Бандерівці провокатори або переодягнені НКВС..

У крижці спогадів колишнього політв'язня Ярослава Малицького "Стежками долі" є такий епізод. Весною 1949 р. вісімнадцятирічного Ярослава, випускника Добромильської СШ, енкаведисти запідозрили в убивстві майора Бугайова, якого серед білого дня поруч з будинком НКВС застрілив на відплату за страту сотень безневинних земляків та смерть батька п'ятнадцятирічний юнак Богдан Цицик. Втеча до батьків у Львів Ярослава не врятувала. У середині листопада його серед інших заарештували й відвезли до Добромильської в'язниці. Невдовзі з'ясувалося, що до вбивства Бугайова Ярослав не причетний. Доказів його участі в підпільному русі слідство також не мало. Хлопця потрібно було відпускати. Але під час його перевезення до Дрогобицької тюрми на конвой напала "упівська боївка" розстріляла конвоїрів, спалила їх вантажівку, а Ярослава допровадила в криївку. Після допиту йому запропонували написати заяву до повстанської школи старшин. Потім оголосили зрадником і повели на розстріл. У цей час на них напали енкаведисти і відбили бранця. Виявилося, що визволителями були "постріляні" перед тим конвоїри. На допитах в Добромилі вже не згадували про вбивство Бугайова, а звинуватили Ярослава в написанні заяви на вступ до УПА та антирадянських розмовах у бункері. За це позасудовий орган "Особоє совєщаніє" в Москві засудив Малицького на 10 років концтаборів. Під час очікування вироку в дрогобицькій тюрмі Ярослав почув чимало розповідей про подібні провокації. Але діяльність таких спецзагонів досі залишається маловідомою. Тому прочинимо ще одне віконце на тернистому шляху до правди.

СПЕЦГРУПИ НКВС у 1944 1953 рр, діяли в західних областях УРСР під вигля-

служби безпеки ОУН у доволі великій кількості - їхнє завдання полягало у виявлені і знищенні провідників ОУН та УПА в Україні й за кордоном, організації провокацій: грабунків, підпалів і вбивств мирних громадян від імені ОУН-УПА з метою дискредитації націо­нально-визвольного руху. Ідея створення таких спецгруп належала тодішньому наркомові внутрішніх справ УРСР В. Рясному, який, узагальнивши досвід уже існуючих спецзагонів НКВС, листом від 20 вересня 1944 р. на адресу секретаря ЦК КП(б)У Д. Коротченка запропо­нував сформувати нові загони на базі партизанської дивізії ім. С. Ковпака, якою командував генерал-майор П. Вершигора. Вона підлягала розформуванню після звільнення СРСР від німців. Пропозиція наркома по­становою ЦК КП(б)У була негайно підтримана. Весь особо­вий склад дивізії скерували на комплектування органів НКВС у західних областях України та створення згаданих спецза­гонів.

До складу загонів, окрім звиклих до лісу радянських партизанів, вирішено було включити й повстанців УПА, які прийшли з покаянням, або були захоплені в полон і погодилися кров'ю змити свою "провину" перед більшовицькою владою. Зрозуміло, що ці формування практично нічим не відрізняли­ся  від вояків УПА ні одягом, ні озброєнням, ні мовою, ні знан­ням місцевих умов, звичаїв і традицій, ні методами конспі­рації. Частоперевербовані упівці навіть залишалися в тих же бункерах, в яких перебува­ли раніше, й надалі використо­вували усталені зв'язки, паролі, матеріальне забезпечення. Все це позбавляло мешканців краю можливості розпізнати пере­вертнів, і тому всі їх злодіяння приписувалися ОУН і УПА.

При нагоді доречним буде сказати, що під виглядом по­встанців іноді діяли й справжні грабіжники та бандити, які хот­іли "нагріти руки" в той непев­ний час, помститися сусідові за межу, зґвалтувати юнку чи відчути п'янкий смак необме­женої влади озброєного недо­умка над беззбройним людом. Есбісти ОУН викривали і суво­ро карали таких негідників аж до страти. Така ж доля очікува­ла й викриті спецзагони НКВС.

