають, є незвичайно цінним для етнольоґічних дослідів, — і тому рівночасно відчувається потребу більшої кількости записок — і більше вичерпуючих питання, намічені як самим народом, так і дослідником. Α є річчю відомою, що етноґрафічні записки Святочних пісень: Колядок, Щедрівок, Гаїлок і ін., — були роблені досі по-аматорськи, доривочно і безпляново; не пороблено їх у всіх сторонах і місцевостях замешканих Українським народом, так, що вони не вичерпують усіх культурних давніх вартостей, які криються між народом. А нераз одно слово, або одне більше речення має неоціненну вартість для етнольоґічних дослідів. Ще більшу недостачу можна би закинути запискам народних святочних обрядів, тим паче, що ці обряди є погорджувані й нівечені християнською церквою як „поганські“, — а інтеліґенцією як наївні повірки й „забобони“ — і нарід укриває їх перед небажаними свідками.

Ідея Почину Світа і його Творця

Староукраїнські Колядки мають в першій мірі всі характер культово-реліґійний, з кількома відмінами реліґійного шанування відповідно до культурно-історичного розвитку Українського народу. Та основою цього шанування є ідея Почину Світа і його Творця. Для того всі Українські Колядки можна визначити як міти про Почин Світа і Первовічне людське життя. Тому то і традиції про первісне господарське й суспільне життя народу містяться в Колядках. Абстрагуючи ці останні та лишаючи на пізніше критичний розгляд культових мотивів, потрібно взяти передовсім за предмет досліду головний мотив Колядок — питання Почину Світа, упорядкувати схематично Колядки з світотворчою темою й розглянути їх критично.

Навіть дальша тема про Гаїлку знаходить в них своє опертя, бо вони є висловом Староукраїнських традицій реліґійних, суспільних та господарських, на яких основуються Свято Різдва і Щедрого Вечера, а з цими Святами має Гаїлка ідейний зв’язок.

Два роди світотворчих Колядок

Отож суть Колядки світотворчі двоякого роду:

— одні співають виключно про подію Почину Світа, або про поодинокі світотворчі події Первовічної доби,

— другі, між котрими є також багато Щедрівок, подають уривочні спомини про Першу світову добу.

В цих останніх, звичайно в їх заспівах, поет-співець неначе лише покликується на первовічні мітичні події, або натякає на них (алюзії); але ці поклики й натяки приявляють цінний матеріял до питання Почину Світа в Українських традиціях та до порівняння їх з світовим фольклором на цю тему.

Перших Колядок є мало; мабуть багато світотворчих Колядкових традицій уступило перед біблійною й християнською ідеольоґією.

Других Колядок, а властиво цих мітичних світотворчих заспівів, є многота; вони входять і в Колядки з християнською ідеольоґією, як поетична їх окраса; а в дійсності є лучником старої ідеольоґії з новою.

Традиції Спасителя і старинна ідея Бога

В старовіцьких Колядках про Почин Світа нема спомину про особистого Творця; у деяких бувають лиш приспіви (рефрени) з окликами до Бога і Сина Божого. — Не можна бути певним, що вони є пізнішими додатками з доби християнської. Вони якраз роблять вражіння висловлювань мітичного змісту про Сина Божого, хто’зна чи не в зв’язку з традиціями Полудня про Спасителя Світа; але все таки криється в них, хоч би й старинна, ідея про Бога.

Значна частина Колядок, як побачимо опісля з Місячною символікою, має за тему ненастанну творчість „Господа“, яка приявлюється у всевідживаючій природі. Вони подобають на реліґійні роздуми з приводу Сотворення Світа, бо вказують на залежність від „Господа“ всього життя в природі. І вони по своїй суті — і змістом і формою — належать до Колядок про Почин Світа.

Пракультурна реліґійна ідеольоґія: поклін Богу. Реліґійна їх ідеольоґія є дуже старинна, можна сказати — пракультурна, мимо того, що бувають вони попереплітані ідеями й іменами християнськими.

А зовсім самостійний світогляд виявляють Колядки, присвячені саме питанню Почину Світа. Вони в цій темі не зв’язані ані християнськими, ані біблійними поглядами і очевидно складені народом дуже давно і в більшій частині самочинно та незалежно. Вони дають матеріял великої вартости для культурно-історичних етнольоґічних дослідів над Українським народом.

В зв’язку з головною темою праці оця частина Колядок, з якими лучиться ідеольоґійно багато Щедрівок, утверджує в нас наново погляд, що провідною думкою Українського старовіцького свята Коляди була ідея Різдва, себто зродження Світа і поклін Творцеві.

За працею: о. Ксенофонт Сосенко. „Культурно-історична постать Староукраїнськиx свят Різдва і Щедрого Вечора". Львів, 1928. - СІНТО, Київ 1994. 343с. 

Просити гроші - неввічливо

У давнину колядників пригощали млинцями, особливо гречаними, горіхами, цукерками. Дуже рідко давали гроші. Причому їх обов’язково треба було витратити на святкування Різдва (харчі), а не на інші потреби.

Просити гроші або щось інше вважалося негарним вчинком. Зараз же, навпаки, у юних колядників у моді вирази на кшталт “Або дай ковбасу, або хату рознесу!”, “На полиці кораблі, дайте, дядьку, три рублі”, “Ми прийшли колядувати - мусите вина нам дати”. Батьки мають вчити своїх дітей класичних традицій колядування. Молодь не повинна перетворювати чудову релігійну традицію у свого роду бізнес. Деякі діти вміють наколядувати понад 100 гривень. Зрозуміло, в кілька разів більше грошей дають родичі, ніж сторонні люди. Вони можуть дати і десять копійок, і п’ять гривень.

Але на першому місці має бути відповідність старовинному обряду, рівень виконання пісень, що має радувати людей і допомагати зберігати старовинну українську культуру.

День Маланки. Новий рік. День Василя.

Староноворічний оберіг — символ достатку

Первісний дохристиянський характер новорічного свята добре зберігся у традиційних звичаях та обрядах українців 13—14 січня.

На відміну від Різдва й Хрещення ці дні не відігравали важливого значення в релігійному календарі, тому в обрядовості їх майже не помітно церковних мотивів, хоча у православному місяцеслові значаться три свята.

13 січня установлене свято на честь знатної римлянки Меланії (Маланки), яка з юних років і до кінця днів своїх (померла в 439 р.) прямувала до Христа.

14 січня — свято на честь Василія (Василя) Великого (329—379) архієпископа Кесарії Кападокійської, що в Малій Азії.

Церковні джерела характеризують його як аскета, богослова і вченого, автора кодексу чернечого життя. 14 січня — за церковними святцями — свято Обрізання Господнє (саме тоді, згідно церковних джерел, відбулося обрізання Ісуса Христа за єврейським звичаєм).

14 січня — перший день Нового року за старим стилем.

Найважливішими моментами традиційного новорічного свята в Україні середини XIX — початку XX ст. виступають: ритуальний стіл, щедрування й засівання (обходи домівок із поздоровленнями, побажаннями), ворожіння, рядження, веселощі й забави.

Переддень Нового року своєю обрядовістю нагадує переддень Різдва. Вечір в народі називався щедрим, або багатим, що пов’язано зі звичаєм готувати багатий святковий стіл, де на відміну від Свят-вечора обов’язково були й скоромні страви.

На Новий рік, як і на Різдво, носили «вечерю», але Цього разу не родичам і знайомим, а лише сільській бабі-повитусі.

