Велес. Ярило. Купало

"Велес – Бог звірів" Художник - Володимир Форостецький

Ядром закону наших пращурів був рух Сонця в колі зодіаку, а найвищим святом і початком року – весняне рівнодення і початок першого сузір’я зодіаку, яке було головним в той історичний період.

Враховуючи явище так званої прецесії (пересування точок пір року в колі зодіаку із швидкістю 50,256’ на рік), найдавніший зодіак очолювався Близнятами (6680 - 4400 рр. до н.е.), потім Тельцем (4400 - 1710 рр. до н.е.), Овном (1710 р. до н.е. – 20 р. н.е.) і Рибами (з 20 р. н.е.).

У віруваннях наших давніх предків Велес (“Небесний бик”) з’явився, як ми бачимо, ще в п’ятому тисячолітті до н.е. з початком головування в зодіаку сузір’я Тельця (Бика). Тоді точка весняного рівнодення випадала на сузір’я Тельця і Велес (“Небесний бик”) став головним богом.

Улюбленим богом Велес залишився до слов’янських часів. Окрім шістьох богів київського пантеона, який створив Володимир Великий, в народі дуже пошановувався Велес. Василь Скуратівський (“Русалії”) пише, що кияни приносили жертви не Володимировим богам, а своєму Велесові, що стояв на Подолі. В той час, коли княжа верхівка давала клятви Володимировим богам, ремісники влаштовували релігійні обряди біля статуї Велеса (Волоса). До речі, одна з вулиць на Подолі і досі має назву Волоська.

Багато хто вважає Велеса богом худоби (“скотій бог”). Але в “Слові о полку Ігоревім” маємо іншу характеристику цього бога:

А чи так би заспівати тут,
Віщий Бояне, внуче Велесів...

Як ми знаємо, Боян – це славетний давньоруський співець-дружинник, який в 11 і на початку 12 століття оспівував подвиги руських князів, і як внук Велеса якось не в’яжеться з “богом худоби”. Так само, якось неправдоподібно виглядає, що Олег, Святослав і Ольга скріпляли з греками угоди, присягаючись “Волосом яко скотьїм богом”.

Велеса також вважають богом ремесел і промислів. На місці колишнього Велесового капиша біля Почайни на Подолі – залишки давньоруської судоверфі. Тут – на сучасній Волоській вулиці – було торжище купців. Велес опікувався ще й торгівлею, адже слово “скот”, як слушно зауважив Іван Огієнко, в давнину “визначало взагалі багатство, гроші при міновій торгівлі, тому Велес – це бог багатства і всякого достатку, торгівлі, опікун купців, ніби латинський Меркурій”.

Купало означає для наших сучасників передовсім свято, яке відзначають за християнською традицією у ніч з 6 на 7 липня. Хоча насправді свято Купали наші пращури відзначали в день літнього сонцестояння - 21 червня, квінтесенцією якого було очищення за допомогою вогню і води, – а це є найдавнішою формою магічних дій. В цю пору в природі відбуваються найактивніші процеси – буяння трав і всього довколишнього зілля. Купало збігається з літнім сонцестоянням, серединою літа, після чого жива енергія рослинного світу йде на спад, починають коротшати дні. Тому Купало мовби завершував земну активність.

Відтак образ Купали репрезентовував живу силу сонячної енергії, яка породжувала життя на землі. Досягши свого апогею, сонце йшло на спад, а звідси й спалення Купала:

Допалимо соломоньку
Та ходім додомоньку,
Лежи, лежи, та Купалочку,
В червоному та багаттячку.

Неважко здогадатися, що прообразом червоного багаття є стиглі плоди, котрі увібрали сонячну енергію, що її уособлював Купало – давній бог завершеного весняного буяння і плодючості. Подібними рисами наділений і Ярило.

Ярило – це яре родюче весняне сонце. Він уособлював буйність, любов і любовну пристрасть, опікувався земними плодами, врожаєм зернових. Ярило – це бог весни, а також дітонародження.

Хоч Ярило і належав до богів, але народна уява наділяла його земним життям. Поліщуки (мешканці Полісся – сучасних Київської, Житомирської і Рівненської областей), уявляли Ярила молодим гарним парубком, який їздить на білому коні у білій мантії. На голові у нього вінок з весняних квітів, а ноги босі. У лівій руці він тримає жмут житніх колосків. Про його благодайність мовиться в пісні:

А де ж він ногою –
Там жито копою,
А де ж він не зирне –
Там колос зацвіте...

Християнська епоха на території України почалася не раптом і змінила арійську не протягом століття. Для цього знадобилось ціле тисячоліття, але чимало традицій арійської епохи лишилися жити в християнській, а деякі з них живуть і досі. Тому перше тисячоліття нової ери як перехідне відносимо як до християнської, так і до арійської доби.

Трансформуючі впливи християнської епохи починаються вже з прешого тисячоліття н.е., коли в Зодіаку запанувало сузір’я Риб, а у Київ апостол Андрій приніс ідеї свого Вчителя і започаткував тут християнські громади.

Оповита таємничим серпанком тисячоліть підноситься над Київським Подолом Андріївська гора, увінчана стрункою п’ятиглавою Андріївською церквою. У церкві мощі святого Андрія Первозванного і картина українського художника П.Бориспольця “Проповідь апостола Андрія скитам” – матеріальне втілення давнього переказу про благословення київських гір і нашої людності учнем і посланцем Христа.

Ідеї християнства майже не змінювали світогляду наших предків. Задовго до офіційного введення християнства Володимиром Великим, обидві релігії існували в Києві паралельно. Після ж офіційного прийняття християнства життя старої релігії лише набрало нових форм. Частина обрядових дійств була оформлена як християнські свята (Різдво, Водосвяття, Зелені свята та багато інших), а частина кваліфікована як “нечисті”, “відьомські”.

Оскільки то були все ж таки свої, предківські обряди і ритуали, то до “відьомства” праукраїнці ставилися добродушно. З тієї причини Київ здобуває славу відьомського осередку. “Київські відьми” відзначаються особливими знаннями. У Києві і досі стоїть Лиса гора, куди всі відьми злітаються на перше представлення та “завершення освіти”. Прямо чи опосередковано, але саме слово “відьомство”, “відьма”, “відьмак” походить від прадавнього священного вчення предків – вед.

Дохристиянські вірування і символи були настільки сильними, що їх не вдалося подолати за тисячу років. Так у християнській символіці, окрім її центрального символу – хреста, маємо знаки сварги (свастики), тризуба, кола-колобігу (сонця), шестикутної зірки. Сварга прикрашає алтар Софії Київської, шестикутні зорі бачимо на її мармурових фризах капітелів, на плитах підлоги, на кованих дверях. Тризуби стоять на багатьох хрестах, кола з сонячними променями вінчають бані церковних споруд.

Первісне - ще неспотворене -
Хри(е)стиянство стало новим етапом світоглядного розвитку людства і значною мірою було співзвучне духовним потребам нашого народу. Тоді почалася нова космічна епоха – панування сузір’я Риб в зодіаку. Нова релігія пустила глибоке коріння, хоч для цього знадобилося не одне століття важких протиборств. Завдяки накладанню або поєднанню місцевих і привнесених структур витворився своєрідний симбіоз, а точніше, дуалізм дохристиянської і християнської релігії, що особливо простежується в українських святах та обрядах.

Великдень

Великдень

відзначається день весняного рівнодення - щорічно повторювана астрономічна і географічна дата, із якою пов'язано багато природних явищ і процесів. У цей день сонце перетне небесний екватор і почне підніматися в північну частину небесної півсфери. Свято Великодня припадає на весняне рівнодення, коли день стає більшим за ніч, символізує перемогу Світла над Темрявою, Дня над Ніччю, Тепла над Холодом, Весни над Зимою.