Схвально оцінюючи перші кроки спецзагонів НКВС, ЦК КП(б)У постановою від 26 лю­того 1945 р. знову наполегли­во пропонував "із числа бан­дитів, що з'явилися з повинною і виявили бажання боро­тися з бандитизмом, створю­вати групи спеціального при­значення для знищення дріб­них бандгруп СБ і оунівських ватажків". Цю ж думку висловив на параді секретарів об­комів КП(О)У і начальників об­ласних управлінь НКВСта НКДБ західних областей УРСР, яка відбувалася у Львові 15 травня 1945 р., перший сек­ретар ЦК КП(б)У М. Хрущов: "Я вважаю правильним ство­рення спецгрун а колишніх бандитів".

Уяву про масшіаби цієї провокаційної роботи  дають такі дані. За станом на 20 червня 1945 р.,  у Волинській, Дрогобицькій,   Львівській,   Рівненській,  Станіславській,    Тернопільській і Чернівецькій   областях діяло 157 спецгруп, в яких налічувалося 1808 осіб.

На сумлінні подібних фор­мувань - звірячі набіги на мирні села, грабунки і вбивства, ка­тування і розстріли, закидані трупами криниці, знищені про­відники національно-визволь­ної боротьби - цвіт, еліта нації. Промовистою є характеристи­ка керівника однієї з перших спецгруп з 35 осіб під назвою "Орел" - Бориса Корякова, ук­ладена начальником відділу боротьби з бандитизмом НКВС у Рівненській області майором держбезпеки Гавриловим. Ця група діяла з трав­ня 1944 р. до 1 квітня 1945 р. За цей час, за звітомНКВС, вона знищила 526 повстанців і затримала 140 осіб.

Злодіяння спецгруп були на­стільки кричущими, що проти "методів" їх діяльності висту­пали навіть окремі представ­ники силових відомств. Так, військовий прокурор військМВС Українського округу пол­ковник юстиції Кошарський у доповідній записці секретареві ЦК КП(б)У М. Хрущову від 15 лютого 1949 р. "Про факти гру­бого порушення радянської за­конності в діяльності т. зв. спецгруп МДБ" писав: "Министерством Госбезопасности Украинской ССР и его Управлениями в Западных областях Украини в целях виявлення вражеского, украинско-националистического подполья ши­роко применяются т. н. спецгруппы, действующие под видом бандитом УПА"...

Зокрема зазначив, що "грубо-провокаційна і нерозумна робота  ряду спецігруп і насильство над місцевим населенням не лише не полегшує боротьбу з бандитизмом, але навпаки ускладнює її". На підтвердження зазначеного він наводив чис­ленні приклади провокацій, гра­бунків,  насильства,  катування спецгрупами невинних людей, вибивання з них фіктивних по­казів про зв'язок з підпіллям.

Зрозуміло, що найстрашніші злочини спецгруп до офіційних документів не потрапляли, бо свідків живими вони, як прави­ло, не залишали. А якщо й зали­шали, то - одного з малих дітей, щоб розповів людям, що це були упівці, й зберіг на все життя ненависть до бандерівців.

Не менш, а то й більш жор­стокими були військові підроз­діли самих енкаведистів. На­приклад, в особливій папці Тер­нопільського обкому КП(6)У зна­ходиться цілком таємна поста­нова бюро обкому від 23 листо­пада 1944 р. У ній ідеться про те, що 22 жовтня 1944 р. для ліквідації підпілля в с. Кривеньки Пробіжнянського району прибули 60 бійців військНКВС під командуванням майора Полянського та представника обласного управлінняНКВС мо­лодшого лейтенанта Молдованова. Однак повстанців у селі не виявили. Тоді, "знаходячись у нетерезому стані, майор Полянський, мол. лейтенант Молдовановрозстріляли ні в чому не повинних громадян у віці від 60 до 80 років у кількості 10 осіб і спалили 45 будинків з надвірними будовами, до­машнім майном і великою кількістюобмолоченого хліба.