Напередодні Нового року в селянському господарстві виконувався цілий ряд ритуальних дій виробничого характеру (господарська магія). Так, було прийнято у цей день привчати до роботи молодих коней, і волів, їх вперше запрягали. У деяких місцевостях на Меланки ловили горобців і палили їх у вогні. Попіл, що лишався, разом із насінням засівали у землю навесні, сподіваючись у такий спосіб захистити поля від птахів.

Характерною прикметою новорічного свята в Україні було щедрування — давній народний звичай церемоніальних обходів хат із побажанням щастя членам сім’ї й розквіту господарства.

На відміну від колядування, обряд щедрування був завжди на Україні справді народним, позацерковним — звідси його радісне, оптимістичне звучання.

На Харківщині зранку 13 грудня із поздоровленнями обходили окремо хлопчики і дівчата, що називалось «меланкувати», а ввечері із щедрівками йшли по селу дорослі дівчата, співаючи:

Прилетіла ластівочка,
Сіла, пала на віконечко.
Щедрий вечір,
Добрий вечір,
Добрим людям
На здоров’я...

Висвітлюючи питання символіки й атрибутики аграрно-календарних свят, треба відмітити, що українське село і робітниче місто у дожовтневий період не знали звичаю новорічної ялинки. Як елемент традиційної новорічної обрядовості вона взагалі не характерна для східних слов’ян у минулому і була запозичена ними, очевидно, з Німеччини, де згадується вже в XVI ст.

Саме ялинка або точніше — різні види хвойних здавна використовувались в обрядовій практиці східнослов’янських народів. З вічнозеленими гілками були пов’язані анімістичні вірування в існування рослинних духів. Так, росіяни в XIX ст. підвішували у дворі «відьмине помело», тобто гілку сосни або ялини, що в одному випадку розглядалось як оберег від домовика, а в іншому — як місце його проживання.

За давніми народними уявленнями ялинка втілювала в собі ідею рослинної або життєвої сили. Саме в такому символічному значенні вічнозелена хвоя як специфічний атрибут широко використовувалась (а нерідко й тепер використовується) у традиційно-побутовій обрядовості українців: весільній, поховальній, виробничій (при будівництву житла). Достатньо нагадати тут хоча б весільне гільце, що дуже часто виготовляється (особливо на заході України) із крислатих гілок сосни або ялиці.

Оздоблене весільне деревце, висота якого в деяких районах України перевищує метр, дуже нагадує новорічну ялинку. Логічно припустити, що звичай виття гільця й прикрашання ялинки на Новий рік стадіально споріднені і беруть свій початок із тих часів, коли календарна і весільна обрядовість складали ще нероздільне ціле.

В ряді районів перспективи врожаю овочів визначали за допомогою жевріючих вуглин, витягнутих із печі. Вуглики розкладали на пранику, даючи кожному назву рослини, яку передбачалось вирощувати наступного року. Вуглик, що згорав повністю, віщував урожай відповідних овочів і навпаки. Іноді подібний магічний прийом використовувався й у ворожіннях про здоров’я членів сім’ї.

Щоб дізнатися, котрий місяць року буде дощовим, розрізали навпіл 6 цибулин і в кожну половинку сипали солі. Цибуляні «блюдця» залишали на ніч на столі, позначивши попередньо, який місяць року кожне символізуватиме.

Але найбільше Новий рік пов’язаний із дівочими ворожіннями про шлюб, що характерно і для інших європейських народів. Магічні прийоми цієї ночі багато в чому схожі із тими, які мали місце на Катерини та Андрія. Приступаючи до ворожінь, дівчата звичайно намагалися отримати відповідь на чотири питання: чекати у Новому році шлюб чи смерть; якщо шлюб — то куди; хто буде чоловіком; чи буде шлюб щасливим.

Відповідь на перше питання у багатьох місцевостях давала вишнева гілка, поставлена в день Катерини у воду на покуті. Якщо вона розквітала до Нового року, це вважалося хорошою ознакою. Поширеним прийомом ворожінь було слухання різних звуків: гавкоту собак, луни, людських голосів, тощо, які трактувались у негативному або позитивному плані.

Новорічна ніч, як і різдвяна, вважалась у народі чарівною, з нею було пов’язано чимало повір’їв. Очевидно, під впливом християнства виникло уявлення про те, що в ніч із 13 на 14 січня «відкривається небо» і в бога кожна попросити що завгодно, або що «вода у криницях, перетворюється на вино». До Нового року, як і до свята Купайла, приурочені українські перекази і легенди про «палаючі гроші» та скарби. Існували й певні заборони. Так, у гуцулів у новорічну ніч не спали на печі, вважаючи, що в цю ніч на ній танцюють Василь і Меланка. Можливо, тут позначились якісь давні пережитки культу предків, тісно пов’язаного із культом вогнища.

Чимало різноманітних народних звичаїв та обрядів зв’язано із святом Василя — Нового року. Виразний аграрно-магічний зміст носив обряд «засівання», «посипання», розповсюджений не лише в Україні, а й у східних слов’ян у цілому. Ще вдосвіта по селу ходили посипальники — хлопчики 7—14 років. В руках вони носили торбинки або рукавиці, наповнені зерном. Заходячи до хати, посипальники здійснювали символічне посівання, говорячи при цьому:

Ходе Ілля на Василя,
Несе пугу житяную
Куди махне — жито росте,
Вроди Боже жито, пшеницю
І всяку пашницю.
У полі ядро,
У домі добро.
У полі колосок,
А в домі — пирожок.
Здрастуйте, з Новим годом,
з Василем!

Перших посівальників господиня садовила на порозі й роззувала, щоб "вдома краще кури неслись", а господар тим часом ішов з коцюбою до сідала і згонив курей, аби "починали скоріше нестись".

Крім індивідуальних, були й гуртові посівальники - так звані "товариства". Вони вибирали з-поміж себе старшого. На Чернігівщині головного посівальника садовили на лаву, приказуючи:

- Сядь же у нас та посидь, щоб усе добре садилося: кури, гуси, качки, рої та старости!

Тому нерідко юні посівальники водили з собою ще й перевдягнутого в козу "парубка" з великими вухами, зробленими з колосків.

Донедавна новорічне вітання було таким: «Сію, сію, посіваю, з Новим роком поздоровляю! На щастя, на здоров’я, на Новий рік! Щоб краще родило як уторік. Жито, пшениця, горох, сочевиця! Коноплі до стелі, а льон по коліна! Щоб хрещена голівка не боліла!»

Відмічений звичай, згідно з яким перший засівальник повинен був обмолотити макогоном сніп жита, що стояв на покуті від Різдва. Це зерно давали курам — щоб краще неслися, або домішували до посівного зерна. Ця процедура носила явний аграрно-виробничий характер. Після закінчення всіх обрядових дій господарі пригощали посипальників, давали їм яблука, бублики, пиріжки та інші ласощі, а часто й дрібні гроші. Зерно, що хлопчики розкидали по хаті, господиня збирала і давала курам, щоб вони краще неслися.

Як і на Різдво, на Новий рік у багатьох районах України повторювалось магічне «лякання» дерев сокирою: дерева підв’язували солом’яними перевеслами або зрідка вовною (у Карпатах). У деяких обрядових діях бачимо елемент доцільного, адже утеплення стовбурів соломою і багаття в садку допомагали фруктовим деревам перенести зимові морози.