Завтра за астрономічним календарем починається весна. Небесне світило зійде точно на сході і сховається за західною точкою обрію. Земля ж, обертаючись навколо уявної осі, й одночасно рухаючись навколо Сонця, знаходиться в такому положенні відносно Сонця, коли сонячні промені падають прямовисно на екватор, а уявна вісь Землі займає чітко нейтральне положення відносно Сонця. Природа в цей час починає оживати-воскресати після зимового сну, скресають ріки, повертаються птахи з Ірію, дні стають довшими, а Сонце – теплішим.
Обидві півкулі, від екватора до полюсів, нагріваються відносно однаково. За словами астрономів, у такому положенні Земля знаходиться 2 рази на рік: 21 березня - у день весняного рівнодення і 23 вересня - у день осіннього рівнодення. У ці періоди день і ніч поділяються нарівно - по 12 годин. З астрономічної точки зору, з 21 березня настає весна і продовжується до 22 червня, тобто до дня літнього сонцестояння, що за народним календарем Пращурів відзначається як свято Бога літнього Сонця - Купайла.
За народним календарем після весняного рівнодення, яке буде завтра, святкували Великдень - Великий день. Ця назва і дотепер вживається українцями і білорусами для позначення християнського свята воскресіння Ісуса Хреста. Але спочатку, задовго до поширення християнства на українських землях Великдень був святом весняного Сонця і природи, що відроджувалася після довгого зимового сну.

Енциклопедичний Словник Брокгауза і Ефрона 1892 р. писав: «З цілковитою певністю можна сказати, що весняне свято існувало вже у слов’ян-поганців (язичників) і тільки потім з ним збіглося свято Християнської Церкви…»
З приходом християнства розпочалася непримиренна боротьба духовенства з «поганськими» звичаями і первісною культурою народу, що вкорінювалися тисячоліттями у народну пам'ять. Тому багато народних свят і обрядів залишилися, але під виглядом християнських.
Широко поширені веснянки-гаївки, що співали дівчата і водили хороводи у гаях, на галявинах біля води, символізували прихід весни, яка перемагала стару зиму. Мало-помалу веснянки «християнізувалися», а в XIV-XV ст. веснянки-гаївки почали водити біля церков після християнського Великодня.
Ой, весна, ой красна,
Що ти нам принесла?
Де зимувала, кого зігрівала?
А ми за тобою насумувались,
А ми тебе, весно, навиглядались.
У Великдень весна перемагає зиму, світовий день починає збільшуватися, воскресає Бог життя - Дажбог-Сонце. Життєтворяще Сонце особливо виграє першого Великого дня вранці, коли сходить. Тоді люди відчиняли усі вікна, щоб запустити у хату його чудодійне проміння.

Стародавні жерці на Великдень ходили від хати до хати і сповіщали: "Радуйтеся, Син Божий воскрес!" І разом із Сонцем-Дажбогом, яке дарувало світло і тепло воскресала природа. Дажбог-Сонце запліднював життям Землю. В ніч перед приходом Великого дня - воскресіння новолітнього, весняного життєдайного Сонця - на пагорбах, щоб бути ближче до Божича, запалювали вогнища, які палали всю ніч, єднаючі людські душі з великою душею зоряного неба предків.
У перший день Великодня всі сідають за стіл ще досвіту. Але перед цим вся родина вмивається крашанками. Мати наливає у чепреп'яну миску холодної води, а на дно кладе три червоні крашанки. Після кожної особи воду міняють, але крашанки залишаються. Всім, хто вмивається крашанками, Божич-Сонце дарує здоров'я, а дівчатам ще й вроду.
На Великдень випікався священний хліб, який посипався пшоном і який освячували в спеціальних мисках - ночвах.Така посудина зберігалася у хаті лише для цього свята - в жодних інших потребах не використовувался. В священий коровай встромляли гільце верби, яке вважалося тим священним перводеревом, що росте посеред Вирію і тримає на собі вогонь Дажбога.

Лелека 

Лелека був тотемом трипільських племен пеласгів, які називали себе лелегами (лелеками). Його зображення вони залишили на Балканах, на островах Егейського моря, в Малій Азії – всюди, куди переселялись. Від їхньої самоназви, очевидно, і походить назва цього птаха. А ще він має назву Гайстер, що давньогрецькою означає “зоря”. Гайстер є символом давньої богині Вечірньої і Вранішньої Зорі, яка освятила птаха назвою зірки. 

Лелека (бусол, бузько, чорногуз, гайстер) - символ богині Зорі; символ поваги до батьків; символ мандрівників; сімейного благополуччя, щастя; батьківщини.

Лелека в українців – святий птах, який, за повір’ям, має риси і звички, що притаманні людям. В народному уявленні він є символом праці і відданості. Де він покладе своє кубло, тій хаті буде щастити, а якщо його образити, він і хату може спалити. В Україні птахів і звірів не називали людськими іменами. Однак, для лелек робили виняток: "Антоне, принеси тепло".
Лелеки розуміють людську мову (адже колись говорили), як і люди, шукають собі пару, турбуються про дітей і через ревнощі можуть покінчити життя самогубством. Якось люди недобре пожартували і підмінили яйце лелеки качиним. Лелека-мати вигрівала яйця, а батько носив їжу. Коли на світ з’явилися пташенята, разом з малим лелекою в гнізді вилупилось і каченя. Побачивши його, лелека високо злетів у небо і каменем упав на гніздо. Мертвими на землю впали пташенята і лелека-мати. А садиба того господаря незабаром пішла з димом.
Як і людина, лелека може плакати: “Бузьок може нудитися за хижею, в якій жив, ще як був чоловіком, - розповідається в одній легенді. – То він гніздо і в’є на дахах і живе коло людей. Ми часто можемо бачити, як він журиться. Стоїть годинами на одному місці з опущеним дзьобом – плаче й думає про своє людське життя”. Лелека сумує, коли бачить свари поміж людьми: “стане нерухомо на одній нозі і плаче гірко... А як бачить добро між людьми, то калатає своїм дзьобом. То він так радіє”.
Звернімо увагу на те, скільки пісень, казок і повір’їв в Україні пов’язано з цим білим птахом з чорною позначкою і скільки він має назв – бусол, боцюн, бузько, гайстер, чорногуз, лелека. У фольклорі і літературі лелека символізує любов до рідної землі, тугу за батьківщиною. Невипадково ліричний герой однієї з пісень просить: "Візьміть мене, лелеченьки, на свої крилята".
Лелеки з давніх часів перебувають під охороною українців, ще з часів тотемізму. Їх вважали провісниками весни, птахами Сонця.
Якщо згадаємо, що за повір’ям він приносить дітей, то стане зрозумілим, чому бог шлюбу і кохання в давніх українських і польських піснях зветься Лель, а скіфський бог плодючості – Гайстеріс. Отже, Лелека – ще й символ Сонця.

