Холодна війна за Крим. Як ділили флот

Разом із Чорноморським флотомРосія намагалася втримати й територію його дислокації. У 1992-94 рр вСевастополі доходило й до диверсантів з фугасами, і до панічних чуток про "загони нациків". До офіцерів Нацгвардії підходили залякані пенсіонери з проханням "не вбивати хоча б дітей".

"Получить боеприпасы и быть готовыми к решительным действиям", – такий наказ отримала російська морська піхота, коли готувалося відокремлення Криму від України. Лорд Черчилль колись сказав, що росіяни понад усе поважають силу. Спроби домовитися з ними, не підкріплені силою, сприймаються як слабкість.

У домовленностях із Кремлем про розподіл Чорноморськогофлоту значну роль відіграли не тільки високі чини, а й звичайніукраїнські моряки й військовослужбовці. Це вже тенденція –українські прориви відбуваються за ініціативи знизу.

Рік тому завдяки цим "маленьким українцям" Янукович зміг вести переговори про пролонгацію перебування ЧФ у Криму.

Війна за присягу

Перші широкомасштабні дії проти України датуються 1992 роком. Завдання-мінімум для росіян – не ділитися Чорноморськимфлотом.

Ось цитата із наказу Івана Капітанця, першого заступника Головкома російського ВМФ: "К офицерам, мичманам, прапорщикам, создающим нездоровую обстановку в воинских коллективах, склонных к измене Родине и принятию присяги на верность Украине, применять суровые меры воздействия вплоть до увольнения с занимаемой должности и увольнения со службы".

Особливий переполох викликало повідомлення від 22 лютого 1992 року. Тоді українську присягу склав 880-ий окремий батальйон морської піхоти – найкращий у з’єднанні за результатами попереднього, 1991-го року. Головний штаб ВМФ у Москві одразу видав директиву розформувати батальйон.

Після цього основні бойові з’єднання Чорноморського флоту почали комплектувати тільки росіянами – а через місяць командувач ЧФ Ігор Касатонов перейшов до рішучих дій. Головним аргументом адмірала була морська піхота.

Наприклад, у квітні 1992 року поблизу школи прапорщиків, де розмістилась організаційна група з формування ВМС України, почала чергувати машина з комплексом радіоелектронного придушення.Російські радисти перешкоджали зв’язку й вели радіоперехоплення.

Під охорону російської морської піхоти взяли штаб ВПС ЧФ і штаб Кримської бази у селищі Новоозерне – а тамтешній взвод охорони розформували через складання української присяги.

У ніч проти 8 квітня 1992 року у зв’язку зі складаннямукраїнської присяги офіцерами штабу Кримської бази до Новоозерного ввели бойову техніку 361-го полку 126-ої дивізії берегової оборони ЧФ: 4 БТР і 2 мотострілецькі взводи з Євпаторії.

До озера Донузлав увійшли два ракетні катери й два корвети, заблокувавши кораблі, особовий склад яких склав українську присягу. При цьому наказ штабу флоту передбачав узяти під охорону бронетехніку й будівлю місцевої ради (!) в самій Євпаторії, але командир 361-го полку його не виконав.

9 липня 1992 року склав українську присягу особовий склад військової комендатури Севастопольського гарнізону – пункту управління Головної бази. Це був удар у самісіньке серце проросійських сил. 10 липня о 12:25 у 810-ій бригаді морської піхоти зіграли бойову тривогу, яка перетворилася на бойову готовність "Повна": особовому складу видали бронежилети й набої. Російська десантно-штурмова група з 25 осіб увійшла до комендатури.

21 липня 1992 року сторожовий корабель СКР-112, піднявшиукраїнський прапор, здійснив перехід з Кримської бази (зі згаданого вище Донузлава) до Одеси. Протягом 8-годинного переходу корабель переслідували направлені з командного пункту ЧФ кораблі, застосовуючи попереджувальний артилерійський вогонь і намагаючись висадити на бунтівне судно групу захоплення.

На підтримку СКР-112 спрямували українські винищувач і прикордонні катери. Перед загрозою бойового зіткнення російські моряки не стали виконувати наказ штабу ЧФ зупинити корабель "в будь-який спосіб".

Придністровський сценарій

Українська сторона намагалась ігнорувати провокації, але не завжди це вдавалось. У вересні 1993 року відбулася сутичка міжукраїнськими піхотинцями й російською береговою охороною. 