Можна назвати ще чимало різноманітних звичаїв та повір’їв, пов’язаних із днем Василя в народному побутовому календарі. Цього дня було прийнято поздоровляти чоловіків, яких звали Василями. На Закарпатті їх тричі піднімали вгору.

У деяких регіонах України в день Василя парубки засилали сватів, сподіваючись на добрі наслідки у Новому році (магія першого дня). Весілля ж можна було справляти лише після святок, коли розпочинався новий шлюбний період, що тривав до масляної.

У доповнення до сказаного про традиційні новорічні обряди слід додати, що українці не знали міфологічного персонажа, який би символізував Новий рік, подібно до французького «П’ер Ноеля», чи німецького «Санта Клауса». В українських казках і демонології зустрічається такий фольклорний персонаж як «Мороз», «Морозко», «Морозенко», — старий лисий дід із великими червоними губами, крижаними бурульками під носом — проте він не пов’язувався з Новим роком. Образ «Діда Мороза» порівняно новий, він з’явився в російській літературі XIX ст.

Стрітення або Громниці

Зима вперше зустрічається з Літом - гарною, рум’яною дівчиною

У народній уяві Стрітення – це свято зустрічі Зими з Літом. Зима колись вважалася старою бабою в полатаному кожушку, приношених шкарбанах та дірявій хустині, поточеній мишами. А Літо — гарною, рум’яною дівчиною.

Після тривалої зими та тріскучих морозів з особливою радістю чекають перемоги літа над зимою. Врешті приходить Стрітення (2 лютого), і Зима, яка в народній уяві поставала старою бабою, вперше зустрічається з Літом, гарною, рум’яною дівчиною.

Християни східного обряду відзначають Стрітення Господнє (15 лютого) як пам’ять про те, що Свята Діва Марія принесла до Єрусалимського Храму Ісуса Христа на 40-й день після його народження, де відбулася зустріч зі старцем Симеоном. Богослови тлумачать цю зустріч дитини Христа із Симеоном як зустріч Старого і Нового Заповітів, зустріч даного єврейському народу Закону Божого і найвищого закону Божественної любові, принесеного у світ Ісусом Христом.

Походження свята

Але корені цього свята уходять у сиву давнину. За язичницьких часів Стрітення називалося іще як Стрічення, Стріщення, Громниці, Зимобор. Головним дійством у цей день зустрічі двох стихій було освячення вогню і води.

Освячення вогню трансформувалося з прийняттям християнства у освячення свічок, які називали громничними. Освячували їх у церкві після освячення води, там же запалювали і несли до хати.

Протягом року зберігали такі свічки на покуті, або ж вплітали у дідухи. Такі свічки, за повір’ями, мають виняткову силу і оберігають оселю від бурі, зливи чи смерчу, ниву – від бурелому чи граду, а членів родини – від “злого ока” та хвороб.

Запалювали громничну свічку у таких випадках:

- коли над оселею гуляє страшна негода;
- коли виникали труднощі при пологах;
- коли у селі пожежа, або катаклізм;
- коли починалася війна;
- коли людину схопить “чорна хвороба” (епілепсія);
- як людина помирала, запалювали свічку, аби спокійніше перейти їй у світ інший.

Також у цей день святять воду. Стрітенську воду збирали з бурульок і додавали до звичайної води, за повір’ями – така вода цілюща і лікує від багатьох напастей:

- лікує рани і внутрішні захворювання;
- рятує від “злого ока”, відьми, вовкулака, від “пристріту”;
- нею кропили вояків перед боєм та чумаків перед походом;
- пасічники окроплювали нею вулики на початку сезону
а господарі окроплювали худобу під час першого вигону на пасовисько;
- окроплювали стайні та обори від відьм, щоб “не виссали з корови молока”

Кого ж перемагає Літо?

На Стрітення припадає середина астрономічної зими, проте Літо починає потроху нагадувати про себе. До прильоту птахів ще далеко, а саме вони мають принести весну з Ірію на своїх крилах, але перші подихи теплого вітерцю починають гріти зиму.

У народній уяві зима уявлялася власною та незалежною старою бабою. У неї були свої слуги, які допомагали їй триматися увесь цей час.

Дід Мороз у праукраїнській міфології

Також знаний, як Дюдя, Зюзя, Дід Мороз, Морозко, Тріскун, Студенець – міфічний персонаж, чоловік баби-зими, що уявлявся огрядним велетнем зі снігом-інеєм на обличчі, у сніговому кожусі.

За повір’ям приходить 9 листопада з Залізної гори, найчастіше уособлюється в образі сердитого діда з булавою-кострубом у крижаному вбранні. У праслов’янському епосі займав місце бога зими й холоду, був родичем Сонця й Вітру, проте на час зими навіть могутнішим за них.

Баба-зима призначає його воєводою і він бере землю у своє володіння: сковує землю, заморожує ріки, заморожує ліс і від його холоду-духу скріплять дерева і стогне земля, люди ховаються до хат, а худоба – до хліву. Ані на полі, а ні в лісі не залишається нічого живого – усе ховається від зими, ховається від морозу.

Згадки про Діда Мороза знаходимо у давніх заклинаннях та обрядових ритуалах. Дід Мороз дуже злився на тих, хто не кликав його на кутю у Свят-вечір. Щоб того не сталося, господар виходив на поріг з ложкою куті і гукав: “Діду Морозе, діду Морозе, а йди до нас куті їсти! Коли не йдеш, то не йди на жито, пшеницю і всяку пашницю!”.

Дід Мороз у зарубіжній фольклорній традиції

У російській міфології М.Некрасов показав Мороза злим і жорстоким чаклуном, який морозив людей. У поемі «Мороз — Червоний ніс» Морозко заради забави вбиває в лісі бідну молоду селянську вдову, залишаючи сиротами її малолітніх хлоп’ят.

У англо-саксонській фольклорній традиції знаходимо повну відповідність слов’янському Діду Морозу. Ці народи називають свого міфічного персонажа Jack Frost, що уособлює злий зимовий холод і хрусткий мороз.

Відповідно до англо-саксонських традицій та вірувань до обов’язків Jack’а Frost’а входило малювання візерунків на вікнах. Цей персонаж крім власного мав щонайменше ще три втілення: Old Man Winter та Father Winter. Доречі з християнізацією Британії ім’я Father Winter було замінене на Father Christmas.

Натомість, у сучасній новорічній традиції ми спостерігаємо Діда Мороза, як привітного і лагідного до дітей добродія.

Тож звідки узявся такий незвичний для цього персонажа образ?

Дід Мороз, як різдвяний персонаж, у Росії вперше з’явився на Різдво у 1910 р., проте не отримав широкої популярності. Сучасний образ Діда Мороза формувався переважно радянськими художниками і кінематографістами, протиставляючи його американському Санті, що проник після Другої світової війни до Європи, і категорично мав протиставлятися будь-яким різдвяним традиціям.

За радянські часи образ Діда Мороза створений радянськими кінематографістами у 1930-х рр. У грудні 1935 р. соратник Сталіна, член Президії Центрального Виконавчого Комітету СРСР Павло Постишев опублікував в газеті «Правда» статтю, де запропонував організувати для дітей святкування Нового року.

У Харкові було організоване перше дитяче новорічне свято за участю позитивного Діда Мороза.

Як всім відомо, істина глаголить устами немовляти. Діти на підсвідомому рівні відчувають негативну енергетику образу Діда Мороза, що віками формувався народом. А тому і не дивно, що перша у житті дитини зустріч з Дідом Морозом стає м’яко кажучи шоковою. І лише після отримання подарунка та жартів перше враження змінюється на позитивне.