Русалії. Нявський Великдень. Проводи русалок

Мавка лісова

За народними віруваннями, в Русальний тиждень, коли цвіте жито, русалки виходять з води і гуляють по полях та лісах. Вони полюють на молодих парубків та дівчат і заманюють їх у своє підводне царство. Особливо небезпечно купатися в річках цього тижня, бо русалки залоскочуть і залишать в себе.
За одними етнографічними даними, Русальний тиждень, який ще мав назву – Русалії, тривав протягом Зеленого тижня, за іншими – протягом наступного, вже після Зеленої неділі.
Русалки в цей тиждень можуть залоскотати парубків і дівчат на смерть. Тому аби не потрапити до їхніх рук, треба носити з собою полин та любисток, що відганятиме їх.
Підстерігаючи перехожого за околицею села, русалка запитувала його: «Полин чи петрушка?» Якщо покажеш полин, русалка зникає, якщо ж відповіси «петрушка», то вона каже: «Ти моя душка!» і може залоскотати на смерть.
Найпоширенішою була думка про те, на Русальному тижні у полі, лісі і понад ставами та ріками ходять неприкаяні душі самогубців і дівчат-утоплениць, що перетворилися в русалок. Русалками стали і потерчата – мертвонароджені діти, після поширення християнства – померлі нехрещені діти.
В давні часи тих, хто помер «не своєю смертю», хоронили окремо від загальних місць поховання: у лісах, полях, на перехрестях доріг. Русалки (нявки, мавки, потерчата) обживали певне місце – поле, ліс, річку, ставок чи болото.
В народі до них було неоднозначне ставлення: в одних місцевостях їм симпатизували, їх жаліли, вважаючи їх добрими, але скривдженими, подекуди навіть ставилися до них з повагою – «бо вони опікали ниви, ліси і воду». В інших краях їх вважали «нечистю», якій треба догоджати і задобрювати, аби не заподіяли лиха. Переважно вважалося, що «вони здатні вчинити зле: наслати град, зливу, бурю, розтолочити жито чи залоскотати своїх однолітків на смерть».
Особливо небезпечними були русалки в перший по Зелених святах четвер – це Нявський четвер, або Русальний Великдень. В цей день русалки та нявки (мавки) ходять полями, граються біля води та на узлісках – “їхні душі випущені на волю”. І це єдина пора, коли вони можуть набувати людську подобу і споживати звичайну їжу.
На Русалії для русалок і мавок («щоб бавилися й нас не зачіпали») дівчата влаштовували ритуальне дійство “завивання вінків”, яке в одних місцевостях робили в четвер напередодні Трійці, а в інших – після неї. Вони гуртом йшли до лісу і завивали вінки з тонких гілочок на живих березах, які мали зберігатися аж до понеділка, коли влаштовували проводи русалок.
Перед тим, як йти до лісу на вінкоплети, вранці готували обрядові пиріжки і яєшню, яка, як пише Василь Скуратівський у своїй книжці “Русалії”, була обов’язковою в трійчанських обрядах.
На Нявський Великдень, «щоб не розгнівити померлих душ», остерігались працювати, особливо сіяти борошно в діжу – «бо з’явиться багато русалок». Зранку жінки пекли паски-бабки, фарбували в жовте крашанки, але шкарлупки від яєць не викидали на воду – як на Великдень – «бо довкола них збереться гурт русалок».
Деінде на підвіконня клали гарячий хліб – вважаючи, що від пари і запаху русалки будуть ситі. Протягом Русального тижня, особливо в четвер, по всіх регіонах Україні жінки розвішували на деревах полотно, аби нявки взяли його собі для сорочок. В народі русалок уявляли як дівчат надприродної краси – з білим або трохи синюватим кольором тіла і розкішною розпущеною косою. Вони одягнені у прозорий одяг або ж були зовсім голі.
В деяких українських селах побутував такий звичай: дівчата зі сходом сонця несли в поле житній хліб, спечений на святій воді. Його розламували на невеличкі шматочки й розносили по нивах – «для русалок, щоб жито родило».
Перший після русального тижня понеділок був днем Проводів русалок. На Поліссі – в регіоні, де найповніше збереглися ці реліктові обряди, – ще наприкінці 19 століття звичай проводів русалок був в активному вжитку.
Дівчата плели віночки, вибирали з поміж себе найгарнішу і найстрункішу – прикрашали її квітами та стрічками. Як тільки сходив місяць, у білих сорочках та намистах, взявшись за руки, виходили вони за село, а попереду йшла обрана ними «русалка». Всі дівчата мали розплетене волосся і вінок на голові.
Похід дівчат нагадував хоровод – перша пара зводила вгору руки, утворюючи своєрідні «ворота», через які попарно проходили інші учасниці. Дійство супроводжувалося русальними піснями, розпалюванням багаття, через яке дівчата стрибали. До них долучались і хлопці. Це нагадує купальські забави, але з тією відмінністю, що свої віночки дівчата кидали на парубків і розбігалися геть. Натомість «русалка» намагалася упіймати котрусь із подруг і полоскотати.
Опівночі всі поверталися в село, вважаючи, що тепер русалки перебуватимуть у своїх угіддях до наступного Нявського Великодня.

Вшанування предків

Тиждень після Великодня в народі називається поминальним або провідним. Починаючи з Чистого четверга, який в деяких місцевостях навіть називається Мертвецьким Великоднем, Бог відпускає душі померлих на землю й вони перебувають разом із нами протягом усіх світлих днів.
Тому в цей час не годиться називати їх покійниками – на Великдень і в провідний тиждень казали «родителі», «рідняки», «діди»-«баби», душі яких по «Небесному мосту» прибувають до нас то в образі зозулі, то соловейка, то перепелиці, то жайворонка.
Дуже давно, в дохристиянські часи, в наших пращурів був розвинутий культ предків. Вони вірили, що коли людина вмирає на цьому світі, вона переходить в інший світ і там продовжує життя; що діди-прадіди не покидають свого роду і залишаються його опікунами. Вони вірили, що духи предків допомагали вирощувати добрі врожаї, сприяли приплоду худоби, відводили громи-грози і сприяли дощами.
Для вшанування покійників було відведено кілька днів на рік, які потім прийняла й християнська церква, наприклад, «Дмитрівська або дідівська субота, друга, третя, четверта суботи Великого посту, субота перед Зеленими святами, Святий вечір, Проводи. А в найбільше свято року – на Великдень – віддавали предкам найбільшу шану, бо вірили, що у Великодню ніч усі душі померлих дідів-прадідів присутні в хаті нащадків своїх.
Служба Божа на Великдень і освячення пасок відправляється вночі, бо на Великдень усі живі й немає покійників – їхні душі присутні поміж людьми, але тільки до сходу сонця. Тому і розговлялися перед сходом сонця, щоб за цією трапезою були душі предків. Навіть приказували при цьому: « Святиї родителі, ходіть до нас хліба-солі їсти» або «Їжте, пийте, вживайте і нас, грішних споминайте» або «Наші рідняки, не поминайте лихом, чим хата багата, тим і рада!»
Вже на Великдень, після розговіння, старші люди йшли на могили з писанками й крашанками «христуватися з родителями». Вони розбивали писанку об хрест або закопували її в могилу. Розбивши писанку, вони розкришували її на могилі, вірячи, що «родителі» споживуть, прилетівши в образі птахів. Приносили на могили також кусочок свяченої паски.
Але найбільшу трапезу влаштовували на Проводи – кожна родина збиралася на могилах своїх «рідняків». Приносили на кладовище їжу і пиття, христувалися писанкою з покійниками, як і на перший день Великодня після розговін, виливали чарочку горілки на могилу. А голова роду виголошував на Проводи біля могил давню приповідку: «Тут моя родинонька, тут моя мати, тут хутко буду і я спочивати».
Щодо походження назви «Проводи» відомий етнограф Василь Скуратівський у книзі «Святвечір» пише так: «Це своєрідне виряджання (проводжання) духів, які на Великдень розговлялися разом із членами родини, а через тиждень їх потрібно вирядити — «до вирію та на охорону нив і врожаю». І лишень «неприкаяні» — ті, що повмирали неприродною смертю, самогубці та нехрещені — відправлялися в скелі, ліси та води. Згадаймо «Лісову пісню» Лесі Українки, густо населену русалками, потерчатами, Тим, що греблі рве, і Тим, що у скалі сидить, які співіснують із живими героями драми-феєрії».
Перед Проводами кладовища перестають бути місцем смутку – виблискують під сонцем свіжопофарбовані рамена хрестів, урочисто лопотять на вітрі білокрилі рушники й різнобарвні стрічки, задивляється у небо синьоокий барвінок, весело квітнуть первоцвіти, всюди прибрано і чисто.
Своїх предків вщановували не тільки трапезами, а й розвагами. В багатьох місцевостях України, особливо в галицьких селах, вірили, що на Великдень кожний господар, бодай один раз, мусить бамкнути у дзвін – хто для того, щоб «потішити душі родителів», хто за «наглі душі» (тих, хто помер наглою смертю), щоб їм було легше. Інші вірили, що хто задзвонить, в того буде щасливе літо і гарний врожай. А ще в народній уяві великодні дзвони означали засіб відігнати з села смерть та все лихе.
Крім великодніх дзвонів чути було спів веснянок-гаївок – високохудожній, самобутній, поетичний і навіть історичний документ про життя і психологію наших пращурів, які останні декілька століть співали біля церкви на майдані. Живий різнобарвний дівочий вінок під віковий спів цих ритмічних історичних пісень виводив веснянки-гаївки, обходячи церкву.
В дохристиянські часи і в часи так званого двоєвір’я ця дівоча творчість, що поєднувала пісні, рухи, пантоміміку, магічні танці та хороводи, відбувалася на кладовищах, на лузі, у гаю, над водою. Веснянками-гаївками на Великдень та протягом провідного тижня вшановували та заворожували не лише покійників, але й бога-Сонце, подателя життя. Чарували магічними діями та співом і високий урожай, і приплід худоби, і одруження молоді, і частий «дрібен-дощик».