Роздратовані українці атакували танковий підрозділ берегової охорони, троє росіян отримали поранення – у відповідь адмірал Касатонов заявив, що Україна намагається "скористатися політичними проблемами у Москві (там радикально загострилося протистояння між Думою і президентом Єльциним) і забрати собі частину флоту".

З цього моменту до питання про розподіл ЧФ додалосякримське. Російська військова розвідка готувала в Криму операцію з відокремлення півострова від України за схемою, вже апробованою в Придністров’ї.

Koнсульство РФ почало видавати російські паспорти громадянам України, які працюють на об’єктах ЧФ. Прес-служба штабу ЧФ перетворилася на засіб інформаційної війни проти України - її телецентр оснастили сучасною апаратурою, спеціально для того, щоб вести передачі на весь півострів.

Розвідка флоту фактично діяла як штаб з координації зусиль усіх сепаратистських сил у Криму. Її стараннями вже починалося створення незаконних збройних формувань, з’явилися російські козаки, етнополітичні організації на кшталт "Русского движения Крыма". 

Російський міністр оборони Павєл Грачов ще влітку 1992 р. оголосив про намір вводити війська до будь-якої республіки з метою "захисту російськомовного населення". На черзі стояла операція з подібного "захисту" Криму.

Юридичний привід для цього дав і "президент" Криму Юрій Мєшков, котрий під час свого виступу в російській Держдумі в січні 1994 року закликав включити Крим до складу Росії. Фактично, Мєшков з прибічниками відігравав роль Судетської німецької партії, котра свого часу виконала важливу місію зі знищення незалежної Чехословаччини.

"Выкинуть их в Одессу"

Прямим наслідком провокаційних заяв проросійських політиків стало те, що українським військовослужбовцям стало небезпечно ходити по Севастополю.

Команди російських моряків називали своїх колег-прикордонників з Балаклави зрадниками, висаджували з міського транспорту. Одного з офіцерів 174-ї зенітно-ракетної бригади ППОУкраїни побили за кокарду з тризубом. Офіцери ВМС ходили по місту з емблемами ВМФ СРСР і змінювали їх на українські вже на службі. 

"Під час параду на честь незалежності України кілька покидьків з натовпу кидали в колону курсантів помідори", - згадує командувач ВМС Ігор Тенюх. - А в 1996-му, коли в Севастополі проводили спільні паради обох флотів, командувач Балтін разом зі своїми адміралами залишив трибуну саме в ту мить, коли урочистим маршем крокували українські моряки".

Дійшло до того, що група російських морських піхотинців уночі проникла в розташування зенітно-ракетного комплексу С-300 військ ППО України й закидала димовими шашками казарму з солдатами.Українці ледве не почали стріляти.

Командир 17-ї окремої бригади спеціального призначення капітан 1 рангу А.Карпенко вдався до незвичної містифікації. Він одягнув камуфльовану форму з нарукавними емблемами ВМСУкраїни, авіаційний (!) шолом, бронежилет… А потім, озброєний ручним кулеметом Калашникова й пістолетом для безшумної стрільби АПБ, почав їздити по Севастополю на власному мотоциклі "Урал", пофарбованому в чорний колір.

Ця демонстрація спричинила приголомшливе враження насевастопольців. Відреагувало навіть "Общественное российское телевидение" (ОРТ), повідомивши про появу в Севастополі "бойових груп українців, які мають досвід війни в Югославії". Цькуватиукраїнські підрозділи на деякий час припинили.

Наприкінці 1993 р. відбулися перші спільні навчання ВМСУкраїни з нашими військово-повітряними силами. Флагманукраїнського флоту - фрегат "Гетьман Сагайдачний", який повертався з навчань, виявив, що його не пускають на базу. Росіяни створилиукраїнським кораблям нестерпні умови, щоб примусити їх піти зСевастополя.

"Выкинуть их в Одессу", – публічно говорив Касатонов.Українці готувалися прориватися з боєм. На "Сагайдачному" відібрали команду з десяти чоловік, видали зброю і готувалися висадитися в баркаси, щоб, за необхідності, захопити буксир і відчинити бонні ворота.