Сніговій

Другий персонаж, який допомагає зимі кличеться Сніговій. Він уявлявся чепурним дядьком-вуйком, зодягнутим у дорогі шати. Стоїть він на високій горі і за першим наказом Діда Мороза накидає лопатою на землю сніг.

Його діти-сніговії роздмухують сніг, і він рівненьким шаром лягає на землю. Таким чином Сніговій є приятелем Землі, бо укриває її ковдрою від сковуючого холоду. Весною цей сніг тане, напуваючи землю. Але він і боїться весни, бо улітає з першим подихом теплого вітру.

Завірюха та Метелиця

Це наступні персонажі зимового дійства. Завірюха – це гарна, огрядна, весела молодиця, що за наказом свого чоловіка із дітьми-сніговіями розносить сніг по всіх усюдах покриваючи ним землю, щоб добре було саньми їздити.

Метелиця – уявлялася молодою дівчиною, у білому вінку з білими стрічками, у корсетці. Метелиця гарно танцює, граючись зі снігом і підкидаючи його.

Зустріч Зими з Літом

Хід боротьби

На Стрітення Зима одягає сім кожухів, а Літо з’являється у самій сорочці. І тоді вони змагаються хто кого переможе.

- Помагай Біг тобі, Зимо.

- Дай, Боже, здоров’я, – відповідає Зима.

- Бач, Зимо, – каже Літо, – що я наробило і напрацювало – ти поїла і попила.

На Стрітення Зима лютує, бо відчуває, що слабне. Уже через місяць прийде перше літнє тепло і Весна вступить у свої законні права. Саме на Явдохи (14 березня) колись відзначали Новий Рік, а тепер зустрічають Весну, закликаючи її веснянками.

Стосовно ж погоди, то на Стрітення існує неймовірна кількість прикмет та прислів’їв, що часто суперечать одна одній. Отже:

* Якщо під вечір потеплішало, то вважалося, що літо перемогло, а тому — «Зима йде туди, де було літо, а літо йде туди, де була зима».

* Якщо на Стрітення півень нап’ється води, то хлібороб набереться біди.

* Якщо на Громницю півень нап’ється водиці, то на Юрія кінь напасеться травиці.

* На Громницю маєш зими половицю.

* На Громницю ведмідь буду свою або руйнує, або заново будує.

* Якщо сонце ясне на Громницю буде, то багато снігу випаде всюди.

* Як на Громницю день ясний, то буде льон прекрасний.

* Як на Громницю з дахів ся тече, то зима довго ся приволоче.

* Як на Стрітення заметіль дорогу перемітає, то корм відмітає.

* Як на Стрітення капає зі стріхи – не буде з літа потіхи.

* Як капає зі стріх, так капатиме з вуликів.

* Ясний і тихий день — на хороший врожай і рійбу бджіл.

* Коли на Стрітення відлига — пропаде ще весна надовго.

* Якщо на деревах іній — вродить добре гречка й бульба.

* Якщо вранці випав сніг — на врожай ранніх хлібів, коли ж у полудень — зернові будуть середні, а увечері — недорід.

* На дахах довгі бурульки — стільки ще випаде снігу.

* На Стрітення повертається птиця до гнізда, а хлібороб до плуга.

* Як капає зі стріх, то так капатиме з очей (себто повернуться морози).

* Якщо на Стрітення холодно, то вже скоро весна.

При написанні статті були використані такі джерела:

“Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. Книга ІІ”, Степан Килимник, Київ “Обереги” – 1994;

“Українська міфологія”, Валерій Войтович, Київ “Либідь” – 2005.

“Дванадцять місяців”, Василь Скуратівський, Київ “Веселка” – 1993 

Великдень Дажбожий

Переважна більшість населення України на даний момент вважає себе християнами і, відповідно, навесні святкує найвизначніше своє свято – Воскресіння Ісуса або, як іще його називають – Великдень.

Вічносвіжа Дана! Вода і Діва –
Жінка Сонця-Вогню!
Оживи своєю всетворчою силою
Все видиме і невидиме,
Все добре, духовне, світле!

З Книги Велеса

Але давні знання стають доступніші й тепер все більше українців взнають, що насправді тисячі й тисячі років тому Великоднем називали зовсім інше свято, назва якого, як і багато інших українських назв була запозичена християнськими місіонерами. Що ж то за Великдень відзначали наші предки?

Відповідь на це питання допомогла дати за­сновниця і ректор Української Духовної Академії Рідновірів, кандидат філософсь­ких наук, професор Київського національного університету культури і мистецтв Галина Сергіївна Лозко:

– Релігійне свято — це не просто будь-який довільно встановлений день, як приміром, День Миру, чи День Знань. Наші Предки пов’язували свої свята з рухом Небесних Світил, які є втіленням Богів. Чотири найголовніших свята року — Кола Сварожого збігалися з сонячними фазами: зимовим та літнім сонцестоянням, весняним та осіннім рівноденням.

Україна — велика держава, вона має свої географічні та астрономічні параметри. Тому в Києві, наприклад, рівнодення настає раніше, ніж це прийнято за Всесвітнім часом. Рівнодення означає, що довгота дня, який почав зростати від свята Різдва, збільшуючись щодня на кілька хвилин, нарешті зрівнялася з довготою ночі (по 12 годин). Наступний день становить уже 12 годин 1 хвилину, а ніч зменшується — 11 годин 59 хвилин. В народі про це кажуть, що “День поборов Ніч”. У першу ж неділю після цієї перемоги в давні часи і святкували Великдень. Тоді це свято не було пов’язане з повною фазою Місяця, як це стало після впроваждження християнства. Вірогідно, християнське святкування паски після повні було прийняте за єврейським зразком і традицією юдейського пейсаха. Воно не має нічого спільного з нашою традицією.

– А як стосовно інших атрибутів християнського Великодня?

– На Великдень, як одвічний народ-хлібороб, українці випікають ритуальні хлібини, короваї, солодкі пишні баби, колачі. Цей священний хліб має бути якомога вищим — це символ родючості, плідної сили. Великодні писанки та крашанки виконують магію воскресіння душ наших Пращурів. Саме з таким розумінням цих святощів довго боролися християнські попи, але так і не змігши їх викорінити, змушені були дозволити їх, включивши до своїх церковних ритуалів та надавши їм зовсім іншого ідеологічного значення - “воскресіння Ісуса Христоса”.

Рано чи пізно древні знання дійдуть кожного, потрібен лиш час, але це станеться неминуче й обов’язково мирним, природнім шляхом. Єдине, в чому хочеться застерегти – Великодні писанки і крашанки як символ сотворення Всесвіту, Відродження Життя на Землі — одвічні святощі нашого народу і Рідної Предківської Віри і відноситися до них потрібно обережно, з повагою та розумінням їх смислу. Тому неприпустимо, наприклад, розписувати і дарувати видуте, порожнє яйце — це символ безпліддя...

– По Воскресінню Ісуса закінчується Великий піст і можна вживати м’ясо, рибу, яйця, алкоголь... А чим починається український Великдень?

– У давнину святкування Великодня було всенічною службою, як і всі сонячні свята. Люди чекали появи сонця, щоб відчути чарівність його “гри” , бо не даремно кажуть, “На Великдень Сонце грає”. Волхви восхваляли світило, в якому бачили Лик Дажбожий. Великдень святкували як весілля Неба і Землі, Дива і Лади. Про це знаходимо і в Книзі Велеса:

Се повінчаємо Небо Сварога і Землю.