Свято Купайла

Найвище, найвибуяліше свято, яким закінчується літній сонячний цикл календарних дохристиянських свят – це свято молоді – Купало або Купайло, що з часом, після прийняття християнства, деякою мірою трансформувалося в церковне свято.
Йдеться про народження Івана Хрестителя, яке святкується церквою 7 липня. Після поширення християнства давнє народне свято Купала в результаті «християнського нашарування» почало називатися святом Івана Купала, а в окремих місцевостях побутували навіть такі назви, як Іванець, на Буковині – Іван Лопушник.
Але народна пам’ять зберегла Купальську обрядовість та пісні, які, як гаївки та колядки, належать до найдавніших часів, до первісних поезій та ритуалів на честь життєподателя – Сонця. Звичайно, багато чого було втрачено за останнє століття, коли йшла відверта боротьба з національними традиціями і народними обрядами. В підручнику для 8-го класу «Українська література» авторів О.І. Білецького та П.К. Волинського, 1949 року можна було прочитати таке: «В умовах радянської дійсності обрядові пісні відмирають...»
Купайла святкували 22-23 червня в час літнього сонцестояння: увечорі, вночі і в самий день Купала. Свято Купайла відбувалося саме в період, коли сонце приходило до зеніту – найвище піднімалося над землею, давало найбільше тепла і світла, виявляло свою найвищу чудодійну силу для рослинного і тваринного світу та для людини. Вся рослинність досягала свого апогею, все нестримно росло, розцвітало, множилося, раділо життю.
Це свято припадає на день літнього сонцевороту, тому символізує народження літнього сонця - Купала, і тим самим завершує панування весняного сонця - Ярила. В цей час небесне світило перебуває у куполі - найвищій небесній точці, тому дні тоді найдовші, а ночі - найкоротші. Рослинний і тваринний світ отримує найбільше тепла і світла, визрівають зерна і плоди. Купала називають Богом плодючості і зображають з відповідними ознаками, що символізують чоловічий початок та запліднюючу силу.
Головні персонажі свята - Купала та Марена, які уособлюють чоловіче (сонячне) і жіноче (водяне) божества. Ці дві дійові особи обираються, відповідно, хлопцями й дівчатами або виготовляються як опудала. Поєднання чоловічої і жіночої стихій породжує життя, яке на святі символізує гілка верби - Купайлиця.
Свято починається ввечері, напередодні Купала. Основним стрижнем, довкола якого відбуваються дійства, є купальський вогонь, який символізує сонце-зародок у материнській утробі. Він має горіти цілу ніч - від заходу Сонця-Ярила до лона Матері-Землі (смерті) до сходу (народження) Купала. Перед запаленням вогнища чотири чоловіки зі смолоскипами стають квадратом навколо хмизу, що позначає чотири сонця (чотири пори року). Потім всі сходяться до хмизу і запалюють вогнище, що символізує "сонячне сплетіння".
У надвечір’я дівчата гадають на судженого - кидають у воду свої вінки, а хлопці повинні їх дістати. Вінок - це символ щастя та одруження. Чий вінок хлопець дістане, того й дівчина повинна поцілувати і мусить бути з ним у парі на це свято (як правило, вибір зарання узгоджують).
Якщо дівчата примушують хлопців (вогонь) зайти за вінком у свою стихію (воду), то після запалення вогню при заході сонця хлопці перестрибують через вогонь спочатку самі, показуючи свою спритність, а потім, як стихне полум’я, у парі з тими дівчатами, вінки яких дістали. Кожен вважає за честь очиститися вогнем, тричі перестрибнувши через багаття. Існують прикмети пов’язані з цим: якщо парубок найвище стрибнув - буде гарний урожай у його родини, вскочить у полум’я - чекай біди. Коли ж вдало перестрибнуть багаття юнак з дівчиною - вони неодмінно одружаться і проживуть у злагоді все життя. Тому важливо знати, що не можна стрибати через Купальське вогнище будь із ким, а лише з судженим (судженою).
Хлопці спускають з гори вогняне колесо-сонце (символ літнього сонцевороту), або ж розкручують його на стовпі під загальне пожвавлення і радість.
Коли забави стихають, люди від вогнища запалюють свічки на заготовлених зарання кошиках-віночках і йдуть до річки, щоб пустити їх водою й ушанувати предків. Після цього всі сідають за святкову вечерю, віддаючи шану предкам і молячись за народження літнього сонця Купали.
Квітка щастя
Бажаючі йдуть у ліс шукати квітку папороті, як правило, парами. Хтось намагається знайти за її допомогою скарби, а хтось знаходить своє щастя - кохання.
В цей час рослини набирали чарівних, лікувальних та цілющих властивостей. Лише в Купальську ніч на папороті, серед ночі розцвітала чарівна вогняна квітка щастя – кочедижник. Хто її зірве, той усе на світі знатиме, дістане без труднощів усі скарби, матиме чудодійну силу робити все тією рукою, яка зірвала Квітку щастя. Той щасливець причарує найкращу дівчину, матиме найвищий урожай, не боятиметься лихих сил.
Але ж за Квіткою щастя чигають не тільки люди, а ще лихі сили, з якими важко боротися тій людині, яка її знайде. Вони намагаються перешкодити, відвернути увагу молодого парубка, який цю квітку знаходить – старому, як правило, не щастило її знайти. І якщо молодому чоловікові все ж пощастило знайти квітку щастя, він мусив прорізати шкіру мізинця-пальця на лівій руці і всунути ту квітку під шкіру. Можна було сховати квітку під капелюхом на голові або на серці під сорочкою. Далі людина мусить взяти в ліву руку полин або татарзілля й обвести навколо себе крейдою – лише тоді лихі сили не змужуть нічого вдіяти щасливцеві.
Квітка щастя розцвітає раз на рік – саме на Купайла – або раз на 3-5 років. А коли розцвітає, чується наче постріл, наче грім. Ліс зашумить, загуде... І висока стрілка вмить виросте. А на ній з’явиться червона, невиданої краси вогняна квітка, яка розквітне, а пахощі підуть по всьому лісу. І навколо неї з’являться добрі духи-души предків, які також радіють. Жінкам ця квітка не трапляється, бо то великий страх її взяти.
Збір зілля і квітів на вінки
У Купальську ніч польові та лісові трави набирають виняткових чарівних властивостей, великої лікувальної сили.
Іще не скоро сонце покажеться на небі, ще триває Купальська ніч, а бабусі і відьми вже крадькома, щоб їх не побачили, йдуть до лісу збирати зілля, яке в цю ніч набуло виняткових чарівних і цілющих властивостей. Молоді дівчата збирали зілля для кохання – тирлич-зілля, сон-траву, ромен-зілля, васильки.
Вранці, як тільки розвидниться, дівчата йшли гуртом до лісу та в поле збирати квіти для вінків. Найголовніше для вінків – барвінок. З лісових квітів ще збирали ромен-зілля, боркун-зілля, материнку, чебрець, нечуй-вітер, братки, з польових – волошки, мак, сокирки, колоски хлібних зел, з городніх – любисток, м’яту, чорнобривці, ласкавці та кудрявці.
Зібравши досить різних квітів, вони йшли до річки або прямо в лісі сідають колом і плетуть вінки. В деяких місцевостях дівчата плели вінки напередодні Купайла. Кожна дівчина мала сплести два вінка. Дали проводився своєрідний хоровод з вінками – дівчата повільно йдуть одна за одною, піднімаючи до сонця вінки, які тримали в обох руках. При цьому вони підтанцьовували і співали купальських пісень.
Дівчата ховали свої вінки, щоб хлопці не «викрали», бо то поганий знак, ці вінки дівчата потім пускали по воді і ворожили, хто, коли і з ким побереться:
Гей, на Івана, гей, на Купала,
Красна дівчина долі шукала.
Квітки збирала, віночок вила,
Долі водою його пустила.
Полинь, віночку, по бистрій хвилі,
Поплинь під хату, де живе милий,
Поплив віночок долі водою,
Серце дівчини забрав з собою.