В іншому документі - листі міністра внутрішніх справ СРСР С.Круглова міністру внутрішніх справ УРСР Т.Строкачу від від 17 липня 1946 р. згадуються дільничні уповноважені міліції Галицького райвідділу внут­рішніх справ Станіславської об­ласті Мисляк та Ізотов, які при проведенні чекістсько-військо­вої операції здійснювали незаконне вилучення цінностей та майна громадян, а також ґвал­тували жінок.

Констатацією згаданих фак­тів ми не прагнемо лише по­міняти полюси звинувачень. Боротьба за волю України, як і будь-яка інша війна, була кри­вавою й жорстокою. АлеУПА вела її на власній землі проти зайшлих "визволителів", які встигли виявити своє імперсь­ке обличчя депортаціями, ув'­язненнями, масовими розстрі­лами у 1939-1941 рр. та в перші повоєнні роки. Тому йдеться тільки про істину, яка повинна бути засторогою нинішньому поколінню підспівувачів "собирателям славянских земель".

Юрій ЧАЙЦЕВ.

Селянська реформа 1861 року: свобода, яку довелося відробляти

Минає рівно 150 років від часу селянської реформи у Російській імперії і, відповідно, скасуваннякріпацтва. Селянська реформа була однією з цілого комплексу нововведень, запропонованих владою Олександра ІІ. Історики пов’язують розкріпачення селян у другій половині 19 століття з потребою негайно реформувати армію та флот, адже це потребувало неабияких людських ресурсів. Водночас деякі психологи припускають, що наслідки покріпачення селян досі відбиваються на українському та російському суспільствах.

Передумовою для селянської реформи у 1861 році історики називають наслідки Кримської війни. Мовляв, після поразки Російська імперія потребувала негайного реформування військових сил. Для цього треба було здійснити прорив у промисловості, розвинути інфраструктуру та активніше поповнювати військо. Це практично неможливо було здійснити без збільшення зокрема трудового ресурсу.

Доктор історичних наук, професор Києво-Могилянської академії Михайло Кірсенко наголошує на тому, що для українських селян розкріпачення минуло легше, ніж для російських.

«Ми успадкували спогади про бідних предків-кріпаків від Шевченка, бо він сам бувкріпаком. Через нього це спроектувалося, а насправді, попри те, що Катерина покріпачувала Україну, більше половини українців так і не були кріпаками. Відтоді, як деяких визволив Богдан Хмельницький, так вони і залишалися вільними козаками. Хоча не було вже запорізького війська і до 1917 року вони вважалися козаками губерній, але це були вільні землероби», – каже професор Києво-Могилянської академії.

За словами Михайла Кірсенка, нове, вільне життя селян суттєво ускладнювалося обов’язком відпрацювати розкріпачення. За 50 років вони мали повернути кошти, які держава сплатила поміщикам за їхню свободу.

Пригнічений народ «відстає» від сусідів – психолог

Кандидат психологічних наук, старший науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології Олена Ліщинська зазначає, що пригнічення народу не минає безслідно. Сам період обмежень спричиняє відставання від інших, вільніших народів.

Поведінку після пригнічення Олена Ліщинська порівнює з поведінкою молодої людини, яка несподівано вирвалася з умов суворого виховання. «Якщо дитина з сім’ї з певними суворими правилами закінчила школу і поїхала в інше місто вчитися, ви бачите, що, як правило, відбувається з цими дітьми. Вони кидаються в крайнощі. Те саме стосується і всього народу», – додає вона.

Олена Ліщинська вважає, що значно гірший вплив на формування психологіїукраїнського народу мав період після Жовтневого перевороту, а особливо – 30-ті роки ХХ століття.

Олена Ремовська

Самостійна Кубанська Народна Республіка

Я хотів би звернути увагу читачів на визначну подію в історії України (ця подія зараз чомусь майже не афішується) - проголошення 16 лютого 1918 р. Самостійної Кубанської Народної Республіки, яка за рішенням делегатів Законодавчої Ради Кубані, була прилучена на федеративних умовах до України. До складу Кубанської Народної Республіки входили Кубанська область, Ставропільщина, Терек, Дагестан і Чорноморщина (Чорноморська губернія).До складу Кубанської Народної Республіки входили Кубанська область, Ставропільщина, Терек, Дагестан і Чорноморщина (Чорноморська губернія).