І справимо Весілля їм, де чоловік є Сварог, а навпроти Нього - Жона Його.

І се свято мали робити, як для мужа і жони, бо ми - діти їхні.

І тако бажали їм здоровими і щасливими бути

І мати дітей багато, і собою хвалитися,

І дивитися до Вод, щоб були велеплодні.

Всі ритуальні страви цього тижня виконують магічну роль, тому вживати їх слід саме в той космічний час, коли воскресає Дажбог — тільки тоді Небесна Брама відкрита для душі українців-русичів. Пам’ятаймо, що яйце — символ воскресіння Дажбога і Дажбожих онуків, тобто всіх нас, українців-русичів.

Небесним вогнем освячується вода, якою Волхви кроплять священне причастя, великодні короваї, крашанки, писанки.

Олександр КОЧУБЕЙ “Робітнича газета”

Пагорб землі з засіяними зернинами вівсу на Великдень маніфестував собою Хаос. Проростаючи з Хаосу, зернини впорядковують його своїми паростками, встановлюючи таким чином порядок. Так відтворювався акт творення і космічний закон — “rtа-” або Лад.

Паростки зернин вівса — маніфестація принципу триплетного розвитку Всесвіту. Ріст паростків (розтроєння триплетів) означає породження Вакуумом (а-rtа) речовинного світу, і, одночасно, взаємоперехід рівнів: із Не-Буття народжується Буття (з а-матерії народжується матерія).

Яйця на зеленому пагорбі — це імітація “зернин душ” померлих предків, які відійшли у Вічність, у Безодню — Вирій.

Вшанування душ — це вшанування “зернин світового духу”, які вічні і належать Вічності. Душі предків — обов’язкова передумова акту нового процесу Творення.

Таким рослинним символізмом наші пращури-хлібороби встановлювали ізоморфізми між макро- і мікрокосмосом, Гармонію між Світами.

(з книги Л.П.Саннікової «Свята Мова Творця у Звичаї Народу: Еніофеноменологія староукраїнської культури»)

Велика Лада, Лельник - свято пробудження жіночої любові

Богиня Лада виходить на гору, щоб ладувати все навкруги, наводити лад у полях, лісах, гаях, вселяти любов у душі людей. Це дівоче свято краси і любові. Споконвіку ведеться, що Весна – пора кохання.

22 квітня розпочинається свято Лельника або Червоної Гірки. Після холодної зими з Вирію разом з Лелею прилітають птахи та душі предків і дітей, які в цей рік мають народитись. На світанку молоді дівчата уславлюють Сонечко ясне, і Леленою росою вмивають обличчя аби бути вродливою, та щоб шкіра була чистою.

Пісні й хороводи водять на честь доньки Лади і Сварога - Богині Лелі. В цей день відбуваються посвяти юних дівчат-підлітків у їній новий стан - дівчини, сватання, заручини та весняні весілля. Богині - покровительці шлюбу приносять пожертви білого хліба та білого півня.

Б.О. Рибаков наводить опис обряду, присвяченого Лелі: "Обряд спостерігався в українців і білорусів південно-західної частини Росії. Проводився він напередодні Ярилиного дня, 22 квітня; ці дні називалися "червоною гіркою". Під час розкопок в с. Гочев Курської обл. в 1939 мені та іншим учасникам експедиції довелося бачити, як "грали Лелю". Точний день майбутнього ігрища заздалегідь не був відомий; про нього дізналися лише напередодні. Під вечір на великій площі зібралося кілька десятків бабусь, жінок і дівчат (включаючи підлітків) в особливих, збережених для цього випадку, білих шатах. Вони всі утворили величезний, дуже урочистий хоровод і, піднявши руки до неба і повільно ступаючи, рухалися по колу. При цьому співалися весільні пісні. Чоловіків навколо хороводу не було навіть у якості глядачів."

Аналогічні свята існують у самих різних народів Європи. В Італії відзначають Прімаверу - день першої зелені, у Греції ще з античних часів святкують у цей день повернення на землю Персефони, дочки богині родючості Деметри.

Для сучасної людини ім’я Лелі асоціюється з казкою А.Н. Островського «Снігуронька» де Лель представлений як прекрасний юнак (вірогідно, мова йде про Полеля - брата-близнюка Лелі, сина Лади), який грає на сопілці. У народних піснях Лель є персонажем жіночого роду - Леля, а основними учасниками, присвяченого йому свята були дівчата.

Ці дні називалися також «Червоної гіркою», оскільки місцем дії ставав пагорб, розташований неподалік від села. Там встановлювали невелику дерев’яну або дерново лаву. На неї саджали найкрасивішу дівчину, яка і виконувала роль Лялі (Лелі). Праворуч і ліворуч від дівчини на пагорбі на лаву укладалися приношення. По один бік размещался коровай хліба, а з іншого боку знаходився глечик з молоком, сир, масло, яйце і сметана. Навколо лави розкладали сплетені вінки.

Дівчата водили хоровод навколо лави і співали обрядові пісні, в яких славили божество як няньку і подательніцу майбутнього врожаю. По ходу танцю і співу сидів на лавці дівчина надягала на своїх подруг вінки. Іноді після свята на пагорбі розпалювали багаття (олелію), навколо якого також водили хороводи і співали пісні.

Етнографи зазначають, що весняні хороводи пращурів були особливі.

Ірина Клименко, завідувач лабораторії Музичної етнографії Національної музичної академії зауважує: "Вони виробляють різні фігури, це або рух за ходом Сонця, вважалося, що тоді Сонце швидше викотиться і зігріє землю. Або ж заплітали хвилясті лінії, які ніби наслідували або швидкий плин води, або вважалося, що цим можна допомогти зелені розквітати буйніше, допомагаючи цьому співом, голосним, відкрити, щоб його було далеко чути".

Десь тут була подоляночка,
Десь тут була молодесенька,
Тут вона впала, до землі припала,
Сім літ не вмивалась, бо води не мала.

Ой устань, устань, подоляночко,
Умий своє личко, як ту скляночку,
Візьмися за боки, покажи нам скоки,
Біжи до Дунаю, бери ту, що скраю.

Усім, хто виріс у селі, добре відома давня весела пісенька-гра «Подоляночка». Наші предки до усіх ігор, танців, пісень, підходили з глибоким змістом та духовно-виховним аспектом. Ця пісня є давнім елементом свята Лельника, на яке відбувались вікові посвяти юнок-підліток у новий їх стан – дівчини.

Становлення дівчинки відбувається під опікою доньки Лади, Богині Лелі. Після свята Лельника, Леля поступово передає дівчинку під опіку вранішньої Богині Вести – хранительки домашнього вогню, яка, окрім того, проявляєтья ще і як Зоря.

Відтепер дівчинку звуть вестункою, вона проходить особливе навчання, яке розкриває в ній усі сили і вміння майбутньої жінки.

Хлопцям в цей день варто нагадати - якщо хочете щоб ваша дівчина дарувала вам свою красу, ніжність і кохання, - привітайте її зранку букетиком весняних квітів! Адже цей день - день справжнього свята кохання!

Ярило, Орій - Бог весняного Сонця, свято пробудження чоловічої пристрасті й полум’яного кохання

Ярило. Бог Весняного Сонця, розквіту природи, родючості, пристрасті. Таким його уявляли давні слов`яни

Свято Ярила - це свято пробудження чоловічої любові та пристрасті. Зустріньте його, хлопці-молодці! Це Ваше свято Любові! 