Купальська ніч і Купальські вогні
Коли вечоріло, дівчата з хлопцями збиралися окремо і йшли до лісу. Дівчата співали пісень і несли гільце – гарний вершок черешні, вишні, яблуні чи клена. Прийшовши в ліс, встановлювали гільце в землю і оздоблювали його польовими та городніми квітами, зокрема, любистком, трояндами, барвінком, обвішували цукерками, бубликами та випеченими у вигляді пташок пташками, прикрашали різнокольоровими стрічками. На вершечок настромлювали невеличкий віночок з барвінку. Непомітно в кількох місцях прив’язували кропиву та колючі будяки.
У цей час хлопці здобували живого вогню – терли сухі деревини – і розпалювали багаття. Спочатку в землю вбивали довгу палку, навколо неї накладали хмизу і, здобувши живий вогонь, чотири хлопці одночасно підпалювали це багаття з чотирьох сторін. І коли вже вогонь освітлював місце святкування, хлопці роздивлялися дівчат і умовлялися, хто яку дівчину буде ловити.
Дівчата навколо свого гільця водили хоровод, співаючи купальських пісень:
Ой, вербо, вербице!
Час тобі, вербице, розвиватися!
Ой, ще не час, не пора.
Час, тобі, Іваночку, женитися!
Ой, ще не час, не пора:
Ой, ще ж моя дівчина молода...
Та нехай до літа, до Йвана,
Щоб моя дівчина погуляла.
Та нехай до літа, до Петра,
Щоб моя дівчина підросла...

Хлопці враз підбігали до дівчат з усіх боків, намагаючись вихопити гільце, видерти його з рук дівчат. Дівчата не давали... Врешті гільце спільно ламали і кидали у вогнище. Дівчата розбігалися в усі сторони, хлопці їх ловили і несли до вогню. Там вони ставали у коло навколо вогнища, йшли по сонцю і співали купальських хороводних пісень.
По садочку ходжу, виноград саджу,
Посадивши та й поливаю.
Ой, поливши, та й нащипаю. (Дівчата щипають хлопців).
Нащипавши, віночка зів’ю,
Віночка звивши, на воду пущу:
Хто вінка пійме, той мене візьме...
Спочатку через вогнище стрибали найстарші хлопці, потім – попарно, хлопець з дівчиною. Хто не стрибав, співали:
А ти, Яне, святий Яне,
Освяти нам наше зело,
Наше зело і коренє,
Што на огень положене.

Коли всі перестрибали, тоді гуртом співають знов:
А на Яна, на Янонька
Купалася ластівонька.
Купалася, купалася,
А на матку волалася.
Матко моя, подай ручку,
Не дай згинуть мой сердечку.
Матко, матко, подай обі,
Не дай згинуть в зимній воді.
Ця пісня записана на Лемківщині. В різних місцевостях співали різні пісні. Пізньої ночі вогонь розкидали по поляні, затоптували його ногами, бо ці рештки купальського вогню є чарівні. І коли відьма чи упир або вовкулака дістануть щось із цього вогню, можуть заподіяти зле людям.
Охорона господарства в Купальську ніч
Купальська ніч – чарівна ніч. В цю ніч ходить щастя по землі, а разом з ним і темні лихі сили. У ніч під Купала господарі і господині в селі не спали, бо лихі сили могли заподіяти лиха в господарстві, зіпсувати корову чи коня або ж оселитися в цю ніч в хаті. Охороняючи господарство саме на Купала – добре буде весь рік. Ще за два дня до Купала дівчата обтикають навколо хату попід стріхи лопухом, якого й боїться лиха сила.
Господар у стайні та на пасіці накидав полину, осикових гілок, поклав гострим лезом догори сокиру у воротах та проводив риску крейдою. Господиня клала ніж на порозі, а на вікнах ставила осикові гілки. А як лише смеркне, вона йшла до обору й підкурювала там чарівним минулорічним зіллям, щоб відьма не приступила. Дівчата в цей день носили часник за поясом.
В святі Купайла збереглося давнє поклоніння наших пращурів Воді і Вогню. Вони їх вважали всеочищаючими, всеоберігаючими і цілющими силами. Ось чому свято Купайла відбувалося здебільшого за участю води і вогнів – на честь цих двох стихій.
Купальська ніч духовно єднає людину з природою, возвеличує побут, освячує почуття молодих сердець.
Ще вдосвіта люди йдуть вмитися джерелицею і набрати цілющої води у криницях, яка освячується Волхвом.
До світання дівчата поспішали до криниці набрати чарівну купальську воду. З цієї води та з чарівного зілля мати робить своїй доньці купіль. Мати миє доньці голову, промовляючи чарівні слова. Після цього вся родина ходила по росі, а мати з донькою качалися в ній. Мати обов’язково набирала купальської чарівної роси в пляшечку, найкраще – росу з капусти.
Після дійств біля криниці всі підіймаються на пагорб, щоб зустріти сонце, вогнище вже більше не підтримують, воно само поступово гасне. На пагорбі проголошуються славні сонцю, подяки Дажбогу за життя і молитви за добрий урожай.

Колодія величаймо - Весну зустрічаймо!