Кульмінація конфлікту: вогнемети й фугаси

Тоді обійшлось, але з цього моменту в будівництві ВМСУкраїни з’явилися нові пріоритети. Замість кораблів головну увагу почали приділяти створенню та вишколу морської піхоти, щоб мати аргументи в суперечках із ЧФ. Штаб ЧФ негайно запровадив чергування озброєних патрулів, а на кораблях у гаванях наказали прибрати трапи на берег і бути готовими до нападу "українських націоналістів".

Одночасно Чорноморський флот розробив "задум застосування сил і засобів у випадку збройного конфлікту з Україною". Почалася підготовка до рішучих дій. Зокрема, 810-та бригада морської піхоти розгорнулася до штатів воєнного часу, збільшивши свою чисельність з 800 до 2,5 тис. чол. Готуючись до майбутніх вуличних боїв, вона отримала батальйон танків Т-64 та ручні вогнемети.

До погроз росіян поставилися цілком серйозно.

25-29 квітня 1994 року відбулися командно-штабні навчання за участю командувача Одеського військового округу Шкідченка й першого заступника міністра оборони Біжана – людей, які були в центрі подій довкола судна "Челекен" в Одесі (детальніше дивись постскриптум нижче - ІП). Легенда навчань – "оборонна операція на півдні України з залученням сил армії та ВМС, прикордонників, Національної гвардії та СБУ".

На цей час силами розвідки ЧФ уже було організовано прообраз "кримської армії" – загін "Скорпіон" у Сімферополі. Формально він підпорядковувався "президентові" Мєшкову. Крім того, розгорнулася робота з підготовки захоплення ключових об'єктів військ ППО України в Севастополі. Готувалася справжні війна - невідомі копали ями, щоб закладати фугаси, перерізали телефонні дроти...

У травні 1994 року на дорозі між КПП та казармами бригади ППО національні гвардійці влаштували засідку на групу з трьох осіб, що закладали фугас. Двоє втекли, покинувши 4 кг вибухівки.

Третього, одягненого в чорну уніформу морської піхоти, затримали – перед арештом він викинув пістолет ТТ. Потім міліція встановила його особу – відставний капітан 2 рангу, місцевий мешканець. 19 травня 1994 року було відбито ще одну спробу захопити той ж об'єкт ППО.

Все вирішила Національна гвардія

Тобто російська розвідка ніби не брала прямої участі в подіях, а діяла силами "помічників" із числа пенсіонерів ЧФ. Це було вимушеною імпровізацією, оскільки іншої агентури на той час у Криму вона просто не мала.

"В 1991 році військова контррозвідка та спецназ Чорноморського флоту присягнули на вірність Україні – й уся агентура, кадрове забезпечення, матеріальна база не дісталися Росії, - зауважує тодішній начальник військової розвідки України, екс-заступник голови СБУ Олександр Скіпальський. - Таким чином ми уникнули збройних сутичок у Криму, що стало програшем проімперських сил".

Національна гвардія, створена в листопаді 1991-го на базі Внутрішніх військ УРСР, задумувалася як еліта нової української армії. У січні 2000 року президент Леонід Кучма розформував Нацгвардію, передавши її особовий склад та майно Міноборони й ВВ МВС

Після спроб захопити військові об’єкти й закласти фугаси стало зрозуміло - від "оборонних" навчань час переходити до серйозніших дій. На виїздах із Севастополя поряд з постами міліції з’явилися співробітники СБУ в камуфляжі та з автоматичною стрілецькою зброєю.

22 травня 1994 вулицями Сімферополя проїхали 28 бронетранспортерів Національної гвардії, які поверталися з ремонту. Юрій Мєшков за допомоги "ОРТ" відразу ж заявив, що український спецназ готується до штурму штабу ЧФ.

У Севастополі почалася справжня паніка - містом пішли страшні чутки про високу боєздатність та виняткову жорстокість "нациків". Так росіяни називали українську Національну гвардію. Дійшло до того, що - як свідчать офіцери гвардії, які перебували тоді в Балаклаві - до них підходили залякані пенсіонери з проханням "не вбивати хоча б дітей"!

Про нервозний стан росіян свідчив і випадок з російським морським офіцером, який зупинив авто з національними гвардійцями.Моряк лише в ході розмови зрозумів, що їде не з російськими військовослужбовцями, а з українцями - і на ходу вистрибнув з машини.

До цього можна було б ставитися з іронією, якби не враховувати, що саме з такого психозу й починаються війни.