Ярило, Ярила — східнослов’янський міфологічний персонаж, що символізував родючість і плідність, бог Весняного Сонця, розквіту природи, родючості, пристрасті. Коханий чоловік Лелі. Корінь слова Яр (jar) - означає ярий, нестримний, збуджений, сильний, завзятий, пристрасний, гнівний.

Культ Ярила був поширений на Русі дохристиянського часу, однак він перейшов і в християнську традицію, а як пережиток язичницьких часів у деяких місцях України, зокрема на Поділлі, зберігся до ХХ століття у звичаях «похорону Ярила» та «гоніння шуліки» у перший понеділок «петрівки». Під впливом християнства магічна функція Ярила була перенесена на святого Юрія.

Згідно з чеською та польською історіографією та філологією — «яро» від слова «весна», «яро» і в сучасній чеській мові означає весна — в слов’янській міфології - бог пробудження природи і родючості, символ сексуальної потужності і покровитель рослинного світу.

А де ж він ногою –
Там жито копою,
А де ж він не зирне –
Там колос зацвіте...

«...І почав тоді Ярило по ночах ходити. Де він ступить ногою - ярина виросте, як подивиться на поле - квіти зацвітнуть, гляне в ліс - пташки защебечуть, а у воду гляне - риба стрепенеться. І ходить Ярило по темних лісах, селах, хуторах і на кого гляне, у того серце коханням спалахне. Торкнеться у сні молодого хлопця - кров закипить, дівчину зачепить - як іскра, спалахне. і виходять дівчата й хлопці надвечір на Ярилове поле хороводи водити та пісень співати. Не зчуються, не зоглядяться, як і ніч пройде, як зорі погаснуть, як місяць сховається і на травах засяють сльозинки роси...»

Білоруси уявляють собі Ярила молодим гарним парубком, який їздить верхи на білому коні, в білій кереї, з вінком квітів на голові. В правій руці він тримає людську голову, а в лівій - сніп житних колосків.

Ярило — бог весняних робіт, плотської любові і статевих пристрастей. Заступник сівачів і всіх, хто встає рано, до схід сонця. Місяць Ярила — ярець (травень). Зображувався молодим, у білій полотняній одежі, на білому коні, босим. На голові — вінок квітів як символ вічності і неба. У лівій руці — пучечок житніх колосочків — знак життя і щастя, доброго врожаю і благополучності, у правиці — мертва чоловіча голова — нагадування про те, що кожного чекає смерть, а тому треба жити Яро. На грудях Ярило носив, згідно з повір’ям, зображення бика — символ дужої ярості і пристрасті. (За П. Трощиним).

Як зазначав Олекса Воропай, «Наш Ярило ходить пішки в білій кереї з вінком маків і хмелю на голові. В правій руці він носить серп, а в лівій - сніп жита, пшениці та всякої пашниці».

День святого Юрія 23 квітня (6 травня за старим стилем) за християнським календарем в Україні відзначається свято Юрія (Георгія)-Побідника. Дві тисячі років тому ця календарна точка відповідала вступу Сонця в сузір’я Тільця. Міфологічно активну (чоловічу) енергію Космосу вособлює образ священного Бика (Тільця, Тура).

У наших предків це був золоторогій тур. На тій порі він уважався священною твариною. Слово “тур” (“тура”) деякими східними мовами (давн. Інд., перс., курдськ.) означає: дужий, швидкий, активний, ярий. Водночас слово ярий в український мові виступає з означенням: весняний, молодий, буйний, пристрасний, палаючий, загалом - активний. Тому період вступу Сонця в сузір’я Тільця предки-язичники урочисто відзначали як свято народження Ярила - божества, що втілює плодючу стихію весняного сонця. Отже, сонце-Ярило - це сонце-Тілець (Бик, Тур). Особливої священности надавалось рогам тура. Туровий ріг-ритон (посудина для пиття) у наших предків був обов’язковою приналежністю урочистих обрядів та бенкетів. З археологічних розкопок відомі турові роги, оздоблені карбованим сріблом та позолотою. Ріг - один із головних атрибутів язичницьких богів. Він сповнювався вином радості або полум’ям печалі. В дні свята бика убирали стрічками й квітами, водили по селу. Кожний стрічний за звичаєм має пригостити священну тварину - дати пожертву. Добрим знаком вважається, якщо бик-тур штовхне (буцне) даючого пожертву. Це, за повір’я, надає людині здоров’я та плодючої сили. У традиціях українського села ще й сьогодні зберігається звичай обрядового вигону худоби на пасовисько в день святого Юрія. За традицією господар має взяти гілку свяченої верби (першодерево світу) і нею супроводжувати скотину аж до вигону.

Сузір’я Тільця-Тура вважається священним у більшості народів світу. Згідно багатьох міфічних переказів, Тілець у системі галактики - це своєрідний астрополярний центр, що скеровує весь рух зір і планет, обмежуючи як внутрішньо так і зовнішньо. І цим він оберігає світ від глобальних катастроф. Образно - Тілець своєрідний небесний пастух. І навіть саме свято Юрія називають святом пастуха. За міфопоетичним уявленням слов’ян і, зокрема, українців, бойова палиця бога-громовника Перуна змінює свою полярність на супротивну саме в точці літа. Після свята Купала вона вже не оживає, а губить і руйнує. Під цю ж пору, за звичаєм, проводиться обрядове поховання Ярила.

В християнські часи місце язичницького Тура-Ярила тепер переймає святий Юрій-Побідник. Фонетична спорідненість імен Юрій (грецьке Георгій) і Ярило є явищем закономірним, а не випадковим. За переказом великомученик Георгій (Юрій) жив у IV столітті в Каппадокії. Він був шляхетного роду, відзначався військовою доблестю, відвагою й досяг звання тисяцького. Святий Георгій сповідував віру Христову. І коли тодішній цар Діоклетіан улаштував нелюдський суд над християнами, він відкрито виступив проти нього, звинувативши царя в жорсткості й викриваючи його нечестивість. Діоклетіан, приховавши гнів, спробував схилити Георгія до відречення від Христа. Та, побачивши, що віра його непохитна, наказав ув’язнити й жорстко катувати. Після того, як ніякими найстрахітливішими тортурами не вдалося схилити святого мученика до відречення, йому стяли голову. Мощі святого Георгія були покладені на батьківщині його матері, згідно заповіту.

Неподалік від місця поховання, поблизу гори, виходив з озера лютий змій-людожер. Змія стала обожнювати й по черзі віддавати від кожної родини по одній дитині. Черга дійшла до єдиної доньки царя. Та коли Змій вийшов з води, щоб поглинути жертву, раптово з’явився юнак на білому коні і вразив Змія у відкриту пащу. То був Георгій (Юрій)-Побідник. Так, будучи воїном царя земного, він явив себе звитяжним воїном Царя небесного. І в народній свідомості він живе як змієборець. Змієборцем уважається й давньоіндійський бог блискавки й грому Індра, котрий своєю “ваджрою” (імовірно, тризубець або духова палиця) вразив дикого демона-змія Вритру, що ховався у водах поблизу гори у утримував води.