30 квітня - 3 травня 1917 р. у Катеринодарі відбулися збори козацтва, на яких утворився козацький уряд - Кубанська Військова Рада. 1917 рік на Кубані - це час пробудження української свідомості і кубанських козаків.

Вони не сприйняли більшовицьку ідеологію. Після утворення на КубаніКубанської Військової Ради та Краєвого Уряду почалися пошуки і лагодження зв’язків та стосунків з Україною Центральною Радою. Одним з найактивніших політичних діячів у цій справі був Микола Рябовол.

24 вересня 1917 р. розпочала свою роботу 2-га сесія Кубанської Військової Ради, на неї запросили представників України. Вони виступили на одному з засідань Ради. М.С. Рябовол вітав їх: "Дорогі гості! Мачуха-доля відірвала наших дідів запорожців від матернього лона й закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях, по горах без матернього догляду. Царі робили все, щоб вибити з наших голів, із наших душ пам'ять про Україну й любов до Матері. Царі хотіли зробити з нас душогубів, хотіли, щоб ми, коли прийде той слушний час, час визволення України, своїми руками задавили ту волю, щоб ми свої шаблі пополоскали в крові Матері. Не діждались б цього вони ніколи. Не діждались ,бо хоч наші душі царі поневічили, та не вбили, і ми діти, руки на Матір не підняли б".

Український уряд у листопаді 1917 р. офіційно визнав право на самостійне існування кубанських козаків. 30 грудня відбувся з’їзд українських громадських діячів та представників українського населення Кубані ,на якому у резолюції було вказано "про приєднання Кубані до України".4 січня 191 8р. на заклик Української Чорноморської Ради 29 політичних партій та організацій підтримали 3-ій Універсал Центральної Ради та звернулися до Кубанського Військового Уряду про доцільність приєднання Кубані доУкраїни. Перешкодою до утворення Кубанської державності та налагодження стосунківКубані з Україною був конфлікт між кубанськими козаками та іногородніми, на якому набували хиткий авторитет серед кубанців більшовики. Завдяки невтомній роботі Луки Бича та Кіндрата Бардіжа цей конфлікт було залагоджено та відкрито дорогу докубанської незалежності.

Великий вплив в утвердженні незалежності Кубані відіграла агітаціякубанців-українців на сесії Крайової Ради та на Обласному з’їзді представників усього населення краю у грудні 1917р., тоді відбулося повне порозуміння між кубанцями та делегатами Української Центральної Ради М. Галаном та Є. Онацьким.У другій половині лютого 1918 р. опісля закінчення сесії на нараді членів ради була прийнята та ухвалена резолюція про прилучення Кубані на федеративних підставах до України. Члени Ради підтримували відокремлення України від Росії .Цікаво, що навіть найзапекліші прихильники "единой й неделимой России", такі як Скобцов, голосували за федерацію зУкраїною. Ще раніше була прийнята конституція Незалежної Кубані.

Більшовики не визнали незалежність Кубані та приєднання її до України і оголосили війну Раді. На Кубань прибули бойові частини Червоної Армії з німецького фронту, якнайкраще озброєні на той час.