Зрештою ситуацію на півострові стабілізувало введення вКрим майже 60 тисяч бійців прикордонних військ і Національної гвардії. Згодом провальний штурм Грозного остаточно зупинив кремлівських геополітиків. 10 червня 1994 року сторони досягли прийнятної для всіх угоди про поділ флоту.

А "президент" Мєшков втік до Москви - там мер Лужков подарував йому квартиру за проведену в Криму "роботу".

P.S. Як боролися за Одесу

З початку січня 1994 р. за наказом штабу російського ЧФ почали відключати навігаційні вогні й світлові знаки у північно-східній частині Чорного моря. Судноплавство до портів України стало неможливим. Одночасно вивозили гідрографічне обладнання. 8-10 квітня 1994 р. через це стався конфлікт довкола гідрографічного судна "Челекен" в Одесі.

Однак командування ЧФ прорахувалося. На цей момент уже вивели до Росії 98-у гвардійську повітрянодесантну дивізію – і баланс сил у південних областях України змінився. Українські десантники захопили 318-й дивізіон кораблів консервації в Одесі, який чинив збройний опір під час подій з "Челекеном". "Дивізіон застосував зброю і виступив проти української влади, тому його дні були скінчені", – говорив командувач ВМС Володимир Безкоровайний. 

За кілька тижнів на об’єктах флоту по всьому Північному Причорномор’ю підняли українські прапори. Росіяни відступили до Криму.

Ярослав Мезенцев

9 травня: день перемоги?

       

Завершення Другої Світової війни Європа та весь світ святкують не 9-го, а 8 травня. Це тому, що саме 8 травня 1945 року було підписано Акт про капітуляцію фашистської Німеччини.

       

Лише у Радянському Союзі цю дату змістили на 9 травня. Як аргумент наводиться те, що нібито у той час, коли підписували угоду, «за Москвою» вже було 9 травня. Очевидно, що це було зроблено для того, щоб вирізнити особливий вклад СРСР (Союз Радянських Соціалістичних Республік) у перемогу над фашизмом.

       

Більше того, насправді і після 8-го і після 9-го травня Друга Світова війна не завершилася. Це сталося лише 2 вересня 1945 року. Багато українців воювали ще на Далекосхідному фронті проти японців.

       

А війна за свободу і незалежність України тривала ще, як мінімум, десять років. Щоправда, воювати українцям уже довелося проти нового окупанта – радянської влади. З цим окупантом.

       

Друга світова війна – це кривава, трагічна сторінка в історії усієї Світової та Європейської цивілізації. Внаслідок узурпації влади тоталітарними режимами – комуністичним і нацистським, сталінізмом і гітлеризмом, постраждали більшість європейських націй, і представники української в найповнішій мірі. В той час, як саме зло у формі антилюдської тоталітарної системи так і не було подолане. Один імперіалізм переміг інший, і ще довго, після закінчення війни, тероризував як європейські, так і власний народ. Це продовжувалось аж до розвалу "імперії зла", "тюрми народів" – Радянського Союзу.

       Для нас, для України закінчення в Європі війни 1945 року не принесло волі, хоча Україна внесла в поконання нацизму свою велику частку, сім мільйонів людських життів і зруйновану господарку. Нам не дозволено скористатися з прав проголошених Атлантичною Хартією, хоч ми розпочали опір фашизмові вже в 1938 році на Закарпатті та в рядах Польського війська в 1939 році. Українці воювали властиво в багатьох арміях по стороні Об’єднаних Націй, в арміях канадській, американській, польській і ЧА. Вигнання з української землі німців і їх союзників не принесло нам волі і вільного державного життя, бо наступила заміна лише зміна окупанта. Новий/старий окупант продовжував далі війну проти українського народу, застосовуючи випробувану зброю, - голод, депортації населення, внаслідок чого населення в УРСР в роках 1946/47 зменшилось майже на два мільйони. Про це півстоліття нам було заборонено знати.

Друга Світова війна

       

Після большевицького перевороту в Росії і захоплення ними влади, В.І. Ленін, німецький агент, а тепер вже голова Совнаркому РСФСР, нагально почав змагати до замирення з Німеччиною, всю військову силу з німецького фронту спрямував проти молодоїУкраїнської держави – Української Народної Республіки (УНР).Німеччина була властиво першою державою, яка де-юре визнала совєтський уряд Росії і вже в квітні 1922 року в Рапалло (Італія) був укладений широкомасштабний трактат між Німеччиною і Совєтською Росією. Порушуючи міжнародні санкції накладені на Німеччину Версальським мирним договором, Росія уможливила Німеччині відродити її військові кадри. Роками в російських військових школах, на російських полігонах і аеродромах і в російському небі здобували знання і досвід аси майбутнього Вермахту, - офіцери і інженери на чолі з головним гітлерівським танкістом Ґудеріаном. Вони не лише здобували військове знання і досвід, але також пізнавали Росію, що теж мало своє значіння. Так почав відроджуватись німецький мілітаризм.