В іранській міфологій богом неба уважається Агур Мазда. У день святого Юрія “знаючі” люди, виганяючи худобу на пасовисько, виголошують ось таку замову від вовків: “Святий Ягодій (Юрій)-Побідоносець їхав на Осіянській горі, на червоному коні звір-вовків збирати, щоб не йшли моє стадо поїдати"

Володар неба, згідно міфопоетичних уявлень, є водночас і володарем первісних вод. На землі первісною водою вважається роса. Роса в день святого Юрія - священна: “Юрієва роса краще вівса”. В українській міфопоетиці святий Юрій немовби переймає естафету небесного воротаря від своїх язичницьких попередників: Ярила, Тура, Урана, Турана. Він - Божий ключник, що відмикає небо й випускає росу - Божу красу.

“За повір’ям у день Юрія вся природа наповняється плодючою силою. Тому за звичаєм цього дня качаються по зелених сходах жита, беручи приклад з корів і коней, аби окропитися цілющою Юрієвою росою й набратися життєдайних сил. А на майданчиках та околицях чоловіки міряються на силу, атлетизм, спритність та влучність у стрільбі з лука. Цього дня також поминають померлих родичів і особливо вояків” (Ткач М. День святого Юрія. Українська культура № 3, 1995, с.16).

Обрядовими справами в день святого Юрія вважаються пшеничні калачі високої форми та пироги з сиром. Калачі символізують плодючість та активність, а пироги - чоловічу потугу й силу.

Люди виходили на поле хресним ходом, молились за врожай, кропили поле свяченою водою, закопували ні нивах освячені крашанки та паски, примовляючи: «Роди, Боже, жито-пшеницю та всяку пашницю» Діти забавлялись, качаючись на озимих посівах, це давало силу і здоров’я, дівчата водили хороводи, співаючи веснянки, хлопці кидали грудки в небо, «щоб хліби росли високі», обливались водою, вірячи, що це сприятиме врожайності полів.

На Юрія вперше виганяли худобу на цілющу росу, знаючи, що це віджене від тварин усі хвороби. Взагалі, роса на Юрії вважалась священною, її збирали для лікування і охороняли від відьом, використовуючи різні прийоми захисту: чіпляли на воротях, парканах, стайнях гілки свяченої верби, обсипали обійстя і корів маком, малювали дьогтем хрести на воротях, дверях тощо.