22 лютого 1918 р., коли ситуація стала безнадійною військовий Отаман Філімонов скликав нараду, на якій було вирішено покинути Катеринодар. Голова Законодавчої Ради Рябовол разом з Бардіжем пропонували організовано відійти до Новоросійська, але певного рішення не було прийнято. У зверненні, розповсюдженому в Катеринодарі перед відходом, писалося: "Ми пішли з Катеринодару. Але це не означає, що боротьба скінчена. Ми вдуховлені ідеєю оборони нашого Краю від загибелі, котру несуть з собою захватчики влади, що кличуть себе більшовиками." Кубанська рада зійшлася з Добровольчою армією. Георгій Покровський згадує: "В той час, коли станиця за станицею падали під більшовиками, які кидали німецький та турецький фронти і вривалися у межі Кубані та встановлювали радянську владу, неозброєна купка хоробрих людей на чолі з Законодавчою Радою, урядом та військовим отаманом залишає Катеринодар з однією метою боротьби з більшовизмом. Мандруючи по станицях, купка навпомацки, випадково стикається з загоном Корнілова та Алексєєва, ядром Добровільчої армії, яка тільки-но народилася. Більшовики вважали Кубань частиною території РРФСР, вони неодноразово вказували про це українському урядові в майбутньому в ультиматумі Ради Народних Комісарів, який був початком війни Леніна проти України, це питання у завуальованому вигляді значилося під № 3. На Україну відКубанської ради була надіслана делегація, яка отримала від української влади зброю. Боротьба проти більшовиків з’єднала Кубанську Раду з Добровольчою Армією; хочакубанці вагалися, чи укладати їм спілку. Проте між ними таки було укладено військовий союз. Добровольча армія негативно ставилася до німецьких військ, бо бачила в тому можливість об’єднання Північного Кавказу з Україною і це стримувало Кубанську Раду у стосунках з німецькою армією. Керівник німецької армії фон Анрім сам запропонував Раді ввести свої війська на Кубань, але під тиском Денікіна Рада відмовляється. Це була перша поступка Ради Денікіну, яка відіграла зловісну роль у майбутній історії. Корінне населення Кубані бачило свій порятунок у приході українських та німецьких військ, особливо сильною ця тенденція була в Чорноморії. Знаковими були збори Ради представників козацтва Чорноморії, що відбулися 28 лютого 1918р. У той час у Чорноморії серед козаків ходили легенди про висадку в Ахтарях гайдамаків (українські війська). На початку травня 1918 р. на Кубані почалися антибільшовицькі повстанняукраїнської орієнтації, головна ідея яких-вигнання більшовиків та воз’єднання зУкраїною за допомогою української та німецької армії. Повсталими були захопленіукраїнські станиці на Кубані-Старомінська, Новомінська, Канівська, Рогівська, Васюринська та інші.

На початку літа 1918р. у Києві відбуваються українсько-кубанські переговори. П. Сулятицький описує переговори М. Рябовола та гетьмана Скоропадського так: "Делегацію Законодавчої Ради стрінули в Києві дуже тепло. Але тут вона побачила, що урядові кола України дуже зле поінформовані в кубанських справах і, можливо взаємовідносини України і Кубані уявляють собі зовсім неправильно. Гетьман Скоропадський спочатку був не від того, щоб призначити на Кубань просто якогось генерал-губернатора, відповідна інформація з боку делегації швидко усунула геть помилкові уявлення офіційних проводирів України, і грунт для обговорення можливих відносин було знайдено. Представники Українського уряду уявляли собі Кубань автономною, або хоча б і федеративною частиною України; члени Кубанської делегації наполягали на федеративному зв'язку. Український Уряд негайно дав кубанцям відповідну кількість гармат, набоїв, рушниць, обіцяв допомогу живою військовою силою (висадку десанту на Тамані), Рябовол і Султан-Шахім-Гірей опісля переговорів залишилися у Києві. Завдяки клопотанням Рябовола було вироблено план десантуукраїнської дивізії Натієва на Кубань, але втручання розвідки генерала Денікіна відтягло вирішення справи і врешті загубило його.

Великою заслугою Рябовола є чітко висловлена кубанська позиція наукраїнсько-радянських переговорах. Г.Покровський згадує: "В ст. Мечетинській було вирішено питання про відношення кубанців до України. Ідея федерації з Україною в Раді заперечень не зустріла. Делеговані на Україну М. Рябовол та інші подали мирній конференції меморандум ,в якому від імені Кубані було заявлено, що Кубань оголосила себе вільною та незалежною, прохано було Україну під час укладання договору з Радянською владою мати на увазі Кубань, яка не знаходиться під владою більшовиків."

10-23 червня відбулась новочеркаська нарада кубанців. На ній обговорювалися результати українсько-кубанських переговорів. Від Добровольчої армії з ультиматумом виступив генерал Алексєєв, який сказав, що не допустить об'єднання України з Кубанню.