       

Ця співпраця Москви і Берліна тривала аж до приходу до влади Гітлера, одинадцять років. Тут належить пригадати, що в виборах до парламенту 1932 року німецькі комуністи, за рекомендацією Москви (Комінтерну) голосували на націонал-соціалістів, чим допомогли їм легально і мирно перебрати в країні владу. Формальну передачу влади нацистам зробила в парламенті Клара Цеткін. Видно, що Москва на щось розраховувала. Про все це промовчується, або пишеться загальники в роді: «обидва уряди погодилися застосовувати принцип найбільшого сприяння під час врегулювання взаємних торговельних і господарчих відносин» тощо».

       Після семирічної перерви стосунки двох держав знов віджили в серпні 1939 року підписанням у Москві угоди, яка отримала назву «пакт Ріббентроп-Молотов». На диво швидко і сквапливо Москва відгукнулася на пропозицію Берліна укласти «мирний договір». Згідно з цим договором було визначено границі територіальних і політичних інтересів обох держав в Європі. Німеччина отримала відкриту дорогу нападу на Польщу, що дало початок Другої світової війни, а СССР нападу на Фінляндію і анексію Прибалтики і участь в поділі Польщі, коли то війська обох держав зустрілись на параді в Бресті над Бугом. Окрім того Москва майже два роки спомагала Гітлера нашим хлібом, сировиною, військовою наукою аж до 22 червня 1941 року. Отже Москва є співвідповідальна за злочини нацизму в Європі і цього не змінює факт, що сама стала об’єктом агресії Гітлера.

       Як вже згадувалось, СССР активно готувався до війни від свого заснування.. Після підписання пакту Ріббентроп-Молотов 1939 року і установлення демаркаційної лінії на західному пограниччю день і ніч будувались військові об’єкти: полігони, аеродроми, укріплення і т.зв. «доти».(довготривалі оборонні точки), бензосховища та інші. До тих робіт, де основною робочою силою були «стройбати», військо зганяло по нарядах місцеве населення з підводами. Для потреб будови військових об’єктів вирубували старі соснові і дубові ліси. День і ніч поповнювались гарнізони новими військовими частинами різних формацій, які часто свою далеку дорогу на нове місце призначення йшли пішки.

За доступними вже архівними матеріалами напередодні нападу Німеччини на СССР 22 червня 1941 року на західній границі було розташовано майже 9 мільйонів совєтських військових. Це багато більше, ніж було по стороні Німеччини. Де ж вони поділися і чому не ставили дієвого опору агресорові? - бо організованого відступу їх не вчили. З точки зору місцевих командирів напевно свою роль відіграв момент заскочення, несподіваного нападу німців, хоч зосереджування німецького війська на границі цвірінькали навіть горобці. Але цим годі все пояснити, хоч так десятиліттями нам товкли в голови. На схід з боями відступило тільки 980 тисяч війська, більш-менш 10%. А решта? Два мільйони здалось німцям в полон склавши зброю, півтора мільйона здалось зі зброєю в руках, 500 тисяч німці захопили при різних обставинах; один мільйон червоноармійців стали дезертирами (із них 657354 солдатів було виловлено, 10200 розстріляно, інші зникли безвісті); один мільйон розвіялось по лісах, а 800 тисяч було вбито і поранено.

Хватить... Чому так сталося? Одним несподіваним зрадницьким нападом вчорашнього союзника не можна всього пояснити. Не можна пояснити, чому мільйонна армія здавалась ворогові в полон зі зброєю в руках. (Мабуть треба признати раціюСталіну, що то були зрадники, зрадники Сталіна і його держави, але не народу). Справа мабуть в тому, що солдати і командири РККА в своїй більшості не хотіли захищати Країни, в якій жили, і влади, під якою жили. Повіривши в брехливу німецьку пропаганду, здавались в полон і тяжко за це заплатили в таборах, які були сталися для мільйонів таборами смерті. Але це не змінює факту, який заіснував. Процес морально-політичного розкладу ЧА посилився її коротким (1939 – 1941) перебуванням на теренах новоприєднаних до СССР Західної України і Білорусії та Прибалтики, яких вони визволяли з під буржуазного капіталізму.