В останній день Колодія, -неділю,  - відбувалось завершення життєвої долі «колодки» - молоді одружені жінки «волочили колодку»

Свято Колодія — одне з праслов’янських свят, яке сягає доби Трипільської культури. Це низка обрядових дійств на честь весняного пробудження природи, відоме як Колодія, Колодка, Масляна тощо.
Повертаючись до витоків духовності першої на Землі держави Аратти, завдяки українознавчим дисциплінам намагаємося відродити втрачені світоглядні знання та вірування прадавніх українців.
Свято Колодія — одне з праслов’янських свят, яке сягає доби Трипільської культури. Це низка обрядових дійств на честь весняного пробудження природи. Колодій, Колодка, Колодки, Масляниця, Масляна, Масниці, Сиропусний тиждень, Сирна неділя, Пущення, Загальниця, «Ніжкові заговини» тощо - різні назви давнього свята.
Масляна, як і багато інших давніх українських народних свят, була включена до Християнського календаря, але з прив’язкою до Великодня, тоді, як раніше Масляну святкували напередодні Новоліття – Нового року наших давніх пращурів. Новий рік в них починався з першим весняним Молодиком, який настає перед весняним рівноденням (або за іншими джерелами - 1 березня).Масляна отримала таку назву, тому що основною обрядовою стравою були вареники з сиром, які вживалися з маслом чи сметаною. Виготовляли також млинці і пиріжки. Ними частували протягом усього тижня.
В прадавньому розумінні Колодій — це маленький Сонце-Божич, який уже підріс і набрався сили розкручувати Сонячне Коло, тобто став Коло-Дієм.
З наближенням весни Сонце все вище і вище піднімається по своєму небесному колу, відганяючи зимові холоди, а його сила, тепло та енергія передаються природі й людям. Отже — «Коло діє», життєтворний процес на землі триває, настає новий етап його оновлення.
Починали святкувати Колодія на початку тижня. Наші предки вважали Колодку символом продовження роду (фалічний знак). Ритуали мали свою послідовність: народження, освячення, дієвість, смерть, захоронення та оплакування. Проте веселощі, кмітливі забави та жарти супроводжували умовні обрядові дійства упродовж усього тижня.
Незважаючи на різне тлумачення Колодія, свято широко відзначалося на всіх теренах України. І хоча є деякі відмінності у проведенні його в різних регіонах – зміст і характер були однаковими. Це – суто українське свято, і йому немає аналогів у інших народів.
Свято супроводжується обрядами, пов’язаним із проводами зими і зустріччю весни і має характер загального примирення, злагоди та всепрощення. За традицією в цей час влаштовуються народні гуляння, а всі дійства направлені на те, щоб прогнати зиму і розбудити природу від сну. Усі ці дні не роблять значних робіт, а славлять Колодія, Сонце, Весну і Світло.
Протягом семи днів відбуваються урочистості, що славлять Колодія. Свято відлунює звичаєвість доби матріархату, оскільки жінки є головними дійовими особами. Колодія вважали Богом шлюбу, любові, здоров’я і злагоди, тож дійства були пройняті іграми та веселими забавами.
Цей тиждень ще також називали «Бабським тижнем» або попросту «Бабським», а Колодій, відповідно, - «Бабським святом». Протягом цього тижня чоловікам належало слухатися жінок і витримувати їхні збиткування.
На Україні в усі часи головним обрядом Масниці були «колодки». Сонячну ознаку Колодія, як символ продовження роду, – маленьку вербову колодочку з навскісними хрестиками, перев’язану стрічечкою, дівчата прикріпляли на груди своєму хлопцеві, або «сповивали» і залишали до суботи.
Свято Колодія, триває протягом тижня: у понеділок «колодка народжувалась», у вівторок – «охрещувалась», у середу – «похрестини», у четвер – «помирала», у п`ятницю «колодку хоронили», у суботу - «оплакування колодки», а у неділю відбувалось завершення життєвої долі «колодки» - молоді одружені жінки «волочили колодку», - вони прив`язували колодку до тіла неодруженим парубкам та дівчатам, які не одружилися минулого року.
А оскільки, ніхто не бажав тягти колодку, тож від неї відкуплялись кольоровими стрічками, танцями, піснями або їжею та напоями.
Парубкам, котрі за рік не одружилися, чіпляли до руки чи до пояса колодку - загорнуте у полотно вже справжнє полінце, - у такий спосіб намагалися карати затятих одинаків. Пам’ятаючи про такий звичай, парубки заздалегідь готували «відкупного» грішми, подарунком або оковитою (виставляли могорича) - лише так можна було відкупитися.
На відміну від парубочої колодки, дівочу колодку оздоблювали паперовими квітами, барвистими стрі­чками та прив’язували дівчині, що забарилась із заміжжям, до лівої руки. Дівчата теж могли відкупитися стрічками, намистом, хустиною чи танцями і піснями.
В окремих місцевостях прив’язували колодку й батькам (до ноги) у покарання за те, що своєчасно не одружили своїх дітей.
Також в цей день парубки вибирають наречених.

Дістати чоботи майбутній тещі - ой як не легко!

Звичаєве право українців осуджувало тих, хто ухилявся від подружнього життя, а відтак, від продовження роду. А Колодій нагадував:
«Не жинився єси, то колодку носи!»
За народним повір’ям, Колодій — як Бог і опікун шлюбу, щедро обдаровував здоров’ям, злагодою, достатком тих, хто створював родини, дарував подружжю діточок.
На масляному тижні не вживали м’яса, а виключно молочні продукти, та зазвичай вшановували худобу. У храмі освячували продукти тваринного походження, зокрема, масло, молоко, сир, які складали біля образів Велес. Звідси й приказка: «У Велеса й борода в маслі». Люди вірять, що Велес у цей день пильно наглядає за тваринами. Тому з образом Велеса йшли благословляти тварин і кропити їх свяченою водою.
На Масницю-Колодія також готували холодець із свинячих, курячих чи баранячих ніжок, а тому він іще називався «Ніжкові заговини», - особливо полювали за такими кісточками дівчата, вони ними ворожили наступного понеділка.
Проте, основною обрядовою стравою Масниці, були вареники (або пироги) з сиром, які вживали з маслом чи сметаною, а також млинці на пошану Сонця, медові напої, тощо.
Звичай випікати млинці походить від стародавнього культу Сонця, що народжується з початком весни.
Популярними були й сколотини од масла «Нехай буде, - казали в таких випадках, - і маслянка, аби щоранку».
Наприкінці тижня проводилися масові гуляння на майдані. Парубоча Громада встановлювала гладенький та високий стовп — Колодку, який до того ж часто намащували салом (або іншим жиром), а на верх підвішували чобіт. Парубоцтво змагалося за право дістати чобіт, найспритніший отримував приз — пару чобіт для майбутньої тещі.
Всі обрядові дійства супроводжувалися піснями та хороводами, пригощанням один одного млинцями, закликаючи весну:
«Ой, весна, весна, ой, весна-красна,
Що ж ти нам весна-красна принесла!
Принесла я вам ясне Сонечко,
Ясне Сонечко у віконечко!»
А традиційним завершенням гулянь є спалення величезного опудала Масляної (Мари, Зими), яке символізує проводи холодів і народження Весни та нового життя.
Притримані від понеділка «ніжкові заговини» - кісточки від холодцю - дівчата виносили на вулицю й кидали їх від порога до воріт. Якщо хрустець долетів - та дівка буде здоровою протягом року, а коли перелітав через ворота - дівка неодмінно вийде заміж.
Крім того, українці в цей день прогнозували й погоду. Вважалося, яка «сиропустна неділя», такий і Великдень; якщо Сонце сходить вранці, то ранньою буде і весна.