Ще раз підтвердилася теза про те, що не зважаючи на антагонізм, ні білі, ні червоні не хотіли бачити самого факту існування Української держави або його інститутів. Водночас генерал Денікін вирішив почати наступ на Кубань. Опісля взяття Катеринодару керівництво Добровольчої армії почало цькування провідниківкубанського уряду. В той час, коли представники Кубані вирішували питання у Києві про військову допомогу та політичні аспекти об'єднання України та Кубані , - наприкінці листопада командування Добровольчої армії робить обшук у помешканні українського посольства при Кубанському Краєвому Уряді. Конфіскуються українські урядові папери, заарештовують секретаря посольства Поливана, який декілька днів тому виступав у Раді та отримав найщирішу подяку від кубанців і добро на злуку з Україною.

На запит голови уряду Луки Бича Добровольча армія не дала ніяких пояснень. Дєнікінці зривають синьо-жовтий прапор на українському посольстві і заарештовуютьукраїнського посла Боржинського. Це був перший державний заколот на Кубані,українсько-кубанська злука фактично була скасована Денікіним. На Кубані і в інших районах почалися українські погроми та антиукраїнські провокації. На виборах головоюКубанського Уряду замість Бича обирають ставленика Денікіна лінійця Сушкова. Але вже 5 травня 1919р. уряд Сушкова йде у відставку, яка була прийнята військовим отаманом Філімоновим. На голову уряду обирають чорноморця П. Кургановського. Ця перемога українців Кубані була зустрінута денікінським терором. У ніч на 8 травня 1919р. полковник Карташов організував невдалий замах на члена Ради П.Макаренка.

13 червня 1919 р. у Ростові-на-Дону було вбито М. Рябовола, який сюди прибув для того, щоб узяти участь у конференції по створенню Південноросійського Союзу. Зазнаючи поразки від Червоної армії, Денікін всю лють виливає на кубанцях. У перших числах листопада Покровський робить заколот, оточивши приміщення Ради військом та технікою та вимагаючи видати 33-х незалежників-членів Ради. Потім він скорочує список до 12-ти чоловік. 6 листопада 12 членів Ради, чорноморці, здаються - Кулабухов, Безкровний, І. Макаренко, С. Манжула, Омельченко, Балабас, Воропінов, Фоськов, Роговиць, Жук, Підтоплений, Гончаров.

7 листопада 1919р. Кулабухова було повішено, на його груди почепили табличку з написом: "3а измену Родине и казачеству". В цей день генерал Врангель вітав у приміщенні Ради очищення Кубані від самостійників. Відомі політичні діячі та найвідданіші патріоти Кубані були знищенні фізично і політично. Кубанські козаки відвернулися від денікінської армії та від утвореної маріонеткової Отаманської Ради.
17 березня 1920 р. Катеринодар був взятий більшовиками.

Оцінюючи діяльність СКНР, треба визнати, що на Кубані, багато в чому визначилося майбутнє незалежної України. На думку видатного кубанського українця , останнього прем’єра республіки Кубанський Край В. Іваніса, нерішуче ставленняукраїнського уряду Скоропадського до політичного об’єднання з Кубанню врятувало Добровольчу армію. Коли б гетьман використав пропозицію Кубані і негайно втягнув її на будь-яких умовах в орбіту політичних українських дій, то напевно були б позитивніши наслідки боротьби з більшовиками. Досягти цього ж було не важко. У розпорядженні гетьмана була дивізія ген. Натієва, яку без великих труднощів можна було перекинути наКубань. Остання ж при мобілізації посилила б українську армію на 200000 добрих козаків. Таке рішення змусило б Добрармію створювати фронт за Волгою чи в Сибіру. У всякому разі не було б потреби як Україні так і Кубані боротися ще й Добрармією.

При цій комбінації прибулі представники Антанти мусили б допомагати Україні та приєднаним до неї краям, а не Добрармії, якої б тут не було. Та чи не найголовніше ще те, що відновилася б традиція єдності Кубані з Україною. Ця ж перспектива зберегла букраїнські землі від голоду й інших радянських тортур, які коштували 15 мільйонів загиблих різного віку і статі. Брак розуміння наведених вище фактів привели не тільки до руйнації Кубані, але й цілої України.

Дмитро Снєгирьов