      Процес розкладу армії і населення, що виявився на початкувійни, стримало, треба вважати, дві обставини: нелюдське трактування полонених червоноармійців німцями в таборах та реалізація німецької колоніальної політики на окупованих територіях і...сталінський Указ № 227 від 28 липня 1942 року про створення заградотрядів НКВД для виловлювання дезертирів і карання їхніх сімей.

   Величезні військові людські втрати, які понесла ЧА в ходівійни, окрім вже згаданих були спричинені, що армією керували командири часів революції і амбіціями Сталіна і його маршалів. Для прикладу: здобуття оточеного зо всіх боків Берліна в 1945 році коштувало 300 тисяч життів совєтських солдатів. Щоб освятити 1 травня? Справді, годі «умом понять», хоч Сталін у своєму тості за російський народ 24.05.1945 року, дещо пояснює: «Іной народ моґ би сказать Правітєльству: ви нє оправдалі наших ожіданій, уходітє прочь, ми поставим другоє правітєльство, котороє заключіт мір с Гєрманієй і обєспєсіт нам покой. Русскій народ нє пошьол на ето, ібо вєріл в правєльность політікі своєґо Правітєльства і пошол на жєртви..» (Про берлінську компанію1945 року дуже реалістично і критично писав її учасник. Російський письменник Астаф’єв з Красноярська, чим викликав на себе гнів генералів).

       Якщо заглянути в солідну академічну працю — «Историю Второй мировой войны 1939-1945» в 12 томах, яка видана за часів Л. Брежнєва (у 1973-1982 роках), то побачимо, що й там є багато брехні. В цьому виданні ви знайдете дещо цікаве. Виявляється, що в Радянському Союзі були не тільки невідомі солдати, а й «невідомі» посли, командуючі арміями, наркоми і навіт

Міфи і правда про Десятинну церкву

Деталі про Першохрам, який влада хоче відбудувати на залишках церкви. Чому Десятинка впала під час нападу Батия. Що відбудував через 400 років Петро Могила. Як у XIX сторіччі побудували нову, щоб під виглядом будівництва пошукати княжі скарби. Вигляд церкви і людські долі.

Претендуючи в 2004-2007 роках на відбудовуДесятинної церкви, УПЦ КП активно апелювала до прикладу митрополита Петра Могили, вказуючи, що він не тільки провів розкопки, але й відбудував церкву. Останні археологічні дослідження дозволяють повністю прояснити цей міф

До часів Петра Могили повністю зберігся південно-західний кут Десятинної церкви. Наприкінці XVI - на початку XVII ст. тильний отвір був закритий дерев'яною стіною, утворивши невелику каплицю, в якій, згідно з документом 1616 р., служили лише на свята. Саме цю стару дерев'яну стіну й розібрав Могила, замінивши її на нову цегляну.

"Церква Петра Могили" являла собою всього лише невелику частину давньоруського ремонту, зроблено за кілька десятиліть до Батия і міцнішого в порівнянні зі стінами Х ст., які рухнули 1240 р.

Досліджуючи церкву в 30-х рр. ХХ ст. Михайло Каргер (на той час ще не надто досвідчений молодий археолог, а лише згодом - класик) не розібрався правильно в будівельній історії Десятинної церкви, прийнявши ремонт XII ст. за могилянський. Звідси й корінь помилки, що перекочувала у наукову літературу.

Митрополит Петро Могила не побудував нової, а навпаки - законсервував і зберіг залишки давньоруської церкви, чого не скажеш про "відновлювачів" 30-х рр. ХIX ст.

Недолуга церква архітектора Василя Стасова - варіація на тему його ж проекту храму Олександра Невського у Потсдамі (1826 р.), який не мав нічого спільного з давньоруською архітектурою і був побудований ціною повного руйнування збережених давньоруських стін.

З останніх було складено фундамент стасівської церкви, а давньоруські фрески із зображеннями святих просто викинули у сміття. Одна з таких ям ХIX ст., наповнена залишками давньоруського живопису, була досліджена у 2005 р.

"Відновлення" ціною руйнування святинь - чи такою є мета православ'я?