lvlwlw

Чистий четвер

В Чистий четвер необхідно ретельно вимитись. А ще краще – вимитися до сходу сонця «незайманою» джерельною водою, і в купіль покласти дві писанки.
Християнське свято Воскресіння Христового називається Великоднем. І ця назва зберіглася тільки в Україні та Білорусі (на відміну від російської Пасхі, що є видозміненою назвою єврейського свята Песах), а разом з нею збереглася і давня народна обрядова складова цього найбільшого християнського свята.
Насправді, Великдень – означає великий день, який наступає після весняного рівнодення, коли день стає довшим за ніч. У давній традиції наших предків свято Великодня припадало одразу на першу неділю після Нового сонячного року, тобто у першу неділю після 21 березня (день весняного рівнодення). З приходом християнства на наші землі, свято отримало іншу суть, а також іншу дату, але лишивши прадавню язичницьку обрядовість.
В четвер останнього перед Великоднем тижня, який називається “Чистим четвергом”, необхідно ретельно вимитись. А ще краще – вимитися до сходу Сонця "незайманою" джерельною водою, а в купіль покласти дві писанки.
Особливо це стосується дітей та хворих, адже вода на Чистий четвер змиває усі хвороби та захищає від негараздів.
Раніше в селах в чистий четвер ввечорі, як настануть сутінки, запалювалися вогнища – і в них горіло сміття після прибирання і весь торішній непотріб. Вогнем очищували повітря аж до неба, щоб землю звільнити від всякої нечисти і щоб урожай був добрий. Цей вогонь нікуди не можна було брати – навіть попіл – сам мусив погаснути.
Вогонь, як і вода, здавна мали очищуючу функцію. І якщо вода після заходу сонця робилася "нечистою", бо в нічній темряві в неї можуть зануритися хвороби та представники нечистої сили, вогонь завжди був чистим. Він міг навіть "нечисту воду" очистити. Тому в усіх обрядах, що пов’язані з очищенням, огонь відрграє головну роль.
В чистий четвер, наприклад, на Волині ще до світанку господар або старший син – хто перший встане – біг до воріт із жмутком соломи і розкладав вогонь коло хати, проти воріт, підтримуючи його аж до сходу сонця.
Виготовлена на Чистий четвер свічка захищає оселю від пожеж, тих, хто в ній мешкає, від хвороб. Саме ця свічка приносить живий вогонь, що його цього дня запалюють у церквах, як раніше запалювали на пагорбах за селом. Необхідно будь-що, ні в якому разі не загасивши, донести цей вогник до свого будинку.
В Чистий Четвер на тій же Волині свічкою, що нею принесли вогонь із церкви, накурюють хрести на дверях, щоб позбутися хвороби.
А ще в народі існує повір’я, що на Чистий четвер Бог відпускає на землю душі праведників, аби вони могли відсвяткувати Мертвецький Великдень.

Благовіщення і Жайворонки

Сільська ластівка

Період від Стрітення (зустрічі зими з весною) до Благовіщення вважався біологічною межею зимоборства. Остаточний прихід весни припадав на Благовіщення і закінчувався літнім сонцестоянням – на Купайла. Відоме таке прислів’я – “До Благовіщення кам’яна весна”.
За народними віруваннями на Благовіщення Бог “благословляє всі рослини”, а тому вважалося великим гріхом виконувати будь-яку важливу роботу. На Благовіщення закінчується період, коли не можна було “рушити землі” – “ні копати, ні кілля забивати, бо вона відпочиває і їй болітиме”. Українські селяни і дотепер дотримуються давнього звичаю – до Благовіщення не тільки не копають городів, але й не зводять тинів.
З приходом і поширенням Християнства на Україні Благовіщення стало одним з 12 основних свят церковного календаря і набуло назви Благовiщення Пресвятої Богородицi. Як і багато інших церковних празників, це свято наклалося на старовинне народне свято Благовіщення і тепер інтерпретуються як християнське.
Християнська церква каже, що воно засноване у пам’ять про сповіщення архангелом Гавриїлом Діві Марії про майбутнє народження Ісуса. Святкування Благовіщення Пресвятої Богородицi почалося у Східній Церкві в кінці IV або на початку V ст. Цісар Маврикій (582-602) робить цей празник обов’язковим у всій Візантійській державі. Церква каже, що у цей день звичайно виконують традиційний обряд - випускають на волю птахів, які символізують святий дух.
Птахи завжди були улюбленцями наших предків. З настанням весни, коли день перемагав ніч і в народі відзначався Великий день, дівчата починали співати веснянки, закликати весну та зустрічати з вирію птахів.
В народному календарі було свято, що присвячене птахам – це Сороки (Сорочини) або Жайворонки. Так називаються і обрядові коржики у вигляді пташок, які печуть в цей день дітям, щоб вони, ходячи вулицями, закликали птахів з вирію. Діти бігали з тим печивом по селу, підкидали вгору, імітуючи пташиний політ, і викрикували весняні заклики до птахів:
Пташок викликаю з теплого краю,
Летіть, соловейки, на нашу земельку,
Спішіть, ластівоньки, пасти корівоньки!
Вилинь, вилинь, гоголю! Винеси літо з собою!
Винеси літо, літечко, зеленеє житечко,
Хрещатий барвіночок, запашний васильочок!
Діти вірили, що після таких закликів птахи і весна не забаряться. А щоб пернатим друзям не було сутужно, залишали для них крихти своїх коржиків, а іноді і цілих “жайворонків”, повісивши їх на гілочки дерев. В селі Білозірка Ланівецького району Тернопільської області діти і дотепер насаджують таких пташечок на довгі палиці, бігають по селу і закликають весну, потім тістечка з’їдають, а голівки фігурок дають коровам. В селі Махаринці Козятинського району в одній із пташечок запікають монетку. Тут вірять, що дитина, якій попаде пташечка з монеткою буде щасливою, цю монетку потым зашивали дитині в сорочечку, щоб доля була до неї прихильною.
“На цей день прилітає з вирію сорок жайворонків, а баби печуть сорок птичок, розносять їх по хатах та роздають дітям, щоб гуси неслися, щоб яйця не псувалися і щоб гусенята плодилися”, - пише О.Воропай – один із найшанованіших знавців традицій нашого народу. Це свято потім увійшло в церковний календар під назвою “Сорок святих”.
З птахами пов’язано також чимало обрядів і на Благовіщення. Якщо хлопці помітили бузька (лелеку), то показували йому священні хлібці, випечені спеціально для цього, й кричали: Бусень, бусень! На тобі голвоту, а ти мені жита копу!
Дівчата ж, зустрівши ластівку, брали жменю землі, несли її на город і там розсипали, щоб рясно вродив кріп.
За повір’ям на Благовіщення птахи не тільки не в’ють гнізд, а й не несуться. Цього дня господині навіть не брали яєць з кубел. Винятком були хіба що чорногузи (лелеки), які обов’язково мали знести по яйцю.
Чи не найбільшим гріхом в народі вважалося на Благовіщення позичати вогонь, користуватися слід лише домашнім. Ця заборона відома по всій Україні. На Закарпатті в цей день дівчата до сходу сонця розчісували волосся, обходили довкіл оселі й тричі замітали хату. Сміття відносили до річки, брали в ній воду і скроплювали грядки, на яких мали висаджувати розсаду.
Відоме ще й таке дійство: щоб відьми не крали молока, жінки ввечорі напередодні Благовіщення, наповнювали відра й дійниці водою, а хлів обсівали маком-самосієм. Удосвіта спалювали старі постоли чи капелюхи і цим попелом підгодовували тих корів, які важко звикали до гуртових пасовиськ.
Наступного дня після Благовіщення був Благовісник, котрим ушановували “володаря блискавок”. Благовісник має сповістити про себе громом або блискавкою: первісно вважали, що пробудження природи починається тоді, коли вперше прогримить грім. З того дня “Благослов зиму руйнує”, а тому “на Благовіщення весна остаточно зиму переборола”.