Донські землі у складі Запорізької Січі

Як бачимо, все XVII і XVIII століття між народами-сусідами точилася запекла боротьба за володіння землями в усті Дону. Турки закріпилися в донському Приозів’ї, звівши тут міцну фортецю Озів, проте контролювати всі суміжні з Озовом землі були не в змозі, через що на ці багаті на соляні й рибні промисли ґрунти претендували разом і українці-запоріжці, і донські козаки, і кримські татари, а у XVIII столітті до цієї боротьби долучилася і Російська держава, яка дуже посилила свої позиції з приходом царя-реформатора Петра Першого, і, врешті-решт, саме вона здобула перемогу у цьому міжнародному протистоянні за узбережжя Озівського моря. Україна рішуче заявила про своє право на землі в усті Дону ще в середині XVI століття й відтоді не залишала намагань закріпитися в Озові та на навколишніх територіях. Походи запорізьких отаманів – Дмитра Вишневецького, Семена Скалозуба, Івана Сулими та інших, тримали у постійному напруженні турецькі гарнізони Озова, а перемоги 1637 і 1696 років показали всій Європі силу і міць козацької зброї. Не дарма Богдан Хмельницький вважав українськими всі землі на південному сході від Ізюмського перевозу до Дону, про що свідчить його Універсал від 15 січня 1655 року. У XVIII столітті Запорізька Січ боролася і з росіянами, і з донськими козаками, і з турками за те, щоби сусіди визнали устя Донуукраїнською козацькою територією. У XVIII сторіччі територія Запорізької Січі простягалася до устя Дону Ситуація загострилася після того, як 1708-го запорізькі козаки на чолі з кошовим Костем Гордієнком підтримали гетьмана Мазепу та виступили війною проти російського царя Петра Першого. Запорожці зазнали поразки та змушені були всім своїм військом перейти під головування турецького султана. Але 1711-го зазнала поразки і Росія у своїй війні з Туреччиною, відмовившись за умовами Прутського миру і від влади над Запоріжжям, і від своїх фортець Озова і Таганрога, що були відбудовані росіянами на узбережжі Озівського моря (Петро Перший після здобуття Озова в 1696 році наказав головну воєнну фортецю в регіоні будувати не тут, а трохи північніше – в Таганрозі). Перед тим, як покинути фортеці, росіяни їх зруйнували, але турки відновляти Таганріг не стали, а передали його з навколишніми землями під юрисдикцію Запорізької Січі. Читайте також: Наші предки на Дону в добу Київської Русі Перебування Таганрога і Північного Приозів’я у складі Запорізької Січі вельми сприяло економічному розвитку козацтва і заселенню цього регіону українцями. Російський уряд, під страхом смертної кари, забороняв запорожцям будь-які стосунки з усіма іншими козаками, що залишалися під владою Росії – гетьманськими, слобідськими та донськими, небезпідставно побоюючись того, що запорожці зможуть загітувати своїх побратимів до спільного заколоту проти московської влади. Тож запорожцям доводилося тепер концентрувати свої зусилля на освоєнні приозівських земель. Козачі українські промисли виникають у цей час на всьому Озівському узбережжі аж до території сучасної Кубані на Єйській косі. Не маючи доступу до Росії, запорізькі козаки ведуть тепер широку торгівлю рибою та сіллю з Правобережною Україною й Галичиною, які перебувають під владою Польщі. Це сприяє зростанню економічних зв’язків між різними регіонами Великої України, і разом з тим збільшенню чисельності населення на півдні, розширенню старих й появі нових зимівників на донському Приозів’ї. Але стосунки між запоріжцями і турками не були безхмарними. Різна культура, різна релігія, багатолітня ворожнеча і війни не сприяли встановленню добросусідських зв’язків між цими народами. Врешті-решт запорожці вирішили повернутися під російський протекторат 1734 року. Але і тут сподівання на спокійне життя у складі Російської імперії не справдилися. Повернувши до складу Росії Озівське узбережжя, запорожці відразу зіткнулися із зазіханнями донських козаків на ці землі. Не маючи сили підпорядкувати собі устя Дону зброєю, донці вдалися до політики скарг і наклепів, жаліючись російському уряду на запорожців та прохаючи Петербург забрати від українців багаті на рибу та сіль території. Та й сам російський уряд заздрим оком дивився на плодючі запорізькі степові ґрунти і мріяв привласнити ці землі. Починається повільне заселення запорізьких земель російськими кріпаками та різними народами, що втікали на російську Україну від гніту турків, – болгарами, греками, сербами. Доводилося запорізьким старшинам вдаватися до запобіжних заходів, заселяючи військові землі козачими родинами, чого раніш ніколи не було, бо за традицією на Запоріжжі жили тільки чоловіки-воїни, а діти та жінки залишалися в тилу, на Україні. Читайте також: Козаки донські та запорізькі. Хто є старшим братом? Так виникала на Запоріжжі паланкова система, коли територія Січі складалася з окремих паланок, на чолі яких стояли полковники, що призначалися загальновійськовим кошем. На узбережжі Озівського моря простягалася Єланецька паланка (за річкою Грузький Єланчик, що зараз в Донецькій області, неподалік від кордону з Росією). До складу паланки входили землі від цієї річки на заході до ріки Єї на південному сході (нині Краснодарський край Росії), вздовж морського узбережжя аж до нового кордону з Туреччиною. На території Єланецької паланки знаходилися і руїни Озова й Таганрога, які за умовами миру з турками увійшли до складу Росії, але відбудовувати їх було заборонено. Взаємовідносини поміж донцями та запорожцями гіршали з кожним роком. Про колишнє бойове побратимство ніхто вже й не згадував. Російський уряд відверто підтримував донських козаків, вбачаючи в них етнічних росіян, на відміну від українців-запоріжців. Між тим боротьба за сіль та рибу дійшла вже до збройних сутичок, коли козаки донські і запорозькі дивилися одні на одних як на запеклих ворогів. Довелося уряду втручатися в цей конфлікт. У 1743 році було створено спеціальну комісію, на яку покладені обов’язки детально вивчити причини цих суперечок і провести розмежування земель Війська Донського і Запорозького. Комісія працювала цілих три роки, але ухвалила рішення, звісна річ, на користь донських козаків. Згідно з Сенатським указом 1746 року кордон між двома козацькими республіками встановлювався по р. Кальміус (в межах сучасної Донецької області, там де Маріуполь). Таким чином Єланецька паланка ліквідовувалася, її землі віддавалися донським козакам, разом з залишками Озова і Таганрога, які через кілька десятиліть було відбудовано і передано до російської воєнної адміністрації. Так Донське козаче військо за рахунок запоріжців отримало вихід до Озівського моря. Останніми полковниками Єланецької паланки були Павло Таран (1743), Осип Баран (1744) і Леонтій Таран (1746). Але несправедливе рішення російського уряду лише розлютило запорізьких козаків. Вони відмовлялися визнавати новий кордон, і, як раніше, рибалили на Озівському узбережжі, виганяючи звідти геть донських козаків. Суперечки тривали. Доходило до того, що 1753-го донський отаман Данило Єфремов скаржився у Петербург на те, що запоріжці вступають не лише на нові донські землі, а заходять навіть на Кубань, у турецькі володіння. Так донський керівник заступався перед російською імператрицею Єлизаветою за турків, виступаючи проти запорізьких козаків. Печатка Кальміуської паланки Запорізького війська 1768 року Тепер, після поділу 1746 року, найсхіднішою паланкою Запорізького війська ставала Кальміуська паланка, адміністративний центр якої був на козачому форпості Домаха, в межах сучасного Маріуполя. Кальміуські козаки вважали своїми і землі колишньої Єланецької паланки, хоч і не до Кубані, але до устя Дону і Озова тим не менш. Підтримував кальміусців у цих вимогах і головний запорізький кіш. Та для того, щоби закріпитися на цих землях, треба було їх активніше заселяти. З таким наміром 1769 року за розпорядженням кошу під Таганріг направилося 500 сімейних козаків. Вони оселилися в усті ріки Міусу, поблизу відновлюваної Таганрозької фортеці, де заснували три нові козачі слободи – Миколаївську, Троїцьку і Покровську, що були названі так за головними запорозькими святами. Незабаром тут виникла і четверта запорізька слобода – Неклинівка. І зараз існує в Ростовській області Росії Неклинівський район. Центром його є село Покровське (колишня запорізька слобода), де за переписом 2002 року мешкало 12,5 тис. осіб, можливих нащадків українських запорожців. Так і в сучасній Росії збереглася згадка про найбільше запорізьке свято – Покрова. Певна річ, що донським козакам не дуже подобалося, що запоріжці дедалі активніше заселяють землі, які з недавнього часу донці почали вважати своїми. Але нічого вдіяти з запорожцями вони не могли – з початком відбудови Озівської і Таганрізької фортець росіянами ці території були відібрані від донських козаків, а Воєнна колегія, якій тепер підпорядковувалися ці землі, була тільки зацікавлена у збільшенні робочої сили в околицях новобудов, тому спеціальним Указом узаконила проживання українців в усті Міусу. Запорожцям доводилося захищати свої землі й від нападів донських козаків. (Сергій Васильківський «Сторожа запорозьких вольностей», близько 1890 р.) Та сутички між запорожцями і донцями тривали весь час. Особливо прославився у цьому сенсі кальміуський полковник Кішенський, який давав рішучу відсіч спробам донців нападати на запорізькі рибні промисли та соляні озера. Донські отамани постійно писали доноси на запорожців до Петербурга, і, зрештою, ці доноси зробили свою чорну справу. У сумнозвісному Маніфесті імператриці Катерини ІІ від 1775 року про зруйнування Запорізької Січі, однією з причин знищення російською владою запорізького козацтва називалося саме невдоволення тим, що запоріжці поширюють свої поселення на землі, що належали Війську Донському. У шостому пункті Маніфесту писалося: «Наконец, те же Запорожці стали распространять своевольные свои присвоения и до земель издревле принадлежащих Нашему войску Донскому, непоколебимому в должной к Нам верности, всегда с отличностью и мужеством в нашей службе обращающемуся и порядком и добрым поведениемприобревшему навсегда к себе отлично Наше Высочайшее Монаршее благоволение, делая и сим Донским Казакам запрещения пользоваться оными землями, которые уже долговременно в их обладании состоят. Всякий здраво рассуждающий может тут легко проникнуть как лукавое намерение Запорожских Казаков, так и существительный от оного Государству вред». І як висновок з цього: «Мы сочли себя обязанными перед Богом и перед Империей нашею и пред самим вообще человечеством разрушить Сечу Запорожскую и имя казаков от оной заимствованное…Можем Мы в то же время им объявить, что нет теперь более Сечи Запорожской в политическом ее уродстве, следовательно и казаков сего имени». Так запорізьке козацтво було знищено, а донське продовжило існувати, ставши вірною опорою царату в його боротьбі з національно-визвольними рухами народів імперії та соціальними заворушеннями серед самих росіян. Але про каральні функції донських козаків у ХІХ та на початку ХХ століть мова у цій праці буде далі. Зараз треба додати, що не всі донці зрадили запорожцям та спільній козачій справі. На Дону довгі часи зберігалася легенда про те, що останній кошовий Запорізької Січі Петро Калнишевський, після зруйнування Запоріжжя кілька років переховувався на Дону, серед донських козаків. Про це нібито свідчить і українська народна пісня: Ой, полети ж ти, та чорна галко, Та й на Дон рибу їсти. Ой, принеси нам, ти чорна галко, ОдКалниша вісті. «Та вже ж мені не летіти Та й на Дон рибу їсти. Та вже ж мені не носити ОдКалниша вам вісті». Але це, певно, лише легенда… Ікона Праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського). Шанується УПЦ КП Лише після проголошення Україною незалежності в серпні 1991 року почало потрохи відроджуватися запорізьке козацтво в його сучасному вигляді. В травні 1992-го на Донеччині була створена громадська організація «Кальміуська паланка». Пам’ятаючи про те, що їхні предки володіли колись землями й на Дону, учасники громадського об’єднання приділяли чимало уваги й встановленню контактів із сучасними козаками Дону і Кубані. Так у липні – серпні 1992-го ними було зорганізовано кінний перехід Україна – Дон – Кубань, а протягом 1993–1994 років за участю «Кальміуської паланки» відбулося кілька зустрічей між проводом Українського козацтва та отаманами Всевеликого війська Донського і Кубанського козацького війська. Завдяки цим зустрічам вдалося певною мірою домовитися про невтручання донських та кубанських козаків у Придністровський конфлікт і протистояння в Криму. Але в подальшому «Кальміуська паланка», як і інші козацькі організації України, зазнала занепаду та моральної деградації. Дійшло до того, що під час виборів 2005 року донецькі козаки агітували українців голосувати за… Віктора Януковича. Коментарі, як-то кажуть, зайві. Ігор Роздобудько