Зовсім дивно з уст представників церкви виглядає і містична риторика: "Відродимо Десятинну - відродимо Україну". Зауважу, що площа могилянської церкви поступалася незаконно діючій нині на території Історичного музею церкві УПЦ МП щонайменше вдвічі (!). І тим не менш, саме у XVII-XVIII ст. спостерігалося найбільше піднесення української культури.

Що нинішня влада хоче побудувати на місці Десятинки

Будівельна історія Десятинної церкви "накреслена" поруч, у відкладеннях рову Найдавнішого городища. Судячи із прошарків будівельних горизонтів, перші обвалення або перепланування почалися ще під час будівництва в кінці Х ст.

Потім потужні руйнування зафіксовані в середині ХI ст., за часів правління Ярослава Мудрого.

У XII ст. церква, імовірно, постраждала від землетрусу: помітні тріщини у фундаменті, частину його давньоруським зодчим просто довелося замінити. Незважаючи на зміцнення стін контрфорсами, ослаблена церква завалилася в 1240 році - від кількості людей, які шукали в ній порятунку.

В XVII ст. Петро Могила розібрав дерев'яні конструкції уніатської церкви та зміцнив збережені залишки давньоруських стін. Однак фундаменти частини церкви, що залишилася назовні, були вибрані у 2-й половині XVII ст. за наказом воєводи під час будівництва російського острогу.

Останні давньоруські стіни зруйнували в 30-х рр. XIХ ст. Стасівська церква простояла ще менше - з 1842 до 1936 р., а останнім за часом руйнуванням можна вважати падіння "захисного" накриття в минулому, 2010 році.

Не менш драматичні і долі людей, що мали стосунок до Десятинної церкви. Її засновник князь Володимир помер, збираючись йти війною на власного сина Ярослава. А після його спочинку сини самі розв'язали братовбивчу війну.

У 1240 р. у церкві шукали останнього захисту від татар жінки, старі і діти, однак загинули не від руки ворога, а від стін самої церкви. Саме тоді ж вщент було зруйновано мармуровий саркофаг Володимира, рештки якого нині зберігаються в фондах заповідника "Софія Київська". Тоді ж були втрачені й тіла Володимира та Ольги.

Як справедливо зауважив митрополит Євгеній Болховитінов, ознайомившись з археологічною ситуацією на Десятинній і її реальними розмірами і плануванням під час розкопок поч. ХIX ст., історія про знайдення митрополитом Петром Могилою решток Володимира у простому шиферному саркофазі в приділі церкви не може бути вірною, тому мощі, що видаються нині Православною церквою за рештки князя Володимира, на жаль, належали лише одному з його далеких князівських нащадків.

Ініціатор "відбудови" Десятинної церкви у ХIX ст., курський поміщик Олександр Анєнков опинився у Києві після того, як був позбавлений маєтку через жорстоке поводження з селянами. І це за часів, коли російське кріпосництво вважається особливо жорстоким!

Уже в істориків ХІХ ст. з'явилися підозри, що його ініціатива відбудови церкви була лише прикриттям, адже територія навколо Десятинки густо перерита його скарбошукацькими траншеями.

Втім, навіть знайдені скарби не принесли Анєнкову щастя - сам він спився, майно промотав, доброї пам'яті не залишив, а його єдина гордість - відбудована церква - була зруйнована.

Чиновник Кіндрат Лохвицький, як показують його щоденники, почав займатися аматорською археологією заради слави, честі і нагород, однак його план Десятинноїцеркви не був визнаним точним ні Євгенієм Болховитіновим, ні прийнятим до уваги імператорською комісією при розгляді проекту відбудови Десятинки.

Архітектор Микола Єфимов зробив справді досить точний план фундаментівцеркви, однак і його проект не пройшов.

Зовсім трагічно склалися долі у ряду археологів, що досліджували церкву на поч. ХХ ст. - Дмитро Мілєєв помер від тифу під час розкопок, а Сергій Вельмин і Теодозій Мовчанівський були репресовані у 30-х рр. ХХ ст.

Ленінградський дослідник Михайло Каргер такої участі оминув, зате його архів з усіма результатами розкопок Десятинної церкви зник безслідно.

До "прокляття фараонів" Десятинці ще далеко. Та й чи варто взагалі шукати містичні зв'язки у трагічному збігу історичних подій?

Олексій КОМАР