Великдень - початок нового року

Яніна ЧАЙКІВСЬКА

Задовго до хрещення Русі наші пращури відзначали навесні Великдень Дажбожий. Його святкували під час весняного рівнодення. Це давнє свято весни, весняного сонця та природи, що відроджувалась після тривалого сну. Воно символізувало перемогу весни над зимою, життя над смертю, а також подружню любов та злагоду в родині.
Можливо, для багатьох стане відкриттям те, що до приходу християнства на наші землі волхви під час Великодня ходили від хати до хати і сповіщали: «Радуйтеся, син Божий воскрес!».
Про звичаї наших пращурів і їх значення детальніше розповідає народознавець Тамара Пістун. Понад 20 років пані Тамара викладала народознавство у технічному коледжі. Вона й досі по крупинці збирає безцінні знання наших предків
«Вербо ясна, вербиченько»
    «Усі традиції наших предків були пов’язані із природою, зокрема із весняним і осіннім рівноденнями, літнім і зимовим сонцестояннями. Наприклад, Різдво святкували тоді, коли у природі наставав найкоротший день і найдовша ніч, а сонце низько-низько сходило над горизонтом. Саме під час зимового сонцестояння день поступово ставав довшим, тому люди раділи, що невдовзі прийде весна. З цієї нагоди українці святкували Різдво – народження сонця.
    А ось Великдень вважався найдовшим днем у році (напевно, днем, коли світловий день став більшим за ніч, «переміг ніч», став Великим Днем - прим.«Аратти»), бо тоді, за віруваннями слов’ян, воскресало Сонце, а весь світ возносив хвалу воскресінню, народженню любові, доброти, надії та радості життя. Наші предки вважали, що у цей день Господь відчиняє небо і через небесні ворота приносить у людські душі очисний вогонь», – розповідає Тамара Пістун.
    Народознавець стверджує, що святкування Великодня припадало на день весняного рівнодення. Щодо Воскресіння, то також використовували цю назву, оскільки в цей час наступає весна і воскресає природа.
    «Першим провісником воскресіння природи є верба, тому її так шанували наші предки. Це жіноче дерево і жінки часто просили допомоги у нього. Верба має цілющі властивості. Її листя і гілочки використовували при простудах, болях у руках і ногах. Верба завжди росте біля води і своїми коренями очищає воду. Українці знали про цю здатність дерева, тому у селах колись був звичай: воду з криниці приносили у відрах, ставили їх на лаву із вербовою дощечкою. Таким чином очищали воду і водночас на цю дощечку ставили кухлик, дно якого завдяки вербі завжди було стерильним. Це засіб народної гігієни, адже верба – природний антисептик, – продовжує пані Тамара. – Після того, як викопали криницю, то на її дно також кидали шматок вербового стовбура, щоб вода завжди була чиста».
    Великдень і воскресіння наші предки також уявляли як одруження неба і землі. Ці дві стихії творять усе живе довкола. Небо дає дощ, космічну енергію, а земля родить усе, що на ній є. «Для українців земля була живою субстанцією, тому її дуже шанували. Її називали земля-матінка, земля свята, земля праведна. Ніхто не дозволяв собі ставитися до неї зневажливо. Навіть матері і бабусі навчали дітей, аби вони не били землю палицею задля розваги, коли та відпочиває.
А відпочивала земля до Благовіщення, тому до цього часу на ній не можна було виконувати жодних робіт. Землею клялися, її брали, коли їхали на чужину, бо вважали найкращим оберегом.
Відомим є випадок, коли козаки, їдучи на перемовини із турецьким султаном, насипали в чоботи землі. Коли ж султан стверджував, що має більше прав, бо стоїть на своїй землі, козаки висипали рідну землицю з чобіт і ставали на неї», – ділиться цікавими фактами Тамара Пістун.

Калачі і писанки
       У Чистий четвер, коли закінчували писати писанки, розпочинали пекти баби – так здавна називали паски. Баба мала такі назви, як коровай або калач (кулич). Цю традиційну страву випікали круглою, як Сонце. Коровай чи калач перед саджанням у піч посипали пшоном, що символізувало народження і повноту життя, прикрашали фігурками птахів, символами Сонця і Місяця та іншими.
Обов’язковим атрибутом свята була і є писанка, яку розписували тільки жінки і дівчата. «Вони одягали чистий одяг, внутрішньо налаштовувалися на добрі думки, адже писанка, зроблена на живому яйці і в хорошому настрої є сильним оберегом. На яйці відтворювали річний цикл.
    Цей символ Великодня зберігався в українських оселях упродовж року. На писанці здебільшого зображали солярні знаки, а ось місяць у давнину українки вшановували під час Масляної. Також на писанках часто можна зустріти і український меандр або ж безкінечник, який має округлу форму. Це відтворює характер народу, зокрема те, що українці були лагідними на вдачу. Зображали на писанках і рівнобічний хрест, який символізував бога сонця Хорса. Навесні наші предки вшановували Ярила – молоде і лагідне сонце. Його термін дії був до Купала, а вже після цього влади набирало сонце зріле і спекотне – Хорс. Саме його і відтворювали через рівнобічний хрест – це і чотири людських темпераменти, чотири сторони світу, чотири пори року. Навскісний хрест – символ вогню. А накладання двох хрестів досі спостерігається у традиційній вишивці. Відтворювали на писанках дерево життя, яке складалося із трьох частин – трьох світів: прав (світ богів), яв (світ людей), нав (світ предків). І яка ж писанка без берегині, яка охороняла матір і дитину, цілий рід і рідну землю», – розповідає Тамара Пістун.
       Писанок українці робили багато і вони були найкращим подарунком для рідних і друзів. З ними приходили на могили і залишали їх для померлих.
«Кривого танцю ведемо...»
        На Великдень молодь обов’язково водила хороводи-танки, співала пісень. Ходіння по колу, за Сонцем, мало сприяти швидкому пробудженню і розквіту природи. Дівчата ж танцювали кривий танець і при цьому співали: «Кривого танцю ведемо – кінця йому не знайдемо». Це означало, що повторенню пір року не має кінця, що Всесвіт безконечний і т.д.
На переконання наших предків, гойдалки також сприяли швидшому приходу весни. Піднімання вгору, підкидання чого-небудь, підскакування – це давні магічні дійства, які, за повір’ям, стимулюють ріст усього живого. Гойдалки робили парубки. Після кривого танцю хлопці і дівчата гойдалися. Вони також вірили, що таким чином відтворюють циклічність життя.
       Великодні свята тривали упродовж двох тижнів. Починалися вони днем Вербної неділі і завершувалися проводами померлих – Радовницею або ж Навським Великоднем. Під час провідної неділі наші пращури кидали шкаралупи з крашанок у річку. Вони вірили, що вода понесе шкаралупки до померлих і ті дізнаються, що на землі настав Великдень.
    Окрім того, до приходу християнства Великдень був одночасно й святом нового року. Ці традиції є тим коштовним скарбом нашої культури, які потрібно знати і не забувати, вчитися дбайливо ставитися один до одного, до довкілля.